Розділ 112 — Розділ 112

«Що? Невже...»

Усе було саме так, як він і боявся. Мікаеліс, плекаючи в душі глибоку й палку помсту до імператорської родини, майстерно грав роль закоханого й відданого лицаря перед Розеніт. І це попри те, що поруч із нею вже був інший лицар — Сільвестіан.

«Я вчинив ось так? Справді... я?»

Спокушена Мікаелісом Розеніт зрештою вигнала Сільвестіана. І поки його теперішній друг із ганьбою залишав палац, в очах Мікаеліса з минулого життя не було й краплі співчуття чи тепла.

«Що ж я накоїв...!»

Йому було важко повірити, що цей чоловік уві сні — він сам. Здавалося, він спостерігає за абсолютно чужою людиною. До того ж за найгіршою версією себе, яку тільки можна було уявити й від якої нудило.

«Це просто... не вкладається в голові».

Попри шок, який скував його, видіння тривало далі. Мікаеліс перед Розеніт виголошував обітниці цілковитої відданості, любові та вірності — і все це було брехнею. Як виявилося, у ритуалі таврування минулого життя не використовувалося жодної жертви. Мікаеліс у абсолютно тверезому розумі бездоганно зіграв роль ідеального й романтичного особистого лицаря.

Це був його свідомий вибір.

«Божевілля».

Звісно, плата за отриману в такий підступний спосіб винагороду не могла бути приємною. Оскільки він отримав прихильність принцеси, настав час виконувати обов'язки. Майже щоночі його час перетворювався на справжнє покарання за скоєні гріхи.

«Прокляття».

Мікаеліса рятувало лише те, що він абсолютно не міг асоціювати себе з собою ж уві сні, відчуваючи до тієї подоби лише огиду. У якийсь момент він ніби звільнився від прямого сприйняття й став звичайним стороннім спостерігачем, завдяки чому зміг витримати це до кінця. Проте навіть так до горла підступала нудота.

І такий стан був не лише в того, хто підглядав у сні за дійством.

— Кх... Ууух...

Мікаеліс зі сну, який щойно бездоганно грав роль перед Розеніт, теж не втримав у собі цієї огиди. Він поспіхом вийшов у сад і його буквально знудило. Лише за деякий час він безсило сповз по стовбуру дерева й сів на землю. У нього навіть не було сил привести до ладу свій розпатланий і брудний вигляд — він просто сидів із порожнім поглядом. У цю мить він був неймовірно схожий на свого теперішнього втомленого друга.

Саме тоді Мікаеліс відчув чиюсь присутність.

Яка іронія долі. Зазвичай саме Мікаеліс шукав зустрічі з цією людиною, але сьогодні вона знайшла його першою.

— Сере Агніто? Чому ви тут у такому стані? Вам недобре?

— ...Ні. Все гаразд, Вам не варто турбуватися.

— Тоді це полегшення. Але чому ви о такій порі перебуваєте в саду окремого палацу? Ой, вибачте, я неуважна... Мені ж казали, що ви стали особистим лицарем Розі... А як же тоді сер Міллард...

У цей момент Мікаеліс відреагував надзвичайно різко. Так, ніби його, і без того психологічно виснаженого, зачепили за найболючіше місце.

— Збираєтеся підібрати мене?

— Що?

— Не робіть цього. Ви ж самі казали мені, що нікого не візьмете як особистого лицаря. Якщо Ви не можете врятувати всіх, то не намагайтеся врятувати бодай когось одного.

Ів здивовано розплющила свої великі очі.

«Таке зухвальство перед моєю принцесою! Яка грубість!»

Мікаеліс, який спостерігав за цим, уже збирався подумки вилаяти себе з минулого життя, як раптом відчув дивну річ. Думки та почуття того, з ким він не хотів мати нічого спільного, раптом прорвались в його власну свідомість.

У цю мить він відчув такий глибокий розпач і сум, що ставало моторошно. Він постав у такому негідному й брудному вигляді саме перед тією особою, перед якою понад усе прагнув виглядати бездоганно. І тепер, ставши лицарем іншої принцеси, він мав вислуховувати від неї слова турботи про когось іншого.

Цей біль був настільки сильним, що відчувався фізично. Здавалося, ніби ліву частину грудей дрібно шматують гострим лезом меча.

«Що це коїться...»

Раптом Мікаеліс уві сні впав на коліна.

— ...Прошу вибачення. Моє зухвальство непростиме... Ні, будь ласка, покарайте мене.

Його психологічний стан у цей момент теж передався Мікаелісу. Той Мікаеліс уві сні щиро, усім серцем прагнув отримати покарання від Ів. Але не через те, що хотів спокутувати провину за грубість. Він прагнув покарання лише задля того, щоб у такий спосіб побути поруч з Ів бодай трохи довше.

Він був по-справжньому жалюгідним та нещасним інтриганом.

«...Чому я маю розділяти з ним ці почуття?»

Емпатія та занурення в емоції минулого життя стали настільки сильними, що він уже сам не вірив, що хвилину тому відчував до цього образу відразу. Він навіть злякався, що його власна особистість може повністю розчинитись у цих спогадах.

«Ха...»

Тим часом сон поступово добігав кінця. Ів не стала його карати. Навпаки, вона м'яко торкнулася його плеча й наклала магію заспокоєння.

— Тоді я піду.

Залишившись наодинці, Мікаеліс знову прихилився до дерева й, закривши обличчя долонею, тихо прошепотів:

— Якби Ви тільки мали хоч трохи більше впливу як принцеса... Ні, якби Ви просто обрали мене...

Він повільно прибрав руку від обличчя.

— Але вже занадто пізно.

Його фіолетові очі потемніли. Це був погляд того, хто готовий до будь-якого жахливого фіналу.

***

— ...

Мікаеліс різко розплющив очі. Свідомість, яка досі перебувала в полоні кошмару, нарешті повернулася до реальності. Сварячись на важке дихання, він тривалий час просто дивився в стелю. Через активне зростання магічного ядра в лівій частині грудей відчувалося сильне, пульсуюче печіння.

Цей фізичний біль одразу ж нагадав йому про той душевний розпач, який він щойно пережив уві сні. Та туга й палке, майже божевільне прагнення до принцеси з минулого життя вражали.

«Він навіть не був таврований нею... Що це взагалі за почуття?»

Але найбільше його лякало те, наскільки сильно він співпереживав цим емоціям. Здавалося, ніби вони народилися в його власному серці.

Мікаеліс насупився й повернув голову. На сусідньому ліжку спокійно спав той самий срібноволосий гомункул, чиє життя він так безжально зруйнував у минулому втіленні.

Від цього видовища біль у грудях став ще важчим і їдкішим. Піддавшись раптовому імпульсу, Мікаеліс вискочив із кімнати гуртожитку.

Він безцільно блукав пообіднім імператорським палацом, а його думки повністю крутилися навколо побаченого сну.

«Моя принцеса не кидала мене. Це я сам вирішив обрати восьму принцесу».

Якщо перший варіант здавався трагедією сповненою образи, то ця правда викликала лише глибоку самоненависть.

Як він міг взагалі подумати про те, щоб залишити Ів і стати особистим лицарем Розеніт?

Схоже, заради помсти імператорській родині він буквально продав душу дияволу. Тепер стало зрозуміло, що його минула версія була здатна на будь-яке безумство.

Раптом у його голові з'явилася страшна здогадка.

«Невже... я справді вчинив державний заколот...»

У цю саму мить Мікаеліс різко зупинився на місці, адже його бачення миттєво змінилося. Цього разу уривок із минулого життя з'явився не уві сні, а у вигляді короткого, але чіткого спалаху-ілюзії наяву.

«Велика зала для аудієнцій?»

Що ж, його передчуття лиха майже ніколи не підводять.

Господар найвищого престолу в імперії змінився. На високому, наче піраміда, постаменті, на розкішному золотому троні, прикрашеному коштовним камінням, сидів не хто інший, як сам Мікаеліс. Він сидів із нудьгуючим виглядом, підперши підборіддя рукою, і дивився зверху вниз.

А там, внизу, на підлозі, скрутившись і тремтячи від жаху, лежали зв'язані члени імператорської родини. За одним лише кивком Мікаеліса гомункули хапали аристократів і кидали до в'язниці. А потім щодня когось одного виводили на місце страти, заливаючи імператорський палац кров'ю.

«Він таки зробив це».

Не було сенсу заперечувати: це була картина ідеального, успішного заколоту. Проте сам Мікаеліс не відчув особливого шоку від факту зради. Окрім Ів, уся імператорська родина була лише кублом брудних і потворних монстрів. Таке покарання було цілком заслуженим.

Однак, дивлячись на масштабне знищення королівської крові, він мимоволі занепокоївся за Ів.

«Невже моя принцеса теж постраждала від цього...»

Від самої лише думки про це в нього всередині захолола кров.

«Ні. Тільки не це, благаю...»

Наче відповідаючи на його німий розпач, ілюзія змінилася й показала долю Ів. Мікаеліс у видінні попрямував до потаємної, прихованої глибоко в палаці кімнати. Там, у вишуканій залізній клітці, схожій на пташину, сиділа Ів і зі страхом та подивом дивилася на Мікаеліса, який увійшов.

«Принцесо...»

Побачивши її живою, Мікаеліс нарешті зміг полегшено видихнути повітря. Але в ту ж мить пролунав голос, який ущент розбив це хитке полегшення.

— Ів.

...!

Цей голос, який так зухвало й невимушено назвав її пестливим ім'ям, належав йому самому. Мікаеліс від шоку витріщив очі. На мить у його серці спалахнула надія: а раптом у минулому житті вони уклали таємний союз або між ними виникли глибокі й близькі стосунки? Проте, глянувши на перелякане й спантеличене обличчя Ів, він зрозумів, що це абсолютно не так.

«Як він посмів так просто назвати її пестливим ім'ям? Невже він настільки не поважає її...»

І саме тоді, коли теперішній Мікаеліс усім серцем зневажав і картав себе з минулого життя:

— Я ж казав тобі... Треба було обрати мене.