Розділ 27 — Розділ 27

Івієнроуз енергійно попрямувала до наступної мети. Бенкет у форматі фуршету, що не передбачав фіксованого застілля, був ідеальним місцем для налагодження зв’язків.

Цього разу її об’єктом став аристократ, повністю поглинутий дегустацією десертів. Це був барон Раплієр, чоловік приємної повноти, відомий своєю пристрастю до вишуканої їжі.

— Шукаєте щось особливе, бароне Раплієр?

— В-Ваша Високосте?

— Раджу спробувати ці темні скони. Їх готують із додаванням кави, що надає їм вельми специфічного смаку.

— О? Кави?

Барон Раплієр миттєво забув про своє збентеження через раптову появу Ів та присутність поруч із нею незнайомого гомункула, і повністю поринув у розмову.

— Це напій, який полюбляє плем’я Аратіка на півдні. Насіння плодів кавового дерева обсмажують, а потім екстрагують за допомогою гарячої води. Аромат і смак кардинально відрізняються від чорного чаю, але в них є власна чарівність.

— Охо, аромат цих сконів і справді надзвичайний. Кава… Це цікаво.

У минулому житті барон Раплієр був справжнім кавовим маніяком. У культурі, де чорний чай був абсолютним домінантом, він непохитно віддавав перевагу каві. Схоже, його любов до цього напою була доленосною, адже барон захопився, щойно відчув аромат.

— Який шляхетний аромат. Я неодмінно маю це скуштувати. Щойно повернуся сьогодні додому, одразу спробую дістати цю каву.

— Місць, де її продають, небагато, тому те, що можна знайти швидко, зазвичай низької якості. На щастя, у мене залишилося трохи зерен, які я придбала раніше.

— Справді?

— Так. Коли я захоплювалася тизанами та купажуванням чаю, був період, коли я цікавилася й кавою. Зерна залишилися ще з тих часів.

— Ох, чи не могли б ви… поділитися ними зі мною?

— Звісно. Я дам вказівку моїй служниці. Оскільки ви працюєте у відділі видатків, ви часто буваєте в палаці. Завітайте до моїх покоїв у будь-який зручний час. Якщо матимемо вільну хвилину, зможемо детальніше поговорити про каву.

— О-о, Ваша Високосте! Це саме те, чого я бажав! Найближчим часом обов’язково завітаю до вас!

Домовившись про спільне чаювання, чи то пак кавування, Ів задоволено відвернулася. Відділ видатків, що займався виконанням бюджету імператорського дому, мав величезний вплив на побут у палаці. Щоб покращити умови свого проживання, такі зв’язки були життєво необхідними. До того ж, барон Раплієр був людиною здібною, тож співпраця з ним обіцяла лише вигоду.

Підкорити серце барона для Ів не було складним завданням. Хоч вона й не знала стільки рецептів кави, як чаю, її знань цілком вистачало. Певний час барон Раплієр точно не зможе забути смак кави, про яку розповіла Івієнроуз.

Після цього Ів продовжила кружляти залою, зустрічаючи людей, які могли б стати їй у пригоді в цьому «другому колі» життя. Вона встигала і підлеститися до впливових старших аристократів, і обмінятися дрібними теревенями з молодою знаттю. У кожній розмові вона докладала максимум зусиль, стежачи за своїми манерами та мовленням, щоб залишити найкраще враження.

Оскільки іменинниця Розеніт досі не з’явилася, увага та цікавість гостей цілком природно зосередилися на перевтіленій Івієнроуз, що кружляла залою.

— Треба ж, я й не знав, що Сьома принцеса настільки товариська.

— Хіба це справді вона? Дивно таке казати, але від неї віє авторитетом аристократки з десятирічним досвідом у світському товаристві.

— Кхм, здається, зараз біля Сьомої принцеси найцікавіше. Може, і нам підійти привітатися?

— Чому б ні? Мені якраз кортить роздивитися її особистого лицаря…

Плітки — це головний двигун вищого світу. Особистий лицар «принцеси-невдахи» мав стати темою номер один у світських салонах на найближчий час. Ів радо вітала аристократів, які підходили до неї з цікавості. Вона представляла їм Мікаеліса і розповідала історію про те, як вони пройшли обряд таврування.

Звісно, ці історії миттєво підхоплювалися аристократами, схильними до перебільшень, і обростали новими подробицями:

— Кажете, вона отримала наказ таврувати сера Агніто прямо під час ранкового привітання?

— Сер Агніто — це той могутній гомункул, якого три роки тримали під замком у розпліднику!

— Виходить, Його Величність фактично подарував сера Агніто Сьомій принцесі?

— Ох, тепер зрозуміло, що затримка з вибором лицаря для Сьомої принцеси була частиною задуму Його Величності…

Те, що Мікаеліс три роки провів у повітряній в’язниці, подавалося як доказ його неймовірної сили, яку неможливо було приборкати, а дозвіл Ів вибрати лицаря під час аудієнції перетворився на особистий наказ Десмонда II. Ів не поспішала виправляти ці чутки. Плітки про те, що вона є улюбленою донькою, якій імператор довірив такого цінного гомункула, були їй на руку.

Якийсь час Івієнроуз не могла зробити й кроку, відбиваючись від аристократів, які прагнули з нею поговорити. Наразі вона вела бесіду з панною свого віку. Саме тоді в розмову різко втрутилася рудоволоса дівчина.

— До речі, сере Агніто, у якій ювелірній крамниці ви придбали цей натільний ланцюжок? Здається, такий дизайн був у моді років п’ять тому.

Це була Джулія, донька маркіза Амелоса, родина якого володіла найкращими ювелірними домами столиці. У минулому житті вона також постійно чіплялася до Ів, висміюючи її немодні сукні та дешеві прикраси через бідність її палацу.

«Тепер вона нападає не на мій одяг, а на вбрання Мікаеліса. Хоча ціль усе та ж — я» , — зітхнула подумки Ів, але зовні осяяла всіх усмішкою.

— Це виріб з однієї столичної ювелірної майстерні.

— Майстерні? А-а, зрозуміло. Я так і думала. Мода у світському товаристві та мода серед простолюду зазвичай різниться років на п’ять. Схоже, це навіть не індивідуальне замовлення.

У зелених очах Джулії, яка нарешті знайшла привід для кпин, заблищав азарт. Зазвичай такі словесні дуелі переростали у змагання на кращий смак, але Ів тверезо оцінювала ситуацію: у знаннях дорогоцінностей вона не мала шансів проти Джулії.

«Що ж, тоді доведеться брати красномовством» .

Усмішка Ів стала ще яскравішою.

— На жаль, до бенкету залишалося занадто мало часу, тож вибору не було.

— Проте факт залишається фактом: Ваша Високість знехтувала першим виходом свого особистого лицаря.

— Ваше зауваження гостре, панно Амелос, але ви маєте рацію. Я хотіла дати серу Агніто найкраще, але змогла дати лише «найбільш доречне», тому я розумію, чому це здається вам нехтуванням.

— «Найбільш доречне»? Ви про цю застарілу золоту дрібничку?

— Подивіться уважніше, панно Амелос. Топази, зелені гранати та перидоти на золотому ланцюжку… хіба вони не нагадують прекрасну дорогоцінну лозу? Це справді гарна робота.

— Якби ми зараз були в минулому, п’ять років тому, я б, можливо, погодилася з такою щедрою оцінкою.

У цей момент погляд Ів був спрямований вже не на уїдливу Джулію, а на інших панянок поруч.

— Хоч це і не спецзамовлення, мені дуже подобається поєднання кольорів, що нагадує моє власне волосся та очі. Це ніби… створює враження, що сер Агніто належить лише мені, скований моєю волею.

— Ой, Ваша Високосте, ну що ви таке кажете!

Грайливі фрази, які вона підслухала у принців у минулому житті, неабияк стали їй у пригоді. Вмілий пікантний жарт завжди вважався ознакою дотепності. Інші панянки весело засміялися.

Джулія була приголомшена такою різкою зміною атмосфери, й Ів не змарнувала цей шанс.

— Хіба не так? Панно Амелос, ви теж це бачите? Ох, тільки не дивіться на тіло мого лицаря надто відверто.

— Що?! Що ви таке…

— Я жартую, панно Амелос.

Цього разу сміх дівчат пролунав настільки гучно, що навіть люди здалеку почали озиратися. Обличчя Джулії, яка стала об’єктом жарту, миттєво почервоніло.

«Вона наївніша, ніж я думала» .

Цієї маленької помсти було достатньо. Ів не хотіла серйозно ворогувати з улюбленою донькою маркіза Амелоса. Як жест примирення вона простягнула їй сік і промовила світську фразу:

— Витончений смак панни Амелос відомий усім. Сподіваюся, якось ми зможемо поспілкуватися довше, щоб я могла повчитися у вас.

У вищому світі фраза «якось, якщо буде нагода» зазвичай означала «сподіваюся, ми більше ніколи не побачимося». Джулія точно мала б це зрозуміти. Поки Ів чекала на стандартну формальну відповідь, Джулія, надпивши соку, з червоним обличчям випалила:

— Раз ви так кажете, я просто зобов’язана надіслати вам запрошення!

— ...Перепрошую?

— Я допоможу вам, щоб ви більше не одягали на сера Агніто золото, адже йому значно більше пасує срібло. До того ж, я дам вам систематичні пояснення щодо сучасної моди, враховуючи ваш рівень знань.

— ...

— Дякую за сік. Дозвольте відкланятися, Ваша Високосте!

— А... так. Хай вам щастить, панно Амелос.

Івієнроуз залишилася стояти з дещо ошелешеним виглядом. З роздумів її вивів голос Мікаеліса:

— То ви, виявляється, любите «сковувати»?

— ...Сере Агніто, не варто сприймати світські теревені надто серйозно.

Ів уникала пильного погляду Мікаеліса, що відчувався навіть крізь мереживну пов’язку. Раптом він нахилився і швидко прошепотів їй на вухо:

— На п’яту годину. Четверта принцеса та п’ятий принц наближаються.

— Ох, я так і знала — потилицю почало пекти від їхніх поглядів.

Члени імператорської родини, яким не подобалося те, як впевнено Ів поводиться на бенкеті, почали збиратися навколо. Якщо залишитися на місці, неприємної сутички не уникнути.

— Ми зможемо непомітно піти?

— На другу годину.

Мікаеліс, ніби прикриваючи Ів за плечі, розвернув її і повів за собою.

«Відчуваю себе під захистом» , — мимоволі подумала вона, знову усвідомивши, що Мікаеліс — її особистий лицар.

— Ів!..

Івієнроуз вдала, що не чує клику четвертої принцеси Хесії, і швидко зникла в натовпі аристократів, майстерно оминаючи гостей під супроводом Мікаеліса.