Розділ 17 — Розділ 17

Оскільки супроводжуючого слуги не було, Івієнроуз прийняла скриньку із золотими монетами власноруч. Важкість скриньки була їй мила, адже вага прямо пропорційна цінності, проте, дбаючи про здоров’я м'язів своїх рук, вона наклала на неї заклинання полегшення.

Ів енергійно крокувала, поки не повернулася до своїх покоїв у Східному палаці.

— Я вдома.

— З поверненням, Ваша Високосте! — привітала її Седелла.

Через особливості планування кімнати, одразу за дверима відкривався вид на вітальню. З-за ширми, що розділяла простір, визирнула Седелла.

— Ми вже майже закінчили, Ваша Високосте. Будь ласка, зачекайте ще трішки.

— Добре. Не поспішай.

Замість того щоб іти до спальні, Ів сіла за стіл для гостей. Поки вона чекала, її почало клонити в сон. Шлях до головного палацу й назад, телепортація до розплідника та проведення обряду таврування виснажили її сили. Сама того не помітивши, Івієнроуз почала куняти.

— Усе готово, Ваша Високосте!

Життєрадісний голос розбудив Ів. Вона швидко вирівнялася і підняла голову. Седелла, потягуючись, виглядала надзвичайно задоволеною та гордою своєю роботою.

Поглянувши за ширму, Седелла промовила:

— Виходьте, сере Агніто.

— .......

Зробивши впевнений крок з-за ширми, з’явився Мікаеліс. Завдяки майстерним рукам Седелли він був повністю причепурений. Більше не було того гомункула, схожого на дикого звіра в клітці. Його волосся було акуратно підстрижене, а міцна висока постать була вдягнена в ідеально підігнану лицарську форму.

Цей мундир особистого лицаря — темно-бордовий із золотими елементами — був створений радше для краси, ніж для практичності, тому його дизайн і лінії були справжнім витвором мистецтва. А оскільки його одягнув Мікаеліс, що виглядав як втілення прекрасного бога, слова були зайвими. Точніше, слова просто не йшли з язика.

«Ох...»

Побачивши перетворення Мікаеліса, Ів ледь не охнула вголос. Седелла мала повне право пишатися — Мікаеліс, що постав перед Ів, був справжнім шедевром. Хоча в минулому житті вона часто бачила його неймовірну вроду, зараз вона не могла не затамувати подих.

«Ось чому ця перебірлива Розі одразу в нього закохалася. Вона, яка ніколи нікого не хвалила, крім власного відображення в дзеркалі! Розі, я тебе розумію!».

Ця краса була шкідливою для серця. Ів навіть відчула гордість за себе: треба ж, побачивши таку зовнішність, вона не втратила голову. Дійсно, вона вже на шляху мудреця, раз так мало піддається впливу фізичної краси.

Саме тоді Мікаеліс, який до цього стояв нерухомо, наче статуя, заговорив:

— Чому ти так дивишся? Щось не так?

— А, ні, зовсім ні.

Коли до його вроди додалася ще й аудіоатака у вигляді низького голосу, схожого на звучання струнного інструмента, Ів ледь не похитнулася. Їй все ще бракувало духовної практики.

— Можна мені підійти?

— Так. Сідай.

Мікаеліс підійшов до столу і сів навпроти Івієнроуз. Оскільки він нещодавно прийняв ванну, від нього витав ледь відчутний аромат білого чаю. Цей солодкий і водночас освіжаючий запах лоскотав ніздрі та серце Ів. У неї не було імунітету до таких відчуттів.

«Спокійно».

Лише потайки зробивши глибокий вдих, вона змогла опанувати себе. Повернувшись до звичного стану, Ів ввічливо почала розмову:

— Тобі дуже личить форма. Шкода тільки, що немає меча. Вибач, через поспіх з обрядом я не встигла його підготувати. Пізніше я обов'язково замовлю для тебе найкращий.

Вона могла так впевнено обіцяти завдяки нагороді, отриманій від Десмонда II.

— Втім, не знаю, як бути зараз. Не можна ж ходити з порожніми руками.

— Достатньо подати звіт про реєстрацію лицаря до Імператорської гвардії та попросити стандартний довгий меч. Зазвичай видають і форму, і меч разом, але, здається, вони вирішили, що особисті лицарі не користуються стандартною зброєю, тому просто проігнорували це.

Члени імператорської родини, які сприймали особистих лицарів лише як прикраси, змагалися між собою у їхньому вбранні. Звісно, вони б ніколи не дозволили їм носити дешеві мечі, що псують статус.

Коли Ів знову збиралася вибачитися, Мікаеліс швидко додав:

— Я сказав це не для того, щоб ти хвилювалася. Просто пояснив факт.

— Але ти так добре про це знаєш. Наче вже жив у палаці.

— Поки я був у розпліднику, нас до нудоти цього навчали. Оскільки я отримав найвищий ранг, моє потрапляння до палацу було гарантованим. Тому я мав вивчити етикет, знання, необхідні для життя в палаці, та способи служіння членам імператорської родини.

Вимовляючи останні слова, Мікаеліс гірко всміхнувся. Адже під пунктом «способи служіння» малися на увазі й тілесні послуги в ліжку.

Ів не знала, що відповісти, тому лише ніяково посміхнулася і сказала:

— Ох, замість того щоб так стояти, давай вип'ємо чаю та поговоримо.

Хоча тема була невдалою, Івієнроуз зраділа, що Мікаеліс не виявляє ворожості до самої розмови. Вона вирішила скористатися моментом для справжнього спілкування.

Ів хотіла зблизитися з Мікаелісом. Ні, вона мусила це зробити. Було б невіглаством думати, що успішне таврування — це кінець справи, і ставитися до нього як до «впійманої риби».

Таврування було лише тимчасовим заходом. Максимум через два роки він пробудиться як Король гомункулів, і тоді його величезна сила придушить дію тавра. Він не лише стане стійкішим до контролю, а й зможе за потреби його імітувати.

Саме завдяки такому маскуванню Мікаеліс у минулому житті зміг вийти з повітряної в’язниці. Він тимчасово обманув контроль, приніс фальшиву клятву вірності Десмонду II та вдав, ніби Розеніт, яка не мала жодного таланту до алхімії, змогла його таврувати. Тоді ніхто не запідозрив його. Мікаеліс мовчки виконував усі принизливі завдання, якими Десмонд II випробував його вірність, і грав роль ідеального лицаря для Розеніт, вдаючи, що дбає лише про неї.

Десмонд II та Розеніт були повністю ошукані його грою.

Не було жодних гарантій, що з Ів не станеться те саме. Якщо пробуджений Мікаеліс вирішить вчинити заколот, вона не матиме змоги його зупинити. Тому було важливо не покладатися на тимчасове тавро, а будувати довгострокові добрі стосунки вже зараз.

«Партнери. Це ідеальні стосунки».

Тієї миті Седелла, як вправна служниця, з’явилася, щоб прислужити.

— Який чай приготувати?

— Я зроблю це сама, Седелло.

Ів хотіла проявити щирість. Хоча Седелла була здивована, вона підкорилася. Робочий стіл Івієнроуз для змішування чаю перенесли зі спальні до вітальні.

— Сідай зручніше, Мікаелісе.

Ів віддала наказ і сама стала за стіл. Щоб обрати чай за його смаком, вона почала перебирати спогади минулого життя. На жаль, вона ні разу не пила з ним чаю в приватній обстановці. Вона була принцесою-вигнанкою, яка трималася осторонь усіх гомункулів, а Мікаеліс був лицарем, що служив «Білій троянді імперії». Було б дивно, якби вони часто спілкувалися.

«А, хоча один раз ми все ж пили чай разом».

Це було в погожий день, коли Ів чаювала на вулиці. Вона випадково зустріла Мікаеліса, який проходив через сад. Після ніякового обміну вітаннями вона несподівано для себе запросила його до столу.

«Я запропонувала лише з ввічливості й не очікувала, що він погодиться. Хоча він випив його одним махом, бо поспішав до Розі».

Щоб згадати, який то був чай, Ів відтворила в пам’яті їхню розмову.

— Не знаю, чи припаде це до смаку серу Агніто. Як вам?

Мікаеліс виглядав елегантно та привабливо навіть тоді, коли пив чай. Він зробив ковток, наче цілуючи край чашки, і відповів:

— Мені подобається колір та аромат. Колір особливо нагадує мені ваші очі, Ваша Високосте.

Коли такий чоловік порівнює напій з твоїми очима, при цьому торкаючись губами чашки, немов цілуючи, це не може не викликати запаморочення. Хоча Мікаеліс Агніто був приголомшливим навіть тоді, коли просто стояв поруч.

— Вам недобре, Ваша Високосте?

— Ой, ні... все гаразд.

— Тоді я піду до восьмої принцеси. Бажаю вам приємного вечора.

Цей незграбний спогад закінчився, але він дав Ів підказку.

«Якщо це колір моїх очей, то, швидше за все, це був улун».

На жаль, серед готових сумішей не було тієї, що ідеально б підійшла. Вона дістала рецепт і почала створювати новий купаж. Мікаеліс із цікавістю спостерігав, як вона зважує різні інгредієнти.

— Що це? Алхімія?

— Ні. Це приготування чаю.

Вона приготувала улун з ароматом груші. Потім дістала свій улюблений порцеляновий сервіз і заварила листя гарячою водою. Поки пісочний годинник відраховував час, вона продовжила розмову:

— Я забарилася з питанням. Як тобі відчуття після виходу у світ, Мікаелісе?

— Ну...

Мікаеліс відвернувся до вікна, виграючи час для відповіді. Краєвид з вітальні був непоганим: крізь густі дерева виднівся світло-зелений газон саду. Здавалося, він знайшов влучне порівняння:

— Тут багато речей, що нагадують мені колір твого волосся.