Розділ 37 — Засідка

Засідка

Наказ, який ПікоДевідімон отримав від Вамдемона, звучав просто:

«Збери всіх моїх дигімонів-посіпак в Одайбі до настання ночі».

Розіславши звістку дигімонам, розсіяним по всьому Токіо, ПікоДевідімон вирішив трохи поспати.

— Я гарував без перепочинку цілісіньку ніч. Та й увечері, схоже, знову доведеться попітніти.

Але поки він спав, сталася халепа. Чимало масивних дигімонів під час своїх пошуків залізли в підземну каналізацію. Оскільки їм треба було лише стежити, чи реагує копія Знака Світла, вони безладно блукали підземеллями, обираючи найзручніші проходи. Проте отримавши наказ терміново сунути до Одайби, вони з'ясували, що деякі тунелі надто вузькі. Чудовиськам довелося вилазити просто з-під асфальту на поверхню.

Деякі летючі дигімони взагалі попадали з небес просто на міські вулиці й почали громити все навколо — вони були голодні як вовки.

○

Усі відділи одайбівської телестудії — не лише служба новин — стояли на вухах. Звідусіль надходили повідомлення про чудовиськ, які трощили різні куточки мегаполіса, але жодного чіткого відеозапису досі не вдалося отримати.

— Га? А, це ти, Ямато... Я зайнятий, не смикай мене посеред робочого дня. Що? Звідки з'явилися потвори? Навіщо це тобі знати? — нервово огризнувся Хіроакі, батько Ямато, проте, почувши незвично серйозний тон сина, все ж продиктував координати останніх інцидентів.

○

Йошіко, мати Сори Такеноучі, саме перебувала у філії «Школи ікебани родини Такеноучі» у Восьмому кварталі Ґіндзи.

За вікнами не змовкали сирени патрульних машин. Час від часу до них домішувалося щось схоже на глухі вибухи чи (вельми могутній) звірячий рик. Телевізор і радіо захлиналися білим шумом — розібрати хоч слово було неможливо. Навіть телефони мовчали, тож вона й гадки не мала, що діється.

— Невже кіно знімають? Але якщо лунають лише поліцейські сирени, це точно не пожежа, — стиха пробурмотіла Йошіко сама до себе, відірвавшись від перегляду документів до осінньої виставки.

Школа родини Такеноучі хоч і не була надто великою, проте берегла давні й поважні традиції. Сама Йошіко мала суворий, владний погляд, що личив справжній берегині клану.

Саме через давність її роду чоловік, який на момент весілля був доцентом університету, погодився взяти прізвище дружини. Це не означало, що його прийняли в дім як примака, але поки учні школи безупинно юрмилися в оселі, її чоловік Харухіко місяцями не з'являвся вдома чи навіть у Токіо — польові дослідження з фольклористики забирали в нього весь час. Збоку могло здатися, що чужих учнів вона шанує куди більше, ніж власного чоловіка. Навіть єдина донька, Сора, додавала клопоту, потай виявляючи юнацький бунт через такий стан речей.

Але коли Сора повернулася додому вчора, вона була напрочуд слухняною. Ба більше — здавалося, дівчинка так прагнула про щось поговорити. Спершу, розраховуючи, що донька ночуватиме в літньому таборі, Йошіко забила свій графік справами до пізньої ночі. Була вже одинадцята, коли вона переступила поріг дому, тож вона просто обірвала Сору: мовляв, поговоримо завтра, а зараз бігом спати.

І донька навіть не писнула у відповідь. До чого б це?..

Утім, коли настав ранок, поговорити знову не вдалося, хоч матері й кортіло дізнатися, що ж трапилося в таборі.

— Учителько, гляньте! Там кактус іде! Справжній велетенський кактус на ніжках! — закричала одна з учениць, прилипнувши до вікна.

— Та не галасуйте ви так! Це напевно кінозйомки.

— Та ні ж, дивіться... Ой, гігантський богомол!

Ще п'ятеро чи шестеро дівчат із контори кинулися до шибок, галасуючи: «Ого, справді!», «Що це за жах?!».

Раптом повз вікно просвистіла величезна вогняна куля.

— Ой!

Усі сахнулися назад. Наступної миті з вулиці докотився оглушливий гуркіт вибуху.

Цього вже й Йошіко не могла стерпіти. Вона підвелася й рішуче ступила до вікна.

Просто перед її очима пронеслася ще більша вогненна куля. Цього разу вона нагадувала палаючого птаха. Але погляд Йошіко прикипів до крихітної постаті, що вчепилася в пазуристі лапи фенікса.

— ...Сора?!

Дівчинка, яка безстрашно висіла під черевом велетенського птаха, була її власною донькою — у цьому не могло бути жодних сумнівів!

Охоплена панікою, мати кинулася до шибки й виглянула назовні, але птах уже зник у небі. Не видно було й гігантського кактуса.

○

— Лисячий вогонь!

Ґарурумон випустив із пащі струмінь блакитного полум'я. Купа смердючого мулу, напхана уламками залізяччя та якимось непотребом, зашипіла під вогнем, важко соваючись уперед. Ця десятиметрова потвора люто витріщалася на них каламутними більмами.

— Раремон... Зрілий рівень, — швидко констатував Кошіро, звіряючись з аналізом на екрані ноутбука.

Не гаючи ні секунди, Кабутерімон з повітря метнув кульову блискавку:

— Мегабластер!

У провулку між товарними складами Шібаури загнаний у глухий кут Раремон зловив пряме влучання й тієї ж миті розтанув у повітрі.

— Ямато-сане, мерщій! — гукнув Кошіро, стрибаючи на спину Кабутерімона, який опустився до самої землі.

Ґарурумон разом із Ямато на спині рвонув угору і просто в стрибку перетворився назад на Ґабумона. Усе було розраховано до дрібниць: хлопчик і дигімон ідеально приземлилися на міцну голову Кабутерімона якраз у ту мить, коли той набирав висоту.

Поліцейські та патрульні машини, що оточили склади, остовпіло витріщалися їм услід.

— Принаймні тут ми зачистили.

— Наступна точка... Асакуса. Летимо туди!

Обрані Діти не могли заплющити очі на чудовиськ, які нишпорили вулицями столиці. Вони вирішили розділитися.

Не знаючи, коли Вамдемон знову спробує дістатися до Хікарі, Тайчі залишився вартувати в Одайбі поруч із сестрою.

Сора рушила до Ґіндзи, дорогою підбадьорюючи Мімі, яка зовсім не горіла бажанням вступати в бійку.

Кошіро та Ямато взяли на себе район Шібаура.

Зв'язок вони тримали через кишеньковий термінал Кошіро та стільниковий телефон, який Мімі позичила в батьків. Щоправда, тут був один прикрий прокол: коли їхні дигімони переходили на Зрілий рівень, електромагнітні завади ставали такими сильними, що додзвонитися одне до одного було годі й мріяти.

У разі крайньої потреби Аґумон Тайчі, який захищав Хікарі, міг еволюціонувати до Досконалого рівня — як і Піймон Сори, Палмон Мімі, Тентомон Кошіро та Ґабумон Ямато. Сили розподілили порівну, до того ж Піймон і Тентомон у формах Бердрамона та Кабутерімона могли пересуватися повітрям. Треба було діяти блискавично, інакше втрутиться поліція й завадить упоратися з поплічниками Вамдемона.

А от Джо та Ґомамону, які ще не вміли переходити на Досконалий рівень та й на суходолі почувалися не надто вправно, дісталося зовсім інше завдання.

○

Такеру Такаїші та його мати Нацуко сіли на поїзд лінії Сетаґая від Санґенджаї до станції Ґотокуджі. На затишній вуличці, що відгалужувалася від головного проспекту вглиб приватного сектора, серед житлових будинків заховався крихітний французький ресторанчик.

— Мені так незручно за вчорашнє... Я й подумати не могла, що табір скасують.

Повернувшись додому пізно вночі, Нацуко неабияк здивувалася, заставши Такеру вдома.

— Якби ж я знала, то приготувала б тобі нормальну вечерю.

Дізнавшись, що старший син Ямато сам нагодував брата, вона вирішила бодай трохи загладити провину й запросити Такеру на обід до французького ресторану.

— Та братові спагеті були дуже смачні. До того ж ти була на роботі.

— Ой, та я через одну зустріч просиділа марно купу часу, і весь розклад пішов шкереберть! Той чоловік запевняв, що може зустрітися тільки в неділю. Оскільки ти мав бути в таборі, я подумала, що все складається ідеально, і викроїла для нього віконце. А він просто взяв і не прийшов! Хіба не свинство?

Оскільки батько Нацуко був французом, а сама вона довго прожила у Франції, жінка заробляла перекладами з французької та документальною прозою. Переважно вона писала репортажі про наукові дослідження в галузі фізики та хімії. Великих грошей це не приносило, проте така праця подобалася їй куди більше, ніж нудне сидіння в офісі.

Крім основної роботи, вона мала й власне незалежне розслідування: вивчала обставини «теракту в житловому масиві Хікаріґаока» чотирирічної давнини.

Трагедія сталася просто там, де вони колись мешкали. Це не просто зачепило її за живе: що глибше вона копала, то більше бачила білих плям, які офіційні версії не могли пояснити. Матеріалу для повноцінної статті чи книжки ще бракувало, але хтось якось дізнався про її пошуки й сам вийшов на зв'язок, запропонувавши конфіденційну розмову. От тільки в призначений час інформатор так і не з'явився.

«Як же його звали?.. Ойкава? Здається, так. Більше я з ним ні про що домовлятися не буду».

Вона із хрускотом відкусила шматочок артишоку із закуски, як раптом навпроти голосно забурчало в животі.

— Такеру? Ти настільки голодний?

— Н-ні...

Хлопчик не міг зізнатися, що бурчання долинало від Патамона, якого він потай посадив на сусіднє крісло, прикинувши м'якою іграшкою. Через присутність матері малюк від самого ранку не мав у роті ані крихти.

«Подумати тільки: у цьому світі роздобути їжу куди важче, ніж у Цифровому...» — Патамон ледь стримував сльози. Учора ввечері він досхочу наївся спагеті Ямато, проте вся та енергія до останньої краплі пішла на еволюцію в Анджемона.

Малюк терпів голод, поки Такеру не вдав, ніби жує булочку, і крадькома не підсунув шматочок хліба просто йому під лапу.

У затишному залі французького ресторану, ясна річ, не було ані телевізора, ані радіо — лише тихо дзюрчала класична музика. Мати із сином навіть не здогадувалися про хаос, що вирував у місті, доки не ступили на поріг.

Рух лінією Сетаґая було повністю зупинено. На дорогах із невідомих причин утворилися глухі затори.

— Час іще є, чому б нам не прогулятися пішки, щоб розтрусити обід? — безтурботно запропонувала Нацуко, але Такеру всередині весь напружився.

«Невже це... справа лап дигімона?»

Він розумів: щось сталося. Але як пояснити це мамі?

Пройшовши десь пів години, вони нарешті побачили причину зупинки поїздів. Попереду за жовтими поліцейськими стрічками юрмилися патрульні машини та пожежники. Асфальт і земля здійнялися дивними пагорбами, а залізничні колії на них були розкурочені й зім'яті, мов бляшанки.

— Що це за лихо?.. — сторопіла Нацуко, не вірячи власним очам, але Такеру все збагнув за частку секунди. Це міг бути тільки дигімон — один із посіпак Вамдемона.

Посеред земляного насипу зяяла глибока вирва: схоже, з-під землі вилізло велетенське створіння.

Точніше, ця тварина — Ґесомон — ще навіть не встигла виткнутися на поверхню. На півдорозі вона змінила напрямок і шукала інше, зручніше місце для виходу. У каналізаційних колекторах було замало просторих тунелів, тож потвора раз у раз натикалася на глухі стіни. Озвірівши від люті, вона вирішила пробиватися назовні силою.

Дерева вздовж вулиці затріщали, вивертаючись із корінням, і з гуркотом повалилися додолу.

Обернувшись на тріск, мати й син побачили, як крізь розламаний асфальт пробиваються білі слизькі щупальця.

— ...Кальмар?!

Земля здибилася, і на поверхню вивалилася туша Ґесомона. Це справді був велетенський потворний кальмар.

Кинувшись навтьоки, Такеру міцно притис Патамона до себе:

— Може, мені еволюціонувати?!

— Але ж тут мама!..

Поліцейські відкрили вогонь із пістолетів. Пролунали сухі постріли, кулі лягли просто в тушу потвори. Але гладка шкіра Ґесомона виявилася твердішою за крицю: свинцеві кульки безсило відскакували від неї й падали на бруківку.

Два довжелезні щупальця одним помахом скосили поліцейських, що стояли в першому ряду.

Випроставшись на повен зріст, Ґесомон сягав восьми метрів — він височів над дахом двоповерхового будинку. Слизькі кінцівки гидко заворушилися, наздоганяючи хлопчика з матір'ю.

— Здається, він женеться за мною! — збагнув Патамон. — Він чує, що я дигімон!

Малюк спробував вирватися з обіймів Такеру, рвучись у бій.

Раптом над головами зі свистом розітнули повітря велетенські щупальця — витягуючись, вони сягали п'ятдесяти метрів завдовжки! Вони легко обігнули людей, заблокувавши шлях до відступу. І без того вузький провулок виявився затиснутим у смертельну пастку з обох боків.

— Такеру! — Нацуко щосили притиснула сина до себе. Щупальця невблаганно стискалися.

— Гарпун-Вулкан!

З-за дахів сусідніх будинків прилетіло щось вузьке й трикутне. Просто в польоті металевий корпус розкрився, і звідти вирвалася біоракета, націлена прямісінько в Ґесомона.

Перший удар! І слідом без жодної перерви — ще п'ять таких самих снарядів! Ґесомон навіть писнути не встиг: його велетенська туша просто розсипалася на мерехтливі цифрові пікселі.

До заціпенілої Нацуко, яка досі стояла не дихаючи, поспішав хлопчина з великою спортивною сумкою через плече — худорлявий, у круглих окулярах.

— Такеру-куне! Насилу тебе знайшов!

— Джо-сане!

Такеру радісно кинувся назустріч рятівникові.

«Вони знайомі?» — тільки й встигла подумати Нацуко, чий мозок відмовлявся сприймати побачене, коли хлопчик ввічливо вклонився їй:

— Ой, добрий день! Дуже приємно познайомитися! Я — Джо Кідо, шестикласник із тієї ж початкової школи Одайби, де вчиться Ямато Ішіда-кун.

— Джо, та чого ти розкланявся?! Ходімо швидше, я їсти хочу! — раптом пролунав обурений голос просто з надр спортивної сумки, і звідти визирнула кругла голова. — Ой, лишенько... тут же ще хтось є.

Побачивши витріщені очі Нацуко, Ґомамон ніяково потер потилицю лапою.

— В-воно розмовляє... — ледь чутно прошепотіла ошелешена жінка.

Та на цьому дива не скінчилися.

— Ґомамоне... — у три голоси важко зітхнули Джо, Такеру та... плюшева іграшка, яку малий досі тримав у руках.