Розділ 29 — Розділ 29

На щастя, результат виявився кращим, ніж очікувала Івієнроуз. Відгукнулися двоє.

— О, це ж Ваша Високість сьома принцеса. Чи не бажаєте келих вина? — запитав молодий пан із дому графа Райнделя.

— Якщо воно легке, то із задоволенням, пане Райнделю.

— Тут затісно. Прошу, Ваша Високосте, сідайте поруч зі мною, — запропонував молодий пан з дому маркіза Лімітієлло.

— Дякую вам, пане Лімітієлло.

Син графа Райнделя подав їй слабоалкогольний напій, а син маркіза Лімітієлло звільнив місце поруч.

«Це неочікувано» , — подумала Ів.

Вона була щиро здивована, що її запросив сісти саме Калікс, молодий пан Лімітієлло. Бувши лідером групи випускників академії, він «славився» своєю вкрай жахливою манерою поводитися з жінками.

Схоже, здивованою була не лише Івієнроуз: у тиші, що запала, друзі Калікса дивилися на нього з доволі дивними виразами облич.

— Чого витріщилися?

— Та ні, нічого...

Хай там як, Ів досягла своєї мети — використати симпатію молодих панів, щоб приєднатися до їхньої компанії. Тепер для дотримання світського етикету їй достатньо було лише підтримати розмову і вчасно піти.

— Здається, ви обговорювали академію «Гнозис». Чи не розповісте і мені? Оскільки я навчалася у палаці сама, мені завжди було цікаво, як воно — здобувати освіту разом із багатьма іншими людьми.

— Охо-хо, про академію? Навіть не знаю, з чого почати.

Оскільки Івієнроуз здебільшого слухала, дозволяючи молодим панам говорити про звичні їм речі, розмова точилася сама собою.

Однак виникла одна проблема.

— Ваша Високосте, ваш келих порожній.

— Тепер прийміть напій від мене.

— А наступний буде мій...

Молоді люди почали підступну гру. Вони наполегливо пропонували Ів алкоголь. Наче змагаючись у черзі, вони вручали їй новий келих винного коктейлю, хоча в іншій руці вона ще тримала попередній.

«Вони навіть підмішали щось у келихи» .

Завдяки досвіду минулого життя Івієнроуз миттєво відчула різницю у вині.

Перші три келихи, які випила Ів, були легкими коктейлями, розведеними газованою водою. Проте четвертий і п'ятий келихи, що зараз були в її руках, замість води містили бренді, який значно підвищував міцність напою.

Згідно з етикетом імператорського палацу, поставити на стіл перший отриманий від когось келих, не допивши його, вважалося грубістю. Існував спосіб передати свій келих іншому чоловікові, але це вимагало виконання певного прохання як плати.

— Чому ви зволікаєте, Ваша Високосте? — прикидаючись невігласом, запитав Калікс Лімітієлло, відкидаючи назад своє золотаве волосся. Його обличчя мало вкрай підлий вигляд.

«Ого, він і справді той ще негідник, як і подейкують» .

Раптово на Івієнроуз нахлинули спогади. У минулому житті старші принцеси так само знущалися з неї, постійно підливаючи вино, а принци ніколи не погоджувалися випити за неї. Ів було так прикро через це, що вона навіть намагалася привчити свій організм до алкоголю, але її тіло фізично не могло його приймати.

— Ваша Високосте, якщо вам важко, ви можете передати келих мені...

— ...?

Ів була приголомшена словами Калікса. Вона була впевнена, що він просто хоче поглузувати з неї, і не очікувала, що він сам запропонує такий вихід.

Принцеса злегка прижмурилася, дивлячись на нього.

«Якщо подумати, лише пан Лімітієлло не пропонував мені вина. Отже, за законом етикету він єдиний, кому я можу передати келих. Чи він із самого початку все це спланував, щоб чогось від мене вимагати?»

Пристати на цю пропозицію чи ні?

Івієнроуз вагалася, дивлячись у блакитні очі Калікса.

Саме тоді пролунав голос.

— Ваша Високосте.

Низький баритон, що нагадував звучання струнного інструмента, пробринів зовсім поруч. Ів озирнулася — то був Мікаеліс.

— Я вип'ю замість вас.

— О.

Мікаеліс обережно накрив долоню Івієнроуз своєю і м'яко забрав келих. Потім він один за одним осушив обидва міцні напої.

Навіть вино він пив по-особливому. Його ідеально вигнуті густа торкалися краю келиха, а динамічний рух кадика виглядав неймовірно привабливо.

Ів стурбовано подивилася на лицаря.

— Сере Агніто, ви в порядку?

— Жодних проблем.

І це не були порожні слова. Навіть після такої кількості міцного алкоголю обличчя Мікаеліса не змініло кольору.

Побачивши, що план провалився, Калікс насупився.

— Схоже, чутки про те, що гомункулів у розплідниках тренують бути стійкими до отрут, правдиві, раз алкоголь на вас не діє.

— Чи не для того це робиться, щоб ось так захищати свою володарку?

Атмосфера між Каліксом та Мікаелісом стала крижаною. Івієнроуз зрозуміла, що ситуацію треба рятувати.

— Мені було приємно поспілкуватися з вами, панове. Алкоголь трохи затьмарив мені голову, тож я піду подихаю свіжим повітрям. Прощавайте.

Ів разом із Мікаелісом покинула компанію і піднялася на галерею другого поверху. Вони вийшли на мармуровий балкон, з якого відкривався вид на сад троянд. Коли за ними закрилися штори, утворився такий собі приватний простір.

Тоді Мікаеліс заговорив.

— Ти наказала мені чекати... Здається, моя принцеса зовсім забула про існування свого особистого лицаря.

— Ну... просто у мене раніше ніколи не було партнера, який міг би мені допомогти, тому я навіть не подумала про це.

— Останні два келихи були навмисно зміцнені. Ти знала про це?

— Так. Раніше зі мною часто так жартували.

— Ось як.

Його фіолетові очі, приховані під пов'язкою, потемніли. Через вплив таврування Мікаеліс не міг байдуже слухати розповіді Ів про її минуле, навіть коли вона говорила про це з усмішкою.

— У мене висока стійкість до алкоголю. Надалі, якщо тобі ненароком подадуть міцний напій, передавай його мені.

— Добре, так і робитиму. Дякую тобі за допомогу.

Івієнроуз подякувала від щирого серця. Хоча молодий пан Лімітієлло, здавалося, не мав злих намірів, їй було огидно піддаватися на витівки, які так нагадували знущання членів імператорської родини.

У цьому сенсі вчинок Мікаеліса став для неї чимось більшим — він наче зцілив її болючі спогади з минулого.

Для Ів це було особливе відчуття.

«Яке ж це чудове відчуття — коли в тебе є хтось, хто на твоєму боці» .

Щоки принцеси злегка зачервонілися. Вона сперлася руками на мармурові перила, щоб трохи заспокоїти жар. Нічний вітер, наповнений пахощами трав і квітів, ніжно лоскотав її волосся кольору лаймовий блонд. Мікаеліс мовчки спостерігав за нею.

Поки вони відпочивали, Івієнроуз раптом помітила дещо дивне. Хоча оперна музика вже давно закінчилася, оркестр не починав наступну композицію.

— У бенкетній залі щось сталося?

Саме тоді, коли почувся гомін голосів, хтось у залі гучно оголосив:

— Її Високість восьма принцеса Розеніт Надія Хаделамід та її особистий лицар сер Сільвестіан Міллард входять до зали!

Урочистий голос сповістив про пізню появу головних героїв вечора.

***

Для головних героїв бенкету існував окремий шлях. Розеніт та Сільвестіан з'явилися на другому поверсі зали та почали спускатися гвинтовими сходами.

Витончена хода Розеніт та Сільвестіан, який чемно її супроводжував, виглядали прекрасно, наче картина. Усі погляди аристократів були прикуті до них.

«Боже, восьма принцеса з кожним днем стає все вродливішою. Хіба вона людина?»

«Від самого дебюту її краса розквітає щороку. Цікаво, скільком молодим панам вона ще розіб'є серця».

«Подивіться на її особистого лицаря. Срібне волосся... він неймовірно особливий гомункул».

«Ну, лише такий і вартий того, щоб бути поруч із восьмою принцесою, чи не так?»

«Звісно. Вона ж — Біла троянда Імперії».

Розеніт мала дуже гострий слух. Удаючи, що вона повністю зосереджена на своєму партнері Сільвестіані, вона водночас уважно прислухалася до шепоту дворян.

«Так, це чудово» .

Хвала на її адресу була солодшою за пахощі квітучих білих троянд і приємнішою за музику оркестру. Вона була надзвичайно задоволена і захопленням, яке викликав її особистий лицар. Особливість Сільвестіана як срібноволосого гомункула стала чудовою прикрасою, що підкреслювала смак і статус Розеніт.

«Я не помилилася, зробивши Сільвестіана Мілларда своїм особистим лицарем» .

Хоча вона досі відчувала гнів, згадуючи, як Сільвестіан не піддавався тавруванню під час церемонії вибору, все закінчилося добре завдяки уламку Філософського каменя, який потай приніс Десмонд II. Тож Розеніт вирішила проявити великодушність, притаманну «Білій троянді Імперії», і забути про минуле.

Принцеса подивилася у блакитні очі Сільвестіана, приховані за мереживною пов'язкою, і тихо запитала:

— Як воно — бути особистим лицарем Білої троянді Імперії, Сільвестіане?

— Це найбільша честь для мене, Ваша Високосте.

— Я так і знала.

Розеніт гордовито підняла підборіддя з переможним виразом обличчя.

— Тепер, коли ти став моїм особистим лицарем, тобі доведеться звикнути до такої уваги.

— Я пам’ятатиму про це і зроблю все, щоб не заплямувати вашу честь, Ваша Високосте.

— Просто «не заплямувати» недостатньо. Ти повинен бути найкращим лицарем палацу, щоб я сяяла у світському товаристві.

— Я не розчарую ваших сподівань.

— Звісно. Адже ти — особливий лицар, обраний мною.

Хоча на перший погляд ці слова могли здатися підтримкою та довірою, за ними приховувався суворий наказ: Розеніт не визнавала нікого, крім найкращих.

Попри цей прихований тиск, Сільвестіан мовчки продовжував супроводжувати Розеніт.