Розділ 23 — Розділ 23

Коли Івієнроуз твердо вирішила стати кронпринцесою, виявилося, що справ у неї тепер сила-силенна. Потираючи втомлені очі, вона поглянула у вікно й помітила, як край неба зайнявся багряною загравою. Лише тоді Ів збагнула, що минуло вже чимало часу.

«Може, вийти провітритися?» — промайнуло в думках.

За допомогою магії вона поставила невидиму закладку й змахнула рукою. Десятки книг одночасно закрилися. Написані документи Ів також надійно сховала серед тисячі прикрас. У супроводі своїх нових служниць, Ліан та Піони, принцеса вирушила на легку прогулянку.

— Куди забажаєте піти, Ваша Високосте? — запитала одна з них.

— Ходімо до Арени Колосо.

Ів імпульсивно назвала місце, де тренувалися гомункули. Оскільки сонце вже сідало, вона не була впевнена, чи Мікаеліс усе ще тренується.

«Якщо зустрінемося — добре, а ні — то й так і буде», — з цією думкою вона йшла далі.

На щастя, саме в цей момент вона перетнулася з Мікаелісом, який виходив із тренувального майданчика.

— Принцесо?

Помітивши Ів, Мікаеліс швидко підійшов і ввічливо привітався. На доказ його сумлінних тренувань, пасма на чолі трохи прилипли від поту, а на щоках і шиї все ще тримався жар. Це виглядало якось дивно й звабливо.

— Що привело вас сюди? Якби ви покликали, я б сам прийшов до вас.

Ів, не вагаючись, наказала Ліан та Піоні відійти. На безлюдній стежці залишилися тільки Івієнроуз та Мікаеліс. Щойно відстань між ними скоротилася, розмова стала невимушенішою.

— Ми наодинці, тож можеш говорити вільно. Я прийшла не у справах, просто хотіла провітритися.

— Розумію. Бажаєте продовжити прогулянку?

— Так.

— Куди ж нам... піти?

Ставлячи це запитання, Мікаеліс зніяковів. Через наказ Ів зосередитися на тренуваннях, він фактично п’ять днів не залишав Арени. У нього не було можливості вивчити географію палацу. Імперський палац, за розмірами як чимале місто, залишався для нього невідомою територією. Розуміючи ситуацію, Ів тихо засміялася й повела його за собою.

— Йди за мною, Мікаелісе. Я покажу тобі дещо прекрасне.

***

Під небом, де догорав захід сонця, вони йшли пліч-о-пліч безлюдною стежкою палацу. Багряне світло, наче сік граната, забарвило гарний профіль Мікаеліса. Його обличчя, на якому контрастували світло й тіні, нагадувало витончену камею. Відчувши на собі погляд, Мікаеліс озирнувся, і Ів природно змінила тему.

— Післязавтра вже бенкет.

— Я чув, ти останнім часом дуже зайнята підготовкою до нього.

— О, я просто відбирала ключових осіб. Тепер усе скінчено.

— А мені нічого не треба готувати? Післязавтра — день твого повернення у вищий світ, а я лише тренуюся на Арені. Це якось дивно.

— Ти вже перевірив знання етикету, цього достатньо. Седелла була вражена тим, наскільки все бездоганно.

— Це надмірна похвала.

Для Мікаеліса такий рівень був чимось природним. Дивлячись на його незворушне обличчя, Ів запитала про інше:

— Як тобі життя в палаці?

— Цілком стерпно. Навіть мирно.

— Ти часом не перетинався з іншими членами імператорської родини?

— Зовсім ні. Я був тільки на тренувальному майданчику.

Ів була задоволена. Хоча вона й вважала це зайвою тривогою, їй хотілося, щоб Мікаеліс якомога менше потрапляв на очі іншим до дня народження Розеніт.

«Я не хочу показувати Мікаеліса, поки місце особистого лицаря Розі не буде зайняте».

Якщо Розеніт закохається в нього з першого погляду, вона може вчинити безпрецедентне зухвальство — спробувати відібрати особистого лицаря в Ів.

— Прийшли. Це тут, Мікаелісе.

Місце, куди Ів привела Мікаеліса, було знаменитою скляною оранжереєю, найпрекраснішим садом імператорського палацу.

— Заходьмо всередину.

Вони піднялися мармуровими сходами й пройшли крізь скляну тріумфальну арку. Щойно вони ступили до оранжереї розміром з невелику бенкетну залу, їх огорнув аромат квітів та трав.

Усередині рослини, що живилися сонячним світлом, вигравали розмаїттям кольорів. Дерев’яні вози були вщерть наповнені пишними суцвіттями, утворюючи велетенські букети; зі стелі, наче фіранки, звисали в’юнкі рослини, а в центрі красувалася велика чаша з білим лататтям. Десь приємною музикою дзюрчала вода, а розлоге декоративне дерево дарувало затишну тінь.

Це було настільки гарне місце, що здавалося, ніби лісові ельфи облаштували тут свою спальню.

— Ну як тобі?

— Тут справді гарно, як ти й казала, принцесо.

— Значить, ми не дарма сюди йшли.

Ів знайшла плетене крісло з очерету й сіла. Через свою слабку фізичну підготовку вона втомилася, поки піднімалася сходами. Мікаеліс зупинився поруч, розглядаючи скляне склепіння. Купольна стеля, яку було видно крізь листя, нагадувала пазл, складений зі шматочків неба. Цей блискучий пейзаж, який неможливо було навіть уявити в суворому розпліднику, глибоко закарбувався в пам’яті Мікаеліса.

— Думаю, я вчинив правильно, покинувши розплідник.

— Я рада, що тобі тут подобається.

Порівнюючи похмуре небо розплідника, де вічно вирували снігові бурі, зі скляним небом, крізь яке просочувалося світло заходу, Мікаеліс раптом помітив особливість цього місця. Він заплющив очі, на мить відчув потоки мани й запитав:

— Тут підтримується незмінне середовище? Це той самий принцип, що й у магії «Чудес», яка викликає погодні аномалії. Хоча масштаб менший, дивовижно, що магія підтримується постійно. Це справді неймовірно.

— У тебе гостре око, Мікаелісе. Ти збагнув, що ця оранжерея — плід поєднання магії та алхімії.

— Я не тямлю в алхімії, тож мені важко судити, але з точки зору магії все очевидно. Магічна структура й потоки мани дуже витончені.

Почувши це, Ів згадала про факт, який вилетів у неї з голови.

«Ох, гомункули ж не можуть використовувати алхімію».

Хоча гомункули народжуються з неймовірним талантом до магії, з алхімією все було навпаки. Вони зовсім не могли нею користуватися. Це було схоже на те, як людина розуміє принципи магії, але не може її застосувати, бо не має магічного ядра в тілі.

Асоціація алхіміків пояснювала це «законами природи». Мовляв, як створена людина не може володіти силою Бога-Творця, так і створений алхімією гомункул не може володіти самою алхімією. Дехто навіть стверджував, що гомункули за своєю природою не здатні до творення, а тому не мають репродуктивної функції.

Однак Ів знала про виняток. Вона замислено подивилася на Мікаеліса.

«У минулому житті Розі казала, що завагітніла від Мікаеліса, використавши силу Лапіс Філософорум, філософського каменя. Якщо це правда, то як їй це вдалося? Можливо, відповідь криється в заборонених знаннях імператорської родини, доступ до яких мають лише імператор та спадкоємці?»

В Ів прокинувся дослідницький інтерес. Вона заприсяглася, одразу як стане кронпринцесою, першим ділом дослідить питання репродукції гомункулів. Заглибившись у роздуми, вона не помітила, як пильно вставилася в Мікаеліса. Зрештою, він не витримав її погляду й покликав:

— Принцесо, про що ти так зосереджено думаєш?

Ів усе ще перебувала в полоні своїх думок.

— Думаю про народження дитини.

— ...

Правда вирвалася назовні без жодних фільтрів. А оскільки вона сказала це з дуже серйозним виглядом, це не могло не викликати хибних тлумачень.

— Прин...цесо...?

Зіниці Мікаеліса несамовито затремтіли. І це не дивно. Зазвичай обов’язки особистого лицаря включали й «нічну службу» членам імператорської родини. Невже «перевірка», яку відкладали, відбудеться просто сьогодні?

Мікаеліс не міг вимовити ні слова. Тільки тоді Ів збагнула, як це прозвучало, і почала відчайдушно махати руками.

— Ой... ні! Все не так! Я не про це!

— Але... Принцесо, ти ж знаєш... Про всяк випадок скажу: гомункули не можуть мати дітей.

— Знаю, звісно, знаю!

— Тоді чому ти, дивлячись на мене... Якщо у тебе є інші наміри...

— Та ні ж, кажу тобі! Я просто подумала, що гомункули ж не імпотенти, тож якщо провести дослідження... Можливо, це не безпліддя, а просто труднощі із зачаттям.

— І чому ти думаєш про це саме зараз, дивлячись на мене?..

Здавалося, переконати його не вдасться. Ів напустила на себе суворий вигляд.

— Просто ти виявився перед моїми очима. Не накручуй собі зайвого.

— ...Гаразд.

Хоча Мікаеліс і відповів, повітря в оранжереї все ще було сповнене недовіри. Розуміючи, що так діла не буде, Ів рвучко встала.

— Пора повертатися. Мікаелісе, йди попереду.

Він мовчки підкорився наказу. Побачивши замість обличчя красеня його пряму й надійну спину, Ів нарешті відчула бодай якийсь спокій у душі.