Розділ 5 — Розділ 5. Амбіції принцеси у другому житті

— Сестро, чи знаєш ти, що означає беладона на мові квітів?

Голос молодшої сестри, що лунав у вухах, був ангельськи ніжним. Проте миттєво він перетворився на найотруйніший звук у світі:

— Ой, нарешті померла?

У ту ж мить свідомість Ів прояснилася.

«Розі! Чому...»

Її захлиснуло відчуття зради. Тільки тоді вона збагнула, що щось пішло не так.

«Невже це і було твоєю метою від самого початку?»

Коли вона відкрила флакон із отрутою, то відчула непереборне бажання випити її. Тепер, згадуючи це, вона розуміла — то безперечно була магія спокуси.

«Розі, ти ж остання представниця імператорського роду, яку обрав Мікаеліс . То навіщо тобі я... невже?»

У голові Ів промайнула здогадка. Для Мікаеліса Розеніт була лише полонянкою, яку залишили живою заради «Філософського каменя». Якби полонянка була лише одна, це створило б труднощі, якби Розеніт зрадила або не змогла залишити нащадків. Мікаелісу потрібна була страховка.

« Мікаеліс замкнув мене не в підземеллі, а в розкішній спальні, наче в золотій клітці. Можливо, він планував тримати мене в ув’язненні, щоб використати як заміну в разі потреби. Власницька Розі нізащо не могла цього допустити».

Усе стало зрозумілим.

«Те, що сьогодні день моєї страти, що мене мають розчленувати, і що вирок виконає сам Мікаеліс — усе це було брехнею! Вона налякала мене, щоб я втратила пильність і випила отруту! О боже!»

Це було іронічно: здатність мислити тверезо, яку вона втратила через страх смерті, повернулася до неї лише на порозі самої смерті.

«Усе було пасткою. Як вона могла... Як?!»

Вона здригалася від люті та болю. Тієї миті вона відчула таку несправедливість, що здавалося, вона не зможе заплющити очей навіть після смерті.

Раптом, наче за помахом чарівної палички, очі Ів розплющилися.

— Ох!

Сльози, що зібралися під повіками, покотилися щоками, а перед очима постала знайома стеля.

«Спа... спальня?»

Ів була в повному нерозумінні.

«Що? Що відбувається? Хіба я не померла?»

Поки вона дивувалася, груди стисло від шаленого серцебиття. Ця болісна життєва енергія була неможливою для серця, паралізованого отрутою беладони.

— Я... я не померла?

Голос був нормальним. Голосові зв’язки, пошкоджені отрутою, дивовижним чином відновилися. Здавалося, вона справді була живою. Її дихання поступово заспокоїлося, а тіло, що досі тремтіло, прийшло до тями.

Однак її розуму ще належало оговтатися від шоку.

«Але де я?»

Це була знайома кімната, але не та, де вона була ув’язнена, і не та, в якій жила двадцятисемирічна Ів.

Винного кольору шпалери, меблі з темного горіха та сірі шовкові штори. Це було місце, відоме як найпохмуріша кімната в палаці, де Ів жила до того, як їй виповнилося двадцять п’ять років.

«Що це? Чому я знову це бачу? Цієї кімнати більше не існує. Після того, як я переїхала позаминулого року, її використовували як склад».

Ів заціпеніло дивилася в стелю.

«Так, спокійно. Треба заспокоїтися. Це не схоже на сон чи галюцинацію. Невже... ні, бути не може. Можливо, я збожеволіла від того, що сотні разів у в’язниці уявляла, як було б добре повернутися в минуле».

Припустивши, що вона могла втратити глузд, Ів вирішила перевірити реальність. Вона зосередилася і спробувала відчути ману навколо, використовуючи свої знання з магії.

«Це не схоже на магію ілюзій».

Ів обережно злізла з ліжка і підійшла до дзеркала. Вона ледь не закричала від побаченого.

«Боже мій!»

У дзеркалі була вона сама, але підліткового віку. Не вірячи власним очам, вона торкнулася свого обличчя. На її пухких щоках ще залишалася дитяча м’якість, а волосся кольору «лаймовий блонд» було заплетено в просту косу. Це була та сама неохайна зачіска, яку вона носила в дитинстві, коли була надто заклопотана вивченням алхімії, щоб дбати про зовнішність.

Для ілюзії все було занадто деталізованим. Напрошувався лише один висновок:

«Я повернулася в дитинство?»

Здавалося, те, про що вона так гірко шкодувала у в’язниці, справді збулося.

«Я не можу в це повірити. Варто запитати у вчительки».

Це не було питанням, на яке вона могла відповісти сама. Повернення у часі — це сфера чудес, що стоїть далеко за межами звичайної магії та алхімії. Лише хтось рівня мудреця міг би дати підказку.

Але зараз важливішими за безплідні роздуми були можливості, що опинилися в її руках. Ів розплела косу і рішуче подивилася у дзеркало.

«Це реальність. А отже, перше, що я маю зробити...»

Її бурштинові очі в дзеркалі спалахнули рішучістю.

«Я маю стати кронпринцесою».

***

Коли Ів трохи впорядкувала думки, двері відчинилися і до кімнати увійшла служниця з каштановим каре. Це була Седелла, особиста служниця Ів.

— Ви сьогодні рано встали, принцесо. Як Вам спалося?

— О, Седелло. Доброго ранку. Ти сьогодні виглядаєш дуже...

— Га? Дуже як?

— Дуже юною.

— Ой, мабуть, медова маска, яку я зробила вчора ввечері, справді подіяла.

Побачивши помолоділу Седеллу, Ів остаточно переконалася. Тепер першочерговим завданням було з’ясувати, який зараз точно рік і день. Ів відпила ковток міцного чаю і запитала служницю:

— Седелло, які важливі події заплановані на цей тиждень?

— На цьому тижні нічого особливого. А от наступний тиждень буде дуже важливим. Це тиждень вісімнадцятиріччя восьмої принцеси, Розеніт.

Ів здригнулася, почувши ім’я зведеної сестри, яка підбурила її до самогубства. Але вона миттєво зосередилася на словах про «вісімнадцятиріччя». Оскільки Розеніт була молодша за неї на рік, це означало, що самій Ів зараз дев’ятнадцять.

Вона помолодшала на цілих вісім років — адже померла у двадцять сім.

— Ого, неймовірно.

Вигук вирвався сам собою. Седелла лише посміхнулася, вважаючи це природним хвилюванням.

— Так, це великий день. Вісімнадцятиріччя принців та принцес завжди особливе. Адже саме у вісімнадцять відбувається «Церемонія обрання», коли ви обираєте свого власного лицаря-гомункула, чи не так?

— Ах, точно. Церемонія обрання.

— Це ж окраса всіх палацових подій! Обрати того, з ким вас поєднають узи господаря та слуги на рівні душі... я вважаю, це надзвичайно важливий день.

— Угу, так.

Відповідь Ів була позбавлена ентузіазму. Вона пам’ятала, що Розеніт змінила обраного тоді лицаря вже через три роки. І зробила вона це для того, щоб посадити на його місце Мікаеліса .

Минула Ів, почувши про Церемонію обрання, неодмінно б відповіла різко та критично. Але теперішня Ів була іншою. Вона дозволила Седеллі продовжувати базікати.

— Кажуть, гомункули вишикувалися в чергу ще з початку року, аби лише потрапити на очі восьмій принцесі та стати її особистим лицарем. Ну, восьму принцесу ж величають «Білою трояндою імперії», тож стати її лицарем — це велика честь.

— ...Яка ще «Біла троянда». Скоріше «Беладона імперії».

— Прошу?

— А? Чому ти замовкла, Седелло? Продовжуй.

Ів невинно підняла чашку і відпила чаю.

— А, нічого. Так от, я чула цікаву річ. Кажуть, восьма принцеса вже намітила собі особистого лицаря.

— І хто це?

— Гомункул на ім’я Сільвестіан. Пам’ятаєте того срібноволосого гомункула, що стояв у першому ряду на огляді військ на початку року? Це він.

— Ого.

Інформація Седелли була правдивою.

Сільвестіан Міллард був тим самим лицарем, якого Розеніт використовувала три роки, а потім жорстоко викинула. Він справді був ідеальною «окрасою» для «Білої троянди». Не лише через видатні здібності у фехтуванні та магії, а й через рідкісне для гомункулів сяюче сріблясте волосся. Для імператорської родини гомункули були радше коштовними аксесуарами, ніж воїнами, тому срібне волосся цінувалося дуже високо.

«Але звідки Седелла про це знає? У минулому житті я про це навіть не здогадувалася».

Ів зацікавилася джерелом інформації своєї служниці.

— Седелло, де ти про це почула?

— У «Хаделун Таймс».

— А, ця пліткарська газета...

Це була жовта преса, відома своїми кричущими заголовками про особисте життя імператорської родини. Ів поклала руку на плече Седелли. Помітивши, як та напружилася, вона серйозно запитала:

— Ти що, маєш на неї підписку?

— А? Т-так...

— Це чудово. Надалі, якщо прочитаєш щось важливе, обов’язково розповідай мені. Це дуже корисно.

— Ох, так! Я така рада, що можу бути корисною, принцесо! Я читатиму її дуже уважно!

Седелла, яка боялася догани за читання дурниць, засяяла від радості, отримавши схвалення. Ів гірко посміхнулася, підносячи чашку до губ. Вона відчула каяття за те, що в минулому житті була занадто суворою і лише повчала свою служницю, наче старий вчитель.

«У цьому житті я буду гнучкішою. Годі вдавати з себе самотню мудрецю, яка замкнулася в чотирьох стінах».