Розділ 18 — Розділ 18

— ...Моє волосся не те щоб зелене. Це «лаймовий блонд». Я блондинка, — наполегливо зауважила Івієнроуз.

Сьогодні вранці її знову прирівняли до звичайного листя, чиє єдине призначення — підкреслювати красу квітучої троянди на ім’я Розеніт, тому Ів відповіла дещо різко. Мікаеліс, не знаючи внутрішніх обставин, здавалося, навіть не помітив, що її слова були протестом. Він просто кивнув із невинним виглядом, наче прийняв пояснення, і додав те, що не встиг сказати раніше:

— Дуже красиво.

— ...

Ці слова, мовлені байдужим тоном, були геть неочікуваними. Ів відчула себе так, ніби потрапила в засідку, і розгубилася. Через відсутність підмета вона заплуталася. Щоб уникнути хибних сподівань, принцеса вирішила уточнити значення його слів:

— Ти про сади Імператорського палацу? У Головному та Східному палацах разом налічується двадцять п’ять садів, тож було б чудово оглянути їх усі по черзі.

— Чекаю на це з нетерпінням. Але я мав на увазі не лише сади. Твоє волосся також прекрасне.

— ...

— Щось не так?

— Питаєш, що не так? Це я маю тебе запитати, — пробурмотіла Ів.

Те, що теперішній Мікаеліс виявився неочікувано прямолінійною людиною, було цілком прийнятно. Проблема полягала в іншому. Ів розуміла, що це може бути «самогубством», але не могла не спитати:

— Мікаелісе, хіба ти не ненавидиш імператорську родину?

— Ненавиджу, — відповідь була миттєвою, наче умовний рефлекс.

Він відповів, навіть не замислюючись.

— Але ж я — представниця цієї родини, — вказала Івієнроуз.

— ...

Очі Мікаеліса ледь помітно розширилися, а потім знову звузилися. Це була реакція людини, яка щойно згадала про щось забуте.

— ...Тепер, коли я про це подумав, це справді неприємно. Навіщо я це сказав?

Погляд, яким Мікаеліс дивився на Ів, змінився. Це ще не був погляд як на огидну комаху, але вже десь на рівні роздратування від докучливої мухи. За інших обставин це могло б поранити її, але зараз для Івієнроуз було дещо важливіше.

— Тобі стає неприємно лише тоді, коли ти про це думаєш? А якщо не замислюєшся, то все гаразд?

Мікаеліс на мить заглибився в себе, а потім відповів:

— Якщо я не зосереджуюся на цьому, то не відчуваю до тебе ворожості. Можливо, це наслідок таврування.

— Я теж так думаю, — підтвердила Ів.

— Якщо ти так вважаєш, то, мабуть, так воно і є. Це навіть добре, бо постійно відчувати ненависть до тієї, кому мусиш служити як господарці, було б виснажливо. Проте відчуття не з приємних. Здається, таврування контролює мої емоції на власний розсуд. Ох, невже я так і буду змінюватися всупереч своїй волі? Аж страшно стає, що я можу щиро стати відданим імператорській родині, сам того не помітивши.

— Цього ніколи не станеться. Не хвилюйся, — впевнено запевнила Ів, знаючи майбутнє.

— Дивно чути таке від тебе. Я прямо кажу в обличчя принцесі, що боюся стати вірним імперії, а ти запевняєш, що цього не буде. Ти дуже дивна.

— Справді?

— Взагалі, мене дивує навіть те, що ти дозволяєш мені поводитися так зухвало і не використовувати ввічливу форму звертання. Я думав, що після завершення таврування ставлення принцеси зміниться.

Івієнроуз мала свої причини не вимагати від нього дотримання формальностей. Вона розуміла: якщо навіть у мові між ними пануватиме сувора ієрархія «пан-раб», Мікаеліс ніколи не відкриє їй своє серце. Замість того, щоб створювати незручну атмосферу серйозними зізнаннями, вона вирішила перевести все в жарт:

— Це привілей лише для Мікаеліса. Бо ти — мій особистий лицар.

— Що ж, я чув, що серед членів імператорської родини є особи з такими специфічними смаками, — відповів він.

— ...Ха-ха.

Оскільки в її роду було чимало збоченців, Мікаеліс, очевидно, сприйняв таку поблажливість як особливе уподобання принцеси до зухвалості підлеглих. Ів ніяково засміялася.

— Давай домовимося: лише коли ми наодинці. Ну, ще при Седеллі можна, — додала вона.

— Якщо ти не накажеш інакше, я так і робитиму, — погодився лицар.

Мікаеліс глибоко опустив погляд. Здавалося, вплив таврування на його підсвідомість неабияк його вразив, і він знову почав роздумувати над цим. Невдовзі він звернувся до Ів:

— Сьома принцесо. Я хочу провести один експеримент і мені потрібна твоя допомога. Дозволиш?

— Що за експеримент?

— Я хочу перевірити, чи можу я відчути жагу до вбивства, спрямовану на тебе.

— О... ну що ж, можна спробувати. Тільки твоя аура настільки потужна, що мені трохи лячно. Дай я спершу накладу на себе захисну магію розуму.

— Дякую за дозвіл.

Ів миттєво сплела заклинання. Її бурштинові очі засяяли призмами, наче дорогоцінне каміння, що свідчило про дію магічного захисту. Мікаеліс підняв погляд і впився очима в Івієнроуз. Було очевидно, що поки вона чаклувала, він теж збирав усю свою силу.

Щойно їхні погляди зустрілися, очі Мікаеліса стали неймовірно гострими та лютими. Але на цьому все й закінчилося. Ів не відчула страху. Навпаки, їй стало трохи ніяково від того, що такий вродливий чоловік, не кліпаючи, дивиться на неї настільки інтенсивним поглядом. Крізь магічний захист пробивалася не жага вбивства, а радше щось подібне до спокуси.

Мікаеліс нарешті відвів очі.

— Так і знав.

— Не виходить?

— Так. Схоже, тепер я став істотою, яка фізично нездатна вчинити будь-що, що зашкодить тобі.

Івієнроуз хотіла заплескати в долоні від радості, але стрималася. Саме тоді впала остання піщинка в пісочному годиннику. Вона наповнила чашку Мікаеліса чаєм. Світло-жовта рідина заплескалася, розповсюджуючи аромат груші.

— Зачекай хвилинку.

Ів вирішила прикрасити чай своїм улюбленим інгредієнтом. Вона дістала напівсушені бутони кольору зеленого яблука. Ці вишукані маленькі квіти, погойдуючись на поверхні чаю, милували око. З солодощів вона встигла підготувати лише печиво. Поставивши тарілку з біскотті в центрі столу, Івієнроуз нарешті сіла.

— Ну, спробуй тепер.

— ...Гарний чай, — промовив Мікаеліс.

Кожен його рух був наче витвір мистецтва.

Ів теж надпила чай, поринаючи в роздуми. Це було їхнє перше повноцінне чаювання за два її життя. Коли вони достатньо насолодилися напоєм, Мікаеліс заговорив:

— До речі, здається, ти обіцяла мені дещо розповісти.

— А, ти про причину, чому мені обов’язково потрібно було зробити тебе своїм особистим лицарем?

— Саме так. Тепер, коли я став твоїм лицарем, ти можеш відкрити мені цю таємницю?

— Так, звісно.

Івієнроуз взяла біскотті та відкусила шматочок. Вона ретельно прожувала його під терплячим поглядом Мікаеліса і нарешті вимовила:

— Я збираюся стати кронпринцесою.

— Що...?

— А кінцева мета — стати Імператрицею.

— Ні, почекай...

— І моя ціль — звільнення гомункулів.

— ...

Після цих трьох приголомшливих заяв Мікаеліс просто занімів. У вітальні запала тиша, яку порушував лише хрускіт біскотті, що його спокійно їла Ів. Минуло чимало часу, перш ніж лицар прийшов до тями й запитав:

— Ти... серйозно?

— Подивися мені в очі. Хіба я схожа на ту, хто бреше?

— ...Твій погляд і справді сповнений рішучості.

— Саме так.

Доївши печиво, Ів витерла кінчики пальців серветкою. Вона зчепила руки в замок на столі й випрямила спину, набуваючи величного вигляду. Ця поза ідеально пасувала для проголошення її великих амбіцій.

— Мене вже давно верне від імператорської родини, яка називає цю ненормальну систему «традицією». А коли я побачила, що головною претенденткою на престол є третя принцеса Бріжіт, то зрозуміла, що надії та майбутнього в цієї країни немає. Я маю взяти все у свої руки, прийняти «Спеціальний закон про гомункулів» і покласти край експлуатації. Перш за все, я планую скасувати щорічне створення немовлят-гомункулів як речей, закрити нелюдські розплідники гомункулів і гарантувати кожному з вас права підданих імперії. Я ще розробляю деталі, тож якщо у тебе, Мікаелісе, будуть пропозиції — кажи без вагань.

Обличчя Ів було серйозним, а її бурштинові очі сяяли. Було очевидно, що вона не жартує, і від цього Мікаелісу ставало ще тривожніше на душі.

— Це... це ж фактично заклик до повалення імперії. Система створення гомункулів існувала століттями... Навіть для принцеси такі думки межують із державною зрадою. Навіть справжні зрадники про таке не мріють. І ти, сьома принцесо, справді збираєшся це зробити?

— Так, — відповіла Ів без тіні сумніву.

Більше того, вона додала графік майбутніх подій таким тоном, наче для того, хто поставив ціль, розробка плану була чимось само собою зрозумілим:

— Я хочу бути офіційно призначеною кронпринцесою щонайменше протягом трьох років, а десь до тридцяти — успадкувати трон. Тож мені доведеться добряче попрацювати.