Розділ 48 — Розділ 48

Після досить тривалої прогулянки прямим коридором четвертого поверху Східного палацу з’явилися велетенські арочні двері.

У центрі зали, де низько спускалася розкішна люстра, стояв стіл, розрахований на вісьмох осіб. Івієнроуз увійшла всередину сама.

Одна за одною почали з’являтися інші принцеси. Коли останньою зайшла та сіла Бріжіт, двері зачинилися.

Перша принцеса Роксандра, як господарка сьогоднішнього чаювання та найстарша сестра, взяла слово:

— Давно не бачилися, мої любі. Я рада, що попри раптову зміну графіку, всі ви, окрім Стефанії, змогли прийти. Кажуть, вона застудилася, тож бережіть своє здоров’я.

Шоста принцеса Стефанія була близькою соратницею Бріжіт.

Служниці Головного палацу почали подавати чай. Разом із витонченими чашками перед кожною принцесою поставили маленьку подарункову коробку.

— Ой, а що це таке?

— Бетті підготувала подарунки для кожної з нас.

Бріжіт за своєю природою ніколи не була щедрою на подарунки. Всі принцеси подивилися на неї з явним подивом. Роксандра, яка теж не знала вмісту, першою розгорнула пакування.

— Ох, це ж...

Подарунком виявилося трояндове попурі* у сітчастій тканині. Щойно коробку відчинили, кімнатою поширився нудотний, аж занадто густий аромат. Було видно, як принцеси затамували подих від цього задушливого смороду. Навіть Роксандра зніяковіла і, затинаючись, звернулася до Бріжіт:

*щось типу отої ялинки в машину для запаху, схоже

— Бетті, це попурі із сушених троянд... Аромат... дещо сильний. Хіба існують троянди з таким запахом?

— Це сорт «Аппелоза», до якого я додала трохи парфумів.

— Ось воно що... Парфуми... Ну, у будь-якому разі, дякую тобі, Бетті.

— Нема за що.

Спостерігаючи за цим, Ів опустила очі й подумала: «Схоже, у сестри Бетті справді сильний стрес через питання про переселення бідноти».

Завдяки минулому життю Ів знала про цю мерзенну звичку Бріжіт. Стинати голови живим трояндам, заливати їх отруйними парфумами, робити з них попурі й дарувати іншим — це був таємний спосіб Бріжіт випускати пару. До того ж вибір припав саме на «Аппелозу». Те, що вона обрала саме ці квіти з ніжно-салатовим краєм пелюсток, без сумніву було натяком на Ів.

Роксандра поспіхом закрила коробку і відставила її подалі. Інші принцеси теж відсунули свої подарунки так, ніби в них було запечатано щось небезпечне. Роксандра спробувала виправити атмосферу:

— Ну що ж, давайте скуштуємо чаю.

— Так, сестро.

Щойно чай торкнувся язика, Ів ледь стрималася, щоб не скривитися. Чорний чай був настільки гірким і терпким, що майже паралізував смакові рецептори.

— Сьогоднішній чай підготувала Розі. До речі, кажуть, Ів тепер неабияк знається на чаях. Як тобі, Ів? — запитала Роксандра.

— .......

Ів на мить завагалася: чи не намагаються зараз її навмисно зіштовхнути лобами з Розеніт?

— Цей чай дозволяє повною мірою відчути смак і характер сестри Розі.

— Ой, дякую за такий комплімент, сестро Ів!

Розеніт, як завжди, будь-яку оцінку на свою адресу сприймала як найвищу хвалу.

«Яка ж у неї неймовірна самовпевненість».

Оскільки Ів могла магією очищати невелику кількість рідини, вона потай перетворила гіркий чай у чашці на чисту воду і продовжувала пити. Саме тоді Бріжіт, яка досі спостерігала за Ів холодним поглядом, нарешті заговорила:

— Схоже, чай тобі до смаку, Ів.

— Так, звісно.

— Це добре. Бо не буде перебільшенням сказати, що сьогоднішнє чаювання влаштоване саме заради тебе.

— Заради мене?

Навряд чи в цьому світі існували слова, що віщували б більшу небезпеку. Ів напружилася. Старші принцеси почали вставляти свої репліки, розкриваючи мету зустрічі:

— Так, Ів, ми останнім часом так за тебе хвилювалися, що ледь дочекалися цього дня.

— Саме так. Схоже, ти ще зовсім не вмієш поводитися зі своїм особистим лицарем, тож ми, як твої старші сестри, маємо дати тобі кілька порад.

Ів було навіть цікаво, яку саме неймовірну претензію вони вигадають цього разу. Вона подивилася на Бріжіт. Коли їхні погляди зустрілися, та холодно посміхнулася:

— Чудово, Ів. Тож давай поговоримо щиро, як жінка з жінкою.

***

У той самий час, поки Ів «зміцнювала сестринські зв'язки», Мікаеліс на «Арені Колосо» уважно спостерігав за тренуваннями інших гомункулів. Він сподівався знайти щось корисне, але результат був суцільним розчаруванням.

Навпаки, він побачив критичну проблему лицарів імператорської гвардії: «Кожен із них чудовий боєць-одинак, але під час бою вони зовсім не зважають на те, що діється навколо».

Арена була просторою, проте під час бою з міфриловими големами лицарі часто входили в зону дії одне одного. Щоразу, коли ставалося таке мимовільне втручання, багато гомункулів миттєво втрачали контроль над ситуацією. Здавалося, вони вважали будь-кого, крім себе, просто перешкодою.

Саме в цей час на Арену завітав Сільвестіан, у якого там були справи. Помітивши Мікаеліса, він підійшов до нього:

— Мікаелісе, бачу, ти сьогодні знову рано закінчив роботу. Але чому ти не тренуєшся, а стоїш і про щось думаєш?

— Думаю про те, що спільна атака для цих гомункулів — річ абсолютно неможлива. — відповів Мікаеліс не відводячи погляду від гомункулів, що продовжували тренуватись.

— Спільна атака? — здивувався Сільвестіан.

— Саме так.

— Досить несподівано чути це від тебе.

— Мабуть.

Особистих лицарів, як «прикраси» імператорської родини, зазвичай тренують для дуелей один на один або для полювання на монстрів під час змагань. До того ж Мікаеліс був сильнішим за всіх, тож у нього ніколи не було причин шукати допомоги в інших. Але зараз він відчував, що взаємодія необхідна. Він пояснив:

— Сільвестіане, ти ж знаєш, що видобуток магічних кристалів скорочується?

— Звісно. Кажуть, поклади у копальнях Галамут майже вичерпані.

— Магічні кристали утворюються там, де загинув магічний дракон, коли його плоть і оточення кристалізуються. За такого розкладу цілком очевидно, що невдовзі буде заплановано новий похід на магічного дракона.

— Тоді з гомункулів створять каральний загін, і багатьох із особистої гвардії мобілізують.

— Так. Зрештою, гомункулів і створили для того, щоб люди мали когось, хто битиметься з драконами замість них.

Мікаеліс нахмурився, продовжуючи спостерігати за тренуванням.

— Якщо вони й далі битимуться кожен сам за себе, то просто підуть на марну смерть. Саме через це у двох попередніх війнах із драконами загинуло так багато наших.

— .......

Сільвестіан мовчав. Мікаеліс здивовано повернувся до нього і побачив, що той дивиться на нього з іще більшим подивом.

— Що не так?

— Це було досить незвично.

— Що саме?

— Мікаелісе, те, що ти, здається, переймаєшся долею інших.

— .......

Лише після цих щирих слів Сільвестіана Мікаеліс усвідомив власну заяву.

«І справді, чому я про них турбуюся?»

Поняття «своєї раси» чи солідарності були чужими для гомункулів. Мікаеліс відчув розгубленість від власної поведінки.

Сільвестіан із жалем промовив:

— Я б залюбки ще поговорив, але мені час іти. І так затримався.

— Куди ти поспішаєш? Восьмої принцеси все одно немає в її палаці. Казали, сьогодні чаювання.

— Моя господиня не любить, коли я надовго відлучаюся. Мушу йти.

— Ясно. Бувай.

Залишившись наодинці, Мікаеліс припинив спостереження і вирішив сам розпочати тренування. Але щойно він збирався спрямувати ману в пристрій для виклику голема, як його хтось покликав:

— Мікаелісе Агніто!

Це були двоє гомункулів, які сьогодні чергували на варті Арени.

— У чому справа?

— Тебе дехто шукає. Йди за нами.

— Хто саме?

— Член імператорської родини. Більше нам сказати нічого. Нам наказали не відповідати на питання, а просто привести тебе.

Оскільки йшлося про наказ імператорської особи, Мікаелісу залишалося лише мовчки підкоритися.

— Добре, ходімо.

Двоє охоронців-гомункулів стали по обидва боки від Мікаеліса, ведучи його. Це виглядало так, ніби вони конвоюють злочинця.

Вони пройшли через три сади і заглибилися в густий лісозахисний пояс. Здавалося, його вели у дуже віддалене місце, і зупинятися ніхто не збирався.

Мікаеліс чітко розумів: ситуація, що готується, навряд чи буде для нього сприятливою.

«Вони використали час чаювання принцес, щоб витягнути мене сюди, поки я один».