Розділ 129 — Розділ 129

— ……?!

На мить Мікаеліс просто застиг на місці, заціпенівши від повного збентеження та безпорадності.

— О, зупинився. Чудово. Відтепер я зватиму тебе старшим братом.

— Ти що, геть глузд втратив……?

На цьому етапі він уже просто не міг стримувати лайку. Звісно, Елайджу це абсолютно не обходило.

— Брате, я буду дуже слухняним.

— Замовкни. У мене ніколи не було такого брата, як ти.

— Ой, та відтепер буде. Я навіть звертатимуся до тебе на «ви». Домовилися?

Елайджа продовжував крутитися навколо Мікаеліса, докучаючи йому й поводячись наче цуценя, яке щосили виляє хвостом. Звісно, в очах Мікаеліса, який відчував до нього лише глибоку відразу, цей хлопець виглядав радше як звичайний сучий син.

«Справді, не треба було його рятувати».

Через Елайджу весь той жар, що піднімався по тілу, здавалося, тепер повністю вдарив Мікаелісу в голову. У такому стані він ризикував або просто втратити свідомість і впасти, або остаточно втратити контроль над розумом і прикінчити цього набридливого виродка.

Проте саме в цей момент пролунали слова, які змусили його зацікавитися:

— Я ж кажу, що відтепер справді буду слухняним! Ну повір мені бодай один-єдиний раз. Я виконаю абсолютно все, що б ти мені не наказав.

— ……Виконаєш усе, що б я не наказав?

Погляд Мікаеліса, який миттєво збагнув, як можна з користю зловжити цією пропозицією, став крижаним. На його вустах з'явилася тонка усмішка, і він озвучив свій перший наказ — жорстокий наказ, що повністю розтоптував лицарську гордість супротивника:

— Тоді падай на коліна.

— Слухаюсь, брате!

— ……

Схоже, Мікаеліс таки недооцінив Елайджу.

Той, абсолютно не маючи жодного почуття власної гідності, миттєво опустився перед ним на коліна. Щобільше, його лимонні очі, якими він знизу вгору дивився на Мікаеліса, виблискували так віддано й чисто, що сторонній спостерігач міг би легко переплутати його з добре навченим псом.

— Ха-а…… Що це взагалі за……

Раптом Мікаеліс відчув глибоке розчарування від того, що взагалі витрачає свої емоції на спілкування з цією істотою. Повністю відмовившись від спроб розмовляти з ним серйозно, він тихо зітхнув і вже без жодного ентузіазму озвучив свій другий та третій накази:

— Надалі навіть не думай крутитися біля моєї принцеси й планувати щодо неї свої жалюгідні підступи.

— Слухаюсь!

— І залишайся сидіти тут у такому положенні, поки повністю не завершиться церемонія нагородження.

— Домовилися, брате!

Несподівано здобуте право наказувати виявилося досить корисною річчю. Тільки тепер Мікаеліс нарешті зміг звільнитися від товариства Елайджі.

***

Розпочалася урочиста церемонія нагородження. Піднявшись на почесний постамент, Мікаеліс отримав головну нагороду — золотий лавровий вінок. Після цього він знову, слово в слово, повторив те саме бажання, яке пообіцяв озвучити ще перед початком турніру:

— Як свою нагороду, я бажаю поцілувати Її Високості Сьому Принцесу.

Глядачі на трибунах затамували подих, із трепетом очікуючи на відповідь Ів.

Проте для офіційного прийняття існують свої суворі церемоніальні процедури. Через слугу золотий лавровий вінок було передано безпосередньо до рук Ів.

— Я дарую тобі право на поцілунок.

Ів, чітко дотримуючись тих дещо ніякових та солодких формулювань, які їй заздалегідь підказав Алвен, промовила ці слова й акуратно поклала вінок на своє світле, ніжного лаймового відтінку волосся. Вінок, що символізував абсолютну перемогу та славу, неймовірно пасував до її образу.

«Коли-небудь, під час її коронації, все виглядатиме саме так».

Мікаеліс дивився знизу вгору на Ів, малюючи у своїй уяві це сяюче, величне майбутнє. Ів також дивилася на Мікаеліса, який приніс їй цю славу, поглядом, сповненим глибокої та безмежної довіри. Що більшою була відстань між ними, то більш щемливим, ніжним та зворушливим здавався цей візуальний контакт.

Проте саме в цей момент шалений рев підданих безцеремонно зруйнував цю інтимну атмосферу:

— О-о-о-о-о! Він зробив це! Справжній переворот знизу догори відбувся!

— О-о-о-о-о! Будьте щасливі, сере Агніто!

Коментатор, який відсьогодні офіційно перетворився на палкого шанувальника Мікаеліса, також не втримався від коментарів:

— [Сьогодні ввечері Її Високість Сьома Принцеса подарує серу Агніто гарячий, пристрасний та солодкий поцілунок! Наші найщиріші вітання, сере Агніто!]

— О-о-о-о-о!

Гучні крики та овації натовпу вибухнули з такою силою, що нагадували переможний клич тріумфуючої армії. Це була чи не найбурхливіша реакція публіки за всю історію проведення турнірів. Спостерігаючи за цим божевіллям, Ів мимоволі подумала:

«Ну, якщо до видовищної битви додаються такі соковиті плітки, подібна реакція цілком природна».

Ба більше, приводів для пліток сьогодні виявилося навіть не один, а цілих два. Згадуючи той момент, коли перед усіма відкрився цей дивовижний, схожий на ніжну квітку колір волосся Мікаеліса, Ів відчула легку розгубленість. І причиною цього була не хто інша, як Розеніт.

«Адже Розі свого часу обрала сера Мілларда саме через колір його волосся».

І справді, передчуття її не обманули. Розеніт і зараз сиділа, затято витріщившись на Мікаеліса й, здавалося, взагалі забувши про потребу кліпати очима. Цей липкий, надто пильний та нав'язливий погляд викликав у Ів гостре роздратування. У неї навіть виникло імпульсивне бажання негайно підняти руку й просто закрити долонею очі Розеніт.

— Розі.

Аби бодай якось відвернути її увагу, Ів тихо покликала її по імені. На щастя, це спрацювало.

— Що таке?

— Та нічого, просто так покликала.

Тільки тепер Розеніт, збагнувши справжній намір Ів, невдоволено скривилася й злегка змінила траєкторію свого погляду, вороже вп'явшись очима в обличчя сестри.

«Ось і добре. Дивись краще на мене, а не на Мікаеліса».

Відчуваючи на своїй щоці цей колючий погляд, Ів, як не дивно, навпаки відчула полегшення.

Церемонія нагородження підійшла до кінця, і розпочалася офіційна церемонія закриття фестивалю. Яскраві, видовищні виступи артистів тішили око глядачів, а в синє небо один за одним злітали гучні святкові салюти.

Літній фестиваль, який згодом на довгі століття залишиться в пам'яті нащадків як основа для незліченних театральних п'єс та літературних витворів, було офіційно оголошено закритим.

***

Щойно офіційна частина завершилася, Мікаеліс поспішно залишив майданчик і сховався в темряві безлюдного підтрибунного коридору.

— Хах, хах……

Його тіло, яке він досі утримував у тонусі лише завдяки неймовірним зусиллям волі, остаточно досягло своєї критичної межі. Тепер це вже не було просто легке нездужання чи переривчасте дихання. Свідомість стрімко туманилася, а чоло рясно вкрилося холодним потом. Все його тіло охопило дивне, моторошне відчуття, наче кожна його клітина спочатку руйнувалася дощенту, а потім заново перебудовувалася з нуля.

Тук.

Остаточно втративши координацію, його тіло важко вдарилося об кам'яну стіну коридору. Не в змозі втриматися навіть після цього легкого зіткнення, Мікаеліс безпорадно сповз донизу, осідаючи на підлогу. Амбер, його вірна маленька істота, занепокоєно закружляв над його головою, швидко тріпочучи крильцями.

«Принцеса…… Мені потрібно…… дійти до моєї принцеси……»

Усвідомивши, що зараз він перебуває в абсолютно безпорадному стані й не здатен захистити навіть самого себе, єдине, що залишалося в його напівпритомному розумі — це первісний, глибокий інстинкт повернення додому.

Мікаеліс із величезними труднощами знову змусив себе піднятися на ноги. Кожен новий крок, який він робив у напрямку Ів, давався йому з неймовірними, просто пекельними зусиллями.

І саме в цей момент настав час для чергового спалаху спогадів із його минулого життя.

Чітке, яскраве й реалістичне видіння миттєво змінило всю навколишню картину перед його очима. Перед ним знову розгорнувся той самий знайомий пейзаж похмурої в'язниці, що нагадувала залізну клітку для птахів.

— Тоді тобі варто було краще відточувати свою чарівність, щоб спокусити мене.

— ……!

Це, безперечно, був голос Ів. Проте ці зухвалі й провокаційні слова, які він почув від неї вперше, звучали неймовірно дивно й незвично.

«Спокусити?»

Його розум просто вибухав від шаленого бажання збагнути, за яких саме обставин і в якому контексті вона могла промовити подібне.

Проте Ів, яка мала б дати йому відповідь на це запитання, вже лежала на підлозі без жодних ознак життя. Поруч з її нерухомим тілом тихо покотилася маленька керамічна пляшечка.

Зіниці Мікаеліса, який спостерігав за цим видінням, судомно здригнулися. Коли йому здалося, що дихання остаточно перекрило від жаху, прямо біля його вуха пролунав тихий, сповнений щирої, злісної радості шепіт:

— Старша сестра сама вкоротила собі віку.

— Кха……!

У цю саму мить потужний, нищівний потік спогадів про найтрагічніший та найчорніший день його минулого життя з головою накрив Мікаеліса.

— Вона випила отруту беладони.

— І саме я, як твоя законна супутниця, прийняла це єдино правильне рішення замість тебе.

— ……!

Ці спогади були настільки нелюдськими, кривавими та жорстокими, наче вони навмисно намагалися звести його з розуму й розірвати серце на шматки.

Ів, яка лежала перед ним — була бездиханним трупом, а в тій маленькій керамічній пляшечці містилася смертельна отрута.

У момент, коли Мікаеліс повністю усвідомив суть того, що відбувається, його обличчя миттєво зблідло як полотно, а з грудей не змогло вирватися навіть тихе благання про допомогу.

«Я…… Я не зміг захистити свою принцесу……?»

Проте навіть у той момент, коли він перебував у стані глибокого шоку й не міг прийти до тями, видіння минулого продовжувало розгортатися далі.

Мікаеліс із минулого життя, обережно взявши нерухоме тіло Ів на руки, увійшов до похмурої кімнати з червоним обеліском і добровільно зачинив себе там. Він протягом дуже довгого часу залишався там без найменшого руху, охороняючи її спокій — право перебувати поруч із нею, якого він так і не зміг отримати за її життя.

Плин часу в цій застиглій картині можна було помітити лише по тому, як стрімко виснажувався та марнів сам Мікаеліс, адже тіло принцеси, захищене магією, залишалося недоторканим.

Коли здалося, що з того моменту минуло вже дуже багато довгих днів та ночей, картина знову змінилася:

— Мудриця із ялинового лісу вітає нового абсолютного володаря імперії та істинного короля всіх гомункулів.

Знайома маска пугача з'явилася і в цих спогадах з його минулого втілення. Проте не встиг Мікаеліс навіть здивуватися цьому дивовижному й химерному переплетенню долі, як уся атмосфера та інтер'єр кімнати миттєво трансформувалися.

Підлога, стіни та висока стеля кімнати з обеліском у цей момент уже були повністю вкриті величезною, неймовірно складною та заплутаною магічною сумішшю геометричних ліній — колом алхімічного перетворення. Наче проявляючи турботу про те, що Мікаеліс, будучи гомункулом, не здатен самостійно розібратися в тонкощах вищої магії, Мудриця із минулого життя люб'язно й спокійно озвучив справжнє призначення цього кола:

— Усе повністю підготовлено. Відтепер я розпочинаю офіційний ритуал повернення в часі.

— …!

Повернення в часі. Вона чітко й недвозначно вимовила слово «повернення».

У цей момент серце Мікаеліса ледь не зупинилося від глибокого потрясіння. Раптом червоний обеліск, що височів у самому центрі кімнати, спалахнув сліпучим, потужним світлом і почав стрімко зменшуватися у своїх розмірах.

Тільки тепер Мікаеліс остаточно зрозумів, що ця величезна споруда з криваво-червоного мінералу насправді була не чим іншим, як легендарним Філософським каменем.

«О Боже мій».

У той момент, коли вся правда нарешті відкрилася перед ним, у вухах Мікаеліса луною відбилися слова Мудриці. Проте це були слова, почуті ним не в минулому житті, а та вирішальна і головна підказка, яку він отримав уже в цьому поточному втіленні:

— Це сталося тому, що хтось просто не зміг витримати й пережити біль від утрати своєї найдорожчої людини, а тому зважився на проведення ритуалу повернення в часі.

«А……»

Весь навколишній простір, усе його видіння та весь цей світ почали стрімко покриватися густим, ненажерливим криваво-червоним сяйвом. Це було те саме світло, яке віщувало про неминучу загибель колишнього всесвіту та про його майбутнє нове народження.

Це світло першим ділом повністю поглинуло самого Мікаеліса, який перебував ближче за всіх до епіцентру. Всі його фізичні відчуття, спогади та свідомість почали по черзі тьмяніти й розчинятися в небутті. Зрештою, Мікаеліс відчув, як у повну порожнечу перетворюється і те, що було для нього найдорожчим та найціннішим за все на світі.

Це були його почуття, які він так довго й ретельно придушував у собі.

Це було його кохання, про яке він за все своє життя так жодного разу й не наважився сказати вголос. Зібравши всі залишки своїх останніх фізичних та духовних сил, Мікаеліс іще міцніше притиснув до своїх грудей нерухоме тіло Ів і тихо прошепотів:

— Ти так ніколи про це й не дізнаєшся, проте я справді неймовірно сильно кохаю тебе. І навіть якщо нам судилося зустрітися знову в новому житті, я впевнений, що все буде точно так само.

На його обличчі, спотвореному гіркою посмішкою, проступили чисті сльози. Його ніколи не вчили плакати, проте його прекрасна принцеса змусила його дізнатися й вивчити так багато гострих і болісних речей цього світу.

— На цьому дива нашого поточного життя остаточно вичерпані. Проте якщо в наступному втіленні для нас іще залишиться бодай якась надія на диво, то я благаю тебе…

Він чудово розумів, що вона його вже не почує, що ці слова ніколи не досягнуть її серця, проте він усе одно продовжував говорити:

— Покохай мене…… Хоча б зовсім трішки.

Він благав її про це тремтячим, здавленим від ридань голосом.

Проте криваво-червоне світло, схоже, остаточно поглинуло і його голосові зв'язки. Ані його відчайдушний, гучний плач, ані це палке, щире зізнання та благання більше не прозвучали в просторі. Світ його минулого життя припинив своє існування і повноцінно зник з лиця всесвіту.

І в ту ж саму мить Мікаеліс остаточно повернувся до реальності.

Дивне, моторошне відчуття повної руйнації та перебудови тіла зникло безслідно. Його дихання та пульс миттєво стабілізувалися, повертаючись до своєї норми.

Минуло досить багато часу, перш ніж тремтіння в глибоких фіолетових очах Мікаеліса повністю вщухло. Вдивляючись у темне, порожнє повітря підтрибунного приміщення, він повільно підвівся на повний зріст.

Хто ж насправді був тією людиною, що повернулася в часі?

Нарешті головна й найскладніша загадка його життя знайшла свою остаточну відповідь. Мікаеліс, відчуваючи, як усе його єство наповнюється безмежною, щемливою тугою та ніжністю, тихо промовив лише одне ім'я:

— Ів.

Примітка: не знаю як ви, але я чисто ридаю під кінець цього розділу… кому цікаво, в манхві це 99-100 епізоди.