Розділ 42 — Розділ 42

В оточенні галасливих дітлахів, що вередували, Івієнроуз відчула себе так, ніби її розривають у різні боки під час запеклого перетягування каната.

Ів, яка зовсім не мала хисту до спілкування з дітьми, зараз відчайдушно потребувала допомоги. Тому вона благальним поглядом озирнулася довкола.

— Га?

Її бурштинові очі округлилися від подиву. Прямо перед нею розгорталася сцена, яку вона ніяк не могла собі уявити.

— Тш-ш-ш...

Мікаеліс тримав на руках маленьку дитину і заколисував її. Він виглядав втіленням спокою, наче його обійми були справжньою колискою. Хоча часи божественної сили та релігії давно минули, Івієнроуз подумала, що Мікаеліс зараз нагадує священну статую Святого Отця.

— І справді, як і казала директорка, вони — чисті янголятка.

Це було сказано про маля, яке ще мить тому заливалося слізьми та соплями, додаючи галасу, а тепер мирно затихло в його руках.

Проте обличчя Мікаеліса залишалося надзвичайно серйозним. Тримаючи дитину, він підійшов до Ів, щоб допомогти їй.

— Співати я не маю хисту, але міг би почитати казку. Йдіть-но сюди.

Мікаеліс зібрав дітей і посадив їх на підлозі в коло. Потім він розгорнув найпопулярнішу книжку з казками.

Його низький, оксамитовий голос наповнив дитячі рядки неймовірною привабливістю. У його читанні було більше сили привертати увагу, ніж у декламації найвправнішого барда. Малеча, в якій, здавалося, раптово прокинулася любов до літератури, миттєво втихомирилася, слухаючи казку.

— «...Злий змій заревів так, що небо здригнулося: "Р-р-р-а-а! Я — жахливий змій! Я з'їм вас усіх!"»

— Ой! Лихий змій!

— Сере лицарю, тікайте!

Діти жваво реагували на кожен напружений момент. Вони з криками виснули на шиї та руках Мікаеліса. Здавалося, його зовсім не турбує те, що малеча обліпила його, мов грона винограду. Він не лише незворушно продовжував читати, а й час від часу гладив по голівці тих, хто починав капризувати.

Ів приголомшено спостерігала за цією сценою. Це було справжнє відкриття нового Мікаеліса. Відчувши її погляд, Мікаеліс обернувся до принцеси й запропонував:

— Здається, тобі теж подобаються казки. Підходь ближче, послухаємо разом.

— Так, сестричко! Сестричко, йди до нас!

— Швидше йди! Швидше!

— ...

В одну мить для Ів звільнили місце. Вона всілася поряд із дітлахами й зацікавлено слухала казку, яку читав Мікаеліс.

***

Передавши сиротинцю пожертву на ремонт будівлі та закупівлю провізії, Івієнроуз та Мікаеліс попрощалися з дітьми й вийшли. Поїздка видалася виснажливою, як і належить справді благородній справі, але завдяки Мікаелісу все пройшло легко. В очах Ів, якими вона дивилася на нього, читалося захоплення.

— Мікаелісе, а тобі, виявляється, подобаються діти.

Сам Мікаеліс виглядав так, ніби лише після її слів усвідомив це. Після короткої паузи для роздумів він відповів:

— Бо вони, як і казала директорка, схожі на янголят.

— Я й не знала, що ти так добре вмієш ладнати з малечею. Добре, що ти був зі мною.

— Я радий, що зміг бути корисним принцесі.

Екіпаж уже чекав на них. Проте Ів, побачивши, що надворі ще розпал дня, зупинилася.

— Мікаелісе, я тут подумала... Шкода повертатися до Імператорського палацу так рано.

— Тоді куди?

— Давай прогуляємося містом.

Вона згадала, з якою цікавістю Мікаеліс роздивлявся краєвиди з вікна карети. Їй хотілося показати йому околиці.

— До того ж у мене є одна справа.

— Справа?

Ів лише загадково всміхнулася, пообіцявши пояснити все згодом. Оскільки вони перебували у 14-му районі, де часто працював чорний ринок, вона непогано знала цю місцевість.

— Ходімо, Мікаелісе.

— Як забажає моя принцеса.

Так було вирішено дослідити столицю. Ів повела Мікаеліса вузькими завулками. Перш ніж вийти на головну вулицю, вона з пустотливим вогником в очах обернулася до нього.

— Мікаелісе, хочу тебе дещо запитати.

— Питайте, моя принцесо.

— Ти і на людях збираєшся називати мене «принцесою»?

— ....

Це питання застало Мікаеліса зненацька.

— А як мені тоді звертатися до тебе?

— Ів.

Це було пестливе ім'я, яке вона дозволила йому використовувати вже давно, але Мікаелісу було важко вимовити його. Ів терпляче чекала. Нарешті Мікаеліс, здавалося, переміг свою ніяковість і розімкнув вуста.

— Ів.

— ...

Коли він нарешті вимовив її ім’я, Ів здригнулася. У її вухах пролунало відлуння іншого голосу — на тон нижчого, з відтінком відчайдушного гарчання. Це був голос із останнього дня її минулого життя.

— Ів?

Лише тоді вона отямилася від спогадів. Вона поспіхом усміхнулася і кивнула.

— Так. Мені подобається. Клич мене так.

— Добре, Ів.

Хоча він усе ще почувався ніяково, це був непоганий початок.

Сьогодні був не той день, коли працював чорний ринок. Натомість проходив величезний ярмарок, що розтягнувся від Гільдії купців до самої площі. У столиці такі великі торги, що влаштовувалися раз на сезон, називали «Святковим ринком». Ів зраділа.

«Яка удача».

Минувши кілька заплутаних, наче павутиння, провулків, вони вийшли на центральну площу 14-го району. Довкола висохлого фонтану щільними рядами стояли ятки, вихваляючи свій крам. Як і личило святковому ринку, атмосферу підтримували вуличні актори та музиканти.

Ів крадькома поглянула на Мікаеліса. У його фіолетових очах одночасно читалися настороженість перед незнайомим місцем і цікавість.

— Тут дуже гамірно. Що це за місце?

— Пам'ятаєш, я розповідала в кареті? Це і є ринок.

— А, те місце, що схоже на торговельні ряди, але водночас інакше.

— Саме так. До того ж сьогодні не просто ринок, а святковий ринок. Фестиваль — це наче бенкет для простолюду: тут можна подивитися вистави мандрівних театрів або виграти призи в іграх. Сьогодні тут значно цікавіше, ніж зазвичай.

— Розумію.

— Ходімо швидше роздивимося все, Мікаелісе.

— Тут занадто велике скупчення людей, це може бути небезпечно. Я розчищу шлях...

— І не думай. Сховай меч і йди за мною.

— ...

Ів зупинила Мікаеліса, який вже був готовий виконувати обов'язки охоронця, і пішла вперед. Побоюючись, що вони можуть загубитися в натовпі, вона злегка взяла його за руку.

— Супровід?

— Ні, засіб проти зникнення.

Тримаючись під руку, Івієнроуз та Мікаеліс почали прогулянку ринком. Вони слухали розповіді про вироби з ремісничого кварталу, роздивлялися маленьких курчат, купили квітку рудбекії, яку Ів встромила у волосся, і куштували вуличні ласощі.

Тримаючи в руках цукрову вату, вони пішли на звук музики, що долинав із натовпу. Перед Гільдією купців виступало тріо музикантів та танцівниця, збираючи пожертви в капелюх. Виступ був настільки чудовим, що навколо зібралося чимало людей, і артисти скористалися нагодою для оголошення.

— Незабаром на центральній площі відбудеться вистава трупи «Пегас»! Це унікальний шанс побачити мімів, циркачів та зворушливу п'єсу! А наприкінці — сольний виступ найкращої співачки нашої трупи! Не проґавте!

Ця реклама привернула увагу саме Ів.

«Найкраща співачка трупи "Пегас"!»

Її бурштинові очі блиснули, ніби вона знайшла свою ціль. Намагаючись втамувати хвилювання, Ів потягнула Мікаеліса за рукав.

— Зворушлива п'єса — це звучить цікаво. Давай подивимось.

— Якщо Ів цього бажає.

Вистава проходила на відкритій сцені біля висохлого фонтану. Половина площі була забита глядачами. Навіть із вікон та дахів сусідніх будинків визирали зацікавлені люди.

Міми в гримі клоунів виступали під музику, а потім почалися циркові номери з акробатикою та магією. Люди захоплено вітали артистів. Особливо бурхливою була реакція, коли на сцену вийшли циганські танцівниці у вільному вбранні. А коли в повітря злетів магічний світловий пил, натовп вибухнув такими криками, що площа здригнулася.

Івієнроуз та Мікаеліс теж захопилися видовищем, втративши лік часу. Проте сама п'єса виявилася розчаруванням. Для них обох сюжет був досить неприємним. Це була історія «чистого кохання» між імператорською принцесою та її лицарем-гомункулом.

«Ах, це змушує мене думати про Розі».

Згадавши Розеніт, яка була зваблена Мікаелісом, Ів не змогла зосередитися на виставі. Через спогади з минулого життя, що почали випливати в пам'яті, вона навіть зблідла, ніби від справжніх тортур.

У Мікаеліса були схожі почуття.

«Щоб член імператорської родини покохав гомункула...»

Те, що це кохання намагалися зобразити як «чисте», викликало в нього огиду. Зрештою він не стримався і з кривою посмішкою вицідив:

— Справді, без сліз на це і не поглянеш.