Розділ 20 — Розділ 20

«Це справді важлива справа», — подумала Івієнроуз.

Хоча магія не була її основною спеціалізацією, Ів також була тією, хто ступив на шлях магії. Вона, наче це було цілком природно, негайно завершила чаювання.

— Тоді йди швидше, тренуйся, і побачимося завтра.

— ...Побачимося завтра?

— Так. А що?

— ....

Ів не сказала нічого недоречного, але Мікаеліс виглядав приголомшеним. Здавалося, він здивувався не тому, що чаювання закінчилося так рано. Він перепитав, ніби хотів пересвідчитися:

— Завтра? А на сьогодні все?

— Так. Завершувати справи раніше у перший же день — це золоте правило.

— Ти справді не кликатимеш мене ввечері?

— Ти б хотів, щоб я покликала?

— Ні, зовсім ні.

— Тоді йди, ти ж казав, що маєш тренуватися.

Наміри Ів, яка заохочувала його жагу до навчання, були абсолютно щирими. Мікаеліс пробурмотів із дещо розгубленим обличчям:

— Не віриться, що ти справді мене відпускаєш.

— Що?

— Ні, нічого.

Мікаеліс проковтнув гірку усмішку. Зазвичай у день вибору після завершення таврування існував огидний і ганебний звичай імператорської родини: під приводом «перевірки» гомункул мав надавати тілесні послуги вночі. Оскільки імператорський палац був осередком розпусти, Мікаеліс потайки думав, що Ів може бути такою ж, як і інші члени родини, і готувався до цього. Але зрештою йому стало соромно за власні думки.

— Тоді я піду. Гарного відпочинку, моя принцесо.

— Добре. До завтра.

Мікаеліс підніс праву руку до грудей у короткому лицарському жесті й уклонився, а Ів невимушено помахала йому рукою. Коли він попрямував до виходу, Седелла пішла слідом, щоб провести його. Щойно вони вийшли в коридор і двері за ними зачинилися, Седелла покликала його:

— Сере Агніто.

— Панно Арпель?

Вираз обличчя Седелли був лагідним, але вона не всміхалася. Вона заговорила спокійним, нейтральним тоном:

— Випадки, коли Її Високість особисто пригощає когось чаєм, надзвичайно рідкісні. Досі я бачила таке лише тричі. Усі ті люди були тими, кого принцеса Івієнроуз глибоко поважала або шанувала. І тепер ви, сере Агніто, стали четвертим.

— ....

— Я просто хотіла, щоб ви про це знали.

Седелла дала Мікаелісу зрозуміти, що прихильність Ів — це не щось буденне. Її слова подіяли, і Мікаеліс відповів із серйозним обличчям:

— Розумію. Я буду пам'ятати про це.

— Так.Чекаю на співпрацю з вами.

Лише тоді Седелла всміхнулася йому.

***

Втома після ритуалу таврування була неймовірною. Ів розплющила очі лише наступного ранку, проспавши цілу добу. Вона прокинулася, попиваючи міцний чай Ерл Грей, який заварила Седелла.

— Де Мікаеліс?

— Чекає у вітальні.

— Вже? Треба поспішати.

Ранковий туалет був набагато скромнішим, ніж учора. Сьогоднішня сукня в сіру та блакитну вертикальну смужку надавала їй сучасного вигляду. Волосся вона не заплітала, а зібрала наполовину й закріпила перлиновою шпилькою. Завершивши з легким макіяжем та прикрасами, Ів вийшла до вітальні, що була поєднана зі спальнею.

— Доброго ранку, Мікаелісе.

— Доброго ранку, принцесо.

— Учора нічого не сталося?

— Нічого особливого, про що варто було б доповідати.

— О, це добре.

На поясі в Мікаеліса був довгий меч. Хоча це було стандартне спорядження, воно виглядало гідно, як і належить речам імператорського дому. Форма меча була такою ж витонченою, як і лінія талії Мікаеліса, підкреслена обтислою формою.

Ів підійшла до столика для змішування чаю і приготувала велику порцію чаю з лемонграсом та ройбушем, який учора допоміг їй завоювати прихильність Десмонда II. Перед виходом до Головного палацу Ів дала настанову Мікаелісу:

— Мікаелісе, перед батьком ти маєш поводитися дуже ввічливо.

— Я знаю.

— І до мене маєш звертатися офіційно.

— Звісно.

— Хочеш спробувати звернутися до мене на «Ви» для тренування?

— Ти забагато хвилюєшся. Невже я настільки не вартий довіри?

— Я просто хочу бути обережною.

Мікаеліс, хоч і показував виглядом, що вона переймається через дрібниці, все ж послухався. Він із серйозним обличчям опустився на одне коліно. Губи Мікаеліса торкнулися тильного боку лівої руки Ів. Поцілунок шани залишив на шкірі дивне відчуття. Коли Ів мимоволі здригнулася, Мікаеліс підвів на неї сповнений туги погляд, ніби дивився на володарку, якій служив десять років, і промовив:

— Я буду оберігати Вас усім тілом і душею, сьома принцесо.

— ...

Поєднання ідеальної пози та вродливого обличчя робило його схожим на живе втілення мистецтва. Ів відчула, що це шкідливо для її серця, і вирішила швидше підняти його.

— Встаньте, сере Агніто.

— Слухаюся, Ваша Високосте.

Навіть те, як він підводився за її жестом, було чітким і вивіреним, наче рух у фехтуванні. Коли практика закінчилася, Мікаеліс знову перейшов на «ти» і запитав:

— Ти теж звертатимешся до мене на «Ви»?

— Так. Давай робити так на офіційних заходах. Мені здається, це один із небагатьох способів проявити до тебе повагу.

— ...Якщо ти так хочеш.

Він відповів байдужим тоном, але йому не могло не подобатися те, що Ів так дбає про його гідність. У цей час Седелла, перевіривши годинник, сказала:

— Ваша Високосте, час вирушати.

— Так, я пішла.

Ів разом із Мікаелісом попрямувала до Головного палацу. Після нетривалого очікування в кімнаті, куди їх провів головний управитель, їх покликав імператор.

— Проходь, Івієнроуз.

Десмонд II сидів на розкішному троні, прикрашеному золотом та рубінами, зустрічаючи їх владною атмосферою.

— Сьома принцеса, Івієнроуз Клоель Хаделамід, вітає Сонце Імперії, свого батька. Чи добре Вам велося?

— Так. Хмм...

Погляд Десмонда II був прикутий до Мікаеліса, який стояв за плечем Ів, виявляючи належну шану. Його оцінюючий погляд оглянув Мікаеліса з ніг до голови.

— То це і є те чудовисько з повітряної в'язниці?

— Так, батьку. Це Мікаеліс Агніто.

— Розумію. Значить, це той зухвалий монстр, що відмовився прийняти моє благословення.

Десмонд II навмисне заговорив гнівним тоном. Ів обережно промовила:

— Змініть гнів на милість, батьку. Наскільки я дізналася, відмова від ритуалу присяги не була волею сера Агніто.

— Тоді що це було?

— Як і очікувалося, у магічних контурах сера Агніто був збій. Кількість мани в нього неймовірно велика навіть серед гомункулів. Через те, що він довгий час був закутий в обмежувачі, потік мани заблокувався, що, здається, викривило магічне коло. А оскільки гомункули — істоти з тонко налаштованою структурою, вони не можуть функціонувати належним чином, якщо їхні контури пошкоджені.

— Охо, невже?

Ів, навіть не змигнувши оком, вигадала історію, яка б сподобалася Десмонду II.

— Питаю тебе, Ів. Як ти вирішила цю проблему?

— Коли я прибула, пошкодження магічних контурів уже було помітним. Достатньо було лише злегка пробити затор, як греблю, щоб контури сера Агніто прийшли в норму. Мені справді пощастило.

— ...

Погляд Десмонда II, який дивився на Ів, став важким.

— Пощастило?

У його перепитанні відчувалася недовіра. Ів напружилася.

«Створення гомункулів — виключне право імператора. Тобто батько — людина, яка знає про них найкраще. Невже мої вигадки не пройдуть?»

Коли на її потилиці виступив холодний піт, Десмонд II раптом усміхнувся, розряджаючи атмосферу.

— Ів, чого ти боїшся?

— Прошу?

— Чому ти так вагаєшся відкрито проявити свою чудову силу панування? Невже ти так боїшся імператорського престолу?

— ...Прошу?

Ів тричі кліпнула своїми янтарними очима, перш ніж зрозуміла слова Десмонда II.

«Ні, батьку. Невже Ви витлумачили це так вигідно для мене...!»

Це був момент, коли треба було проявити кмітливість. Ів надала своєму обличчю суворого виразу і сказала:

— Було б лицемірством заперечувати це. Ваше місце для мене занадто високе, далеке та осяйне. Те, що я відчуваю — це не просто страх, а радше трепет, що включає глибоку повагу. Як я можу не принижувати себе і не бути обережною перед Вами?

— Ха, я й не знав, що моя сьома донька така красномовна.

Десмонд II здавався цілком задоволеним.

Побачивши погляд, який кардинально відрізнявся від того, що вона отримувала в минулому житті, Ів відчула дивні емоції.

— Досить. Те, що ти почала поводитися як належить члену імператорської родини, вже гідно похвали. Я не збираюся вимагати від тебе більшого раптово.

— Дякую, батьку.

— Ти добре попрацювала, тавруючи чудовисько з повітряної в'язниці. Навіть цей монстр у формі виглядає цілком пристойно. Як приємно бачити його охайним і покірним.

Слова «чудовисько» та «монстр» різали слух. Спираючись на прихильність, яку почав виявляти батько, Ів наважилася на сміливу заяву:

— Батьку, прошу вибачення за зухвалість, але оскільки Мікаеліс Агніто відучора став моїм особистим лицарем, було б правильно називати його «сером Агніто».

— Ха-ха-ха. Так, Ів, ти маєш рацію. Але щоб його визнали справжнім лицарем, потрібно пройти певну процедуру. Хіба ні?

Атмосфера змінилася так, ніби ритуал присяги на вірність мав відбутися прямо зараз. Хоча Ів готувалася до цього, вона все одно відчула напругу. Десмонд II сперся на підлокітник і підпер підборіддя рукою. У пихатій позі та з нудьгуючим виразом обличчя він наказав:

— Мікаелісе Агніто.

— Так, Ваша Величносте.

— Підійди до мене.