Розділ 111 — Розділ 111

— Послухаю і тоді вирішу, чи відповідати.

— Як восьма принцеса спромоглася таврувати тебе?

— Справді, дуже делікатне питання. Зазвичай про таке ввічливо мовчать, хіба ні?

— Я запитав просто навмання, раптом пощастить.

Мікаеліс був готовий до того, що товариш промовчить, але Сільвестіан несподівано замислився, ніби ретельно підбирав слова.

— Обіцяєш, що нікому про це не розкажеш?

— Звісно. Клянуся своїм ім'ям.

— Поклянися на мечі.

Оскільки Мікаеліс був зацікавленою стороною, він вийняв «Нічний промінь» і зробив так, як вимагав друг. Звісно, подібний ритуал був лише апеляцією до особистої лицарської честі й не мав такої абсолютної примусової сили, як таврування.

Найнебезпечнішою ситуацією для гомункула було пряме й наполегливе розпитування з боку того, хто його таврував. Гомункул міг спробувати скористатися правом на мовчання за власною волею. Проте це розцінювалося б як непокора наказу, що викликало б нестерпний, стискаючий біль у самому серці.

Опиратися такому тиску не зміг би ніхто, окрім хіба що самого Мікаеліса. Перед обличчям цих простих, але жахливих тортур більшість гомункулів слухняно виклали б усю правду. Тому зараз Сільвестіан, усвідомлюючи весь ризик розголосу, ділився таємницею виключно на знак глибокої довіри та дружньої прихильності до Мікаеліса. Схоже, за час їхнього спілкування між ними справді виник міцний товариський зв'язок.

Зрештою, Сільвестіан дав відповідь:

— Імператор подарував восьмій принцесі чудову жертву. Усі докази вже давно знищено, тож шукати їх немає жодного сенсу.

— …

Цих слів Мікаелісу виявилося цілком достатньо, щоб миттєво здогадатися, про яку саме жертву йдеться.

«Вона використала як жертву філософський камінь. Що ж, якщо так, усе стає на свої місця».

Цей артефакт недарма наділяли епітетом «всемогутній». Межі його сили були незбагненними, тому Мікаеліс зрештою зміг хоч якось логічно пояснити собі, яким чином Розеніт підкорила його у минулому житті.

У цей момент Сільвестіан порушив тишу:

— Мікаелісе, мене теж уже давно дещо цікавить. Можна я запитаю тебе у відповідь?

— Питай про що завгодно.

Керуючись принципом рівноцінного обміну, Мікаеліс охоче погодився. Проте наступне запитання застало його зненацька, поціливши у найвразливіше місце:

— Під час минулих мисливських змагань, чому інкарнація думок магічного дракона назвала тебе «Королем гомункулів»? Що це означало?

Мікаеліс лише тепер згадав про обставини, які абсолютно вилетіли у нього з голови.

«Точно, цей хлопець тоді був поруч і все чув. Я зовсім забув про це через загальне замішання».

Стало зрозуміло, чому Сільвестіан так легко погодився відповісти на його делікатне запитання.

— Ха, то твоя поступливість була лише продуманим стратегічним ходом?

— Дякую, що так просто дався впійматися, Мікаелю.

Сільвестіан, який завжди справляв враження виключно благородного й простодушного лицаря, виявився здатним на вельми витончені хитрощі.

— Масштаб цього питання занадто великий, тому мені важко відповісти. Може, ми просто вдамо, ніби у Галамута була така специфічна манера сипати образами, і забудемо про це?

— Ну ні, так не піде.

Саме тоді Сільвестіан оголив свій меч і підняв його на рівень грудей.

— Клянуся своєю лицарською честю та ім'ям Сільвестіана Мілларда, що нікому й ніколи не відкрию твоїх слів.

— Лицарські клятви зазвичай виголошують у більш належному та пристойному вбранні, тобі так не здається?

— О, твоя правда. Зачекай хвилину, я зараз одягнуся і повторю.

— Не треба, обійдемося без цього. Мені достатньо твого слова.

Тепер настала черга ділитися правдою, у яку було важко повірити. Мікаеліс заговорив, щиро сподіваючись, що Сільвестіан не сприйме його за божевільного:

— Я — той, кому долею визначено стати королем і очолити всіх гомункулів.

— …

— …

Після такої гордовитої заяви в кімнаті запала важка, ніякова тиша. Сільвестіан зафіксував на Мікаелісі свій фірмовий, абсолютно позбавлений емоцій погляд. Мікаеліс відповів йому так само твердо, демонструючи цілковиту впевненість у власних словах. Зрештою, Сільвестіан злегка кашлянув і порушив мовчання:

— Мікаелісе, ти не схожий на того, хто став би так безглуздо виставляти себе на сміх.

— Дякую за спробу поставитися до цього з розумінням.

Зрештою, першоджерелом цих слів був не сам Мікаеліс, а інкарнація думок Галамута. Хай навіть це була істота, що уособлювала зло, але така велична сутність навряд чи стала б кидатися порожніми фразами.

— З іншого боку, заперечувати твою унікальність теж не вийде, Мікаелю.

Він не лише володів неперевершеною бойовою могутністю, а й зміг якимось чином проігнорувати клятву абсолютної вірності, яку вимагав імператор. До того ж інші гомункули часто скаржилися, що поруч із Мікаелісом відчувають дивний, гнітючий тиск, який викликає у них сильний дискомфорт.

— Ти справді віриш мені? Я зворушений.

— Тоді, можливо, продемонструєш, як саме ти збираєшся керувати всіма нами?

— Наразі це неможливо, оскільки я ще не пройшов повне пробудження своєї сили.

— Шкода.

— Саме тому, Сільві, мені дуже потрібна твоя допомога.

— Моя допомога? Для того, щоб ти знайшов силу?

— Так. І повір, для тебе це теж принесе неабияку вигоду.

— Що ти маєш на увазі?

Побачивши щире здивування Сільвестіана, Мікаеліс вирішив говорити загадками:

— Подумай гарненько, Сільві. Хто є тією єдиною особою, яка зараз беззаперечно керує кожним гомункулом в імперії?

— Це... Хіба це не Його Величність імператор?

— Саме так. Король гомункулів фактично перебирає на себе функції імператора.

Почувши це, Сільвестіан широко розплющив свої волошкові очі від неймовірного подиву.

— Перебирає функції імператора?

— Так. Моя влада означатиме, що мої накази стануть для вас абсолютним і найвищим пріоритетом. Навіть якщо це повністю суперечитиме тавруванню, яке накладене членами імператорської родини.

— ...!

Сільвестіан судомно вдихнув повітря, неспроможний приховати шалене хвилювання. Адже з вуст Мікаеліса так буденно прозвучали слова, які за своєю суттю означали чистісінький державний заколот. Для гомункула, вихованого в дусі абсолютної відданості престолу, подібні думки мали б вважатися найтяжчим злочином.

Проте в цю мить у душі Сільвестіана спалахнув слабкий, але такий жаданий промінь надії.

«Невже... з'явився шанс звільнитись? Скинути це тавро?»

Кожна ніч, яку Сільвестіан був змушений проводити у покоях Розеніт, давалася йому неймовірно важко. Звісно, навіть якщо таврування втратить силу, доки існує інститут особистих лицарів, його становище та обов'язки навряд чи зміняться кардинально. Ба більше, необхідність демонструвати повну покору, перебуваючи при цьому при абсолютно тверезому розумі, могла стати ще більш болісним випробуванням.

І все ж він понад усе прагнув повернути собі власну волю. Для шляхетного лицаря найстрашнішим і найболючішим було спостерігати за тим, як під впливом магії таврування незворотно руйнується й змінюється його особистість. Тому Сільвестіан вагався зовсім недовго.

— Що саме я маю зробити, щоб допомогти тобі?

— Усе дуже просто. Тобі потрібно поділитися зі мною своєю маною.

— Маною?

— Я помітив, що коли добровільно поглинаю ману своїх одноплемінників, це значно наближає мене до моменту пробудження сили.

— Тоді нещодавнє лікування гомункулів від гарячкової задерев’янілості стало для тебе просто ідеальною можливістю.

Отримавши повну згоду Сільвестіана, Мікаеліс вирішив не гаяти часу й провести сеанс абсорбції просто зараз. Проте спочатку йому було необхідно максимально спустошити власні запаси енергії.

Оскільки використання бойових заклинань на території імператорського палацу суворо заборонялося, Мікаеліс вирішив скористатися магічним каменем з Егідою, вмонтованим у його «Нічний промінь». Ефективність цього методу була значно нижчою, ніж коли він руйнував хмари над селищем Лапіс, але це все одно дозволило доволі швидко вичерпати енергію. Мікаеліс відклав меч лише тоді, коли його волосся опинилося буквально за крок від того, щоб змінити колір на ніжно-рожевий.

— Готово. А тепер сідай поруч, Сільві.

— Добре.

Висмоктування мани розпочалося без зволікань. Як і очікувалося, енергія Сільвестіана за своєю якістю кардинально відрізнялася від мани звичайних гомункулів з Лапіса. Щойно ця кришталево чиста сила ринула в тіло Мікаеліса, його магічне ядро миттєво розжарилося до межі.

«Коефіцієнт корисної дії просто неймовірний».

За обсягом мана одного-єдиного Сільвестіана могла цілком зрівнятися з сумарною енергією мани всіх гомункулів, яку Мікаеліс поглинув у Лапісі. До того ж Сільвестіан мав одну дуже зручну й унікальну перевагу, яка вигідно вирізняла його з-поміж решти гвардійців палацу.

«У цього хлопця від природи білосніжне сріблясте волосся. Тож навіть якщо я висмокчу його ману до останньої краплі й змушу сивіти, ніхто в палаці взагалі нічого не помітить».

Усвідомивши цей факт, Мікаеліс одразу запитав:

— Сільві, ти ж сьогодні офіційно маєш вихідний, правильно?

— Так, а що?

— Тоді на сьогодні скасуй свої тренування і відпочинь.

— Що? Зачекай, ти про що...

Мікаеліс не дав йому договорити й почав стрімко й безжально викачувати ману з товариша. Хай як його сила поступалася могутності самого Мікаеліса, але енергетичний потенціал Сільвестіана все одно залишався одним із найвищих серед усіх гомункулів.

Коли процес передачі енергії нарешті завершився, Мікаеліс абсолютно знесилений упав на своє ліжко.

— Ох, ну й важко ж це... Звідки в тобі стільки сили?

— Якщо в мені її багато, то який же тоді об'єм має твоє власне магічне ядро, раз ти зміг вмістити все це в собі?

Сільвестіан, який так само безсило розвалився на сусідньому ліжку, лише втомлено й іронічно подивився на друга. Мікаеліс важко дихав, притискаючи руку до грудей, де несамовито палало розігріте ядро. Сільвестіан, чиє волосся тепер стало повністю білим, поцікавився його самопочуттям:

— Ну що, Мікаелісі? Відчуваєш бодай якісь зміни чи нові ефекти?

— Важко сказати однозначно... Щось ніби починає з'являтися, але картина ще нечітка. Зараз мені потрібно лише одне... — Мікаеліс підтягнув ковдру вище. — Я лягаю спати.

— Я теж.

Оскільки обидва лицарі провели попередню ніч без сну, вони миттєво й дружно поринули в глибоке забуття.

***

Поки магічне ядро Мікаеліса адаптувалося й розширювалося під впливом нової сили, сам він бачив сновидіння. Як він уже знав із попереднього досвіду, це був зовсім не звичайний плід фантазії. Це було реальне видіння, сформоване уламками спогадів з його минулого життя, які назавжди закарбувалися в самій основі його душі.

Мікаеліс намагався максимально сконцентруватися й зафіксувати кожну деталь, щоб витягнути з цього сну якомога більше корисної інформації.

Місцем дії знову виявився імператорський палац. У цьому видінні імператор Десмонд II викликав Мікаеліса до себе, щоб той склав йому офіційну обітницю абсолютної вірності. Цей магічний ритуал не мав над Мікаелісом жодної реальної сили, проте він настільки бездоганно зіграв роль цілковито покірного слуги, що ніхто не запідозрив обману. Та потаємна підступність і холоднокровна обачність, яку демонстрував Мікаеліс у своєму минулому житті, по-справжньому вражали.

Ставши офіційним лицарем імператорської гвардії, Мікаеліс протягом майже цілого року навмисно залишався без конкретного господаря, не зв'язуючи себе службою жодному з членів імператорської родини. Цей період він присвятив ретельному збору інформації та спостереженню. Головним об'єктом його прискіпливої уваги завжди залишалася сьома принцеса Івієнроуз. Проте він також дуже уважно стежив і за восьмою принцесою Розеніт. Звісно, його погляд, спрямований на Розеніт, був позбавлений тих теплих почуттів, з якими він завжди дивився на свою принцесу Ів.

У цьому видінні Мікаеліс почув власні думки з минулого життя:

«Біла Троянда Імперії... Що ж, вона може виявитися вельми корисною фігурою».