Розділ 3 — Таємничі тварини

Таємничі тварини

Вони чекали дуже-дуже довго, лише щоб зустріти своїх партнерів.

Їхні спогади сягали в сиву давнину. Вони пам'ятали льодовик, що колись уперше вкрив поверхню землі, хоча він уже давно розтанув. Вони пам'ятали, як із голої землі вперше пробилася рослинність і розрослася в густі, буйні хащі, в яких вони тепер жили.

Хоча їх ніхто не вчив, вони вміли розмовляти. Вони навіть знали свої імена та на кого чекають. Проте вони не знали, заради чого.

І все ж, вони чекали.

Впевнені, що їхні партнери спустяться з небес, вони день у день дивилися в небо, вигукуючи імена своїх суджених.

Хтось казав: «Тайчі!».

Інший: «Ямато!».

А інші підхоплювали: «Сора!», «Джо!», «Кошіро-хан!», «Мімі!», «Такеру!»...

Одного дня той, хто чекав на «Такеру», побачив у небі полярне сяйво.

«Дивіться всі!»

Усі підняли голови.

Інстинктивно розуміючи, що настав визначений долею час, кожен із них завмер, затамувавши подих. Дехто був настільки розчулений, що на очах навіть заблищали сльози.

Небо на мить яскраво спалахнуло, а потім здалеку почулися крики.

«А-а-а-а-а-а-а-а!»

Одразу за переляканими зойками з'явилося семеро дітей, які, стрімко падаючи на землю, виглядали як суцільна мішанина з рук і ніг.

«ТАЙЧІ! ТАЙЧІ! ТАЙЧІ!»

«ЯМАТО! ЯМАТО! ЯМАТО!»

Вони були настільки щасливі, що високо підстрибували від радості, раз у раз вигукуючи ім'я партнера, якого так довго чекали. Коли невідома сила розділила дітей ще в повітрі на сім різних напрямків, кожен із них прикинув місце, куди мав приземлитися його партнер, і всі чимдуж розбіглися.

○

Із глухим стукотом Ямато впав на землю.

«Ой!» — рефлекторно вигукнув він, але насправді було зовсім не боляче. Здивований тим, що очікуваного болю не було, Ямато подивився в небо.

Він був упевнений, що щойно падав із величезної висоти, десь із самої стратосфери. Невже в нього були галюцинації? Поки його тіло кружляло в повітрі під час падіння, йому здалося, ніби під ним промайнуло щось схоже на острів...

«Дивно», — пробурмотів Ямато, все ще дивлячись угору і піднімаючись на ноги.

Швидко озирнувшись, він переконався, що перебуває в лісі. На мить йому здалося, що він десь на території табору, але вологість, яка відчувалася на шкірі, змусила його швидко змінити думку. Якби це справді був табір, погода мала б бути значно прохолоднішою...

Менше з тим, зараз були важливіші справи.

«Гей, Такеру!» — покликав він молодшого брата. Не почувши відповіді, спробував ще раз.

«Такеру?»

Обертаючись на всі боки, він повторював одне й те саме ім'я знову і знову. Але голосу Такеру ніде не було чути.

Ямато відчув, як кров відливає від обличчя. Якщо з Такеру щось сталося, що мені робити?..

«Такеру! Такеру!!»

Напівбожевільний, Ямато продовжував кликати брата знову і знову. В голові промайнуло обличчя матері, коли вона залишала малого на нього.

«Такеру! Де ти, Такеру?!»

Кутики очей хлопця нестерпно запекли. Здавалося, його груди зараз розірве від тяжкого тягаря тривоги. Якщо він так і не зможе знайти Такеру...

Саме тоді чийсь сором'язливий голос промовив: «Яма...то?»

«Хто тут?» — огризнувся Ямато, різко зупинившись.

Хоча навколо нікого не було видно, поруч із ним на землю впала каштанова м'яка іграшка з рогом на голові. Ямато не розумів, як це працює, але вона кліпнула очима і —

«Ти ж Ямато... правда?»

— її рот рухався в такт словам, наче вона була живою істотою.

«Га?..»

Ямато не мав жодного уявлення, що відбувається, але йому вистачило здорового глузду, щоб не повестися на іграшку, яка розмовляє.

Очманіло озираючись довкола, він сказав: «Хто ти? Виходь!»

І саме тоді, наче підтверджуючи своє існування, плюшева іграшка підстрибнула.

«Це я, Ямато! Цуномон! Я так довго на тебе чекав!»

У Ямато відвисла щелепа. Так і залишилася відвислою.

Цуномон заговорив: «Ти шукаєш Такеру, еге ж? Я відведу тебе до нього! Певен, Токомон уже його знайшов».

○

Сора заклякла. Мало того, що вона побачила дивну рожеву тваринку із синьою квіткою на голові, так ця істота ще й заговорила до неї.

«...»

Вона подумала було покликати на допомогу, але було б жахливо, якби це ще більше розбурхало це створіння.

Тваринка знову заговорила. «Я завжди, завжди, завжди чекала на тебе, Соро!» — радісно вигукнула вона. Її слова були чіткими й зрозумілими. «Тому я така щаслива нарешті тебе зустріти!»

Створіння заворушило численними відростками під своєю головою (Сора не могла розібрати, чи то лапки, чи щупальця), щоб наблизитися до дівчинки, і та миттєво зробила крок назад.

«Н-не підходь до мене!» — істерично скрикнула Сора голосом, зовсім на себе не схожим.

Квітка похнюпилася від цих слів, і тваринка сумно запитала: «Соро... Ти мене ненавидиш?»

«Я-я не те щоб тебе ненавиджу, просто, — гарячково затинаючись, промовляла Сора, тримаючись на відстані, — що ти взагалі таке?!»

«Я Пьокомон. Я ж щойно сказала».

«Ні, я питаю, що таке Пьокомон?!»

«Пьокомон — це Пьокомон, — просто відповіла істота, — так само як Сора — це Сора».

Знизу вгору дивлячись на Сору, вона дивилася на неї, як немовля, що жадає батьківської любові. Хоча серце Сори не могло не стиснутися від цього виразу, водночас їй стало не по собі. Як би вона не хотіла це заперечувати, ці великі очі грайливо пробуджували в ній материнські інстинкти, що досі дрімали.

Закусивши губу, Сора важко зітхнула.

«Гаразд, нехай, — покірно мовила вона. Прихильність, яку вона відчувала від цих яскравих блакитних очей, позбавила її будь-якої обережності. — У будь-якому разі... єдине, що я тут знаю напевно, це те, що тебе звати Пьокомон».

○

Розтираючи листок між пальцями, Кошіро вкотре пробурмотів: «Як дивно».

«Це не справжній листок... Він схожий на ту зелену пластикову травичку, яку кладуть у коробки з бенто, які продаються в цілодобових магазинах, — зауважив він. — Менше з тим, я вельми вражений такою складною роботою».

Він перебував у досить просторому лісі. До гілок усіх дерев тут було прикріплено безліч штучних листків, і хоч це не було неможливим завданням, мабуть, знадобилося чимало зусиль, щоб відтворити все це й зробити ліс таким реалістичним. Навіть люди з ненатренованим оком погодилися б із Кошіро, що економічно вигідніше було б просто посадити на їхньому місці справжні дерева.

Справа була не лише в листі. Камінці під ногами нагадували сірі кубики цукру, які так само легко кришилися, а тверда земля скидалася на темну карамель, і була такою ж твердою.

«Отже, дозволь запитати ще раз...» — звернувся Кошіро до майстерно зробленого аніматроніка поруч із ним. Він не відходив від нього ні на крок відтоді, як знайшов. «Ти кажеш, що це місце називається Острів Файл?»

«Саме так». Ця істота, що називала себе Мотімоном (її нутрощі, ймовірно, складалися з дуже потужних приймачів-передавачів), з гордістю випнула груди.

«Мушу визнати, цей тематичний парк зроблено надзвичайно якісно».

«Ем... Кошіро-хан? А що таке тематичний парк?»

«Ти не знаєш?»

«Нє-а».

Можливо, до відкриття цього парку ще далеко, подумав Кошіро, і людина, яка розмовляє через цей апарат (з явним акцентом регіону Кансай), прикидається дурником.

Саме тому Кошіро зміг поблажливо всміхнутися й сказати: «Що ж, не зважай».

«Хай там як, Кошіро-хане. Усі інші вже чекають, тож давай поквапимося до них».

Коли він доторкнувся до круглого тіла Мотімона, воно здалося гумовим. Можливо, воно було створене з тієї піногуми, якою Голлівуд славився при створенні своїх монстрів. Хоча це досить дорогий процес, імовірно, для цих людей це просто кишенькові витрати, якщо зважити на те, на що вони пішли, щоб створити цей штучний ліс.

«Добре, я зрозумів. Зможеш мене туди відвести?»

«Ага!»

Здавалося, істота ледь не світилася від щастя, пересуваючись землею шаркаючою ходою. Кошіро подумав, що в неї, мабуть, заховані коліщата знизу.

○

За всі одинадцять років свого життя Джо міг щиро присягнутися, що ніколи не стикався ні з чим настільки абсолютно і незбагненно химерним, як це.

За ним гналася дивна тварина, яка виглядала як невдалий експеримент зі схрещування тюленя з морським коником. Пустунським голосом вона кричала: «Джоооо!» — зависаючи в повітрі.

«Зачекай на мене, Джоооо!»

Він міг би переконати себе, що «Джоооо» — це рик тварини, схожий на «Гяоооо» або «Увоооо», якби не те, що частина «Зачекай на мене» була чіткою японською. Можливо, будова її голосових зв'язок була схожою на майну або папугу. Але навіть так, чи не занадто вільно вона розмовляла?!

Що привело його до єдиного висновку —— Монстр?

Тієї ж миті, як він про це подумав, Джо закричав: «Це неможливо! Це надто нереалістично!!!»

Отже, це міг бути сон?

Але при зустрічі тваринка одразу ж потерлася об щоку Джо чимось, що дуже нагадувало ласт. Насправді це і був справжнісінький ласт. Це слизьке відчуття і смердючий запах сирої риби з її пащі підказували Джо, що це абсолютно, стовідсотково не сон. Хоча в це було надзвичайно важко повірити, це була сувора, холодна реальність.

«Чому ти тікаєш?» — кричало створіння, що гналося за ним, самим своїм існуванням руйнуючи здоровий глузд, який Джо так старанно плекав протягом одинадцяти років. Джо залишалося лише тікати щодуху.

Зрештою, мабуть, це був перший раз, коли Джо довелося бігти так швидко, з усіх сил. Його серце калатало так, ніби намагалося вирватися з грудей. Мабуть, вислів «серце розривається» був зовсім не перебільшенням.

Стоп, зараз не час про це думати.

Джо закричав: «Будь ласка, благаю тебе!!! Іди геть!!! Просто дай мені спокій!!!»

Його голос був настільки надірваний від зусиль, що йому самому було за нього соромно.

○

«Такеру!»

Поки Цуномон вів його крізь ліс, Ямато досить несподівано натрапив на брата.

«А, братику!»

Такеру радісно побіг йому назустріч. Ямато вдивлявся в обличчя Такеру, шукаючи сліди від сліз, але не знайшов їх. Він був так упевнений, що без нього Такеру буде безпорадно плакати.

У руках Такеру тримав... скарбничку? Ні, каторібуту? (традиційна лампадка від комарів у формі свинки) — якийсь предмет пухкої кумедної форми. Зрозумівши, куди дивиться Ямато, Такеру відповів: «А, дозволь познайомити вас. Це Токомон», — і тицьнув ту штуковину-прикрасу Ямато просто в обличчя.

«Привіт, Ямато!» — пискнула вона.

Це зовсім не була прикраса. Як і Цуномон, що привів його сюди, це була жива тваринка, що вміла розмовляти.

«Токомон сказав, що вони чекали на нас ду-у-уже довго», — пояснив Такеру братові. Тоді він обернувся до Токомона й запитав: «Правда?»

Широко усміхаючись усім обличчям, Токомон радісно погодився: «Правда!»

Його молодший брат із легкістю прийняв існування цих дивних істот. Ямато міг лише з благоговінням втратити дар мови від здатності Такеру швидко пристосовуватися до нових умов. Можливо, оскільки Такеру був ще дитиною, його віра в Санта-Клауса та зубну фею ще не зникла. Очевидно, сувора реальність розлучення їхніх батьків ще не отруїла чисту душу Такеру, і Ямато зрадів, що його молодший брат зберіг таку невинність.

«Токомон сказав, що тут є й інші їхні друзі, — захоплено розповідав Такеру. — Тут є Коромон, і Танемон, і Пукамон, і Пьокомон, і хто ще... Цуномон!»

«Цуномон... це я», — озвався Цуномон, його щоки сором'язливо почервоніли.

«О, зрозуміло. Дуже приємно познайомитися!» — привітався Такеру з невеликим уклоном. «Я Такеру Такаіші».

Після обміну вітаннями Цуномон вигукнув: «Гайда, ходімо до інших!» — і швидко пострибав уперед. Такеру побіг за ним, усе ще тримаючи Токомона на руках.

А Ямато залишився стояти як укопаний, не в змозі збагнути цю ситуацію.

Єдине пояснення, до якого він зміг додуматися і яке його задовольнило, полягало в тому, що це сон. Мабуть, йому просто сниться, що він із Такеру в цій казковій країні, щоб тимчасово забути про реальність. Якщо це так, то, напевно, не найгірша ідея трохи підіграти.

З ніяковою усмішкою на вустах Ямато побіг услід за Такеру.

○

Коли Тайчі приземлився, він знепритомнів, міцно стискаючи в руці невеликий пристрій, що з'явився з полярного сяйва. Тепер цей предмет шалено блимав, випромінюючи яскраве світло.

«М-ммм...»

Тайчі нарешті розплющив очі, але розбудило його не світло, що било в обличчя. Прямо перед ним примостилося щось рожеве, схоже на м'яч для регбі. Хтось намалював на його поверхні великі червоні очі, які незбагненним чином кліпали, дивлячись на нього згори вниз. Нижня половина «м'яча» розтулилася, оголивши велику пащу, що виблискувала маленькими гострими іклами, і воно промовило:

«Тайчі! Тайчі!»

Воно розмовляло.

Тіло Тайчі миттєво заціпеніло.

«Г-гя!? Щ-що за дідько?!»

Примруживши круглі котячі очі, істота зубасто вишкірилася, а все її обличчя світилося від щастя. «Тайчі, ти прокинувся! Це чудово!»

І тут вона спробувала стрибнути Тайчі прямо в обличчя. Зреагувавши швидше від чистого переляку, ніж від чогось іншого, Тайчі виставив руку вперед, щоб зупинити її, і поспішно зіп'явся на ноги.

«Т-ти вмієш говорити?! Звідки ти знаєш моє ім'я?! Що ти взагалі таке?!» — у голові Тайчі вирувало сум'яття, і він міг лише випалювати запитання одне за одним.

Рожевий м'яч для регбі представився. «Я Коромон!»

«Коромон... Стривай, тебе звати Коромон, бо ти маленький і круглий?» — запитав Тайчі.

«Ем...»

Здавалося, Коромон і сам не знав, звідки походить його ім'я, тож він життєрадісно відповів: «Я не впевнений щодо цього... але хай там як, я так довго чекав на тебе, Тайчі!»

І він знову спробував стрибнути на Тайчі.

Але Тайчі ухилився. «Що значить ти на мене чекав?!»

Саме тоді висока трава неподалік зашаруділа, і Кошіро, молодший товариш Тайчі по гуртку, висунув голову з хащів.

«Кошіро!» — з полегшенням вигукнув Тайчі.

Але побачивши рожеву, схожу на молюска тварину, що плуталася під ногами іншого хлопця, Тайчі скрикнув: «Т-там ще одна! Що це за чудернацькі штуки?!»

«Вона стверджує, що є Дігімоном, — відповів Кошіро, знизавши плечима, щоб показати, що він теж збентежений. — Очевидно, це місце називається Острів Файл. Ти коли-небудь чув про нього?»

«Острів... Файл?» Тайчі ніколи раніше про нього не чув. «Стривай, тобто це острів?»

«Думаю, так».

«Хм...»

Задумливо потерши підборіддя, Тайчі підійшов до міцного дерева неподалік і спритно, мов мавпа, видерся на його стовбур. Влаштувавшись на гілці, він дістав із кишені шортів мінітелескоп, щоб оглянути околиці.

«Подивимось...»

Перед ним на багато миль простягався ліс. Що лежало за ним, він бачив нечітко. Ліворуч височіла стрімка біла гора, така висока, що її вершина ховалася в густих хмарах. Праворуч іскрився яскраво-блакитний океан, який виглядав так само бездоганно, як ті, на тлі яких позують знаменитості на обкладинках журналів.

«Мабуть, якщо там океан, то це місце і справді острів...»

Вирішивши запитати думку Кошіро, Тайчі сховав телескоп назад у кишеню і зістрибнув із дерева.

Він одразу перейшов до справи. «Я бачив океан, але, можливо, це було озеро».

«Не має значення, океан це чи озеро, — відповів Кошіро. — Це однаково означає, що ми не в каньйоні Мікамі».

«Але ж там є гора Фуджі, хіба ні? Глянь, бачиш ту гору ген там?» — сказав Тайчі, вказуючи на скелясту гору ліворуч.

«Як на мене, вона зовсім не схожа на Фуджі», — зітхнувши, заперечив Кошіро.

Поруч із ним своїм впевненим голосом обізвався Мотімон: «Вона називається Нескінченна гора».

«Нескінченна гора?»

«Саме так».

Тайчі та Кошіро з сумнівом перезирнулися. Жоден із них ніколи раніше не чув цієї назви.

Поки вони розбиралися в ситуації, навколо них невдовзі зібралися інші діти. Кожного з них вів партнер-Дігімон, всі вони були найрізноманітніших форм.

Сора і Пьокомон.

Ямато і Цуномон.

Такеру і Токомон.

І, пронизливим криком сповістивши про свою появу,

«ГЯ-Я-Я-Я-Я-Я-Я-Я-Я-Я!»

— з'явився Джо.

Впізнавши знайомі обличчя, які він зустрічав у святилищі, Джо з полегшенням зітхнув. На жаль, це відчуття вивітрилося, щойно його погляд змістився на монстрів, які сиділи біля їхніх ніг.

Заціпенівши, Джо ще більше зблід і видав жалібний зойк. «...Ї-їх тут ще більше».

Втративши сили, він гепнувся на землю. Саме так його нарешті наздогнав монстр-мутант тюленя й морського коника.

Радісно підлетівши до спини Джо, істота своїм затхлим, рибним подихом життєрадісно привіталася: «Я Пукамон! Приємно познайомитися!»

Джо приголомшено витріщився на нього, так, ніби бачив, як світ руйнується прямо перед його очима.

Озирнувшись, Ямато запитав: «Це всі? Здається, я пам'ятаю ще одну людину, яка була з нами у святилищі».

«О!» — Джо рвучко підняв голову, вигукнувши з усвідомленням. «Мімі-кун! Мімі Тачікави-кун тут немає!»

○

Танемону було важко відповісти на запитання Мімі.

«Звідки я прийшла?» — повторила тваринка, схиливши голову. «Але я завжди була тут...»

Мімі не повірила їй ні на мить.

«Цього не може бути! Я знаю, хто ти насправді!» — наполягала вона. «Отже... з якої планети ти прилетіла? Давай, кажи!»

Мімі ніколи не вірила в НЛО. Ця тема майже ніколи не обговорювалася серед її друзів і родини. Але коли перед нею раптово з'явилася ця дивна істота, і вона зрозуміла, що не спить, як інакше вона могла це пояснити? Напевно, це листоподібне створіння — інопланетянин, який прибув із космосу.

Тільки подумайте, міркувала собі Мімі. Всесвіт такий великий. Вони, ймовірно, не з нашої Сонячної системи, але було б цілком логічно знайти купу іншопланетян, які живуть десь біля туманності в Магелланових Хмарах.

«Я завжди була тут, чекала на тебе, Мімі...» — промовила Танемон до Мімі, так, ніби благала її. Вона совалася своїми маленькими кінцівками (або принаймні Мімі думала, що це кінцівки), винувато поглядаючи на дівчинку.

Що це означає?

Тонкі брови Мімі насупилися в роздумах. Може, це взагалі не Земля? Може, вода, яка з'явилася перед святилищем, насправді була НЛО? Можливо, прибульці забрали її на корабель, відвезли за мільярди світлових років і висадили на цій планеті, так схожій на Землю, де їй доведеться провести решту свого життя?!

«Мені це не подобається!» — пронизливо закричала Мімі. «Якщо це правда, то поверніть мене додому! Негайно поверніть мене додому до тата й мами!»

Насправді Мімі від природи була дуже милою та вихованою дівчинкою. Просто іноді вона реагувала на внутрішню логіку, яку сама собі вибудувала в голові, ігноруючи те, що їй справді казали під час розмови. Через це багато людей — навіть її друзі, — спілкуючись із нею, часто-густо збивалися з пантелику й не знали, як продовжувати розмову.

Іншими словами, Мімі могла розсердитися, заплакати або засміятися з будь-якого приводу, незалежно від того, про що вони до цього говорили,

і її співрозмовник поняття не мав, як із нею поводитися.

Саме це відбувалося просто зараз.

Як здалося Танемон, Мімі розсердилася саме тоді, коли вона згадала, що чекала на неї, і тепер створіння думало, що саме ці слова і стали причиною гніву дівчинки.

Ця думка засмутила її, адже понад усе на світі Танемон прагнула здобути визнання та прихильність Мімі.

До того ж Танемон була не з тих, хто схильний довго вдаватися до логічних роздумів. Коли Мімі зірвалася на крик, вона не надто зрозуміла чому, але їй стало невимовно сумно й тоскно. І, не в змозі стримати ці почуття, Танемон просто розридалася.

«Навіть якщо ти просиш мене про це, я...» — Танемон захлинулася плачем.

Спантеличена раптовим риданням прибульця, Мімі миттю замовкла. Напевно, іншопланетяни з планети Танемон насправді дуже милі і просто хочуть подружитися із землянами. Хоча вони й обрали її представницею Землі цілком випадково, так ставитися до їхньої пропозиції було б з її боку вкрай негарно. Звісно, було б смішно вважати, що це невеличке непорозуміння спровокує війну між Землею та планетою Танемон, але Мімі все ж визнала, що для початку необхідно налагодити дружні стосунки.

«Ой, не плач. Будь ласка, не плач,» — лагідно перепросила Мімі, заспокоюючи Танемон, наче малу дитину. — «Вибач. Це моя провина. Ти маєш рацію, я впевнена, що ми зможемо стати друзями. Тож давай, витирай слізки.»

Сяйнувши своєю фірмовою чарівною усмішкою, що підкорила серця багатьох школярів, вона простягнула Танемон руку для потиску. У цій позі не було б нічого дивного, якби плече Мімі прикрашала стрічка з написом «Посол міжнародного миру».

« ...Добре.»

Танемон перестала плакати, але розгубилася, не знаючи, як відповісти на простягнуту руку Мімі. Зрештою, вона невпевнено потягнулася листочком на маківці й сором'язливо торкнулася руки дівчинки.

«Отже, епохальний перший контакт між Землею та планетою Танемон завершився успішно!» — з полегшеним зітханням подумала Мімі, як раптом у них над головами пролунало гучне гудіння «вррррмммм».

«Це, мабуть, НЛО», — промайнуло в голові Мімі.