Розділ 130 — Розділ 130

— Що значить «Мікаеліса ніде немає»?

Ів, яка перебувала всередині карети, щиро здивувалася та стривожилася від такого звіту Седелли.

— Так, Ваша Високосте. Я шукаю його ще від самого початку церемонії закриття, але сер Агніто наче крізь землю провалився. Це так несхоже на нього…… Ой, Ваша Високосте?!

Ів негайно вийшла з карети на вулицю.

— Не хвилюйся, я сама його знайду.

— Що? Ви самі? Але як?

— Скористаюся Амбер.

Власне, саме для подібних випадків вона свого часу й створила цього захисного голема. Минуло всього кілька хвилин після того, як вона задіяла магію призову, і Амбер слухняно прилетів прямо до своєї творчині.

Золотавий метелик Морфо акуратно опустився на палець Ів. Його крильця швидко й дрібно затріпотіли, наче він намагався пошепки передати їй якісь важливі звістки.

Уважно вислухавши голема, Ів раптом помітно насупилася й стала серйозною. Седелла миттєво зреагувала на цю зміну в її обличчі:

— Невже з сером Агніто справді щось трапилося?

— Ні, все гаразд. Ходімо швидше, Седелло, нам потрібно повернути нашого маленького втікача.

Слідуючи за Амбер, вони знову увійшли на територію величезного стадіону. Оскільки загальна кількість глядачів сьогодні сягала майже ста тисяч, процес спостошення тривав і досі.

Аби не привертати до себе зайвої уваги натовпу, Ів час від часу накладала на них обох магію невидимості.

Зрештою, вони дісталися до одного з дальніх секторів трибун, з якого люди вже встигли повністю розійтися. Ів підвела голову вгору, розглядаючи високий масивний дах, що оперізував усю амфітеатральну споруду арени, і повернулася до служниці:

— Далі я піду сама.

Активувавши магію польоту, Ів легко й стрімко злетіла в повітря.

Амбер бездоганно виконав своє завдання. Посеред величезного білого даху, що здавався згори пишною хмарою, Ів без жодних зусиль відшукала постать Мікаеліса.

Він сидів на самому краєчку похилої покрівлі, звісивши ноги вниз, і абсолютно порожнім поглядом дивився на вечірнє літнє небо.

Його обличчя в цей момент виглядало дещо розгубленим і відчуженим, наче він досі блукав десь у лабіринтах своїх глибоких снів.

— Мікаелісе, чому ти сидиш тут зовсім один?

Тільки після цих слів Мікаеліс повільно розвернув голову в її бік.

— ……Принцесо.

Його зазвичай глибокий і оксамитовий баритон, що нагадував вишукане звучання струнного інструмента, зараз звучав дещо приглушено й хрипко. Погляд фіолетових очей також здавався трохи розмитим і несфокусованим.

Цей його вкрай нестабільний і вразливий вигляд викликав в Ів таку сильну тривогу, що вона просто не могла встояти на місці. Вона швидко підійшла впритул до нього.

— Що з тобою? Тобі знову хтось нашкодив? Це Бріжіт? Чи, можливо, Розеніт?

— …

— Що сталося? Ну ж бо, скажи мені. Прошу тебе.

— …

Її бурштинові очі були вщерть заповнені тривогою. Лише після цього Мікаеліс, здається, остаточно прийшов до тями й повільно заговорив.

Проте те, що почула Ів, було радше схоже на тихе й безпорадне зізнання загнаного в кут стратега:

— Я знав, що якщо залишуся сидіти саме тут, ти обов'язково прийдеш мене шукати.

— ……

— Саме тому я дозволив собі цю зухвалість і пішов без твого дозволу. Прошу, вибач мені за це.

— Ти хотів поговорити зі мною віч-на-віч?

Мікаеліс на мить завагався, перш ніж дати відповідь:

— Ні.

— Тоді чому?

— Мені просто хотілося побути з тобою наодинці. Тільки ти і я.

— ……

— І тепер, коли я бачу тебе…… мені справді добре.

У цей момент його погляд був настільки переповнений глибокою ніжністю, щемливим болем та тугою, наче перед Ів стояла людина, яка щойно повернулася з неймовірно далекої та небезпечної мандрівки. Його очі, здавалося, взагалі забули про потребу кліпати, будучи повністю сфокусованими виключно на її постаті.

Зіткнувшись із таким раптовим і потужним проявом настільки глибоких емоцій, Ів остаточно розгубилася.

«Що…… Що з ним таке? Чому Мікаеліс так поводиться?»

Меланхолійний погляд красеня, що був здатен зруйнувати королівство, володів просто вбивчою силою спокуси. Їй здалося, що якщо це триватиме ще хоч секунду, її власне серце остаточно втратить спокій.

Прагнучи бодай якось розрядити цю надто інтимну й напружену атмосферу, Ів поспішно поставила те саме запитання по другому колу:

— Ти…… Ти впевнений, що на тебе ніхто не нападав і ніяк не образив?

— Запевняю тебе, не відбулося абсолютно нічого, що могло б викликати твоє занепокоєння. Будь спокійна.

— Ну добре.

— Проте я помітив, що ти завжди прагнеш захистити й уберегти мене від усього світу.

— Ну звісно…… Адже ти мій особистий лицар, хіба може бути інакше?

— О так, точно. Я твій особистий лицар.

Цього разу Мікаеліс м'яко й тепло посміхнувся. Ів уперше в житті бачила на його обличчі таку безтурботну, мирну та неймовірно лагідну посмішку, яка зазвичай з'являється лише тоді, коли людина згадує про щось дорогоцінне у своєму житті.

Власне, за всі ті роки, що вона знала його в минулому та поточному втіленнях, Мікаеліс уперше дозволив собі настільки відкрито й прозоро продемонструвати їй увесь спектр своїх справжніх внутрішніх емоцій.

Поки Ів, наче заворожена, розглядала цю абсолютно нову для неї сторону його особистості, Мікаеліс ледве чутно промовив собі під ніс:

— Насправді, колись давно я навіть і мріяти не міг про те, що ти обереш своїм лицарем саме мене.

— Що……?

Її бурштинові очі здивовано округлилися від цих загадкових та багатозначних слів. Проте Мікаеліс не дав їй можливості заглибитися в аналіз почутого:

— Принцесо.

— Так?

— Насправді, останнім часом мене не покидають певні серйозні роздуми.

— Що за роздуми?

— Мені стає все важче й важче неухильно дотримуватися суворих правил лицарського кодексу.

Куточки його вуст на мить здригнулися в легкій, ледве помітній грайливій усмішці, проте вона була ледь вловимою, тому Ів нічого не помітила. Вона поставилася до його слів з усією серйозністю, намагаючись підтримати розмову:

— Ну, це цілком природно. Мені й самій з боку здається, що цей ваш лицарський кодекс — неймовірно жорстка й обмежувальна річ.

— Мені дуже приємно й спокійно від того, що саме ти виявляєш таке глибоке розуміння до моїх труднощів.

— Ну звісно. Адже я завжди на твоєму боці, Мікаелісе.

Прагнучи бодай якось підбадьорити його й повернути йому гарний настрій, Ів із посмішкою додала:

— Якщо це не щось геть катастрофічне, ти цілком можеш дозволити собі іноді заплющувати очі на деякі правила.

— А що в твоєму розумінні є «геть катастрофічним»?

— Ну…… наприклад…… державна зрада й повстання?

— Який радикальний приклад.

Мікаеліс тихо й низько розсміявся, і цей звук його сміху, здавалося, знову вдарив не по її вухах, а безпосередньо по серцю.

— Поки ти перебуваєш поруч зі мною, подібні думки ніколи не виникнуть у моїй голові. Будь певна в цьому.

— Справді?

Оскільки для самої Ів це питання було підсвідомо неймовірно важливим і серйозним, почути таку впевнену відповідь від Мікаеліса стало для неї величезним полегшенням.

Вона з радісним блиском в очах перепитала його про це, проте майже одразу подумки вилаяла себе за те, що так відкрито й бурхливо продемонструвала свою радість. Проте Мікаеліс, схоже, взагалі не помітив у цьому нічого підозрілого й просто проігнорував це.

«Дивно…… Він же зазвичай такий неймовірно кмітливий та спостережливий, що це з ним?»

Це викликало в неї чимало запитань, проте часу на роздуми їй знову не залишили:

— Виходить, якщо це не державна зрада, то все інше мені офіційно дозволено? Що ж, мені б дуже хотілося, аби межі твого дозволу для мене продовжували розширюватися й надалі.

З якогось дивного приводу Мікаеліс зараз мав такий задоволений вигляд, наче він щойно отримав у свої руки ідеальне й незаперечне виправдання для всіх своїх майбутніх дій.

І саме в цей момент він знову тихим голосом покликав її:

— Принцесо.

— Так.

— Дякую тобі за те, що ти обрала саме мене.

— Чому ти раптом згадав про це аж тепер?

— Так, справді, раптом.

Мікаеліс обережно взяв її за руку, підніс її тонку долоню до своїх вуст і ніжно поцілував тильну сторону її кисті.

Чи це їй лише здалося?

Проте саме сьогодні Ів уперше так чітко й гостро відчула, що кожен жест, кожен рух і кожне слово Мікаеліса буквально дихали якоюсь неймовірною, майже магічною силою чистої спокуси.

Дбайливо повернувши її руку на місце, Мікаеліс повільно провів пальцем по своїй нижній губі, наче про щось згадуючи. Схоже, цей легкий поцілунок руки допоміг йому нарешті згадати про одну вкрай важливу справу:

— Нам варто обговорити моє право на бажання за перемогу в турнірі.

— А, точно. То що, ти нарешті придумав, чого саме хочеш?

— Чи можу я озвучити його тобі дещо пізніше?

— Чому?

— Просто те бажання, яке я хочу загадати, зараз виглядає дещо несвоєчасним та не зовсім доречним. Мені знадобиться ще трохи часу.

— Хм…… Ну добре. Я не знаю, що саме ти там задумав, але нехай буде по-твоєму. Можеш сказати пізніше.

— Я безмежно вдячний моїй принцесі за її велику щедрість та терпіння.

Було цілком очевидно, що він уже давно й чітко визначився зі своїм справжнім бажанням, проте чомусь навмисно відтягував момент його оголошення й намагався виграти час.

Ів згорала від шаленої цікавості, проте після того, як її так красиво похвалили за щедрість, їй не залишалося нічого іншого, окрім як удати повний спокій. Вона понад усе на світі прагнула залишатися для Мікаеліса найідеальнішою та найкращою принцесою.

***

Тієї ночі, попри те, що весь залишковий жар у ділянці серця вже повністю зник, Мікаеліс так і не зміг заснути.

Він лежав у своєму ліжку, задумливо крутячи в пальцях сухе суцвіття гладіолуса, і повністю занурився у власні думки.

Хоча видіння і цього разу продемонструвало йому лише уривчасті, фрагментарні спогади з минулого, вони містили в собі всю необхідну й найголовнішу суть.

Завдяки цьому Мікаеліс нарешті знайшов остаточну відповідь на ту велику загадку, яка так довго не давала йому спокою.

«Уся правда весь цей час перебувала зовсім поруч».

Втім, у житті так трапляється досить часто: найголовніша відповідь зазвичай лежить на поверхні прямо біля того, хто так відчайдушно намагається її відшукати.

Проте тепер, коли він особисто пройшов через це й дізнався істину, Мікаеліс відчув глибоку розгубленість та легке занепокоєння. На його устах мимоволі з'явилася гірка й сумна посмішка.

Він зробив глибокий вдих і почав повільно, крок за кроком, знову прокручувати у своїй голові всі деталі того жахливого видіння:

Ів, яку холоднокровно вбила Розеніт……

Мікаеліс, який абсолютно втратив сенс життя і перетворився на живий труп, безпорадно стискаючи в руках її нерухоме тіло, а згодом закликав Мудрицю……

Мудриця, яка провела ритуал повернення в часі, принісши в жертву половину Філософського каменя……

І сама Ів, яка стала головним ядром та основою для цього глобального регресу всесвіту……

«Ось чому Мудриця свого часу відмовилася одразу відкрити мені цю таємницю».

Тепер кожна деталь цієї мозаїки нарешті встала на своє логічне місце. Мудриця, безперечно, прагнула зберегти цей секрет у повній таємниці до того моменту, поки сама Ів не наважиться першою розповісти про все Мікаелісу.

Зважаючи на те, як майстерно ця мудриця зуміла провернути всю цю аферу з ритуалом повернення, було цілком очевидно, що вона і справді неймовірно сильно цінувала та оберігала Ів.

«Втім, вона усе ж залишила мені чітку підказку, як саме я можу самостійно відшукати правильну відповідь, тож це можна вважати своєрідною турботою з її боку».

Завдяки цьому Мікаеліс не лише зумів розгадати головну таємницю свого життя, а й значно швидше наблизився до моменту свого остаточного пробудження.

І як приємний додатковий бонус, усе це допомогло йому нарешті чітко визначитися зі своїм ставленням до тих зухвалих, гріховних почуттів та бажань, які останнім часом викликали в нього такий сильний внутрішній конфлікт та почуття провини.

— Біль від утрати своєї найдорожчої людини.

Тим дурнем, який свого часу не зміг змиритися зі смертю коханої жінки й зважився повернути час усього всесвіту назад, був не хто інший, як він сам — Мікаеліс Агніто.

Він підняв криваве повстання й силою захопив імператорський трон.

Проте навіть отримавши у свої руки всю безмежну владу над величезною імперією ціною руйнації власного тіла й душі, він без жодних вагань і жалю знищив усе це й повернув світ назад лише заради того, аби знову повернути до життя свою кохану.

Це прекрасне поточне життя, в якому вона зараз квітла поруч із ним наче ніжна квітка, не дісталося їм просто так.

Воно стало можливим лише тому, що їхнє минуле, повне болю, крові та руйнації втілення, послугувало чудовим поживним ґрунтом для створення цього єдиного й такого цінного нового шансу.

«Якщо все так, то чому я в цьому поточному житті маю забороняти собі кохати мою принцесу? Хіба існують хоч якісь причини для цього? Адже моє теперішнє почуття — це просто пряме продовження тієї самої колосальної сили, яка свого часу й створила цей новий світ».

Погляд, яким Мікаеліс дивився на суху квітку гладіолуса, став неймовірно глибоким і темним. Проте вже за мить на його вустах знову з'явилася легка, іронічна посмішка.

Всі ці його щойно сформульовані філософські роздуми були не чим іншим, як просто красивим і вишуканим виправданням. Його палке, нестримне бажання володіти принцесою зародилося в його серці вже дуже й дуже давно.

Якщо він уже й так повністю усвідомив та прийняв це почуття, то навіщо продовжувати чіплятися за якісь вигадані моральні обмеження лицарського кодексу й намагатися йти до своєї мети такими манівцями?

«Так, мені варто просто визнати це».

Зрештою, Мікаеліс остаточно прийняв своє головне життєве рішення. Тепер, коли у нього з'явилася чітка, конкретна й найбажаніша мета в житті, він більше не збирався сидіти склавши руки й просто спостерігати з боку.

«Проте мені знадобиться час».

Зайвий поспіх та імпульсивність могли легко зруйнувати весь його план. Саме тому він ухвалив рішення ні в якому разі не використовувати своє право на нагороду прямо зараз.

І єдине, чого зараз так сильно й відчайдушно потребував цей хитрий і закоханий стратег — це був час.

«А якщо бути точнішим: мені потрібен час для того, аби повністю завоювати твоє серце».

У глибоких фіолетових очах Мікаеліса спалахнув дивний, таємничий і неймовірно рішучий вогонь.

Він був повністю готовий зробити нову спробу й довести до переможного кінця ту справу, в якій зазнав повної та нищівної поразки у своєму минулому втіленні.

Примітка: арка зваблення Ів офіційно відкрита хахахаха