Розділ 4 — Напад рогатого монстра

Напад рогатого монстра

— Кя-я-я-я-я-я!

Пронзливий дівочий крик сягнув їхніх вух.

— Це Мімі-кун! — стривожено вигукнув Джо. Але, не маючи сміливості взяти ініціативу в свої руки, він натомість обернувся до Тайчі та Ямато і нерішуче запитав: — Як... як гадаєте, що з нею сталося?..

Замість відповіді Тайчі зірвався з місця. Він почув, що крик Мімі лунав праворуч — з боку океану.

— Стривай, Тайчі!

— Тайчі-сане!

Сора та Кошіро побігли слідом. Ямато трохи забарився, бо спершу квапив Такеру залізти йому на спину.

— Ч-чекайте! Я теж іду! — Зрештою Джо поплентався за ними, замикаючи групу.

Мімі, за якою по п'ятах біг маленький Дігімон, схожий на цибулину рослини, мчала зліва направо відносно інших дітей.

— Що сталося?! — запитав Тайчі, коли позаду Мімі пролунало оглушливе «вррррмммм», що супроводжувалося раптовим поривом вітру, який розкидав листя по всій землі.

— Щ-що це за звук? — запитала Сора, на що Кошіро миттю відповів:

— Погляньте туди! Там щось у небі!

Через густе листя розлогих дерев було важко розгледіти, що саме це було, але крики Мімі не вщухали.

— Не знаю, що там нагорі, але ми маємо її врятувати! — Покладаючись на свої швидкі ноги, якими він так пишався, Тайчі кинувся навздогін за Мімі. Сора вирівнялася з ним, ідеально тримаючи темп. Вочевидь, статус найкращого дуету нападників, яким пишався футбольний клуб Одайби, не був порожнім звуком. Кошіро з усіх сил намагався не відставати від них, тоді як Ямато через додаткову вагу брата відстав на чималу відстань. Джо був ще далі позаду.

— А-а-а-а-а-а-а!

Тепер діти побачили Мімі. Можливо, вона почула голоси інших і вивернулася просто з-під носа свого переслідувача, а може, вона просто бігла лісом навмання і випадково натрапила на них, але, хоч би як там було, вона мчала назустріч Тайчі та іншим на повній швидкості, і...

— А-А! — скрикнули Тайчі та решта. Нарешті стало зрозуміло, що саме гналося за Мімі: неймовірно величезний жук-олень із яскраво-червоним тілом, від якого аж різало в очах. Оглушливе гудіння та пориви вітру здіймалися від його велетенських крил.

— Це монстр-рогач! — зойкнув Кошіро.

Поруч із ним Мотімон виправив: — Ні! Це Кувагамон! — але його слова потонули в галасливому дзижчанні крил чудовиська.

— Ні-і-і-і! — біжучи, Мімі чула гучний тріск деревини, коли велетенський жук перекушував гілки своїми жвалами, стрімко наближаючись до неї.

— Обережно!

Монстр гучно клацав жвалами, наче перевіряв свій укус — відкрив і закрив, відкрив і закрив — наближаючись, аж поки Мімі майже не відчула, як їхні гострі краї торкаються її спини. І ось цього разу жвала розкрилися широко для фінального укусу, монстр заверещав у переможному передчутті, але тієї ж миті Сора кинулася навперейми Мімі й повалила її на землю. Вони уникли смерті лише на волосину: настільки близько, що звук змикання жвал у повітрі болісно відлунив у вухах Сори — важкий металевий брязкіт, наче два великі молоти вдарилися один об одного.

Глянувши вгору, щоб переконатися, що монстр відлетів, Сора опустила очі на Мімі й запитала:

— Ти ціла?

В обох на одязі та у волоссі застрягли бруд і сухе листя. Мімі, здавалося, сама не могла повірити, що все ще жива, тож вона припала до грудей Сори, заливаючись переляканими сльозами.

— Ну-ну, тихше, — заспокійливо примовляла Сора, ніжно погладжуючи довге волосся Мімі. — Ти вже в безпеці.

Але...

— Він знову повертається! — заволав Ямато. Високо в небі, вдалині, діти побачили, як жук-рогач закладає широкий розворот і знову прямує в їхній бік.

— Що робити?! — запитав Джо в Тайчі з дикою панікою в очах. Підсвідомо Джо відчував, що Тайчі — той, на кого можна покластися.

— Що... — У самого Тайчі не було жодного плану. Його бажання здолати потвору, перш ніж вона вб'є їх, було сильним, але як саме це зробити, він не мав ані найменшого уявлення.

— У нас немає жодної зброї, щоб захиститися... — міркував Кошіро, оцінюючи ситуацію.

— І що тоді?! — Джо тремтів від страху, невідривно дивлячись на монстра-рогача, що знову наближався до них.

— Тікаймо! — запропонував Ямато. Вага Такеру на спині змусила його обрати пасивний варіант, аби лише вберегти молодшого брата.

— Згода, тікаймо! — з розчаруванням погодився Тайчі, не в змозі вигадати нічого кращого.

○

Вррррмммм... вррррмммм...

Чудовисько продовжувало атакувати дітей, але щоразу, коли воно це робило, вони притискалися до землі та стрибали в густу траву, ледве рятуючи свої життя.

І все ж вони не знали, чи зможуть тікати вічно. Та мить, коли в них вичерпаються сили, стане тією самою миттю, коли вони перетворяться на корм для жука. Хай як сильно їм хотілося вірити, що в їхніх невеликих тілах більше витривалості, ніж у цього монстра, — це було не так.

БАБАХ! Його жвала врізалися в товсту скелю, і, «вррррмммм»... звук його крил поступово стих удалині.

— Здається, він полетів!

Діти обережно вийшли з тіні скелястого виступу, за яким ховалися (його передня частина розлетілася на шматки від попередньої атаки монстра).

— Якби ж тут десь була печера... — прошепотів Ямато. Опустивши погляд на Цуномона, він запитав: — Ти часом не знаєш такої?

Цуномон похитав головою, виглядаючи щиро винуватим.

— Ні. Мені дуже шкода.

— Е-е, та ти не винен... — Зрештою саме Ямато відчув себе ніяково.

— Менше з тим, нам не варто тут стовбичити. Поспішаймо, треба рушати, — сказав Джо, підводячись. Він нарешті оговтався від паніки, яка охопила його при першій зустрічі з монстром, і знову відчув свою відповідальність як найстаршого та командира групи.

Діти знову вирушили в дорогу. Токомон їхав на капелюсі Такеру, розвернувшись спиною вперед, щоб стежити за тилом. Раптом він закричав:

— Він знову летить!

І тієї ж миті Тайчі, який ішов першим, різко зупинився.

— От дідько!

Діти одразу побачили, що перегородило йому шлях. Попереду простягалася вже не стежка, а стрімке урвище.

— Ми зможемо спуститися? — запитала Сора, зазирнувши за край. Під ними розкинулися густі, темні джунглі, що нагадали їй Амазонку, зі струмком, який звивався між деревами, немов змія. З такої запаморочливої висоти не змогли б злізти навіть дорослі, не кажучи вже про дітей.

— Він наближається! — заволав Токомон, оголивши люті ікла, яких ніхто не очікував побачити в такого милого створіння.

— Я більше не можу! — заплакала Мімі; сльози котилися по її щоках.

Ніби за невидимим сигналом, Дігімони, які весь цей час тулилися до дітей, почали віддалятися. Вони рушили назад, туди, звідки прийшли: хтось повз, хтось стрибав, а хтось дріботів на своїх крихітних лапках.

— Щ-що таке, Коромоне? — спантеличено запитав Тайчі. — Якщо залишаєш нас, то хоч скажи, куди йдеш!

— Ми ніколи не покинемо вас, — сказав Коромон, озирнувшись на нього. На його обличчі читалася трагічна рішучість.

Коромон та інші Дігімони минули задні ряди дітей (саме там стояли Ямато з Такеру) і вишикувалися в лінію, немов футболісти в стінці, щоб заблокувати штрафний удар по воротах.

— Ми захистимо всіх вас, Тайчі!

Рішуче промовивши ці слова, Коромон люто глянув на монстра-рогача. В його очах зблиснув дух воїна, який нарешті прийняв кинутий виклик.

○

— Стійте! Не треба!

Тайчі та інші з радістю відвернулися б, якби могли. Але хвилювання пересилило страх, і вони продовжували дивитися.

Було очевидно, що цим маленьким Дігімонам не зрівнятися з велетенським чудовиськом, проте вони викликали його на бій. Спершу Коромон та решта випустили з ротів щось схоже на бульбашки. Можливо, ці бульбашки були надзвичайно кислотними, бо монстр несподівано втратив рівновагу, і його жвала вп'ялися в землю. Не гаючи ні секунди, Коромон та інші продовжили свій наступ.

Але щойно жук-олень отямився, його жорстокі удари у відповідь шістьма лапами, твердими крилами та гострими жвалами завдавали маленьким Дігімонам у два, а то й у три рази більшої шкоди, ніж вони йому.

Діти більше не могли на це дивитися.

— Чому?! Чому ви йдете на таке, щоб нас захистити?!

Не зронивши жодного стогону, коли монстр силоміць впечатав його у великий стовбур дерева, Коромон одразу ж знову кинувся на ворога. Силу Коромону давала непохитна мета та бажання захистити Тайчі. Звісно, інші Дігімони — Цуномон, Пьокомон, Мотімон, Танемон, Пукамон і Токомон — відчували те саме.

Тайчі та інші можуть цього не розуміти, але ми завжди, завжди чекали на них. Ми мріяли, що коли вони прийдуть, ми зробимо стільки всього разом. Ми маємо боротися, щоб ці мрії стали реальністю. І ми зобов'язані перемогти. Ми ні за що не дозволимо нашим мріям розбитися в такому місці!

Але ми на власній шкурі відчуваємо, наскільки ми безсилі. Перед нами височіє стіна нездоланних перешкод. Нам не перелізти через неї ні фізичною силою, ні навичками атаки, ні навіть силою волі.

Ми хочемо сили. Ми хочемо бути сильнішими, сильнішими, набагато сильнішими.

Тайчі закричав: — КОРОМОН!

Ямато: — ЦУНОМОН!

Сора: — ПІЙОМОН!

Кошіро: — МОТІМОН!

Мімі: — ТАНЕМОН!

Такеру: — ТОКОМОН!

І навіть Джо вигукнув: — Пу-ПУКАМОН!

Саме тоді сім смуг світла спустилися з небес і огорнули їхніх Дігімонів.

— Що це таке?

На мить діти втратили своїх Дігімонів із поля зору в яскравому сяйві.

— Ц-цього не може бути...

Але вже наступної миті перед ними постали Дігімони рівня Дитини, які здійснили «еволюцію».

— Коромон, еволюція! Агумон! Дитяче полум'я! — Дігімон кремового кольору у формі невеликого динозавра виплюнув струмінь вогню.

— Цуномон, еволюція! Габумон! Маленький вогонь! — Вовкоподібний Дігімон, що стояв на двох лапах, випустив вогняну кулю.

— Пьокомон, еволюція! Пійомон! Магічний вогонь! — Дігімон у вигляді рожевого птаха вистрілив спіраллю таємничого полум'я.

— Мотімон, еволюція! Тентомон! Маленький грім! — Електрична атака червоного Дігімона-сонечка була схожа на блискавку.

— Танемон, еволюція! Палмон! Отруйний плющ! — Зелена Дігімон із яскравою квіткою на голові простягнула руки, які перетворилися на плющ і обплели ворога.

— Токомон, еволюція! Патамон! Повітряний постріл! — Дігімон, схожий на хом'яка з великими вухами, роздув щоки як тільки міг і виплюнув кулю повітря.

— Пукамон, еволюція! Гомамон! Марш рибок! — І наостанок Дігімон, що виглядав точнісінько як тюлень, вигукнув, викликавши безліч різнобарвних рибок, які нізвідки злетілися в повітрі.

Зіткнувшись з атакою, яка була непорівнянна за силою з попередніми, жук-олень, здавалося, був захоплений зненацька. Чи то йому довелося скрутно, чи то він просто здався, але він розправив крила й кинувся навтьоки.

— Щ-що щойно сталося?

Попри безмежне полегшення, діти гадки не мали, що відбувається. Коромон та решта зникли, а на їхньому місці на них дивилися семеро незнайомих Дігімонів, чиї тіла були суцільно вкриті синцями.

— Коромон помер! — заголосив Тайчі. Інші діти підхопили його плач.

Але один із новоприбулих Дігімонів — невеличкий динозавр кремового кольору, що виглядав водночас і приязно, і грізно, — хихикнув, добродушно всміхнувся Тайчі та промовив:

— Я Коромон. Просто тепер я еволюціонував, і мене звати Агумон.

Так почалися їхні пригоди. Саме так — ділячи між собою сміх і сльози, підтримуючи одне

одного та часом сперечаючись у дорозі, — діти та їхні Дігімони вирушили в довгу-довгу мандрівку.