Розділ 123 — Розділ 123

Після завершення перегляду поєдинків члени імператорської родини не стали одразу повертатися до палацу. Разом зі своїми особистими лицарями та аристократами вони вирушили до великого театру імператорської столиці, щоб насолодитися класичною оперою. Коли всі офіційні заходи підійшли до кінця, вже настав ранній вечір.

Сонце на початку літа сідало досить пізно. Лише ближче до часу вечері небо над імператорським палацом почало огортатися сутінками.

— Ми прибули, Ваша Високосте.

Десять екіпажів, пофарбованих перламутровою фарбою, зупинилися перед східним окремим палацом. Ів та інші принцеси вийшли з карет, кожна у супроводі слуг або під ескортом свого особистого лицаря.

За законами імператорського палацу, на час проведення турніру бойових мистецтв особисті лицарі звільнялися від обов'язку здійснювати нічне чергування чи прислужувати у покоях. Оскільки година була пізньою, лицарі не стали заходити до палацу, а натомість попрямували до гуртожитку гвардії.

У цей момент Мікаеліс стиха покликав Ів:

— Ваша Високосте.

— А...

Дорогою назад вона була занадто занурена в думки. Оговтавшись, Ів спробувала забрати свою руку, яку він тримав для супроводу, щоб відпустити Мікаеля. Проте він несподівано злегка притримав її пальці своїми.

— Мікаелісе?

— Якщо Ваша Високість не проти, чи не бажаєте ви трохи прогулятися зі мною?

Це була вельми несподівана пропозиція. Ів здивовано кліпнула своїми бурштиновими очима, а тоді відповіла:

— Гаразд.

Так у них з'явився час лише для них двох.

Якраз у цей період для відвідування був відкритий озерний сад у південно-східній частині палацу. Ів та Мікаеліс сіли у гондолу, що мала форму молодого місяця. Гондола рушила вперед, розсікаючи плесо озера, забарвлене відблисками вечірньої зорі. Під водою виднілося широке латаття велетенського лотоса; коли настане розпал літа, це озеро перетвориться на дивовижний водний ліс.

Посеред озера стояв павільйон, біля якого Ів та Мікаеліс і зійшли на берег. Вони залишилися абсолютно одні на цьому маленькому безлюдному острівці. Склалися ідеальні умови для спокійної розмови, проте сам Мікаеліс, який першим запропонував прогулянку, схоже, ще не був готовий почати її.

Не витримавши, Ів, як і зазвичай, узяла ініціативу в свої руки:

— Мікаелісе, ти сьогодні був дуже сміливим.

— Це... — Мікаеліс заговорив із трохи збентеженим виглядом: — Мені здалося, що Ваша Високість опинилися у скрутному становищі, тому у мене просто не було іншого вибору, окрім як...

— Не було іншого вибору, як озвучити таке бажання?

Коли Ів пильно подивилася на нього, Мікаеліс нарешті зізнався щиро:

— Думаю, я трохи перегнув палицю намагаючись дати відсіч тому зухвальцю, який зазіхнув на місце вашого особистого лицаря. Благаю, вибачте мені мою непокору.

— Тобі немає за що просити вибачення. Завдяки тобі я змогла уникнути пастки, та й реакція підданих була просто фантастичною. — Ів коротко кашлянула, а тоді додала: — До того ж, як казала Седелла в кареті... Е-е, ну, немає жодної потреби цілуватися безпосередньо перед очима натовпу.

— Це... справді втішно.

— Т-так. Наче гора з плечей.

Раптом між ними запала ніякова тиша. У повітрі відчувалося, ніби кожен із них мав приховані думки, якими не міг поділитися. За мить Ів грайливим тоном запитала:

— А якби нам справді довелося це зробити, як би ти викручувався?

На обличчі Мікаеліса знову майнуло збентеження. Проте, схоже, певний хитромудрий план у нього все ж був напоготові.

— Я збирався вчинити ось так.

Поверх свого мундира Мікаеліс мав парадний плащ. Він ухопився правою рукою за край плаща і тією ж рукою обійняв Ів на рівні її голови. Це виглядало так, наче велике сіре крило повністю загорнуло її.

— Ой.

Через таку раптову й тісну близькість Ів трішки розгубилася, але це було ще не все.

— І ось так...

Для більш переконливого ефекту Мікаеліс наблизив своє обличчя впритул, а лівою рукою лагідно прикрив її губи, створюючи видимість, наче ніжно тулить долоню до її щоки. У ту мить, коли вони завмерли в позі, що нагадувала скульптуру палких коханців, їхні погляди знову зустрілися.

Лише тоді Мікаеліс усвідомив, наскільки запаморочливою стала атмосфера навколо, а зіниці Ів уже давно тремтіли від хвилювання. Обличчя обох палко спалахнули.

Миттєво збільшивши дистанцію, Ів та Мікаеліс продовжили розмову доволі незграбними голосами:

— О-отже, якщо так зробити, то з боку точно нічого не буде помітно.

— Так. З якого ракурсу не поглянь... усе виглядає дуже правдоподібно. Достатньо лише злегка змочити губи слиною, і ніхто нічого не запідозрить.

— А... точно. Потрібно змочувати губи слиною. Справді. Минулого разу ми були під водою, тому я не звернула на це уваги...

Намагання розвіяти незручність лише погіршили ситуацію, зробивши її ще делікатнішою. Ів та Мікаель щосили намагалися повернути собі самовладання. Ів удавано розглядала мармурову колону, гладячи її прохолодну поверхню, а Мікаеліс, як і належить бездоганному лицарю, випростався і почав зосереджено рахувати пташок, що летіли в небі.

Коли їхні зусилля нарешті дали бодай якийсь результат і вони знову змогли подивитися одне одному в очі, Ів заговорила:

— Менше з тим, це право на бажання справді стало проблемою.

— Хіба залишилося ще щось, що можна назвати проблемою?

— Ну, ти ж змарнував таку можливість на якусь дурницю. Я дуже хвилююся, що через це у тебе зникне мотивація до боротьби.

— ...Я не вважаю це дурницею.

Мікаеліс відповів абсолютно рефлекторно, проте Ів не надала його запереченню великого значення і повела далі:

— Давай вважати те бажання, яке ти оголосив на арені, недійсним, і придумаємо щось інше.

— Недійсним?

Погляд Мікаеліса вмить став гострішим, а його протест — набагато палкішим.

— Тоді це буде прямим обманом публіки. Я не можу так вчинити.

— Га?

Мікаеліс виявив не властиву йому впертість та непохитне слідування правилам. Поки Ів лише розгублено кліпала очима, він продовжував говорити з таким виглядом, наче його глибоко образили:

— Не робити цього взагалі — це одне, але оголосити бажання недійсним — зовсім інше.

— Е-е...

Якщо придивитися уважніше, він здавався навіть трохи сердитим.

«Що за чортівня? Хіба слово "недійсне" є аж настільки образливим?»

Поки Ів перебувала у повному замішанні, Мікаеліс раптово наблизився до її обличчя. Через цю несподівану атаку його неймовірної краси в Ів ледь не перехопило подих.

— Принцесо. Я обов'язково здобуду перемогу.

— А, так, звісно.

— Я неодмінно переможу.

У його фіалкових очах палав такий затятий вогонь, наче він був готовий власноруч уполювати навіть дракона. Можливо, саме тому, що цей погляд був сповнений такої палкої пристрасті, Ів відчула, як її серце в лівих грудях почало шалено калатати.

Їхня мовчазна дуель поглядів затягнулася. Зрештою, Мікаеліс, схоже, облишив надію дочекатися від неї якоїсь відповіді. Він тихо зітхнув і промовив:

— Сонце вже зайшло. Вам краще повернутися до своїх покоїв.

* * *

Провівши Ів до її палацу, Мікаеліс втомленою ходою повернувся до свого житла. На щастя, Сільвестіан у цей час саме пішов на тренування, тож у кімнаті панувала ідеальна атмосфера для того, щоб побути наодинці зі своїми думками. Він одразу ліг на ліжко й занурився в роздуми.

— ...

Чому ж він так спалахнув, зачувши з вуст Ів слово «недійсне»?

Відповідь знайшлася дуже швидко.

Понад усе він прагнув мати саме це право — право поцілувати її. Навіть якщо цьому ніколи не судилося здійснитися в реальності, між «не хотіти» і «не мати можливості» лежала величезна прірва.

Коли думки Мікаеліса дійшли до цього усвідомлення, він гірко й самокритично посміхнувся:

«Які ж гріховні та зухвалі думки».

Оскільки його постійні відхилення від суворих догм лицарського кодексу тривали вже далеко не перший день, він, здається, встиг цілком звикнути до такого стану речей. Якщо раніше він картав і катував себе за найменший подібний прояв, то тепер сприймав власні почуття доволі спокійно.

Звісно, це не означало, що в його душі панував абсолютний спокій.

«Що ж я насправді намагаюся зробити?»

З одного боку, він щиро бажав оберігати й захищати принцесу. Проте з іншого — в його серці жило дивне прагнення зберегти за собою хоча б формальне право на цю солодку непокору.

Мікаеліс прибрав з обличчя руку, якою досі затуляв очі, й опустив її на простирадло. У цей момент його пальці зачепили якийсь предмет. Це була книга з філософії та етикету імператорського палацу, яку він залишив біля узголів'я ліжка. Сподіваючись трохи розвіяти важкі думки, він без жодного заднього наміру взяв книгу в руки й розгорнув її.

Шурх.

Зі сторінок книги раптово посипалися засушені квіти. Його вродливе обличчя несподівано опинилося під справжнім дощем із пелюсток.

— Ах...

Він зовсім забув, що дбайливо ховав між сторінками різноманітні квіти, які колись дарувала йому Ів. Коли Мікаеліс обережно підвівся на ліжку, сухі суцвіття розлетілися навколо. Його простирадло вмить виявилося прикрашеним пелюстками квітів, що були особистим дарунком принцеси.

— Оце так...

Можливо, вибір цієї книги замість збірки ліричної поезії був помилкою?

Через романтичні метафори, які мимоволі спадали на думку від споглядання цієї картини, кінчики вух Мікаеліса злегка почервоніли. Ситуація ставала дедалі складнішою.

Схоже, його зухвалі й гріховні помисли з кожним днем ставали дедалі глибшими.