Розділ 108 — Розділ 108

У розумінні Розеніт Ів перетворилася на підступну вискочку, яка замість чесної конкуренції за допомогою світських хитрощів та вроди використала обхідні шляхи, аби привласнити собі всю прихильність вищого світу. Це було справді унікальне й дивовижне самовиправдання. Мікаеліс та Сільвестіан, які стояли поруч і чули це, навіть розгублено здригнулися, ледь помітно відкривши й одразу закривши роти від подиву. Натомість Ів залишалася абсолютно спокійною.

— Розі, здається, ти дещо неправильно розумієш.

— Що саме?

— Я взагалі не збираюся з тобою конкурувати.

На перший погляд ці слова могли прозвучати як капітуляція чи відмова від боротьби. Проте погляд Ів, яким вона прямо дивилася в очі сестрі, вже був поглядом беззаперечної переможниці.

— Те, чим я займаюся — це політика.

— Що за...

У рубінових очах Розеніт промайнуло явне замішання. Політика була тією сферою, куди вона ніколи не наважувалася навіть потикатися. І їй важко було повірити, що Ів — яку вона досі вважала нижчою за себе — так легко оперує цим поняттям. Ів спокійно вела далі:

— Звісно, політика та світське життя ніколи не бувають повністю відірваними одне від одного. Саме тому не лише твоя вишукана врода, а й мій офіційний статус може стати неабиякою зброєю та привабливістю у вищому світі.

Ів підійшла до Розеніт майже впритул. Дивлячись на її збентежені очі з легкою, майже жалісливою ніжністю, вона продовжувала говорити тим самим лагідним голосом:

— Тому залиш свої балачки про «заманювання у тенета». Я не з тих, хто купує прихильність. Я з тих, хто її продає.

— ....

— Твої щічки здаються такими холодними. Не варто затримуватися на вітрі, повертайся до палацу раніше.

Ів повільно піднесла руку, наче збиралася ніжно погладити Розеніт по щоці, проте затримала долоню в повітрі й плавно опустила її. Цей жест, який важко було назвати просто сестринською турботою, мав у собі витончений, п'янкий та дорослий відтінок, притаманний зрілим світським пані. Розеніт, яка сама того не помічаючи, стояла наче заворожена, затремтіла від цього погляду.

«Ів... сестро?..»

Ів, удавши, ніби нічого не сталося, невимушено розвернулася. Мікаеліс, підставляючи їй лікоть, аби супроводжувати геть, тихо прошепотів:

— Моя принцесо, ви володієте багатьма обличчями.

— Просто колись бачила схожий жест і вирішила повторити. Схоже, спрацювало. Ходімо.

Коли вони пішли, залишена на самоті Розеніт люто закусила губу. Гіркий присмак поразки, якого вона не відчувала вже дуже давно, буквально захлеснув її. Аби відновити розтоптану гордість, їй було життєво необхідно повернути свій вплив хоча б у світському товаристві. Проте наступним великим заходом у палаці мав стати Турнір бойових мистецтв гомункулів. Там усе залежало від майстерності особистих лицарів, а Розеніт чудово розуміла, що її лицар жодним чином не зможе здолати чудовисько Івієнроуз та вибороти перемогу. Її рубінові очі з тугою проводжали широку спину Мікаеліса.

«Якби ж цей гомункул належав мені...»

Якщо замислитися, все в її житті почало рушитися саме з тієї миті, коли вона не змогла отримати найкраще. Проте Розеніт чітко усвідомлювала: навіть із допомогою сили уламка Філософського каменя її власної волі та здібностей ніколи б не вистачило, аби затаврувати та підкорити собі цього монстра з повітряної в’язниці. Тому прагнення роздобути Мікаеліса лише сильніше ранило її уразливе самолюбство.

«Алхімія, клята алхімія! Доки ще цей талант до алхімії буде стояти мені впоперек горла?!»

І саме в цю мить у пам'яті Розеніт сплив один давній, майже забутий спогад. Якщо згадати, вперше в житті вона відчула себе переможеною теж через Ів. Розеніт, яка попри приналежність до великого роду Хаделамідів не мала бодай найменшої іскри таланту ні до алхімії, ні до магії. І її сестра-погодка, яка народилася з дивовижним, винятковим хистом. Самим лише своїм існуванням Івієнроуз завжди пригнічувала її та змушувала почуватися нікчемою.

— Ха... Що це взагалі таке?

Зненацька зіткнувшись віч-на-віч із власним глибоким комплексом неповноцінності, Розеніт гірко всміхнулася. Коли вона нарешті усвідомила це, хвиля емоцій накрила її з головою. Розеніт підняла сповнений одержимості погляд.

Спершу її очі шукали чорноволосого гомункула, проте це була лише викривлена, хибна примха. Невдовзі вона знайшла правильний об’єкт, на який могла вилити всю свою накопичену, тягучу й запеклу заздрість. Під яскравим світлом кришталевих люстр виблискувало волосся дивовижного, свіжого відтінку. Його володарка — принцеса з рідкісним лаймовим блондом — надовго закарбувалася в її лютому рубіновому погляді.

***

Бенкет добіг кінця лише близько опівночі. Оскільки вважалося, що такі пишні вечори мають розпалювати пристрасть у серцях молодих людей, «понаднормова праця» в палаці лише заохочувалася. А тому, знімати розкішні прикраси та парадне вбрання з Мікаеліса доводилося безпосередньо в покоях принцеси, Ів та її лицар вирішили заздалегідь «відпрацювати» нічні години на тиждень уперед.

— Бажаю Вам спокійної ночі, Ваша Високосте, сере Агніто.

Клац .

Седелла тихо зачинила за собою двері й пішла. У нічній тиші спальні, де залишилися тільки Ів та Мікаеліс, запанував цілковитий спокій. Тьмяне магічне освітлення кімнати дарувало м'яке, затишне світло, створюючи вельми вишукану атмосферу.

— Я так втомилася...

Ів безсило опустилася на ліжко і відразу ж повалилася боком на м’які простирадла. По шовку розсипалися пасма її лаймового блонду, а витончена сукня-шеміз злегка зім'ялася. Це був неймовірно виснажливий день. Щойно повернувшись із небезпечної подорожі, їй довелося негайно чепуритися й поставати головною героїнею пишного світського свята. У процесі вона витратила купу сил та енергії на нескінченні розмови з аристократами, та ще й випила трохи вина. Після десятої вечора вона трималася на ногах виключно завдяки відновлювальному еліксиру ламанського блакитного кольору, який їй завбачливо принесла Піоні. Тож тепер в Ів не залишилося бодай краплі життєвих сил. Лежачи на ліжку, вона просто заплющила очі й миттєво поринула в глибокий сон, а кімнату наповнило її тихе, розмірене дихання.

— Принцесо, ви вже заснули?

Залишати свою дорогоцінну володарку спати в такій незручній позі було неприпустимо. Мікаеліс обережно підняв Ів, переклав її на центр ліжка й дбайливо вкрив ковдрою. Аби поправити пасма волосся, що впали їй на чоло, він присів на край ліжка і на деякий час застиг, милуючись її обличчям. Взагалі, Мікаеліс часто споглядав за Ів, поки вона спала. І коли вони ділили одну спальню під час нічних чергувань, і коли вона дрімала в екіпажі під час виснажливих поїздок. На обличчя Ів можна було дивитися нескінченно — воно ніколи не набридало, і він був готовий сидіти так хоч до самого ранку.

«Це тавро розвинуло в мені дивну звичку».

Він легко списував усе на дію зв’язку.

Якби ці почуття дійсно суперечили його власній волі, він би відчував лише огиду, проте в разі потреби він дуже вдало використовував тавро як бездоганне виправдання. Мікаеліс повільним, майже невідчутним дотиком пригладив її волосся. Увесь цей час його сповнений глибокої прихильності погляд вивчав кожну рису її обличчя. Лаймове золото, що розсипалося по подушці, густі золотаві вії, злегка розтулені губи... На її губах його погляд затримався найдовше.

— ....

Неусвідомлено погляд Мікаеліса став важким і темним. У його пам'яті раптом із неймовірною чіткістю зринув той самий спогад — відчуття її м'яких, вологих і ніжних губ. Схаменувшись лише за мить, він аж здригнувся від власної зухвалості.

— Ха, я збожеволів...

Він уже збився з рахунку, вкотре ловить себе на цьому. Чи це через те, що тоді він так і не отримав належного покарання, а справу просто зам'яли?

Його власний розум, який втрачав будь-який контроль і щоразу пускався у гріховні спогади, варто було йому лише поглянути на губи Ів, завдавав йому чималого клопоту. Мікаеліс підвівся з ліжка і перейшов до вікна, опустившись на кушетку. Срібне місячне світло м'яко осяяло його постать. Його обличчя, прикрите білою мереживною пов’язкою, злегка порозовіло, проте він усе одно залишався прекрасним, наче мармурова статуя. Аби відігнати нечестиві думки, він щосили намагався зосередитися на чомусь іншому. На щастя, після сьогоднішнього бенкету тем для роздумів не бракувало.

«Моя принцеса... стала занадто привабливою».

Його володарка перетворилася на жаданий об'єкт для багатьох молодих аристократів.

Щоразу, коли він бачив цих панів, які підходили до неї з прихованими намірами, Мікаеліс відчував таку люту ворожість, яку не викликали навіть найнебезпечніші магічні звірі. Він не відходив від неї ні на крок протягом усього вечора, проте протистояти тиску світського товариства особистому лицарю було не під силу. На цьому велетенському шлюбному ринку, яким була аристократія, Мікаеліса навіть не розглядали як суперника — просто тому, що він був гомункулом. Це разюче відрізнялося від Алвена чи Калікса, які самим лише своїм статусом могли служити для неї надійним щитом.

— ....

Яка іронія. Саме особистий лицар завжди перебуває поруч із членкинею імператорської родини, супроводжує її, розділяє нічні чергування і навіть відповідає за її інтимне навчання перед заміжжям — проте на ринку шлюбу його вважають порожнім місцем.

— Ха...

Гірке зітхання мимоволі вирвалося з його грудей. Рано чи пізно його принцеса вийде заміж. І не за одного чоловіка, а за кількох. Імператор чи імператорка мали обов’язок народжувати нащадків із геніальним алхімічним талантом, аби підтримувати міцність імператорської крові та управляти Філософським каменем. Саме через це для правителів Хаделаміда законно допускалося як полігамія, так і поліандрія. Нащадки цього роду були своєрідними племінними істотами, чий генетичний код належало берегти задля панування над Філософським каменем та гомункулами. Тому головною чеснотою для майбутнього чоловіка чи дружини правителя була здатність подарувати імперії обдарованих дітей. Звісно, гомункул, який був позбавлений репродуктивної здатності, не міг навіть мріяти про таке місце.

«Діти...»

Якими будуть діти принцеси?

Ця раптова думка змусила його уявити маленьких хлопчика та дівчинку з таким самим чудовим лаймовим блондом. У ту ж мить дивне почуття пронизало його серце. Це було водночас і щастя, і глибокий біль, але болю було значно більше. Чому зараз його майбутнє здавалося йому ще більш темним, а на душі було важче, ніж у ті часи, коли він був замкнений у безнадійній повітряній в’язниці?

Яскраве місячне світло раптом почало його дратувати. Мікаеліс підняв руку й прикрив долонею очі, занурюючи свій погляд у глибоку, штучну темряву.

***

Наступного дня рано-вранці Ів вирушила на аудієнцію до Десмонда II. Мікаеліс, який через якісь нічні роздуми геть не виспався і виглядав вельми виснаженим, слідував за нею як охоронець. Офіційний звіт щодо магічної руди вже був детально наданий раніше, тож Десмонда II зараз куди більше цікавили не сухі державні справи, а те, як саме Ів провела ці два тижні на місці розкопок. Ів, майстерно використовуючи першокласні навички лестощів, яких вона набралася від Алвена, барвисто розповіла про дні, проведені за «експлуатацією» гомункулів. Десмонд II слухав це з величезним задоволенням.

— Ха-ха-ха! Прекрасна робота, Ів! Ти справжній взірець для всієї імператорської родини!

— Я лише якнайкраще використала ту можливість, яку Ви мені дарували, батьку.

— Ой, годі тобі бути такою скромною. Якщо ти й надалі так розвиватимешся, я зможу на старості років зі спокійною душею відійти від справ і повністю присвятити себе дослідженням алхімії.

У цих словах крився глибокий політичний підтекст, і Ів злегка напружилася.

У роду Хаделамідів існувала давня традиція зречення від престолу. Оскільки всі імператори були висококласними алхіміками, вони прагнули досягти вершин Великого Мистецтва. Тому, добровільно передаючи владу спадкоємцям, вони забезпечували собі спокійну старість у ролі вчених-дослідників. Зараз Десмонд II за допомогою цих натяків про зречення витончено перевіряв реакцію Ів. Проте Ів відповіла надзвичайно гідно та стримано:

— Я безмежно вдячна за Вашу високу оцінку, батьку. Проте наразі, як Ваша вірна піддана, я лише палко бажаю, аби Ваше славетне й величне правління тривало якомога довше.

— Ха-ха-ха! Ти справді моя донька, вся в мене!

Ця спритна й бездоганна відповідь явно припала імператорові до душі. Однак наступної миті його голос став суворим і серйозним:

— Ів.

— Слухаю, батьку.

Відчувши зміну атмосфери, Ів слухняно підіграла йому і низько схилила голову. І саме тоді Десмонд II поставив їй своє головне, випробувальне запитання:

— Чи знаєш ти, чого тобі наразі бракує найбільше?