Розділ 126 — Розділ 126

У кареті, що поверталася до палацу, Ів перебувала в глибоких роздумах. Насправді вона мала певні сподівання щодо цього турніру бойових мистецтв.

«Я гадала, що оскільки йому доведеться схрестити мечі з іншими гомункулами, це допоможе Мікаелісу пробудитися».

Проте, всупереч її очікуванням, жодних особливих ознак не з'явилося. Як і під час нещодавніх подій на копальні Галамута, це, схоже, мало чим допомогло його пробудженню.

«Чи не залишається лиш варіант не робити нічого іншого, окрім як просто чекати, коли настане слушний час? Битва за винищення Магічного Дракона, здається, відбудеться раніше, ніж у минулому житті, тож що робити, якщо він не пробудиться до того часу?»

Нічого не знаючи про те, чим за її спиною займається Мікаеліс, Ів віддавалася марним хвилюванням.

Звісно, від того, що вона панікувала, справа не рухалася вперед. Вона вирішила, що в разі крайньої потреби знову відвідає Мудрицю ялинового лісу, і відсунула ці тривоги на задній план.

Раптом Ів помітила, що в кареті панує цілковита тиша. Це сталося тому, що і вона, і Мікаеліс поринули кожен у власні думки.

— Мікаелісе, про що ти думаєш?

— А.

Мікаеліс зустрівся поглядом з Ів. Після невеликого вагання він відповів питанням на питання:

— Ваша Високосте, що…… що ви думаєте про сера Хальштена?

— Що?

Це було абсолютно ні з того ні з сього. Проте, судячи з його серйозного обличчя, Мікаелісу справді було неабияк цікаво про це дізнатися.

— Сер Хальштен? Я ніколи про нього особливо не замислювалася.

— А якщо замислитися просто зараз?

— Ну…… Хіба те, що порівняно з іншими гомункулами він має значно яскравішу індивідуальність? Але чому ти про це питаєш?

— Сер Хальштен повсякчас намагається вислужитися перед вами. Мені просто було цікаво, що ви про це думаєте.

— А-а.

Мікаеліс удавав байдужість, проте було цілком очевидно, що він надзвичайно переймається реакцією Ів. Від цього Ів чомусь відчула, як її настрій стрімко покращився.

— Усе одно він робить це виключно за наказом третьої принцеси.

— Мені здалося, що в цьому є й частина його власних прагнень.

— О? Справді?

Коли Ів здивовано перепитала, погляд Мікаеліса злегка здригнувся. На його обличчі промайнув жаль, наче він бовкнув зайве.

Проте це тривало недовго. Наступна відповідь Ів миттєво розвіяла всі тривоги Мікаеліса.

— Навіть якщо сер Хальштен намагатиметься вислужитися переді мною, це марно. Адже мій особистий лицар — це ти, Мікаелісе. Мені не потрібен жоден інший лицар, окрім тебе.

Хоча вона говорила подібне ще під час їхньої першої зустрічі, в цю мить її слова прозвучали для Мікаеліса геть по-особливому. Його фіалкові очі заворожено вп'ялися в Ів.

Зрештою, повернувши собі самовладання, Мікаеліс поспішно, але надзвичайно серйозно мовив у відповідь:

— Я так само не бажаю служити жодному іншому члену імператорської родини, окрім вас.

— Дякую.

М'яко посміхнувшись, Ів жартома пожурила Мікаеліса:

— Ти змусив мене збентежитися своїм дивним питанням.

— Справді. Це й справді було дивним питанням.

Мікаелісу надзвичайно сподобалося те, як легко вона відмахнулася від згадки про Елайджу.

— Менше з тим, сьогоднішній поєдинок був просто неймовірним. Як і очікувалося, Мікаеліс — найсильніший.

— Я повинен показувати бодай такий рівень, аби бути лицарем, що гідний Вашої Високості.

— Справді? Ой, мені аж ніяково від таких слів.

Обмінюючись такими теплими й приязними репліками, вони вдвох повернулися до імператорського палацу.

***

Настав день довгоочікуваного фіналу.

Цього разу інтерес до вирішального двобою був гарячим як ніколи раніше.

Ще б пак, адже це було протистояння між Елайджею, який як нагороду зажадав влаштувати особистий лицарський перелюб, та Мікаелісом, чиє бажання скидалося на романтичний заколот проти системи.

Окрім можливості насолодитися видовищем найвищої бойової майстерності, привабливим було й те, що глядачі могли стати свідками народження нової історичної легенди.

Стотисячні трибуни були збуджені до межі. Піддані імперії палко підтримували Мікаеліса чи Елайджу відповідно до власних уподобань.

— Сере Хальштен, ми вболіваємо за вас!

— Заколот! Ми прагнемо побачити романтичний заколот, сере Агніто!

— Мені байдуже! Нехай переможе найсильніший!

Перед початком двобою знову провели пишний традиційний ритуал. Як і під час півфіналу, члени імператорської родини піднесли своїм лицарям виткані подарунки з побажанням успіху. На щастя, цього разу Бріжіт не запізнилася, тож усе обійшлося без зайвих несподіванок.

Проте фінал мав ще одну особливу церемонію. Фіналісти мали разом випити напій, у який було додано лаврове листя.

Високі скляні келихи наповнилися ніжно-салатовою напівпрозорою рідиною. Мікаеліс та Елайджа підійшли ближче один до одного, аби підняти цей абсолютно нещирий тост.

Удаючи, ніби робить ковток, Елайджа тихо промовив, так, щоб його почув лише Мікаеліс:

— Чи готові ви звільнити своє місце, сере Агніто?

— Я щиро не розумію, на чому ґрунтується вся твоя непохитна самовпевненість.

На цьому етапі Мікаелісу, якщо не зважати на провокацію, стало по-справжньому цікаво.

— Хіба не я мав би це сказати? На чому базується твоя власна впевненість, із якою ти поводишся так, наче твоя перемога — це абсолютна істина й доконаний факт?

— Кожен, хто має очі, й так усе бачить. Звісно, вся справа в майстерності.

Відповідь Мікаеліса, позбавлена й краплі хвастощів, звучала надто просто й буденно. Проте саме через це вона здалася Елайджі ще більш дратівливою, і він уїдливо скривив губи.

Мікаеліс відвів келих від вуст і додав:

— Судячи з виразу твого обличчя, ти й сам це чудово визнаєш.

— Що ж, я не звинувачуватиму тебе в цьому. Проте майстерність — це далеко не все.

— Що ж тоді?

Елайджа лише хитро посміхнувся. Схоже, він мав намір дозволити супротивнику відчути відповідь безпосередньо під час двобою. Зрештою, час, відведений їм на приватну розмову, був надто коротким.

Повернувши порожні келихи, обидва лицарі розійшлися на значну відстань.

— [На цьому ритуал, який символізує обіцянку вести чесний та сповнений честі бій, завершено. Хто ж стане цьогорічним володарем золотого лаврового вінка? І хто з лицарів отримає право висловити своє бажання Їй Високості Сьомій принцесі?]

— О-о-о-о! Сере Агніто! Непокора — це найкраще!

— Сере Хальштен, не поступайтеся! Навіть перелюб у вашому виконанні виглядає як справжній роман!

— [Кхек! Вигуки, що закликають імена наших шановних лицарів, лунають з усіх боків неймовірно палко. Що ж, розпочинаємо фінальний поєдинок цього літнього фестивалю. Бажаємо обом лицарям успіху!]

Гучно й тривало засурмив ріг.

Мікаеліс та Елайджа завмерли один навпроти одного на великій відстані. Тримаючи один одного в полі зору, вони почали повільно рухатися по колу за годинниковою стрілкою.

Сви-и-ист.

У ту саму мить, коли прохолодний літній вітер хитнув поли їхніх мундирів, обидва воїни одночасно відштовхнулися від землі й кинулися вперед.

Ба-бах! Бум!

— [О-о-ох! Вони вкладають усю свою міць із першої ж секунди бою!]

Сріблясто-сіра та золота аури мечів безупинно стикалися в повітрі, демонструючи свою колосальну руйнівну силу.

Елайджа, попри те, що його зброя мала коротку дистанцію ураження, завдяки своїм надзвичайно спритним і легким рухам раз у раз примудрявся прориватися впритул до Мікаеліса. Він блискавично заходив зі спини, демонструючи навички, які більше пасували підступному найманому вбивці, аніж лицарю.

Проте вони вели бій не лише за допомогою сталі, а й за допомогою слів.

— Твоя техніка мало схожа на лицарську. Хоча тобі вона цілком пасує.

— О так, я справді майстерно вмію завдавати ударів у спину!

У цей момент удари Елайджі помітно налилися силою. Попри спроби вдати байдужість, зауваження про нелицарську поведінку, схоже, зачепило його за живе.

Мікаеліс легко відбивав випади Елайджі, продовжуючи сипати шпильками:

— Що ж, як на майстра ударів у спину, ти досі навіть не зміг зачепити мою потилицю.

— Ха.

— Тепер я бачу, що твоя впевненість базується зовсім не на бойовій майстерності. Чому б тобі нарешті не відкрити секрет свого тріумфального настрою?

Шоколадні брови Елайджі гнівно здригнулися. Він насилу придушив вираз роздратування, що ледь не спотворив його обличчя, і знову хижо посміхнувся.

— Що ж, нехай буде по-твоєму.

Магічні камені, вмонтовані в його мангош та кинджал, яскраво спалахнули.

— [О! Сер Хальштен активує магічний камінь, який він жодного разу не демонстрував протягом усього цього турніру! Атмосфера свідчить про те, що це його головний козир! Дії сера Агніто стають помітно обережнішими!]

Атака Елайджі, наповнена золотавою аурою меча, стрімко обрушилася на супротивника. Мікаеліс ухилився від випаду мангоша й жорстко відбив удар кинджала.

Ба-бах! Бум-ум!

Аура меча, що пролітала повз ціль, глибоко врізалася в покриття арени, а кожне зіткнення енергій супроводжувалося потужними й оглушливими вибухами.

Запеклий обмін ударами тривав уже деякий час. Проте Мікаеліс усе ще ніяк не міг розгадати, який саме ефект має магічний камінь Елайджі. Тому він кинув:

— Нічого особливого.

— Невже?

— Минуло вже стільки часу, але ти досі тупцюєш на місці. Схоже, цей ефект навіть не вартий того, щоб я намагався його розгадати.

Відтоді Мікаеліс почав вести бій значно агресивніше. Він навмисно зробив широкий, демонстративний горизонтальний розмах, цілячись Елайджі в ділянку талії.

Враховуючи попередню тактику Елайджі, Мікаеліс очікував, що той спробує просто ухилитися від удару. Його розрахунок полягав у тому, щоб наступним же випадом заскочити супротивника зненацька. Проте реакція Елайджі виявилася зовсім іншою.

Дзень!

Мечі зіткнулися з чистим, дзвінким металевим відлунням. Схрестивши мангош та кинджал, Елайджа заблокував прямий удар Мікаеліса.

Погляд Мікаеліса звузився, аналізуючи це несподіване лобове протистояння. І майже миттєво він відчув щось вкрай дивне й неправильне.

— Це ж…!

У його фіалкових очах спалахнув подив. Елайджа залишився вельми задоволений такою реакцією.

— О, нарешті помітив?

Що довше їхня зброя залишалася схрещеною, то стрімкіше слабшала аура меча Мікаеліса.

— [Сер Агніто, схоже, відчув якусь небезпеку! Він поспішно розриває дистанцію і відскакує назад! Що ж насправді сталося?]

Опустивши свій «Нічний промінь», Мікаеліс промовив:

— Ти потроху висмоктуєш мою ману. Це магічний камінь поглинання мани?

— Він втручається в процес, коли мана перетворюється на магію чи ауру меча, і повністю руйнує її структуру. Хоча сам принцип відрізняється від звичайного поглинання, для тебе, з якого боку не поглянь, результат один — ти втрачаєш свої сили.

Причина, з якої Елайджа так детально й люб'язно все пояснював, була цілком зрозумілою — він уже передчував свою близьку перемогу.

— Ну як? Що більше ти схрещуватимеш зі мною зброю, то швидше вичерпуватимуться твої сили. Навіть якщо ти гомункул, твої запаси мани не безмежні. Давай-но сьогодні подивимося на твоє дно.

Щойно договоривши, Елайджа з новими силами кинувся в атаку. Його удари, наповнені руйнівною енергією, знову почали шматувати простір арени гучними вибухами.

«Ха».

Мікаеліс продовжував боронитися з абсолютно безпристрасним обличчям, проте всередині він опинився в досить скрутному становищі. Річ у тім, що він спочатку планував максимально спустошити свої запаси мани під час цього фіналу, аби після змагань йому було зручніше прийняти енергію від Сільвестіана. Саме тому він узагалі не намагався відновити сили, витрачені під час учорашнього поєдинку.

«Що ж, тут я справді виявив зайву самовпевненість».

Навіть під час цих коротких роздумів його мана продовжувала витікати, наче вода крізь пальці.

— Я в передчутті. Мікаеліс Агніто, у якого повністю закінчилася мана…… Яким же чином мені з тобою погратися?

Його лимонні очі спалахнули хижим, жорстоким інтересом. Елайджа був саме тим, хто через особисту ворожість міг легко наплювати на будь-яку лицарську честь і жорстоко принизити свого супротивника.

Проте Мікаеліс майже миттєво повернув собі цілковитий спокій. Не зважаючи на те, що мана продовжувала витікати, він без жодних вагань кидався вперед, люто схрещуючи клинки.

— Що ж, це додає поєдинку особливого, унікального інтересу.

— Продовжуй удавати, ніби тобі все одно.

— А навіщо мені хвилюватися? Достатньо просто розправитися з тобою до того, як моя мана вичерпається остаточно.

— О, невже? То спробуй, якщо зможеш.

Атаки Мікаеліса стрімким потоком обрушилися на Елайджу. Проте щоразу, коли Елайджа виставляв свій мангош та кинджал для блоку, частота примусового витоку мани лише збільшувалася.

Дзень!

«Нічний промінь», спрямований у плече супротивника, знову натрапив на жорсткий блок. На обличчі Елайджі розпливлася тріумфальна посмішка.

— І ти гадав, що подібна атака спрацює проти мене……

Проте саме в цю мить……