Розділ 38 — Бар'єр темряви

Бар'єр темряви

Кейсуке, батько Мімі Тачікави, повертався до Одайби зі своєї студії в Шібі. Він працював вільним звукорежисером рок-музики, тож його робоче місце містилося в підземній студії звукозапису. Проте від самого обіду робота геть не клеїлася: хоч би яке джерело звуку він відтворював, у навушниках неодмінно пробивалися дивні тріск і завади.

Перевіривши купу апаратури, він дійшов висновку, що все обладнання потребує ґрунтовної діагностики. День добіг кінця тим, що роботу довелося згорнути в очікуванні майстра з технічного обслуговування.

Оскільки він завжди ходив від студії пішки до Шімбаші, аби сісти на поїзд лінії Юрікамоме, про велетенські затори по всьому місту чоловік навіть не здогадувався.

— Ого, який багряний сьогодні захід сонця...

Поки він відчужено дивився у вікно, краєвид почав поволі затягуватися каламутною пеленою.

— Туман? Дивина якась...

Поїзд Юрікамоме без пригод довіз його до Одайби. А вже за пів години весь рух на лінії було повністю зупинено.

Приблизно о тій самій порі Сусуму, батько Тайчі Яґамі, їхав лінією Рінкай від Шінкіби до Одайби.

— «Повертайся швидше додому, бо в Токіо монстри скаженіють»... Легко сказати, але ж... о Господи...

Оскільки сам він ніяких потвор на власні очі не бачив, то відчував радше роздратування, ніж страх. Більшість людей навколо, які теж поверталися додому, були налаштовані так само.

Спиною до Сусуму, плечем до плеча, у натовпі стояв Масамі — батько Кошіро Ізумі. Звісно, на той момент жоден із них навіть гадки не мав, хто перед ним.

Масамі мав вельми стурбований вигляд. Минулої ночі його син Кошіро замкнув двері своєї кімнати на ключ, а сам потай вислизнув на вулицю через вікно.

«Сьогодні... сьогодні я неодмінно мушу поговорити з Кошіро».

Він знав, що рано чи пізно цей день настане й розмови не уникнути. Невже ця мить настала саме сьогодні? Навіть коли потяг плавно загальмував біля перону, він так і не зміг зважитися.

На станції людей виявилося значно більше, ніж зазвичай. Ті, хто приїхав до Одайби на прогулянку, почули про погодні аномалії в місті й вирішили якомога швидше забратися геть.

○

Хоча на місто вже спускалися сутінки, небо палало таким сліпучим багрянцем, що силует Бердрамон у польоті було майже неможливо розгледіти.

Вона м'яко приземлилася на дах житлового комплексу й знову стала крихітною Піймон. На даху з нею були Сора, Мімі та Палмон.

— Добре ми сьогодні попрацювали.

— Соро-о-о... я така голодна-а-а...

— Потерпи ще трішечки, Піймон. Мені дуже прикро, але чи не могла б ти знову залізти через вікно? Щойно я опинюся в кімнаті, відчиню шибку й подам тобі знак.

За кілька хвилин поруч опустився Кабутерімон. На ньому прилетіли Кошіро, Ямато та Ґабумон.

Щойно велетенський жук перетворився назад на Тентомона й електромагнітні перешкоди вщухли, Ямато схопив термінал Кошіро й глянув на екран. Від Джо не було жодної звістки.

— Досі нічого, га?

Схоже, останнє повідомлення, яке вони відправили перед зльотом, досі висіло в черзі через повний розрив зв'язку.

— Ми провозилися куди довше, ніж розраховували, — зауважив Кошіро. Дигімони, що повилазили в Токіо, не просто крушили все підряд — деякі ще й навчилися напрочуд майстерно ховатися. Лише на пошуки пішла купа часу. — День майже скінчився.

— Так... Але Джо має бути в порядку. А щодо іншого... — Ямато озирнувся на знесилених дигімонів. — Ходімо поїмо, поки є змога, і наберемося сил.

— Треба квапитися, Тайчі з Хікарі-чан чекають на нас, — підхопила Сора.

Утім, поспішати найбільше треба було саме їй: батько Ямато ще не скоро мав повернутися зі студії, Кошіро міг непомітно шугнути через вікно, та й Мімі якось дала б раду. А от Сорі конче потрібно було поїсти й знову вислизнути з квартири до приходу суворої матері, від якої годі було чекати розуміння в такій дикій ситуації.

Усі зайшли до ліфта й розійшлися по своїх поверхах.

Б'ючись по всьому Токіо, діти навіть не підозрювали, що Вамдемон уже націлився на саму Одайбу.

— Соро, нам треба серйозно поговорити.

Мати вже була вдома — цього дівчинка ніяк не очікувала.

— Будь ласка, тільки не думай, ніби я верзу якісь дурниці, але... скажи мені чесно: де ти була сьогодні вдень?

«Вона бачила Бердрамон!»

У голосі матері не вчувалося докору. Вона говорила невпевнено, запинаючись, немов сама боялася власних слів і зовсім розгубилася.

Від цього Сорі стало тільки важче: слушний момент, аби показати Піймон, розвіявся мов дим.

«Якби ж я знала, що так станеться... Треба було завести її через двері разом із собою, а не залишати чекати під вікном».

Як пояснити все мамі, щоб не довести її до серцевого нападу? Сора гарячково перебирала варіанти, але думки плуталися. Зрештою вона зрозуміла: треба просто викласти все від самого початку, а вже наприкінці покликати Піймон, щоб познайомити їх.

— Мамо... Це досить довга історія. Ти вислухаєш мене до кінця?

А бідолашна Піймон тим часом лишилася терпляче мерзнути на карнизі за зачиненим вікном.

Сонце остаточно згасло.

За звичайних умов захід тривав би набагато довше. Але із заходу насунулася важка, непроглядна стіна туману, передчасно втопивши вечір у пітьмі. Небо, яке сьогодні всім здавалося неприродно червоним, безслідно зникло за білою завісою.

Проковтнувши залишки сонця, імла навколо Одайби стала густішати просто на очах. Вона звивалася, немов велетенська жива потвора.

Коли кільце навколо острова зімкнулося, з глибини мряки долинув приглушений сміх:

— Хе-хе-хе...

Одночасно зупинилися поїзди Юрікамоме та гілки Рінкай. Автомобілі, що саме їхали мостом Райдуги, заглухли посеред траси через масову відмову всієї електроніки.

Жоден телефонний дзвінок більше не проходив — це стосувалося як стаціонарних ліній, так і бездротового зв'язку. Телевізійний сигнал із веж Одайби згас: по всій країні на екранах телевізорів замість трансляцій засичав порожній білий шум.

Збоку Одайба тепер нагадувала велетенський купол із туману. Проте самі мешканці острова не відразу збагнули, що опинилися в пастці. Туман стояв непролазною стіною лише по периметру, тоді як усередині повітря лишалося відносно чистим. Електрика й вода у квартирах справно працювали. Запідозрили недобре лише ті, хто намагався кудись зателефонувати або увімкнув телевізор: радіостанції та канали всередині купола глухо шипіли.

Поки бар'єр тільки формувався, крізь нього ще можна було прослизнути. Водії, чиї автівки заглохли на під'їздах до мосту Райдуги та Шінкіби, кидали машини й рушали пішки, зумівши прорватися крізь білу завісу назовні. Вони навіть не уявляли, як їм пощастило.

Не минуло й десяти хвилин, як туман ущільнився настільки, що став твердим, мов монолітна стіна.

— Тепер із мого бар'єра не втече жодна душа.

У серці імли, на даху будинку «Телеком-центру», що нагадував величну тріумфальну арку, височіла темна постать. За її спиною розвівався чорний плащ із криваво-червоною підкладкою.

То був Вамдемон.

Він розкинув поли плаща, мов велет

енські крила кажана:

— Уперед, мої вірні слуги темряви!