Розділ 41 — Розділ 41. Прогулянка столицею

Наступного дня Івієнроуз разом із Мікаелісом вирушила на прогулянку столицею.

Метою візиту в межах офіційної імперської діяльності було відвідування сиротинця «Дім Лавра», що розташований у 14-му районі.

Для служниць підготовка Ів до цього виходу стала справою державної ваги. Піона та Ліан були у захваті, наче отримали надзвичайно цікаве завдання.

— Ви сказали, замість сукні потрібно щось зручне? Щоб максимально скидатися на простолюдинку?

— І все ж, я вважаю, що нашу Високість не мають сприймати як звичайну простолюдинку.

— Ваша правда. Краще обрати вбрання покоївки з аристократичного дому.

Рано-вранці Ліан принесла зі столичної крамниці блакитну сукню з рукавами-ліхтариками. Попереду вона була оздоблена білим фартухом із рюшами, а на спині красувався великий білий бант — вигляд був надзвичайно милий. Довжина спідниці сягала середини гомілки, щоб не заважати рухам, тож з-під неї визирали білі гольфи. Лаймове волосся Ів заплели, вклали у вишукані ґулі та прикрасили довгими стрічками.

Мікаеліс, який супроводжував її як охоронець, також підібрав відповідний образ. Замість розкішного лицарського однострою, що на весь світ проголошував би його належність до імператорської гвардії, він одягнув шкіряне вбрання, притаманне мандрівникам. Огорнутий сірим плащем, із довгим мечем, що недбало висів на перев’язі, він випромінював особливий шарм вільного бродяги.

Слід визнати: Мікаелісу пасувало геть усе.

— Підготовку завершено. Бажаєте вирушати негайно?

— Так.

Седелла накинула на плечі Ів дорожню накидку з капюшоном.

Надворі ще не запанувала справжня весна, тож відчувалася прохолода; до того ж знайшлося б чимало охочих попліткувати, мовляв, принцеса принижує власну гідність, з’являючись у вбранні покоївки.

Біля Східного палацу вже чекав екіпаж. Хоча настала епоха магічних потягів, літальних апаратів та порталів для телепортації на великі відстані, карети все ще лишалися важливим засобом пересування на середні дистанції. З карети зняли імперський герб, аби вона скидалася на звичайний найманий екіпаж, і вона повільно виїхала за межі замку.

— У такому вбранні почуваюся так, наче ми йдемо у таємне патрулювання, — промовила Ів.

— Справді, — відгукнувся він.

Івієнроуз не приховувала свого піднесення. Стіни імператорського палацу були для неї наче сувора клітка. Тому вигляд столиці, де вирувало життя безлічі людей, ніколи їй не набридав.

За вікном пропливали будинки з яскравими трикутними дахами, проте найцікавіше було спостерігати за центральними вулицями. Широкі проспекти, де могли б розминутися чотири карети, були всіяні крамницями з різнокольоровими навісами та вивісками. На площах, де зосереджувалися державні установи, у небо весело били фонтани. Люди кудись поспішали, купували щось на ятках або обідали за столами під тентами.

Не лише Ів була зачарована краєвидами столиці. Коли вона зиркнула на Мікаеліса, то побачила, що він теж не може відвести очей від вікна.

— До речі, Мікаелісе, ти ж уперше бачиш місто. Як тобі?

— Тут набагато більше будівель і людей, ніж у палаці. Зовсім інший світ.

— Правда ж? Я вважаю, що саме це і є справжній зовнішній світ. Тут живуть такі різні люди.

— Тобто палац був лише чимось на кшталт великого розплідника для гомункулів?

— Що ж, твої слова не позбавлені сенсу.

Після цього Івієнроуз почала захоплено пояснювати Мікаелісу все, що вони бачили. Вона розповідала, чим торгують у дивних крамницях, якому дому належить карета, що проїхала повз, куди веде он той провулок, чим ринок відрізняється від магазину і наскільки дорога нерухомість по той бік мосту.

Мікаеліс слухав із цікавістю, але зрештою зауважив головне:

— Моя принцесо, хіба ти не мала б увесь час проводити за алхімічними дослідженнями в палаці? Звідки ти так добре знаєш усе, що діється зовні?

— Викрив-таки, — засміялася Ів. — Насправді я часто бувала за межами палацу. Щоб купити інгредієнти дешевше, доводилося самій ходити на чорний ринок. Седелла нічого не тямить в алхімії, тож мені доводилося йти особисто. А оскільки там небезпечно, мене б нізащо не відпустили, тому я вислизала потай.

— Он воно як. Для мене честь дізнатися таємницю, якої не знає навіть панна Арпель.

— Тільки не питай, як я обдурила Седеллу. Можливо, мені колись доведеться застосувати цей трюк і на тобі, тому не розкажу.

— Чи не краще було б просто зробити мене своїм спільником?

— Хочеш стати спільником? Що ж, я тільки за.

За розмовами вони дісталися 14-го району. Оскільки дорога пролягала через високий пагорб, з вікна відкривався вид на нетрі, що розкинулися в низині. Це був безбарвний район, наче виліплений із попелу.

— Виходить, принцесо, ти фактично запобігла великій різанині, — мовив Мікаеліс, дивлячись на нетрі. — Жителі цих місць мають бути тобі вдячні.

— Я лише зробила те, що мала.

— Тоді дозволь хоча б мені висловити тобі свою вдячність.

Ів відірвалася від вікна й повернулася до нього. Мікаеліс схилив голову у стриманому поклоні.

— Дякую тобі за те, що не дозволила гомункулам вчинити гріх масового вбивства.

В Ів виникло дивне відчуття. Чи то через те, що вона знала про його долю стати Королем гомункулів, але його подяка прозвучала так, наче він говорив від імені всього свого народу.

«Отже, я все роблю правильно».

Це було схоже на похвалу. На вустах Івієнроуз заграла лагідна усмішка.

Невдовзі карета зупинилася. Почувши голос кучера, що сповіщав про прибуття, вони вийшли й побачили вивіску: сиротинець «Дім Лавра».

Іржаві залізні двері жалібно зарипіли, замінюючи собою дзвінок.

— О, Ви завітали, Ваша Високосте Сьома принцесо! Ми на Вас чекали. Я — директорка цього закладу, Анна Юрібель!

Старий сиротинець на брудній вулиці... Сюди рідко зазирали гості, тож директорка без тіні сумніву палко привітала Ів.

— Рада зустрічі, пані Юрібель.

— Проходьте, будь ласка. Вибачте за таку вбогість.

Щойно Ів та Мікаеліс переступили поріг, як їх зустрів дитячий плач — набагато гучніший за привітання директорки. Діти репетували так, наче ніколи не збиралися вгамовуватися, що неабияк спантеличило Івієнроуз.

«Який потужний хор».

У палаці зазвичай панувала тиша. Там не було нагоди почути шум, від якого закладає вуха. До того ж Ів за своєю природою була вченою, схильною до інтелектуальної праці, а тому погано зносила галас.

— Діти... вони постійно так плачуть?

— Розумієте, нам не вистачає робочих рук...

Директорка намагалася щось пояснити, але через шум до Ів долітали лише уривки слів. Розмова була неможливою.

— Спершу я б хотіла оглянути сиротинець і поспілкуватися з дітьми, — вигукнула Ів, намагаючись звикнути до гамору.

— Справді?!

Директорка засяяла.

Зазвичай відвідувачі лише доходили до входу, оцінювали фінансовий стан закладу за облізлим фасадом, вручали пожертву й одразу йшли геть. Проте принцеса перед її очима була куди завзятішою за них усіх.

Розчулена директорка мовила зі сльозами на очах:

— Це просто ангельські діти. Впевнена, Вашій Високості вони теж припадуть до душі.

Оскільки Анна наблизилася майже впритул, ці слова Ів почула чітко. Якраз у цей момент директорці доповіли, що на подвір’ї хтось із дітей накоїв лиха. Через хронічний брак персоналу їй довелося особисто бігти, щоб владнати справу.

Івієнроуз та Мікаеліс залишилися в кімнаті, де в галасливій купі перебувало з десяток дітлахів. Ів не хотіла просто чекати. Набравшись рішучості, вона підійшла до найближчих малят.

— Привіт. Рада з вами познайомитися.

Ів, яка виглядала як гарненька молода покоївка, привернула увагу дітей ще відтоді, як відчинилися двері. Вони охоче відгукнулися на її вітання:

— Сестричко, а ти хто?

— Ти звідки прийшла?

— Будеш із нами гратися?

Діти оточили Ів з усіх боків, засипаючи питаннями. Почуваючись так, наче вона проходить тест на концентрацію та швидкість реакції, Ів відповідала на кожне з них і ненароком бовкнула:

— Так. Пограємо разом?

Здається, саме цієї відповіді вони й чекали. Очі малят спалахнули, і звідусіль полетіли замовлення:

— Граймо в «квача»!

— А я хочу в ляльки!

— Сестричко, заспівай пісню!

— Почитай нам казку!

— Яка гарна стрічка! Дай її мені!

— Я хочу їсти! Дайте смачненького!

У кожного були свої бажання. Аби привернути її увагу та перемогти у цій шаленій конкуренції, діти почали смикати Ів за рукави та спідницю. У цій метушні її стрічка розв’язалася, і волосся розсипалося по плечах, проте малеча не зупинялася.

— Граймо в «квача»!

— Ні, в ляльки!

— Пісню!

— Не хочу! Казку!

Поки Івієнроуз намагалася впоратися з некерованим натовпом дітлахів, до неї нарешті прийшло усвідомлення: «А-а, ось чому Алвен казав одягати зручний одяг...»