Розділ 35 — Розділ 35

Поки Івієнроуз була повністю поглинута таємною зустріччю з Анаїс, Мікаеліс очікував просто перед входом до «Кімнати перлової скойки». Постава Мікаеліса, який охороняв спокій своєї панни, була бездоганною. У своєму розкішному парадному вбранні він стояв непорушно, і його легко можна було прийняти за статую, у яку митець вклав усю свою душу.

Якби не прикра подія, він би й надалі віддано виконував обов’язки особистого лицаря у цій величній подобі. Однак виникла проблема.

— Сере Агніто?

— ...Радий знову бачити Вашу Високість, восьму принцесо.

Яка справа привела жінку, що мала б перебувати у світлі софітів у всій своїй чистоті, до цього похмурого й темного коридору? Щобільше, вона була зовсім одна.

«Підозріло».

Поки Мікаеліс плекав сумніви, Розеніт легкою, граційною ходою наближалася до нього. Погляд Мікаеліса, прихований за мереживною пов’язкою, мимоволі звузився. Він відчував це ще з першої їхньої зустрічі: Розеніт викликала в нього дивне, непереборне роздратування.

Звісно, «Біла Троянда Імперії», яка все життя купалася лише в любові та прихильності, не мала достатньої проникливості, щоб помітити чужу неприязнь.

Розеніт подивилася на Мікаеліса ясними очима й запитала:

— Сестра Ів усе ще там?

— Вона відпочиває наодинці.

— І ви не зайшли всередину? Ви ж її особистий лицар.

Хоч питання й було поставлене наївно-доброзичливим тоном, за ним ховався докір: чому він не виконує свої потаємні обов’язки особистого лицаря?

Для Мікаеліса подібна вдавана невинність мала прямо протилежний ефект. Принцеса перед ним здавалася йому справді огидною. Попри те, що це порушувало етикет, він відповів питанням на питання:

— Ваша Високосте восьма принцесо, а чому ви зараз не з сером Міллардом?

— Я просто вийшла на хвилинку подихати свіжим повітрям.

— Ви надто вельможна особа, щоб гуляти наодинці. Благаю, тримайте охорону поблизу.

— Якщо ви так хвилюєтеся, сере Агніто, то можете мене супроводити.

Це була зухвала пропозиція. Попри вкорінене через промивання мізків підкорення, Мікаеліс намагався щосили висловити протест.

— На жаль, я маю залишатися тут за наказом Її Високості сьомої принцеси.

— Ах, ось як?

— Саме так, тому...

— Якщо потрібен дозвіл сестри Ів, я його отримаю. Ви сказали, вона в тій кімнаті?

— ...

Це була поразка. Мікаеліс ледь стримав стогін розпачу. У «Кімнаті перлової скойки» Івієнроуз вела надважливу розмову з Анаїс, закладаючи фундамент для своєї великої справи. Він не міг допустити помилки, яка б перервала або видала цю розмову. Зрештою, не маючи вибору, Мікаеліс неохоче промовив:

— ...Я з радістю супроводжу вас.

Мікаеліс підійшов до Розеніт і простягнув їй праву руку. Щойно їхні пальці торкнулися, він відчув, як у її очах спалахнув тріумф, що викликало в нього огиду.

— ...

У ту ж мить Мікаелісу довелося так сильно стиснути ліву руку в кулак, що ледь не хруснули кістки. Це було жахливе відчуття відрази.

Він відчував це й тоді, коли цілував їй руку, але ніяк не міг до цього звикнути. Це було неймовірно дивно. Його нудило навіть більше, ніж під час церемонії присяги на вірність Десмонду II. Йому почало здаватися, що жінка перед ним — його природна ворогиня або заклята ворогиня з минулого життя.

— Сере Агніто?

— ...Я проведу вас до саду, Ваша Високосте.

Стримуючи відразу, Мікаеліс вивів Розеніт з будівлі.

Вони увійшли до саду, де вже давно панувала ніч. Стежка вздовж живоплоту з гортензій, які щойно почали розпускати свої білосніжні бутони, була тихою та мальовничою. Однак Мікаелісу було не до краси. Кожен крок був для нього випробуванням.

Він хотів закінчити це коло якомога швидше, але шлях видавався нескінченним. До того ж Розеніт, здавалося, зовсім не поспішала: її кроки були короткими й неймовірно повільними.

— Ви йдете занадто швидко, сере Агніто.

— Прошу вибачення, Ваша Високосте.

— Ви зовсім небалакучі.

— За це теж прошу вибачення.

Мікаеліс зосередив усю волю на тому, щоб не відштовхнути руку Розеніт. Раптом вона зупинилася як вкопана.

— Сере Агніто.

На щастя, Розеніт сама прибрала свою руку. Тільки тоді Мікаеліс відчув, що нарешті може вдихнути на повні груди. Але наступної миті ця миттєва свобода обернулася ще гіршими тортурами.

— Я хочу побачити, що під вашою пов’язкою. Дозволите мені?

— ...

Дозвіл, який просять у гомункула без присутності його власниці, не був справжнім проханням. Через принизливе таврування, яке він нещодавно пройшов, Мікаелісу було вкрай важко опиратися волі Розеніт, яка належала до імператорської родини Хаделамід. Розеніт, здавалося, добре це розуміла, бо, не чекаючи відповіді, уже простягнула руку до його обличчя.

Мікаеліс відчув гостру огиду, дивлячись на її наближені пальці.

«Не торкайся мене».

Її біла рука здавалася йому огидною. Єдиною думкою в його голові було бажання уникнути цього дотику. Але тіло, що присягнуло на вірність крові Хаделамідів, не мало права на опір. Він не міг ворухнути навіть пальцем.

«Не торкайся!»

Саме тоді пролунало:

— Мікаелісе!

Цей розпачливий вигук миттєво зняв кайдани. Тіло Мікаеліса знову підкорилося його волі. Він повернув голову й побачив Івієнроуз, яка щойно прийшла у супроводі Сільвестіана. Ів, залишивши сера Мілларда позаду, швидко підійшла й стала між Розеніт та Мікаелісом.

Це виглядало так, ніби вона намагається захистити свого лицаря. Її бурштинові очі гнівно спалахнули, коли вона глянула на Розеніт.

— Не розумію, Розі, навіщо ти повела чужого лицаря із собою.

— Сер Агніто сам запропонував супроводити мене, побачивши, що я зовсім одна, — пробелькотіла Розеніт із невинним обличчям.

Мікаеліс відчув одночасно розпач і лють від цієї брехні.

«Яка нахабна брехня».

Тепер було очевидно, що її метою було вбити клин між ним та Ів.

Мікаеліс занепокоєно поглянув на обличчя Івієнроуз. На щастя, вона не виглядала збентеженою.

— Сера Мілларда я зустріла в коридорі, коли він шукав тебе. Тобі варто було трохи зачекати.

— Справді? Як прикро, що ми розминулися.

— Оскільки сер Міллард уже тут, насолоджуйся подальшою прогулянкою зі своїм особистим лицарем.

— ...Мабуть, так буде краще.

Мікаеліс та Сільвестіан зайняли свої місця біля своїх володарок. Розеніт, побачивши Мілларда, одразу змінила плани:

— Я передумала гуляти. Усі чекають на мене в бенкетній залі, тож я піду.

— Я супроводжу вас, — відповів Сільвестіан.

Розеніт кинула останній, сповнений жалю погляд на пов’язку Мікаеліса й розвернулася. Вклонившись Івієнроуз, Сільвестіан повів Розеніт геть із саду.

Коли в саду гортензій вони залишилися вдвох, Ів повернулася до Мікаеліса. Він заговорив першим:

— Добре, що ти прийшла вчасно.

— Га? Що ти маєш на увазі?

— Якраз тоді, коли восьма принцеса збиралася розв’язати мою пов’язку.

— Що...?!

Ів була приголомшена, почувши таку неймовірну річ. Зрештою, в історії імперії ще не було випадку, щоб член імператорської родини намагався розв’язати вузол на пов’язці чужого особистого лицаря раніше, ніж свого власного.

«Розі...»

Івієнроуз відчула, як її огортає тривога, але не подала виду й лагідно промовила:

— Вибач, що залишила тебе одного.

— Принцесо, вам нема за що вибачатися.

— І все ж... Мені варто було взяти тебе із собою в кімнату.

— Зважаючи на обставини, це було б недоречно. У будь-якому разі, справу зроблено. Повернімося?

— О, так. Ходімо до моїх покоїв.

Закінчивши всі справи, вони пішли геть від бенкетної зали. Поки звуки оркестру поступово затихали, місяць, що висів у небі, м’яко висвітлював їм шлях додому.