Розділ 95 — Розділ 95

— Що...?!

Від несподіванки плечі Хосена здригнулися.

Ким була ця сьома принцеса?

Саме вона була тією особистістю, яка так блискуче зуміла притиснути селище Лапіс. Тепер, коли вона всерйоз взялася за пошуки магічної руди, страх перед її майбутніми успіхами став просто нестерпним.

«Треба це зупинити! Я мушу знову знизити продуктивність селища, щоб вона і носа не потикала в ущелину!» — подумав Хосен, відчуваючи гострий напад паніки.

Саме в цей момент Алвен підвівся зі свого місця.

— Ха, марна розмова з вами лише викликала спрагу. Я йду по воду, тож і ви, графе, йдіть за мною.

— Що? Це ще навіщо? — обурився Хосен.

— А ви гадали, я залишу рибу на кота? Як я можу залишити вас одного у своєму наметі й кудись піти? Я не можу покинути вас наодинці бодай через хвилювання за документи.

— Хм! Це вже твої клопоти! — продовжував опиратися Хосен.

Насправді він і справді роздумував над тим, щоб поцупити папери.

«Навіть побіжного аналізу цих документів вистачить, щоб знайти слабкі місця селища».

Як людина, що роками працювала в департаменті церемоній, руйнуючи чужі справи та привласнюючи чужі заслуги, Хосен лише підло всміхався про себе.

Алвен навіть не намагався приховати своєї зневаги до нього.

— Ха, справді. Хоч ви лише номінальна і зовсім непотрібна одиниця в нашому штаті, але це вже занадто, чи не так?

— Що? Гей, хлопче! Ти що собі дозволяєш?

— Я кажу про те, що вам варто бодай зробити вигляд, що ви оглядаєте селище. Як людина, яку прислали сюди як офіційного управлінця, ви зовсім нічого не знаєте про це місце — де ж тоді гідність департаменту церемоній? Ви мали б принаймні знати, що тут є лише одна колодязна криниця на всіх.

— Хм?

В очах Хосена миттєво спалахнув вогник.

— Лише одна криниця?

— Саме так. Коли повернетеся до столиці, то бодай щось напишіть у звіті. Хоча, враховуючи, що вас невдовзі можуть понизити у посаді, не знаю, чи варті ці зусилля клопоту.

Алвен продовжував уїдливо кепкувати, але Хосен його вже не чув.

— Хе-хе-хе...

— Графе?

— Нічого... хе-хе, зовсім нічого. Ха-ха-ха... — Хосен вибухнув неприємним сміхом.

Його розум заполонили підступні плани.

***

Минуло два дні.

На небі зійшов блідий місяць. Після важкого робочого дня всі гомункули поринули у глибокий сон. У наметі, де мешкала Івієнроуз, світло згасло вже давно.

Мікаеліс вийшов назовні разом із Амбер. Вночі ця пустельна земля виглядала значно величнішою, ніж удень. Він милувався зоряним небом, що нагадувало розсипані перлини.

Амбер затріпотів крильцями.

— Ти теж впевнений у своєму сяйві?

Голем почав розсіювати золотистий пилок, подібний до снігу, роблячи нічний пейзаж ще прекраснішим. Раптом Мікаеліс щось відчув. Озирнувшись, він помітив людську тінь, що шмигнула у вузький провулок. Ці потайні кроки виглядали вкрай підозріло.

Мікаеліс негайно рушив слідом.

— Куди це ви прямуєте о такій порі, пане Редмоне?

— Ой! — Алвен підскочив на місці від несподіванки.

— Сере Мікаелісе! Ви ж мене ледь до смерті не налякали!

— Прошу вибачення. Проте що ви, такий боязкий чоловік, робите вночі на самоті?

— Це... а, ви якраз вчасно, сере Мікаелісе. Ходімо зі мною.

— Куди саме?

— Побачите.

Алвен, трохи заспокоївшись, хитро всміхнувся.

Він притишив кроки і повів Мікаеліса за собою. Вони зупинилися біля кам’яної криниці, яка забезпечувала все селище питною водою. У місячному сяйві виблискувала прозора вода. Заховавшись у тіні провулка, Алвен тихо промовив:

— Сьогодні вдень граф Санчес знову отримав листа зі столиці. Певен, він спробує щось вдіяти саме цієї ночі.

— Отже, ми зможемо схопити когось із підкуплених управителів чи магів Вежі? — запитав Мікаеліс.

— Хто знає. Зараз усюди бракує робочих рук. Якщо нам пощастить, сам граф Санчес з’явиться сюди власною персоною.

Алвен знову зловісно всміхнувся. Дивно, але чим підступнішим ставав його вираз обличчя, тим більше довіри він викликав.

Минула приблизно година.

Цього разу Мікаеліс відчув справді підозрілу присутність. Хоча на власні очі нікого не було видно, хтось невпинно наближався.

— Пане Редмоне, хтось підходить, використовуючи магію невидимості. Не лякайтеся.

— О? Знав, що не прогадав, покликавши вас, сере Мікаелісе.

— Мені його знешкодити?

— Ні. Спостерігаймо далі.

За мить біля тихої криниці почулося дзюрчання води. Невидима постать щось вливала у воду. Навіть у темряві було зрозуміло, що це щось лихе. Мікаеліс примружився.

«Це відчуття... така густа і неприємна мана... здається знайомою...»

Постать, що використала невидимість, спробувала відійти від криниці.

— Сере Мікаелісе, ваш вихід.

Мікаеліс миттєво змахнув рукою. Спалах! Прямо перед ногами втікача піднялося полум’я.

— Хі-і-ік!

Поки той жалібно верещав, Мікаеліс опинився за його спиною. Він застосував магію розвіювання, і невидимість зникла. Чоловік намагався закрити обличчя руками, згорнувшись у клубок. Проте Мікаеліс схопив його за загривок і легко підняв.

— То це граф Санчес.

Алвен вийшов із тіні, вдаючи щирий подив:

— Оце так! Ми шукали підозрілу особу, а знайшли графа Санчеса? Що ж ви тут робили?

— Ц-цить! Тихо!

— Боже мій, погляньте на криницю! Єдине джерело питної води в селищі почорніло! Що ж це за лихе знамення?! Виходьте всі сюди! Сталася біда!

— Хі-і-ік!

Від гучного голосу Алвена, який взяв на себе роль оповісника, гомункули почали один за одним прокидатися. Обличчя Хосена зблідло, коли він побачив натовп, що збігався на галас. Тепер його точно схоплять на гарячому.

«Д-дідько! Чому я сам за це взявся! Куди саме сьогодні поділися всі ті негідники, яких я підкупив?!»

Бажання якнайшвидше повернутися до столиці змусило його діяти необачно. Хосен гарячково міркував: «Щоб засудити дворянина без доказів, потрібно принаймні троє свідків. Цього цуцика з дому Редмон та одного лише лицаря замало. Буду все заперечувати!».

Багаторічна безкарність додала йому нахабства. Хосен заборсався, намагаючись вирватися з рук Мікаеліса:

— Негайно відпусти мене! Як ти, гомункул, смієш так поводитися з високопоставленим дворянином столиці? Ану відпусти!

— Ви занадто галасливі, графе.

Суворий голос змусив усіх замовкнути. Гомункули шанобливо схилили голови, розступаючись. Крізь натовп ішла принцеса в нічній сукні, накинувши на плечі шаль.

— С-сьома принцесо!

Бурштинові очі Ів, що дивилися на Хосена, були крижаними.

— Ти в чомусь помиляєшся.

— Прошу?

— Лише я маю право віддавати накази серу Мікаелісу.

Зазвичай лагідна Ів ставала зовсім іншою, коли справа стосувалася Мікаеліса. У її холодному докорі відчувалася справжня імперська велич. Хосен мимоволі зіщулився і навіть гикнув від страху. У цю мить він відчував такий же тиск, як і коли стояв перед Бріжіт.

— Ваша Високосте Сьома принцесо!

До них підбігла Каделін Белкрам, яку розбудив черговий управитель. Попри появу головної управительки, вища влада в селищі належала Ів.

— Що тут відбувається? — вимагала пояснень принцеса.

Хосен поспішив випередити Алвена:

— Н-нічого особливого! Здається, цей хлопець Редмон здійняв галас через дрібницю і потурбував ваш сон. Прошу вас, Ваша Високосте, повертайтеся до намету і відпочивайте...

— Я не тебе питала, тож закрий рота.

Погляд Ів спрямувався повз Хосена. Побачивши криницю, з якої виходила темна енергія, вона спохмурніла. Мікаеліс відповів замість неї так, щоб чули всі присутні:

— Хтось влив у криницю отруту запеклих думок.

Цю отруту виготовляли з порошку ядра магічного дракона, і вона вважалася однією з найжахливіших у чорній алхімії. Її неможливо було повністю вивести навіть магією; осквернене джерело потребувало десятиліть для відновлення. Оскільки земля навколо вже була виснажена битвами, її природна здатність до зцілення була вкрай низькою.

Обличчя Каделін зблідло:

— Боже мій, отрута запеклих думок? Тисяча гомункулів залежать від цієї єдиної криниці. Хто міг вчинити таке злодіяння...

Вона не змогла закінчити речення від розпачу. У цій важкій тиші пролунав голос Ів:

— Використати заборонену отруту... яка зухвалість. То чиїх це рук справа?