Розділ 99 — Розділ 99

— Ваша Високосте-е-е! — пролунав зухвалий вигук, і до намету, задихаючись, підбіг чоловік.

Ів рвучко підвелася з місця.

— Алвене!

Алвен, який ще на світанку вирушив до столиці з посланням, нарешті повернувся. Він забіг до намету Івієнроуз і схилив коліно. В бурштинових очах принцеси замиготіли іскрами водночас надія та тривога. Звісно, Алвен не збирався розчаровувати свою панну.

— Ваша Високосте, Його Величність дав свій дозвіл!

— О!

Ів прийняла з рук Алвена папери з печаткою імператора. Це був офіційний дозвіл на будівництво акведука, що мав з’єднати селище Лапіс з озером Мелуд.

— Вдалося! — вона міцно стиснула документ. — Ти справді добре попрацював.

Вона подивилася на Алвена з вдячністю, уявляючи, як майстерно він, мабуть, розмовляв із Десмондом II. Той почав розповідати про ситуацію в палаці:

— Його Величність був надзвичайно втішений звісткою про успіх у пошуках магічних кристалів. Він пообіцяв влаштувати урочистий бенкет і підготувати велику нагороду до Вашого повернення. Вітаю Вас, Ваша Високосте!

Офіційне оголошення про заслуги під час бенкету було чудовим способом продемонструвати досягнення принцеси всьому світу. Здавалося, Десмонд II настільки задоволений, що готовий вихвалятися успіхами Ів перед кожним.

— Аристократи з Таємної ради теж навперебій вихваляли Ваші здобутки. Зокрема, маркіз Лімітієлло наполягав, що нове родовище магічних кристалів має бути назване Вашим ім’ям. Імператор назвав це гарною ідеєю.

— Оце так новина.

Назвати місцевість на чиюсь честь означало увічнити ім’я в пам'яті поколінь. Хоча Ів відчувала певний дискомфорт через те, що зазвичай родовища називали іменами вбитих драконів, загалом намір був позитивним. Вона замислилася над поведінкою маркіза Лімітієлло. Він і раніше виявляв до неї дивну прихильність.

«Хм, можливо, він розглядає мене та Розі як кандидатури на роль наступної маркізи і намагається оцінити перспективи».

Це була неприємна думка. Вона зовсім не збиралася ставати маркізою, і бути об'єктом порівняння з Розі їй зовсім не хотілося. Вирішивши, що роздуми про шлюб, якого вона не прагне, — це марна трата часу, Ів одразу перейшла до наступного питання:

— А що з графом Санчесом?

Почувши запитання, Алвен відкинув звичну грайливість і серйозно відповів:

— Його Величність був у нестямі від люті. В залі аудієнцій стало холодно, як у льоху.

Могутність Десмонда II була жахливою навіть без урахування його імператорської влади, адже він сам був видатним майстром алхімії та магії. Ів кивнула, вважаючи таку реакцію цілком логічною.

— Оскільки гомункули вважаються власністю імператора, така реакція зрозуміла. Він сприйняв це як виклик своїй владі.

— Не зовсім так. — Алвен хитро всміхнувся. — Найбільше він розлютився, коли почув, що отруєне джерело було тим самим місцем, де брала воду і Ваша Високість. Він вигукнув: «А що, якби принцеса випила цю воду?!». Тож Хосена Санчеса звинуватили не лише в державній зраді, а й у замаху на вбивство члена імператорської родини та наказали суворо покарати.

— Ох, навіть так?..

Ів була трохи приголомшена тим, на що саме спрямував свій гнів Десмонд II.

— Хіба не природно, що дочірня шанобливість винагороджується прихильністю? Ха-ха-ха!

Алвен радів навіть більше за Ів. Зрештою, успіх патрона — це радість для підлеглого.

— Ех, я вже з нетерпінням чекаю того дня, коли Ви з тріумфом повернетеся до столиці.

— Аби швидше повернутися, треба спершу закінчити справи тут.

На цьому приватна бесіда закінчилася, і атмосфера знову стала діловою. Ів випрямилася, склала руки на столі й промовила:

— Тепер план дій зрозумілий. Ми маємо вирушити до озера Мелуд і знищити чудовиськ.

— Так. Прийшов час для сера Агніто проявити себе.

Мікаеліс, ніби тільки й чекав на ці слова, зробив крок уперед.

— Покладіться на мене, Ваша Високосте.

Алвен запитав:

— Чи потрібна вам підмога?

— Згідно зі звітами, ця маса не здається надто могутньою. Я впораюся сам.

Якими б не були магічні істоти, їхня сила зазвичай значно поступалася бойовій могутності Мікаеліса, тож допомога була б зайвою.

— Як і очікувалося від сера Агніто. На вас справді можна покластися. Тоді фізичну роботу залишаємо вам.

Враховуючи, що всюди бракувало робочих рук, Алвен зрадів, що Мікаеліс відмовився від підкріплення. Ів підвелася.

— Тоді вирушаємо негайно.

***

За межами палацу особистий лицар за правилами мав перебувати поруч із членом імператорської родини цілодобово. Тому, аби використати бойову силу Мікаеліса для полювання на масу, Ів мусила супроводжувати його.

Група складалася лише з них двох. Виходячи з намету, Ів вислухала останні вказівки Алвена:

— Магічні літальні апарати ще двічі злітають до річки Ласетора, після чого потребуватимуть заміни палива. Я наказав, аби після цього їхнім курсом стало озеро Мелуд.

— Отже, до кінця дня проблема з водою буде вирішена.

— На цьому основні справи завершені. Залишиться лише дочекатися, поки молода графиня Лучіард пришле робітників та матеріали.

— Тоді й ти трохи відпочинь.

— Так. Скористаюся нагодою, аби навідатися до замку барона й спокійно поспілкуватися з графом Санчесом.

Для Алвена це і був найкращий відпочинок. У той самий час гомункули теж прийшли провести Мікаеліса. Дізнавшись, що він іде до озера, вони оточили його.

— Ми чули, Ви йдете вбивати озерну масу.

— Сере Мікаелісе, Ви робите так багато задля нас...

Ті, хто раніше боявся Мікаеліса, тепер дивилися на нього з щирим хвилюванням та вдячністю. Лицарю було все ще незвично приймати подяку від такої кількості гомункулів самотужки. Тому він вирішив розділити цю честь з Ів:

— Я лише виконую волю своєї володарки.

Гомункули перевели погляди на Ів.

Вона до останньої миті приймала звіти від Алвена, Каделін та Піони. Треба було бути зовсім нетямущим, аби не помітити, як сильно змінилося на краще їхнє життя з приїздом Сьомої принцеси.

Навіть Каделін, якій вони безмежно довіряли, ставилася до Ів зовсім інакше, ніж до інших представників імператорського роду. В очах гомункулів, що дивилися на Ів, з’явилося збентеження — вони починали усвідомлювати, що ця принцеса не схожа на жодну з тих, кого вони знали раніше. Мікаеліс не став нічого пояснювати далі: він бачив, що вони самі невдовзі все зрозуміють.

— Прошу вас, Ваша Високосте.

— Так, ходімо.

Настав час вирушати.

Вони їхали верхи на конях, адже до озера Мелуд не було нормальної дороги для екіпажів. На щастя, верхова їзда входила до обов’язкової освіти імператорської родини, тож Ів, хоч і не була прихильницею спорту, вміла трималася в сідлі. Хоча тривала поїздка в понад годину була справжнім випробуванням для її не надто тренованих м’язів.

Вони кілька разів долали пагорби, перетинаючи пустку. Поступово навколо ставало все більше зелені, наближаючи їх до води. Нарешті вони проїхали крізь невеликий хвойний лісок, і між хвойними гілками заблищало плесо.

— Вау!

Озеро Мелуд вражало своєю красою: вода мала незвичний м’ятний відтінок. А біля берега розквітли чудові рожеві квіти, що нагадували суміш троянди, півонії та латаття. Озеро було схоже на величну ванну якоїсь богині, наповнену пахощами та пелюстками.

Ів та Мікаеліс прив’язали коней і почали оглядати місцевість. Навколо панував такий спокій, що це більше нагадувало прогулянку, ніж розвідку. Не було видно жодної маси — навіть звичних для вологих місць піщаних червів чи василісків.

— Здається, у воді засів могутній хижак, який не підпускає сюди дрібніших.

— Щодо тієї маси в озері... У звіті йшлося про дев’ять величезних водяних змій, але про подібний вид ніде немає жодних записів.

— Побачимо їх на власні очі — з’являться й зачіпки.

Мікаеліс підняв із землі круглий камінь.

— Ваша Високосте, відійдіть подалі.

— Наскільки?

— Аж туди, де ростуть дерева.

Як тільки Ів відійшла, Мікаеліс жбурнув камінь в озеро. Камінь тричі підстрибнув на поверхні води, і в ту ж мить...

Г-р-р-р-ам!

Реакція була миттєвою. Зі спокійного плеса виринули химерні голови.

— Справді, дуже чутливе чудовисько.

Велетенські змії блідо-оливкового кольору витягнули свої тіла в бік Мікаеліса. Здавалося, вони мешкали на самісінькому дні, куди не доходить світло, бо очі в них атрофувалися до невпізнання. Натомість пащі виглядали вельми ненажерливими. Через відсутність рис обличчя вони більше нагадували гігантських водяних червів, ніж змій.

Велетенські тіла закрили собою сонце, і на Мікаеліса впала тінь.

Він спостерігав за істотами, що стрімко наближалися, і міркував: «Що це за вид? Мутовані черви? Схожі за формою, але занадто великі».

Бабах!

Одна з істот роззявила пащу, за розміром майже таку ж, як її тіло, і спробувала проковтнути лицаря. Мікаеліс легко відскочив, тож маса вхопила лише повний рот землі. Одразу інша спробувала збити його горизонтальним ударом, а третя — розчавити вертикальним.

«А я думав, вони дурні».

Мікаеліса здивувала злагодженість їхніх атак. Дев’ять голів діяли самовіддано, використовуючи власні тіла як гігантські батоги. Товщина кожної істоти була такою, що її навряд чи могли б охопити двоє дорослих чоловіків. Від такого удару кістки мали б перетворитися на пил, але Мікаеліса вони не могли навіть зачепити.

Скре-е-ет...

Вивчивши тактику ворога, Мікаеліс нарешті оголив Нічний промінь.

Шмих!

Наповнений енергією меч відсік крайню частину маси, де була паща. Істота забилася в конвульсіях, розбризкуючи навколо фіолетову рідину.

«Не вмерла».

Він намагався поцілити в умовну шию, але, мабуть, цього виявилося замало.