Розділ 40 — Розділ 40

— Бережіть себе, батьку. Бережіть себе, сестри.

Нарешті Десмонд II, чотири старші принцеси та їхні особисті лицарі покинули поріг покоїв. Слуги почали прибирати в залі після відходу несподіваних гостей.

З виснаженим виглядом, Ів прилягла відпочити на софу. Її бурштинові очі були дещо затуманеними. Через деякий час слуги закінчили прибирання і покинули вітальню.

Залишившись наодинці, Мікаеліс уважно поглянув на Ів і запитав:

— Ти в порядку, принцесо?

— Га?

— Здається, ти була неабияк напруженою.

— Ох... Невже це було так помітно?

— Ні, це помітив лише я.

— Тоді добре.

Ів тихо зітхнула. Справді, вона відчувала величезний тиск, протистоячи Десмонду II у присутності Бріжіт.

— Я хвилювалася, що якщо невдало заговорю про гомункулів, це дасть зворотний ефект.

— Як на мене, попри хвилювання, результат видався надзвичайно успішним.

Ів пильно подивилася на Мікаеліса.

— Вважаєш результат хорошим? Чому?

— Хіба ти не здобула право на проживання для гомункулів?

Мікаеліс усе зрозумів. Чи то він справді народився з таким хистом, оскільки йому судилося стати королем гомункулів, чи то це був вроджений талант до імперської стратегії, хоча він і не вивчав її. Ів була трохи вражена.

— Якщо я правильно зрозумів, це і був твій намір.

— Я рада, що ти помітив.

Ів усміхнулася, але невдовзі її погляд потьмянів від тривожних думок.

— Якою була реакція особистих лицарів, що стояли під стіною?

— Спершу всі були приголомшені, а потім їхні реакції розділилися.

— Як саме? Розкажи мені.

— Один, здавалося, нічого не думав, двоє інших змирилися, а ще один — посміхнувся.

Гомункули, яким промили мізки задля вірності, напевно, просто стерли ці думки з голови, а ті, хто вважав, що їхню лицарську гордість знову розтоптано, ймовірно, змирилися. До цього моменту все було зрозуміло.

— Посмішка — це трохи дивно. Хто це був?

— Це був особистий лицар третьої принцеси.

— А-а, якщо це сер Хальштен, тоді зрозуміло.

Ів згадала, як Елайджа Хальштен посміхнувся, коли їхні погляди зустрілися. Оскільки він був досить незвичним гомункулом, вона подумала, що це цілком у його дусі. Ів жартома звернулася до Мікаеліса:

— Тепер і у Мікаеліса з'явиться свій дім. Сподіваюся, там буде затишно. Ти обов'язково маєш мене запросити згодом.

— І в мене він буде?

— Звісно.

— Ось як.

Здавалося, Мікаелісу було важко це уявити. Раптом Ів стало цікаво, і вона почала розпитувати його:

— Як тобі нинішній гуртожиток особистої гвардії?

— Я користуюся гуртожитком для особистих лицарів.

— О, вони розділені? Яка між ними різниця?

— Оскільки я став особистим лицарем одразу після вступу до палацу, я мало знаю про звичайні казарми гвардії, але чув, що різниця в тому, чи це кімната на шістьох осіб, чи на двох.

— Тоді, Мікаелісе, у тебе зараз є сусід по кімнаті?

— Так. Нещодавно...

У цей момент стукіт у двері перервав розмову. Ліан повідомив про відвідувача.

— Ваша Високосте, сер Хальштен знову прийшов.

— Сер Хальштен? З якого дива?

— Він каже, що прийшов забрати стрічку, яку впустила третя принцеса. Я сказав, що у вітальні нічого немає, але він наполягає, що мусить переконатися на власні очі...

— Нехай увійде.

Краще було просто прийняти це невеличке нахабство. Ів впустила Елайджу до вітальні. Лицар з лимонними очима та прикметною родимкою, що додавала йому загадкового шарму, привітався біля дверей.

— Елайджа Хальштен знову вітає Її Високість Сьому принцесу.

— Ви прийшли переконатися, що стрічки немає.

— Прошу вашого розуміння, Ваша Високосте, це лише для того, щоб запобігти зайвим підозрам.

Закінчивши фразу, Елайджа мружив свої лимонні очі в усмішці. У минулому житті Ів не мала з ним справ, тому не знала, наскільки він дивний. Гомункули, навчені стримувати емоції, зазвичай майже не посміхалися. Проте Елайджа володів мімікою, властивою молодим аристократам у вищому світі — причому досить активним і товариським.

Оглянувши стіл, Елайджа наблизився до софи, де сиділа Ів. Наскільки вона пам'ятала, Бріжіт навіть не підходила до софи. Ів здивовано поглянула на нього, але Елайджа не зупинився і дивився прямо на неї.

— Прошу вибачення на мить, Ваша Високосте.

Щойно рука Елайджі збиралася торкнутися плеча Ів, почувся різкий звук. Мікаеліс схопив його за зап’ястя, зупиняючи. Він стиснув руку так сильно, що на тильній стороні долоні Елайджі проступили вени, а сама рука почала дрібно тремтіти.

Навіть у такому стані Елайджа безтурботно посміхнувся:

— На плече Вашої Високості впала пелюстка, я лише хотів її прибрати. Мабуть, залетіла у вікно.

Погляд Мікаеліса став гострим. На плечі Ів не було жодної пелюстки. Зрозумівши, що це зухвала витівка, він ще дужче стиснув зап'ястя Елайджі.

— Сере Агніто, відпустіть руку сера Хальштена.

Елайджа був особистим лицарем Бріжіт. Ів не хотіла збройного конфлікту з ним, тому поспіхом зупинила Мікаеліса. Натомість вона вказала на жалюгідну брехню Елайджі:

— Вишні, чиї пелюстки могли б залетіти у вікно, давно відцвіли, сере Хальштене.

— Мабуть, мені привиділося. Прошу вибачити мою зухвалість, Ваша Високосте.

Елайджа опустився на одне коліно. Висловивши каяття, він поглянув на Ів і сказав:

— Тепер я піду.

Не підводячись, він простягнув праву руку. Перехід від вибачення до формального етикету був настільки природним, що Ів не встигла його зупинити. Їй нічого не залишалося, як згідно з етикетом подати тильну сторону долоні.

Поцілунок руки від Елайджі був особливим. Приклавшись губами до її руки, він навмисно видав гучний звук поцілунку. Ів здригнулася від несподіванки.

— Сере!

— Прошу вибачення, якщо це було неприємно. Я був настільки схвильований честю поцілувати руку Вашої Високості, що не втримався.

— Негайно йдіть геть.

— Слухаюся, Ваша Високосте.

Ів та Мікаеліс дивилися йому вслід з неприхованим роздратуванням. Обличчя Мікаеліса навіть випромінювало слабку жагу до вбивства. Поки Ів витирала руку серветкою, Мікаеліс промовив розгніваним голосом:

— Треба було просто викрутити йому зап'ястя.

— Не варто чіпати особистого лицаря третьої принцеси.

— Не схоже, що він робив це за наказом.

— Справді?

Для Ів, яка думала, що Елайджа прийшов за наказом Бріжіт, щоб досадити їй, це було несподівано. Мікаеліс зітхнув:

— Минулого разу принцеса сама простягала руку, а цього разу вже особистий лицар вимагає її.

— Справді. Давай ми не будемо так чинити.

Вона відповіла жартом, але на душі в неї було неспокійно. У пам'яті спливла ще одна деталь про Елайджу Хальштена. Гомункул, який протримався у Бріжіт досить довго, був відомий своїм звабливим шармом. Подейкували, що він, знаючи про численні походеньки Бріжіт, докладав чимало зусиль, щоб залишатися в її фаворі.

«Причина очевидна. Бо сестра Бетті — найімовірніша кандидатка в кронпринцеси».

Ів вважала його гомункулом-опортуністом. І тепер цей гомункул намагався залицятися до неї.

«Мені це зовсім не до вподоби».

Зв’язавшись із ним, можна було потрапити в історію бруднішу за будь-яку любовну драму. Ніби прочитавши її думки, Мікаеліс заговорив про порядки в імператорському палаці:

— Кажуть, у палаці навіть влаштовують парі або ігри, де призом виступає особистий лицар.

Це була ница розвага, можлива лише тому, що лицарів вважали власністю. Ів відповіла з неприхованим роздратуванням, яке викликала в неї сама лише думка про подібне:

— Я не збираюся подавати заявку на участь в такому.

Мікаеліс відчув полегшення від непохитності Ів. Щоб приховати свої справжні почуття, він теж спробував пожартувати:

— Це ви збираєтеся подавати заявку? Я думав, ви з тих, на кого її подаватимуть.

Однак відповідь Ів була серйозною:

— Ох, справді. Я так зосередилася на сері Хальштені, що зовсім про це забула. Оскільки Мікаеліс — мій особистий лицар, імовірність того, що на мене подадуть таку заявку, набагато вища.

— ...

Мікаеліс теж став не просто серйозним, а похмурим. Його володарка не була з тих, хто жартує такими речами.

— Розумію. Отже, мені варто готуватися.

— Я не збираюся погоджуватися.

— А якщо бою неможливо буде уникнути?

— Тоді, звісно, треба перемагати.

Ів відповіла миттєво, дивлячись прямо на Мікаеліса. Це трохи здивувало його, адже він знав Ів як людину, що ретельно планує кожен крок, а не просто сліпо вірить у перемогу. В її бурштинових очах зараз світилася не просто впевненість, а непохитна рішучість.

Ів усміхнулася і додала:

— Я ж не можу дозволити, щоб тебе відібрали. Я нізащо й нікому тебе не віддам.

Чомусь у цю мить серце Мікаеліса стислося.

— ...Гаразд.

Його зіниці розширилися, ніби намагаючись жадібно ввібрати в себе її образ. Для Мікаеліса, який 21 рік гнив у розпліднику без світла, зовнішній світ завжди здавався яскравим і сліпучим. Але в цю хвилину ніщо не сяяло так сильно, як Ів, що стояла перед ним.

Вона була тією, хто вивів його у цей світ. Його очі не могли насититися її виглядом. У цю мить Мікаеліс знову усвідомив: вона його таврувала.