Розділ 5 — Де ми?

Де ми?

Це був океан. Тайчі дивився крізь круглу лінзу свого мінітелескопа на горизонт, де морська синь зливалася з блакиттю неба. Хвилі, що здіймалися гребенями, здавалися теплими, мов вода в басейні з підігрівом, а повітря пахло сіллю. Тайчі поклав телескоп не в шорти, як робив це зазвичай, а в кишеню плавок. Його шорти, синя футболка і шкарпетки сушилися на камені разом із зеленими, помаранчевими та білими сорочками інших хлопців.

Саме тієї миті шлунок Тайчі жалібно забурчав.

— Гей, Джо, — запитав він. — Ти не зголоднів?

— Нічого не вийде, — насупився Джо, навмисно поклавши руку на клапан прямокутної сумки збоку. Вона була наповнена аварійним запасом їжі. — Ти вже з'їв свою денну порцію. Чекай, коли я знову буду роздавати її ввечері.

Але голодним був не лише Тайчі. Відчуваючи, як зводить порожній шлунок, Ямато пробурчав: «І коли вже нарешті стемніє?» — і сердито глипнув на Джо, наче це була його провина.

Його важко було звинувачувати: здавалося, час тут ледь повзе. Положення сонця і тіні, які воно відкидало, виглядали так, ніби зовсім не зрушили з місця.

— Цікаво, котра зараз година, — пригнічено промовив Кошіро. Він намагався скористатися мобільним телефоном і ноутбуком, щоб це з'ясувати, але жоден із пристроїв не працював. А він же думав, що заряду батареї залишилося ще багато...

— Вона сказала, що зараз... 35:00 ранку, чи не так? — криво всміхнувся Тайчі. Він раптом пригадав ту мить, коли вони щойно опинилися на пляжі, і він спробував зателефонувати додому з найближчої телефонної будки. Особа на іншому кінці дроту назвала час так, ніби це був неймовірний жарт. Шкода, що йому було зовсім не смішно.

○

— «Дігімон». Здається, я вже чув це слово раніше, — зізнався Тайчі Кошіро, натягуючи через голову щойно висушену футболку. Вона була жорсткою на дотик і ледь пахла сіллю.

— Де саме?

— Не пам'ятаю, це було щось таке, що привернуло мою увагу лише на мить, коли я проходив повз. Хтось точно це сказав.

Тайчі часто був забудькуватим, але він чудово пам'ятав, що це сказала Хікарі. Він був майже впевнений, що коли вони дивилися новини про аномальну погоду, Хікарі вимовила: «Дігімон». Просто він поки що не хотів її вплутувати.

— Дозволь поділитися своєю особистою гіпотезою, — відповів Кошіро, відвернувшись від інших, щоб скромно одягнути свою суху сорочку. — Гадаю, це місце, можливо, є тематичним парком, який розробляється в умовах абсолютної таємності.

— Зрозуміло, — відгукнувся Тайчі.

— Його концепція може полягати в тому, щоб ми, діти, насолоджувалися пригодами разом із цими дивними істотами — Дігімонами, які живуть на цьому острові.

Тайчі переплутав слово «концепція» з «консенсусом» і на мить скривився, але вирішив не перебивати.

— Можливо, ти чув слово «Дігімон», бо інформація про них десь просочилася... наприклад, в Інтернет.

— Логічно. — Тайчі подумав, що все це звучить дуже переконливо.

— Це місце, ймовірно, розташоване на Окінаві або десь поруч. Поглянь-но на цей клімат і блакитне море, — Кошіро обвів рукою навколишній пейзаж. — Або ж ми на острові Хатідзьо.

— Байдуже де, — знизав плечима Тайчі. — В обох випадках це означає, що ми досить далеко від нашого табору.

— Саме так.

— Цікаво, як ми сюди потрапили.

— Єдине пояснення, яке спадає мені на думку: нас викрали.

— Викрали?

— Це означає, що ми стали жертвами кіднепінгу.

— Гей, ти чого... — стурбовано промовив Тайчі. Він завжди дивився телевізійні репортажі про викрадення людей як про щось далеке, адже його батько був звичайним службовцем зі скромним доходом. Він і подумати не міг, що сам стане жертвою!

— Я сказав, що це викрадення, але, мабуть, наші батьки або комітет табору дали на це згоду. Якщо ні, то це серйозний кримінальний злочин.

— Кримінальний злочин, еге ж? — Тайчі не міг не захоплюватися подумки багатим словниковим запасом Кошіро. Це був перший раз у житті, коли сам Тайчі вжив таке слово.

Тайчі замовк, поринувши в роздуми. Якщо те, що сказав Кошіро, правда, то не завадить насолодитися цією пригодою сповна. Звісно, коли на них напав монстр-рогач, він мало не вмочився від чистого жаху, але зараз, згадуючи про це, його серце тьохкало від захвату. Якщо попереду ще більше таких же захопливих гострих відчуттів, я викладуся на повну!

○

Ніч усе ніяк не наставала.

Діти по черзі скиглили в нескінченному хорі: «Я голодний» та «Може, вже поїмо?», на що Джо щоразу твердо відповідав: «Ні». Але й сам Джо гостро відчував спазми голоду у власному шлунку.

Аварійного запасу їжі, який охороняв Джо, мало вистачити на три дні. У групі Джо було шестеро людей, отже, 6 людей х 3 дні х 3 прийоми їжі дорівнювало 54 порціям. Вони також додали снеки з рюкзака Такеру й поділили все на сімох (Дігімони сказали, що їм їжа не потрібна, і це неабияк допомогло). За їхніми розрахунками, всього разом мало вистачити на чотири дні.

Попри це, не було жодної гарантії, що вони зможуть повернутися додому за ці дні, чи взагалі коли-небудь повернуться, тому Джо був рішуче налаштований розтягнути запаси якомога довше.

— Я нічого не дам. — Як командир, Джо розумів, що заради загального блага мусить бути суворим і часом навіть нестерпним.

Саме тоді Сора тихо підійшла до Джо:

— Гей, Джо-сане.

На той момент напружені нерви Джо довели його до підозри, що всі планують вкрасти в нього їжу, тому звичайнісінькі слова Сори здалися йому кроком на край відкритої пастки венериної мухоловки. Природно, він огризнувся:

— Що?!

— Щодо нашої їжі... чи не міг би ти дати хоча б щось брату Ямато-куна? Ми потерпимо.

— Га?

Джо почав шукати очима хлопчика з невинним виглядом, який весь час тримався поруч із Ямато.

У тіні вишневого дерева в повному цвіту (що тут робила квітуча сакура посеред літа?), Такеру тулився головою до стовбура, виглядаючи трохи хворим. Поруч сидів не його старший брат Ямато, а Мімі, яка терпіти не могла засмагати й прийшла охолодитися. Звісно, з ними були і їхні нещодавно еволюціоновані партнери. Здавалося, всі хвилювалися за Такеру: Ямато обмахував його довгою дерев'яною дошкою, яку, мабуть, підібрав на пляжі.

Джо задумався. Йому теж було шкода молодшого хлопчика... але якби він відмовився від свого рішення, з його лідерством було б покінчено. Варто дати їм слабину — і вони почнуть вити з нього мотузки. Він просто не міг цього дозволити. Джо надто добре знав свою власну, часто нерішучу вдачу.

— Ні, — різко відповів Джо, відвернувши голову.

Сора зітхнула. Вона думала попросити його хоча б повернути Такеру його снеки, але натомість щільно стиснула губи й мовчки повернулася до решти під сакурою.

Коли Ямато та інші почули, що сталося між нею та Джо, вони холодно зиркнули в його бік. Що це, диктатура якась?

Відчувши сильний дискомфорт під їхніми звинувачувальними поглядами, Джо притягнув сумку з їжею до себе й пішов на берег моря, туди, де дівчата раніше сушили свій одяг.

○

На березі моря партнер-Дігімон Джо, який змінив ім'я та вигляд (тепер його звали Гомамон, і він був схожий на дитинча тюленя), радісно хлюпався у воді, розбризкуючи її навсібіч.

— Гей, приєднуйся, Джо!

Але Джо не мав бажання відгукуватися на запрошення Гомамона. Він сів на камінь, поринувши у свої похмурі роздуми.

Якби він знав, що все так обернеться, то нізащо не поїхав би до табору. Краще б він послухав батька і пішов на літні підготовчі курси до вступних іспитів у середню школу. Це в будь-якому разі було б набагато краще.

Що більше він про це думав, то більше гіркоти відчував до яскравого сонця з його нерівним контуром, до ясного блакитного неба, до радісно вируючого океану, свіжого солоного повітря, до Гомамона, Сори, Ямато, Такеру та до цього аварійного запасу їжі...

Різко підвівшись, він зірвав з руки пов'язку і з розпачу розірвав її на шматки. Це був такий дріб'язковий вчинок, але від нього йому справді стало трохи легше.

Саме тієї миті на темнішій ділянці берега неподалік у піску відкрилася діра розміром з мініатюрний садок, з якої вирвався шалений фонтан води.

— Щ-що це таке?!

○

— Гя-я-я-я-я-я!

Джо щодуху мчав до групи під сакурою; на його блідому обличчі застиг вираз крайнього жаху. Решта просто витріщилися на нього.

— Що трапилося? — стурбовано запитала Мімі, смикаючи за зав'язки свого ковбойського капелюха.

— Хтозна, — холодно відповіла Сора, пригадуючи нещодавню поведінку Джо.

Але тут усі вони помітили велетенського рожевого монстра, що мчав за Джо з роззявленою пащею. Щупальця на його голові смикалися, наче несамовита морська анемона, а на спині він тягнув спіралеподібну мушлю. Будь-яка неприязнь, яку вони відчували до Джо, миттю зникла.

— Джо! — вигукнув Ямато, кидаючись уперед на допомогу старшому хлопцю.

Тим часом Сора покликала свого товариша по команді:

— Тайчі! Тайчі!!

Мімі могла лише стояти і тремтіти, затуливши рота обома руками.

Поки вони чекали на Тайчі, їхні Дігімони кинулися в атаку.

— Марш рибок!

— Маленький вогонь!

— Отруйний плющ!

— Повітряний постріл!

— Магічний вогонь!

Дігімони рішуче пішли в наступ, намагаючись зупинити велетенського рака-самітника, коли нарешті прибігли Тайчі та Кошіро.

— Що тут діється?! — вигукнув Тайчі.

— Це Шелмон! — сказав Тентомон і кинувся вперед, щоб приєднатися до битви. Агумон зробив те саме.

— Дитяче полум'я!

— Маленький грім!

Але навіть атака сімох виявилася не надто ефективною проти колосальних розмірів Шелмона.

— Шу-у-у-у-у-у-у! — з ревом (дивним, майже фрикативним звуком) Шелмон вивергнув із пащі лютий струмінь солоної води. З силою води жартувати не доводилося: Агумона та інших просто знесло величезним гідравлічним тиском.

— Агумон! — Не усвідомлюючи, що робить, Тайчі кинувся на допомогу Агумону.

Кошіро закричав:

— Тайчі-сане, не треба! — але його голос не зупинив хлопця.

— Шу-у-у-у-у-у-у! — Сівши на повалених Дігімонів, Шелмон наполегливо продовжував поливати водою все довкола. Телефонні будки на березі, що потрапили під цей нищівний струмінь, падали одна за одною і розбивалися.

— Агумо-о-он!

Побачивши, що Тайчі біжить, не звертаючи уваги на небезпеку, Ямато крикнув: «Ідіот!» — і помчав услід за ним.

Саме тієї миті, навмисно чи з примхи, Шелмон здійняв пісок на березі, підкидаючи піщинки в повітря.

— Ува-а! — здивовано зойкнув Ямато і зупинився. Раптова піщана буря засліпила його. А потім...

— Ва-а-а-а-а! — Вони почули крик Тайчі. Пісок осів, і стало видно, що хлопця схопила моторошна, блискуча лапа Шелмона.

— Тайчі!

— Тайчі-сане!

Діти один за одним вигукували ім'я Тайчі.

— Тайчі! — закричав також Агумон з-під живота Шелмона. Але хай як він намагався вирватися, виповзти звідти він не міг.

— У-ух...

Шелмон підніс лапу з Тайчі до своєї голови. Його моторошні жовті щупальця звивалися під ногами хлопця. Невже всередині цих щупалець є паща, яка висмокче з мене всі соки і перетравить? — подумав Тайчі, вкриваючись холодним потом.

— Тайчі! Тайчі! — продовжував кричати Агумон, борсаючись. Сльози розпачу текли по його щоках. Я мушу захистити Тайчі, але не можу! Якби тільки Тайчі захотів, якби тільки він забажав, щоб я став сильнішим...!

Кілька щупалець потягнулися вгору, обвиваючи Тайчі, аж поки не торкнулися його колін.

Тайчі втратив будь-яку надію.

«Невже я... помру?» — прошепотів він самому собі. Його інстинкти категорично відмовлялися це приймати.

— Ні... Я не хочу вмирати... Допоможи... Допоможи, Агумоне!!!

Блакитний пристрій Тайчі миттю засвітився. Його шкала підскочила, доки не подолала критичну позначку. Піднявшись на рівень, який неможливо було фізично побачити в Цифровому світі, досягнувши вершини, воно перетворилося на сліпуче світло, що вибухнуло чимось, що на перший погляд нагадувало громіздку, хаотичну масу інформації. Цей потік інформації був такого масштабу, що міг позмагатися з галактикою, і його частини, які відреагували на світло, були відібрані.

[[ Г Р Е Й М О Н ]]

Кожен із дрібних фрагментів інформації засвітився, збираючись разом і прямуючи до певної точки. Вируючий потік світла перетворився на спіраль, яка невидимим дощем пролилася на дані, що мали спорядити Агумона. Інформація, що описувала його форму, була переписана в одну мить; вона навіть зажадала більшої маси, аж поки у спалаху світла, схожого на полум'я, він не трансформувався.

— Агумон, еволюція! Греймон!

Йому вдалася ще одна еволюція. Минулого разу він еволюціонував, щоб врятувати від небезпеки своїх друзів-Дігімонів, але зараз це було виключно заради порятунку дитячих життів.

Греймон, який з'явився разом із білим світлом, мав гігантське тіло, що нічим не поступалося Шелмону. Він виглядав люто, як справжній динозавр: масивний динозавр із помаранчевою шкірою.

Греймон своїми трипалими кігтями вхопив Шелмона за зап'ястя тієї лапи, яка тримала в полоні Тайчі, і встромив ріг, що виступав із кістяного шолома, який покривав половину його обличчя, просто Шелмону в шию.

— Шу-у-у-у-у-у-у! — Цього разу його крики були не злим тріумфом, а вереском від болю. Поки Шелмон корчився, Греймон визволив Тайчі з його хватки.

— Д-дякую, — сказав Тайчі Греймону.

Греймон глухо загарчав і повернувся до Шелмона, спопеливши клубок щупалець на його голові, які так налякали Тайчі, пекучою вогняною кулею впритул.

— Шу-у-у-у-у-у-у!!

Від тліючих щупалець здійнявся нудотний сморід, і Тайчі рефлекторно затулив рота й носа. Перш ніж Греймон устиг спробувати випустити ще вогню, Шелмон, незважаючи на всю свою громіздкість, стрімко кинувся в море. Він зник у безпечній глибині вод, безмовно лютуючи марними погрозами переможеного.

Ямато та інші, які спостерігали здалеку, приклали руки до грудей і з полегшенням зітхнули, аж раптом Мімі побачила щось над собою і прошепотіла:

— Що б це могло бути?

Сора простежила за її поглядом. Чорний об'єкт, схожий на обертову літаючу тарілку, зі свистом промчав справа наліво, віддаляючись від узбережжя.

— О, це НЛО, — сказала Мімі, киваючи сама собі.

Але Сора так не думала. Цей об'єкт і справді був круглим, але водночас зубчастим. Їй він більше нагадував шестірню.