Розділ 6 — Чорні шестерні

Чорні шестерні

Єдине, що він знав напевно: вони перебувають не в парку атракціонів. З моменту їхньої появи в цьому дивному місці минув майже тиждень, вони пройшли багато миль, але так і не знайшли виходу. Якби ця величезна територія справді була тематичним парком, Кошіро був упевнений, що бодай раз почув би про неї в новинах.

До того ж, подумав Кошіро, глянувши на Тентомона, який летів поруч із ним, якщо подумати, що такі створіння живуть тут...

Відчувши на собі погляд Кошіро, Тентомон із цікавістю обернувся і подивився на нього своїми зеленими очима.

— У чому річ, Кошіро-хане? У мене щось на обличчі?

— А, ні, нічого.

Величезне сонечко, яке можна обхопити руками. Мало того, Тентомон розмовляв кансайським діалектом і міг перетворюватися на більшу істоту, так само як Агумон ставав Греймоном. Як ці створіння на таке здатні, і що взагалі спричинило їхню появу на світ?

Останні кілька днів діти лише те й робили, що завзято блукали, шукаючи спосіб втекти звідси й повернутися додому. Проте замість того, щоб знайти інших людей, вони раз у раз натрапляли на безліч різноманітних істот, які всі належали до класу «Дігімонів». Один був схожий на дракона, інший — на робота, ще один — на плюшевого ведмедя заввишки з двоповерховий будинок, а ще один нагадував людиноподібну вогняну кулю. Щоразу, коли на дітей чатувала небезпека, їхні Дігімони проходили процес «еволюції», і їм усім якось вдавалося вижити. Навіть Тентомон Кошіро «еволюціонував», перетворившись на жука-носорога розміром із невелику вантажівку.

Проте, можливо, через те, що підтримання такої форми вимагало багато енергії, після битв Тентомон повертався до своїх попередніх розмірів. З незрозумілих причин Тентомон не деградував далі, до своєї меншої форми, Мотімона. Те ж саме стосувалося й інших Дігімонів.

Єдиними з семи Дігімонів, які ще не показали свої еволюціоновані форми, були Дігімон найстаршого хлопця Джо — Гомамон, і Дігімон наймолодшого, Такеру, — Патамон.

— Цікаво, чому це називається «еволюцією»? — замислився Кошіро, цього разу озвучуючи свої думки Тентомону. — Зрештою, зазвичай еволюція передбачає поступову зміну цілого виду протягом тривалого періоду часу. Ті зміни, яких зазнаєш ти та твої друзі, більше схожі на трансформацію. Кожен із вас перетворюється на щось занадто величезне, щоб це можна було назвати еволюцією.

— Ну, я й сам не знаю відповіді на це запитання, — відповів Тентомон. — Я не можу цього пояснити, але єдине, що я знаю напевно, — це не трансформація, а еволюція.

Під час їхньої подорожі Кошіро розпитував Тентомона про цей регіон та про Дігімонів. Робив він це з почуттям легкої самоіронії, що глузливо пульсувала десь на задвірках його свідомості. Ніколи раніше він не розмовляв так багато з незнайомцем, навіть якщо цей незнайомець не був людиною.

До від'їзду в табір він зазвичай уникав ініціативи в спілкуванні з іншими учнями в школі. Йому не подобалося з кимось зближуватися.

Особливо коли він навіть не знав, ким є він сам.

Як наслідок, однокласники рідко мали нагоду з ним поговорити. Багато хто вважав, що з ним важко порозумітися, а Кошіро особисто не бачив у цьому жодних незручностей, тому й не робив нічого, щоб переконати їх у протилежному.

Тайчі Ягамі був одним із небагатьох винятків. Оскільки шкільна програма вимагала обов'язкового відвідування занять із фізичного виховання, Кошіро був змушений обрати гурток. Лише завдяки збігу обставин він зупинив свій вибір на футбольному. Йому б не довелося стикатися з людьми сам-на-сам, якби він перебував у команді, де акцент робився на командній грі, а не на індивідуальних досягненнях, а позиції у футболі здавалися більш розмитими, ніж у бейсболі. Він вважав, що у футбольному гуртку йому не доведеться докладати зусиль для спілкування з іншими людьми.

Тайчі був старшокласником у цьому футбольному клубі. Він не був надто говірким, але ставився до всіх без дискримінації, як до рівних. Таке його ставлення не змінилося, навіть до Кошіро.

Якби Тайчі не запросив його, Кошіро був упевнений, що ніколи б не поїхав до літнього табору.

○

Вони йшли, тримаючи стрімку гору, яку Дігімони називали «Нескінченна гора», праворуч від себе, а океан — ліворуч. Положення сонця під час їхньої подорожі змінилося, тож вони зрозуміли, що обходять острів по колу. Тобто, якщо це місце справді було островом. Якщо припустити, що сонце сходить на сході, то зараз вони мали б перебувати в найпівнічнішій частині острова. Ніби земля хотіла дати цьому фізичне підтвердження, температура різко впала, і вони вийшли на ділянку, вкриту снігом. Їм знадобилося лише кілька днів ходи від пляжу, який, як вони вважали, знаходився на південному узбережжі, щоб дістатися снігового поля. Хіба на Землі колись існувала така місцина?

Оскільки діти були в літньому одязі для табору, вони швидко клякли від холоду. Тепліший одяг, який вони мали носити ввечері, залишився в їхніх рюкзаках у таборі.

Лише Мімі та Такеру, завдяки своєму дещо теплішому одягу, раділи й бавилися в снігу. Разом із ними були рослинний Дігімон Палмон (яка була розміром із немовля і могла ходити на двох ногах) та Патамон (хом'як розміром із кота, з великими вухами, що лопотіли, мов крила, але змушували його рухатися повільніше, ніж якби він ішов пішки). Палмон була Дігімоном Мімі, а Патамон — Такеру, і їхні характери дуже нагадували їхніх людських партнерів. Інакше кажучи, вони обоє поводилися як діти, не маючи ані краплі страху перед ситуацією, у якій опинилися.

— Я голодна, — промовила Мімі, трохи погравшись, на що Джо роздратовано відповів:

— Замість того, щоб постійно це повторювати, чому б тобі спершу самій не спробувати пошукати їжу?!

Аварійний запас їжі, який ніс Джо, вже давно закінчився. Одразу після інциденту з Шелмоном всю їжу було використано, щоб нагодувати кожного.

На щастя чи на жаль, цей острів (хоча Джо все ще відмовлявся це визнавати) був повний речей, придатних для споживання. Хоча було важко повірити в наявність електропостачання, вони натрапили на торгові автомати, що цілком функціонували; комору в безлюдній хатині, вщент забиту продуктами; дикорослі рослини та безліч інших невідомих їм, але їстівних речей.

Дігімони чудово розумілися на такій їжі, тому діти щодня не мали проблем із харчами та водою. Звісно, якби не знання Дігімонів, вони б так легко про це не дізналися. Джо вже не міг точно пригадати, що саме він виніс із прочитання всіх тих підліткових книжок про виживання на острові, тому потай був вдячний Дігімонам за допомогу. Але зараз...

— Що з вами взагалі не так?! — продовжував він. — Ви що, не розумієте, у якій ситуації ми опинилися?! Ми мусимо якнайшвидше знайти дорослих і попросити їх допомогти нам вибратися звідси, ми мусимо знайти місце для ночівлі на сьогодні, і, оскільки ми не можемо просто лягти в такому холодному місці, нам треба розвести багаття до заходу сонця! У нас стільки справ, а ви тільки те й робите, що скиглите!

Ой леле, я наговорив зайвого. Перш ніж совість Джо встигла наздогнати його язик і приборкати за таку різкість, Мімі розплакалася.

— Але, але, але...! — заголосила вона.

Мімі продовжувала ридати, аж доки вони не почули крик Сори про те, що вона знайшла їжу. Сорі довелося вигукнути це на всі легені, щоб перекричати плач Мімі.

Передчуття того, що їжа зігріє їхні шлунки — а точніше те, що Сора знайшла в холодильнику і прийняла за їжу, — у цій холодній місцевості неабияк порадувало всіх. З сяючими обличчями вони всі зібралися навколо холодильника. Джо був єдиним, хто підійшов повільніше за інших.

Навіть під час вечері Джо не зронив ані слова.

○

Яскраве сонячне проміння пробивалося крізь отвір печери, де вони спали, сповіщаючи про початок нового дня. Сніг, що навалив надворі, робив усе навколо яскравішим, ніж зазвичай. Коли семеро дітей залізли глибоко в печеру минулої ночі, щоб зігрітися, притулившись одне до одного, їм не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, що двох їхніх товаришів не вистачає.

Зникли і Джо, і Гомамон.

Очі всіх миттю розплющилися. Саме Сора знайшла лист, покладений біля виходу з печери. Зверху на нього поклали камінь, щоб вітер не здув папірця.

[(Я піднімаюся на гору, щоб точно переконатися, чи справді це місце є островом. Будь ласка, залишайтеся тут і чекайте на мене.)]

Нескінченна гора височіла перед їхніми очима зі снігового поля, на якому вони зараз перебували. Оскільки вона скидалася на стрімку вежу, раніше вона здавалася неймовірно високою, але тепер, наблизившись до неї, вони побачили, що вона не така висока, як вони собі уявляли. Проте це зовсім не означало, що Джо та його маленькому Дігімону, який ще не міг еволюціонувати, буде легко успішно її подолати.

— Мабуть, він весь цей час жахливо почувався через те, що сталося минулої ночі, — прошепотіла Сора.

Чув він її чи ні, але Тайчі сказав:

— Бути там самому небезпечно. Ходімо допоможемо йому. З Дігімоном Сори ми з Агумоном дістанемося туди дуже швидко. Решта з вас можуть наздогнати нас пізніше.

Такі рішення він приймав блискавично. Зазвичай Тайчі діяв без зайвих пояснень, але його логіка була бездоганною.

— Пійомон, еволюція! Бердрамон! — Рожевий птах-Дігімон Сори, Пійомон, завжди поводилася як розбещена дитина, але тепер вона перетворилася на великого та грізного вогняного птаха-Дігімона.

Як і слід було очікувати через полум'я, що огортало її тіло, температура там була надто високою, щоб хтось міг забратися на неї зверху. Але Тайчі, Агумон і Сора могли вчепитися за її кігті. Це була єдина частина Бердрамона, що нагадувала звичайного птаха.

Повиснувши разом із Агумоном на одній із ніг Бердрамона, наче на підйомнику, Тайчі озирнувся і крикнув:

— Що ж, Ямато, я розраховую на тебе: подбай про них!

— Зрозумів! Залиш це мені! — відгукнувся білявий хлопець.

Але, озирнувшись назад, Ямато не зміг стримати легкого зітхання. Там був його молодший брат, четвертокласник, який майже не розмовляв, у супроводі сонечка, що розмовляло кансайським діалектом, і однокласниця хлопчика, яка вголос висловлювала всі свої думки.

Нескінченна гора грізно височіла над ними.

○

Та насправді горою аж до самісінької вершини тяглася довга, добре протоптана дорога, і піднятися нею було до снаги навіть учневі початкової школи. Гомамон упевнено стрибав поруч із Джо. Його біле тіло було точнісінько як у тюленя, включно з ластами, тож на вигляд він зовсім не був пристосований до цього скелястого середовища. Однак під час підйому він жодного разу не поскаржився. Навпаки, він продовжував відпускати зухвалі коментарі на кшталт:

— Джо! Я залишу тебе тут, якщо ти не поквапишся!

— Хто б казав. Це я тебе залишу, якщо відстанеш, — огризнувся Джо, водночас подумки зловивши себе на тому, що ніколи не розмовляв так зухвало з друзями в класі чи на підготовчих курсах. — Хай там як, чудово, що відколи ми почали підніматися на цю гору, стає тепліше.

— Та я й у холод можу спокійнісінько це витримати.

Парочка продовжувала підколювати одне одного впродовж усього підйому. Джо тоді ще не усвідомлював цього, але єдине, що відволікало його від зневіри через необхідність самотужки підніматися на незнайому гору, — це невгамовна балаканина Гомамона.

Частина схилу гори раптово розкололася.

Всередині вона нагадувала печеру, але оскільки туди не проникало світло, неможливо було визначити її глибину. Єдине, що можна було розгледіти, — це темряву, яка, здавалося, була наскрізь просякнута злими намірами.

Щось чорне стрімко вилетіло зсередини, і розлам знову безшумно закрився. Жодного сліду від щілини не залишилося.

○

Першим їх помітив Гомамон.

— Гей, подивись.

— Чорні шестерні... — Не роздумуючи ні секунди, Джо притягнув до себе Гомамона і сховався. Багато Дігімонів, які нападали на них протягом останніх кількох днів, мали чорну шестерню, що застрягла десь у їхньому тілі. Ці чорні шестерні змушували їх втрачати глузд і ставати агресивними. Щоб витягти їх із тіла Дігімона, шестерні потрібно було атакувати зі значною силою, перш ніж вони руйнувалися.

Ніхто з дітей не знав, звідки взялися чорні шестерні і яка їхня мета, але тепер Джо сказав:

— Вони вилетіли з цієї гори...

Він подивився на Гомамона.

— Я не настільки дурний, щоб чекати, поки одна з цих штук вп'ється в мене, — відповів Гомамон, озвучивши невисловлене занепокоєння Джо. Він обернувся. — Ну, ходімо, Джо! Попереду ще довгий шлях.

Одна з шестерень, пробиваючи хмари, летіла на висоті середини гори. Зробивши різкий віраж, вона встромилася в спину Дігімона, який саме спускався з неба, — настільки сильно, що її половина залишилася стирчати назовні.

Чорні шестерні, ймовірно, не були повністю зроблені з якоїсь твердої речовини. На спині Дігімона не було жодних ознак рани чи навіть краплі крові. Змінилося лише те, що очі Дігімона (хоча побачити можна було лише скло, оскільки він носив щось схоже на маску зварювальника) запалали дивним світлом, яке виглядало дуже злим.

Якою б протоптаною не була гірська стежка, вона все одно залишалася дуже крутою. Проте навіть Мімі не зронила жодного слова скарги — без сумніву, всі вони думали про Джо. Кожен із них усвідомлював, що саме вони довели його до того стану, коли він відчув себе зобов'язаним здійснити цей підйом самотужки.

Ямато та решта якось дісталися половини шляху, коли побачили, що Тайчі та інші, разом із Джо, вже вступили в бій.

— Подивіться туди! Бердрамон зараз упаде! — закричав Такеру, який ішов попереду.

— Греймон теж там. А-а, він намагається атакувати того Дігімона, що схожий на коня! — сказав Кошіро, вказуючи на Дігімона, що летів у небі.

Крізь просвіти між деревами вони побачили, як Греймон цілиться вогняною кулею просто в повітря над собою. Але вузька гірська стежка була недостатньо широкою, щоб він міг міцно стояти на ногах і утримувати свою величезну статуру.

Дігімон, якого вони вважали ворогом, був літаючим білим конем. Широко змахуючи крилами, він стрімко змінював курс у повітрі і випускав із рота біле світло.

Греймон втратив рівновагу і впав.

— Греймон! — вигукнув Ямато.

Заборсавшись, Греймон приземлився на нижчий виступ, який був значно ширшим за попередній. Саме там вони побачили вогняні крила Бердрамона. Засвітившись, вона зменшилася і повернулася до форми Пійомона. Мабуть, вона витратила колосальну кількість енергії, щоб дістатися до гори.

Тайчі кинувся за Греймоном, з'їжджаючи схилом. Ямато та інші не бачили Сору, але вона, мабуть, теж була там. Літаючий кінь-Дігімон почав спрямовувати більше своїх атак у той бік.

— Габумон, уперед! — покликав Ямато свого Дігімона.

Еволюціонувавши, Габумон мав величезну бойову силу, але — тут Ямато завагався — він не вмів літати. Було неясно, чи встигнуть вони вчасно, і він нізащо не міг залишити Такеру та інших самих.

— Ми полетимо вперед, — сказав Кошіро Тентомону. Еволюціонувавши, Тентомон міг легко дістатися туди з Кошіро на голові.

Але залишалася одна проблема. Якщо Такеру поїде з Дігімоном Ямато, Кошіро доведеться взяти з собою Мімі та Палмон. Цей додатковий вантаж значно знизить атакувальні здібності Кабутерімона. Зрештою, цей літаючий кінь рухався з надзвичайною швидкістю. Кабутерімон не зможе ефективно з ним боротися, якщо на його голові балансуватиме забагато людей.

Попри це, вони не могли залишити Мімі саму: це було б надто небезпечно. Роздумуючи над тим, що робити, і не в змозі прийняти рішення, Ямато та Кошіро перезирнулися.

Мімі, яка досі з німим подивом дивилася вгору, раптом вигукнула:

— А! Там Джо-семпай!

Різко піднявши голови, і Ямато, і Кошіро побачили, як Джо стрибає зі скелі. Він цілився прямо в спину літаючого коня-Дігімона.

— Це занадто безрозсудно!

Джо ледве-ледве дострибнув. Він міцно вчепився за щось на спині цього Дігімона.

— Він намагається витягти чорну шестерню!

— Ні! Обережно! — закричала Мімі.

Не втримавшись, коли літаючий кінь вигнув тіло, щоб скинути його, Джо полетів у небо.

І тут зі скелі стрибнув Гомамон. Звідкись, звідки діти не могли бачити, вирвалося світло, і коли воно досягло Гомамона, засяяло зсередини нього, і він змінив форму на більшу.

— Гомамон, еволюція! Іккакумон!

Він перетворився на Дігімона, розміром із Греймона, чиє тіло було всуціль вкрите довгою білою шерстю. Іккакумон закріпився на виступі, трохи вищому за той, де був Греймон. Джо м'яко, з легким підскоком приземлився йому на спину.

— А! Він вистрілив рогом!

Ямато та інші здивувалися не менше за Такеру. Ріг полетів у повітрі, наче ракета, із шиплячим полум'ям, що виривалося з його хвоста. Літаючий кінь ухилився, але ріг, який, здавалося, ось-ось впаде на землю, скинув свою оболонку, оголивши справжню ракету всередині. Саме вона вивергала вогонь, і, змінивши напрямок, націлилася просто в спину коневі. Стрімко наближаючись, ніби її притягувало до цілі, ракета вибухнула на спині літаючого коня. Із променя світла, що спалахнув після цього, виринув силует чорної шестерні, яка миттю розлетілася на друзки.

— Йому вдалося! Дігімон Джо-сана такий крутий!

Поки Такеру та інші раділи, вони перевели погляд назад на Джо і побачили, що на голові Іккакумона вже виріс новий ріг. Вони не могли розгледіти обличчя Джо з такої відстані, але були впевнені, що воно теж світиться від радості.

○

Але коли діти знову зустрілися, Джо виглядав пригніченим, як ніколи раніше. Коли група Ямато нарешті приєдналася до інших на вершині, Джо стояв на колінах у бруді.

— Це місце справді було островом! Хоч куди б ми йшли, звідси немає виходу!

Вершина гори була завширшки як спортивний зал, і з неї відкривався краєвид на все навколо: на пройдений ними шлях і на протилежний бік гори. Хоч куди б вони глянули, море нескінченно простягалося до горизонту. Там не було жодних континентів чи інших земель.

Раптом вони пошкодували, що не повірили словам Дігімонів одразу. Це б значно полегшило справу. Чи доведеться їм прожити решту свого життя на цьому ізольованому острові, чи варто продовжувати сподіватися на порятунок? І навіть якщо так, як довго їм доведеться чекати?

— Хай там як, нам треба спускатися. Тут ми точно не зможемо переночувати, — сказав Тайчі, вдивляючись униз крізь свою єдину річ — мінітелескоп. — О! Там є будинок! І, схоже, чималий.

Джо здивовано підняв голову, але одразу ж запідозрив, що Тайчі просто вигадав це, щоб змусити всіх рухатися.

— О, ти мені не віриш, так? Я кажу правду. Ось, поглянь. — Та щойно Тайчі відняв телескоп від ока, він знову загубив той будинок із поля зору.

— Забудь, — без ентузіазму відповів Джо. — Не треба вигадувати такі очевидні речі, щоб дати нам марну надію...

Він навіть не збирався підводитися. І Такеру, і Мімі ще не відновили сили після підйому на гору. Агумон, Гомамон і Пійомон їли, щоб підкріпитися після битви.

Якби все так і тривало, пройшло б ще чимало часу, перш ніж вони почали б спускатися з гори. Але на щастя чи на жаль для них, вони не затримаються тут надовго.

— Ґве-хе-хе-хе-хе!

Зі стежки, якою піднімалися Ямато та інші, з'явився зелений демон. Його обличчя було вдвічі більшим за маску Намахаге, але таким же лютим. Якби діти не бачили, як ворушиться його рот і як він злісно до них говорить, вони могли б подумати, що це звичайний дорослий у масці.

— Нарешті я вас наздогнав. Вам усім кінець!

Уся верхня половина тіла демона була зеленого кольору. Його м'язисті плечі нагадували невеликі пагорби, а руки, що тягнулися від них, були завбільшки з людину. Коли він стискав кулак, той здавався вп'ятеро більшим. У правій руці він тримав величезну довбню, що виглядала так, ніби була зроблена з кістки. Одного змаху цієї довбні вистачило, щоб камінь поруч із ним розлетівся на піщинки.

Гуркіт від удару нагадував вибух. Почувши цей звук, діти нарешті зрушили з місця.

— Тікаймо!

Вони не знали, що це за демон, але не мали жодних сумнівів, що він полює на них. Прямуючи до протилежного краю вершини, Сора вигукнула:

— Ось тут є стежка!

За її вказівкою всі вони кинулися вниз дорогою так стрімко, ніби збиралися котитися до самого підніжжя. Переконавшись, що найповільніші в групі — Мімі, Такеру та Джо — побігли вперед, Ямато замкнув групу. Демон спокійно йшов слідом за ними, але вони не могли передбачити, наскільки швидким він виявиться, якщо перейде на біг.

— Габумоне, ти ж можеш еволюціонувати будь-якої миті, так?!

— Ага! Тільки скажи!

Пробігши зовсім трохи, вони побачили, що Сора та решта зупинилися попереду.

Їхній шлях перегородила ще одна людиноподібна постать. Цього разу вона була не зеленою, хоча її вкрите численними шрамами тіло виглядало значно міцнішим, ніж у того демона. До того ж, це точно не могла бути людина, адже на її плечах сиділа левина голова.

— Це Леомон! — Побачивши стурбований погляд Такеру поруч із собою, Патамон залопотів вухами і заспокійливо мовив: — Не хвилюйся, Леомон — Дігімон справедливості!

— Він дуже сильний, але він хороший Дігімон, — додала Пійомон.

Отже, це була не людина, а Дігімон. Більше того, хороший Дігімон. Сора та інші з полегшенням усміхнулися...

Принаймні доти, поки Леомон не поклав руку на меч, що висів у нього на поясі, і не сказав:

— Обрані діти... помріть.

Ці слова були вимовлені тихим, глухим голосом, але Сора почула їх дуже чітко. Вихопивши меч хватом знизу, Леомон став у широку бойову стійку.

Вони не знали, хто такі ці «Обрані діти» і що це означає, але єдине, що вони чітко усвідомили: цей Дігімон теж збирався їх убити, як і зелений демон.

До речі, про нього — зелений демон саме наближався до них ззаду. Шляхів до відступу з гори більше не було. Позаду знову почувся звук удару довбні об камінь і грубий регіт, тоді як Леомон попереду почав наступати на них. Меч Леомона тьмяно блиснув. Його кроки були напрочуд повільними.

— Агумоне, еволюціонуй негайно! — Підбадьорені голосом Тайчі, всі Дігімони еволюціонували одночасно.

— Агумон, еволюція! Греймон!

— Пійомон, еволюція! Бердрамон!

— Палмон, еволюція! Тогемон!

Перед Леомоном постав Греймон, а вогняний птах Бердрамон зависла в небі над ними. Поруч із Греймоном стояв кактус із руками й ногами, який саме приймав бойову стійку. Це була еволюціонована форма Палмон Мімі — Тогемон.

— Габумон, еволюція! Гарурумон!

— Тентомон, еволюція! Кабутерімон!

— Гомамон, еволюція! Іккакумон!

Віч-на-віч із зеленим демоном став щойно еволюціонований Іккакумон, помахуючи рогом перед обличчям супротивника. Поруч із ним стояв величезний синій вовк, у якого еволюціонував Габумон Ямато, — Гарурумон. Над ними гучно дзижчав великий жук-носоріг, у якого перетворився Тентомон, — Кабутерімон.

Зіткнувшись із перевагою шість до двох, навіть Леомон і зелений демон зупинилися. Кожен із Дігімонів дітей був більшим за людину. Навіть найменша з усіх, Тогемон, була вдвічі більшою за Леомона.

Греймон пішов в атаку першим. Саме тоді, коли він збирався розтулити пащу, щоб випустити вогняну кулю, над їхніми головами пролунав звук вибуху. Скеля біля вершини почала кришитися. Якби нічого не зробити, Тайчі та інших затягнуло б під каменепад, від якого вони не змогли б урятуватися.

Греймон вистрілив вогнем, а Гарурумон випустив із пащі довгий струмінь блідого полум'я. Бердрамон велично розправила крила, випускаючи низку менших вогняних куль. Іккакумон випустив безперервний потік вибухових рогів, а Кабутерімон сформував кулю потужної електрики своїми трьома лапами, перш ніж жбурнути її. Каміння, що ось-ось мало впасти на них, розлетілося на дрібні друзки. Один великий уламок, який уникнув шквалу атак і летів прямо на дітей, був спритно розбитий на друзки одним стрімким ударом Тогемон. На її руках красувалися яскраві червоні боксерські рукавички.

Усі камені перетворилися на пісок, що безупинним дощем сипався на них. Коли все стихло і діти нарешті підняли голови, і Леомон, і зелений демон зникли з гірської стежки.

— Вони... пішли? — запитав Джо, поправляючи окуляри на переніссі.