Розділ 114 — Розділ 114. План реорганізації імператорської гвардії

Посеред зеленого лужка, оточеного живим плотом, вишукано випускав струмені води мармуровий фонтан. На перший погляд це місце скидалося на звичайний трав’яний сад, проте його офіційна назва була Імператорський тренувальний майданчик. Це був відкритий простір на околиці палацу, призначений для фізичних занять членів імператорської родини.

— Хех... Хех...

Під променями ранкового сонця Ів, одягнена в костюм для верхової їзди, бігла, важко переводячи подих. Її постать хиталася з боку в бік, ніби власне тіло перетворилося на важкий, непосильний тягар, і збоку цей біг виглядав вельми виснажливим і навіть небезпечним. Проте людина, яка спостерігала за нею, лише затято підбадьорювала її.

— Ну ж бо, Ваша Високосте! Ще зовсім трохи! Ви майже прибігли!

— ...

— Охо-хо! Тримайте поставу! Ви що, хочете забити собі поперек? Пам'ятайте: саме в здоровому попереку криється несамовита, невичерпна життєва сила та енергія! Випряміть спину! Спину!

— Кх...

— Чудово! У Вас чудово виходить!

Рудоволоса жінка вправно чергувала батіг та пряник, допомагаючи Івієнроуз здолати всю дистанцію. Звали цю майстриню Валенсія Фенрір. Вона була наставницею, якій цього разу доручили подбати про фізичне гартування Ів.

— Хех... Хех... А-ах! Нарешті дісталася!

Удесяте за цей ранок її долоня торкнулася мармурового фонтана. Щойно Івієнроуз виконала заплановану кількість кіл, як тієї ж миті сили полишили її, і вона безпорадно сповзла на землю, наче перетворилася на безхребетне створіння.

Вона сиділа, прихилившись до мармуру фонтана, щоб хоч трохи перевести подих, як раптом з обох боків до неї простягнулися руки: одна з рушником, а інша — з келихом крижаної води.

— Чи все з Вами гаразд, Ваша Високосте принцесо?

— Принцесо, Вам не зле?

— Мікаелісе... Седелло...

Коли її помічники із повними жалю та турботи обличчями простягли їм цю «рятівну допомогу», серце принцеси переповнив щемкий підступ розчулення.

Проте Валенсія лише скрушно похитала головою та суворо промовила:

— Ви — імператорська принцеса, яка має владарювати всіма підданими, то невже Ваше серце може так легко розтанути через якийсь там рушник і звичайну воду? Якщо Ваш дух занепадає від першої-ліпшої втоми в тілі, то навряд чи варто сподіватися, що Ви здатні досягти великих звершень. Тримайте свій розум непохитним і прямим, наче випрямлений поперек, Ваша Високосте.

Ці слова були щирою правдою, тому Івієнроуз не знайшла, що заперечити. Тепер вона чітко бачила, що фізичні тренування йшли пліч-о-пліч із вихованням твердості духу.

— Час для відпочинку вичерпано. Тепер перейдемо до силових вправ.

— Ох... Слухаюся...

Виказуючи належну шану своїй вчительці, Івієнроуз розмовляла з Валенсією шанобливо й на «Ви».

Валенсія Фенрір була лицаркою простолюдного походження, яка обіймала посаду заступниці командира гвардії охорони 14-го району.

Оскільки в самому імператорському палаці всіма лицарями були виключно гомункули, за звичайних умов ніхто з них не мав права навіть заїкатися про те, щоб навчати члени імператорської родини. Через це вчителів із фехтування для принців та принцес доводилося запрошувати ззовні. У суспільстві з жорстким становим поділом випадки, коли таку роль довіряли лицарю-простолюдину, траплялися вкрай рідко.

І все ж, Валенсія була обрана наставницею Івієнроуз лише через безпосереднє втручання Бріжіт.

«Вона підсунула мені простолюдинку тільки для того, щоб я не змогла налагодити корисні зв'язки серед лицарів шляхетного походження» — подумки зазначила Ів.

Бріжіт теж з усіх сил дбала про згуртування власної військової міці, готуючись до майбутньої каральної війни проти дракона. Проте Івієнроуз із самого початку навіть не замислювалася над тим, щоб збирати військову владу через знайомства в гвардії охорони. Цей крок сестри анітрохи не засмутив її, тож вона охоче й без бою поступилася цією можливістю на користь Бріжіт.

Тим часом сонце піднялося високо, і стрілки годинника наближалися до полудня. Щойно Ів виконала всі можливі силові вправи, які звеліла вчителька, її третій день занять нарешті підійшов до кінця. Сьогодні вона знову навіть не торкнулася меча. І це було виправдано: якби вона спробувала змахнути клинком зі своїми теперішніми кволими м’язами рук, усе неодмінно закінчилося б нещасним випадком.

— Спасибі Вам за сьогоднішню працю на тренуванні, Ваша Високосте.

— Д-дякую вам, дамо Фенрір. Вам уже, певно, час повертатися до гвардії охорони, тож ви можете йти. Прошу, вибачте мені, що я н-не можу підвестися, аби як слід провести вас...

Важко дихаючи й ковтаючи повітря ротом, Івієнроуз попрощалася з Валенсією.

— М-мені треба трохи посидіти й відпочити, перш ніж повертатися до своїх покоїв. Седелло, йди вперед і приготуй для мене гарячу воду для купелі...

— Слухаюся, принцесо.

Ів послабила комір сорочки й сіла в затінку, щоб перепочити. Понад усе на світі їй зараз хотілося скинути із себе весь просякнутий потом одяг і просто лягти на траву, але поруч усе ще залишався Мікаеліс. Вона мусила з останніх сил тримати обличчя та оберігати гідність імператорської принцеси.

Фр-р-р, фр-р-р.

Охоронний голем Амбер, схожий на метелика, закружляв біля самого обличчя Івієнроуз, запекло махаючи крильцями, наче намагався замінити їй віяло. Звісно, від цих зусиль не було жодного натяку на прохолоду.

Тоді Мікаеліс плавним, лагідним рухом руки почав обмахувати її обличчя, наче віялом, і тихо запитав:

— Чи не зле тобі, принцесо?

— Зле.

— Тоді варто відпочити ще трохи.

— Твоя правда... Тільки-но вип’ю трохи води...

— Тримай.

Вона спробувала взяти келих, але її пальці й уся рука аж до самого плеча несамовито затремтіли.

— Ой!

Вода мало не вихлюпнулася на землю, але Мікаеліс завдяки своїй дивовижній блискавичній реакції встиг підхопити келих. Після цього він цілком природно, наче так і мало бути, промовив:

— Я допоможу тобі.

— Га? Та ні, я сама можу...

Оскільки головним хистом Ів було точне обчислення координат, їм було б цілком достатньо скористатися магією. Проте Мікаеліс, який уже увійшов у стан надмірної та затятої опіки, підніс край келиха прямо до її губ. За таких обставин відмовлятися було якось ніяково, тому Ів слухняно підкорилася і затихла, припавши до води.

«Ого, а це виявилося напрочуд зручно» — з подивом подумала вона.

Ів щиро захоплювалася тим, як дбайливо й плавно Мікаеліс тримав келих під потрібним кутом без найменшого коливання, аж поки вона майже повністю не осушила його. Проте, коли вона нарешті відвела губи від краю, одна непокірна краплина води збігла по її підборіддю.

Ів не встигла навіть підняти руку, щоб витертися тильним боком долоні, як Мікаеліс випередив її й обережно змахнув краплю великим пальцем. Під час цього руху його палець ледь-ледь торкнувся її нижньої губи. Мікаеліс миттєво здригнувся від несподіванки, а Ів, відчувши цей раптовий порух, теж не на жарт збентежилася.

— …

— …

Було очевидно, що події, які розгорнулися між ними на озері Мелуд, усе ще не давали їм спокою і змушували ніяковіти. Між ними знову зависла ця делікатна, ніякова й незручна атмосфера. Прагнучи якнайшвидше виправити становище, Ів заговорила:

— Мікаелісе, тобі зовсім не обов’язково робити для мене такі речі.

— Чи це так?

— Ну звісно, адже це вже обов’язки звичайних слуг.

Таке дбайливе й ретельне піклування за білого дня зовсім не входило до колі обов’язків особистого лицаря. Мікаеліс, який лише зараз усвідомив двозначність своїх дій, помітно зніяковів і з ноткою докору до самого себе промовив:

— Я повівся неналежно і переступив межу.

— Та ні, що ти таке кажеш, не треба так суворо. Я ж не кажу, що мені це не до вподоби. Мені приємно, якщо ти робиш це від щирого серця.

— Тоді я спокійний. Якщо це так, я з радістю готовий оберігати й доглядати тебе всюди, куди тільки здатне сягнути моє серце.

Мікаеліс миттєво змінив свій тон, а на його вустах з'явилася ледь помітна, м'яка й чарівна усмішка. Коли цей зазвичай холодний і безпристрасний красень отак зненацька посміхався, це завжди нагадувало раптовий, приголомшливий напад.

«Ох...»

Ів від несподіванки аж подих затамувала.

Кмітливий Мікаеліс одразу помітив її замішання і здивовано повів бровою. У такі хвилини треба було терміново перехоплювати ініціативу й переводити розмову на інше.

— Ах, точно! Мікаелісе, ти ж знаєш? Уже зовсім скоро почнеться турнір бойових мистецтв.

— Так. До нього лишилося не так багато часу.

— І як воно? Ти вже добре підготувався?

— А хіба мені взагалі потрібно до чогось готуватися?

Його непохитна впевненість у власній перемозі звучала настільки спокійно, що здавалася навіть байдужою. Проте Івієнроуз лише подумки погодилася з цим, адже перед нею стояв сам Король гомункулів, тож вона одразу перейшла до наступного запитання:

— Тоді ти вже придумав своє бажання?

На літньому фестивалі існував давній звичай, згідно з яким гомункул, який здобував перемогу на турнірі бойових мистецтв, мав право обрати когось одного з імператорської родини й висловити йому своє найзаповітніше бажання. Ця традиція брала свій початок ще з тих сивих часів, коли інституту особистих лицарів взагалі не існувало. Тоді один гомункул після запеклого й смертельного поєдинку звернувся до члена імператорської родини з благанням зробити його своїм особистим лицарем. Власне, саме ця подія і заклала підвалини для створення сучасної системи особистої гвардії.

Мікаеліс завагався на мить, настільки коротку, що Ів навіть нічого не помітила, а тоді тихо відповів:

— Не маю нічого на думці.

— Не кажи так. Загадуй усе, що забажаєш, а я зроблю все можливе й неможливе, щоб це виконати, тому добре поміркуй над цим.

Оскільки Ів завжди палала палким прагненням дати Мікаелісу якомога більше, вона всіляко заохочувала його загадати це бажання.

— Добре... Тоді я поміркую.

— Оце правильно!

Мікаеліс опустив очі, а його обличчя стало зосередженим і сповненим глибоких роздумів. Дивлячись на нього, можна було здогадатися, що у нього насправді було що попросити в Ів, але він, очевидно, проводив якесь внутрішнє оцінювання й безжально відкидав власні думки.

— Охо-хо, ну й спека. Треба швидше йти митися.

До неї нарешті повернулося стільки сил, щоб вона знову могла міцно триматися на ногах. Закінчивши свій відпочинок, Ів схопилася за протягнуту руку Мікаеліса й піднялася із землі.

Вони повільно рушили в бік палацу, як раптом дорогу їм перетнула постать, на яку вони зовсім не сподівалися тут натрапити.

— Евкліде?

— Ой!

Оскільки Імператорський тренувальний майданчик був розташований на самій околиці, це місце вважалося затишним і прихованим від зайвих очей. Схоже, Евклід прийшов сюди, щоб таємно повправлятися у фехтуванні. Тримаючи в руках дерев'яного меча серед густих чагарників, хлопець від несподіванки аж підскочив, коли побачив Івієнроуз.

— С-сестро! Що, що, що ви тут узагалі робите?!

— Дивлюся на те, як ти стоїш із дерев’яним мечем і не знаєш, куди подітися від сорому.

— Ох..!

— Та заспокойся. Тебе все одно заскочила людина, якій і так чудово відомі всі твої обставини, тому гіршим від цього твоє становище вже точно не стане, хіба ні?

— ...

Слова Ів звучали напрочуд переконливо. Завдяки цьому Евклід зміг нарешті взяти себе в руки й заспокоїтися, та навіть помітив, що його сестра вбрана в одяг для верхової їзди.

— Але ж майданчик для виїздки розташований зовсім в іншому боці, навіщо було приводити сюди коня і так зненацька лякати людей?

— Я сьогодні не їздила верхи. Я приходила на тренування, щоб зміцнити тіло та повчитися майстерності меча.

Хоч вона за весь час навіть кінчиком пальця не торкнулася справжньої зброї, розповідати про такі подробиці не було жодної потреби.

Очі Евкліда від подиву округлилися:

— Що? Фехтування? То невже ті чутки про те, що ви берете уроки у самої дами Валенсії Фенрір виявилися щирою правдою?

— Так, усе вірно.

З грудей Евкліда вирвалося тяжке й тужливе зітхання, сповнене глибокого розчарування. Зрештою, його почуття можна було зрозуміти: йому, певно, було і заздрісно, і прикро водночас. Такий талановитий і вправний лицар змушений витрачати свій час на навчання принцеси, яка дбає лише про звичайне фізичне гартування і не має жодного палкого прагнення до справжнього бойового мистецтва. Тоді як сам Евклід не може навіть заїкнутися про те, щоб йому призначили вчителя, і змушений крадькома ховатися по кущах, щоб хоч якось потренуватися самотужки.

Хоча Івієнроуз не мала жодного злого наміру, Евклід у цю хвилину відчув себе так, ніби сестра жорстоко помстилася йому за щось. Його очі, які за кольором нагадували глибоку кобальтову синяву, вмить налилися гірким, нестримним жалем.

— Я... Я зміг би впоратися з цим набагато краще...

Івієнроуз чудово розуміла, що коїться в його душі, тому лише подумки скрушно зітхнула.

«Якщо подумати, то Евклід колись навчався фехтуванню у лицаря імператорської гвардії» .

Для члена імператорської родини просити про науку в гомункула, як і для самого гомункула — мати зухвалість навчати принца, було справою надзвичайно рідкісною та небаченою. Ів не знала достеменно, хто саме був цим лицарем, проте могла здогадатися, що між ним та Евклідом існував дуже міцний і глибокий зв'язок.

«Якби Евкліда у віці шістнадцяти років не віддали поспіхом у прийми, через що вся церемонія обрання пішла шкереберть, він неодмінно уклав би з тим гомункулом офіційний союз як володар і його вірний слуга» .

Ів раптом відчула легкий сум через те, що така чудова можливість була втрачена. Можливо, якби все склалося інакше, саме вони могли б стати для неї першим яскравим прикладом щирих та гарних стосунків між членом імператорської родини та гомункулом.

«Ну що ж, сподіваюся, у цьому житті мені ще випаде нагода побачити це на власні очі» .

Ів відкинула всі зайві жалі й лагідно, тепло посміхнулася хлопцеві:

— Евкліде.

— Що... Що таке? Чому ви знову мене так кличете? Це звучить якось лиховісно.

— Яка ж гарна навколо пора, адже надворі вже панує літо.

— Що за нісенітниця, до чого тут це взагалі зненацька...

— Це напрочуд тепла й гожа пора для того, щоб зміцнювати щирі почуття між родичами. Скоро я відправлю до тебе свою служницю зі звісткою. Обов'язково приходь до моїх покоїв, будемо разом ласувати смачним печивом.