Розділ 55 — Розділ 55

У ту мить світло й темрява розійшлися в різні боки. На відміну від сяйної та піднесеної Ів, Дерек закричав із таким обличчям, наче на нього звалилися весь відчай та жах цього світу:

— Ні, не треба!

— Треба.

— Кажу ж, не можна!

— Можна.

— Ів! Ти, ти, ти... віддай це мені!

— Не хочу.

— Ох, Ів! Благаю тебе. Будь ласка, віддай це братові. Га?

Дерек випробовував усе: від погроз до принизливих умовлянь, він був у розпачі.

Тим часом Мікаеліс завершив справу зі свого боку. Він наблизився, ведучи перед собою двох гомункулів, що належали імператорській парі сестри та брата.

— Наказ виконано, Ваша Високосте.

— Вже?

— Так.

Гуп.

Снорет та Рітбер упали на коліни поряд з Ів. Схоже, це була нищівна перемога й чиста поразка, адже серйозних поранень на них не було видно. З того кута, де вони перебували в ямі, Стефанія та Дерек могли чітко бачити своїх лицарів. Замість того, щоб злегка заспокоїтися через відсутність тяжких травм у підлеглих, принц та принцеса лише лютіше заволали, побачивши їх на колінах:

— Що... ви зрештою програли? Вас же було двоє!

— Ви, нікчемні створіння, ваші господарі зазнають такої наруги, а ви...!

Снорет та Рітбер до крові закусили губи від сорому.

Ів, удавши, ніби випадково переступила з ноги на ногу, штовхнула трохи землі в яму. Коли вереск нарешті вщух, вона повернулася до суті справи.

— Хай там як, доля шлюбу брата тепер у моїх руках. Але не хвилюйтеся. Я не маю жодного бажання ставати героїнею шпальт світської хроніки, тому, якщо не буде крайньої необхідності, не збираюся нічого розголошувати.

— С-справді?

— Так. Тож продовжимо нашу перервану розмову?

Допит поновився.

— Отже, брате, хто наказав вам це зробити?

— .......

— Ви знову збираєтеся марнувати час?

— ...Бріжіт.

Нарешті прозвучало ім'я, яке вона очікувала почути. Однак Ів не відчула радості — натомість у грудях розлився крижаний холод. Не змінивши ні виразу обличчя, ні тону, вона поставила наступне запитання:

— Розкажіть детально, які саме вказівки ви отримали.

— Зробити так, щоб твій особистий лицар... більше не міг виконувати свої обов’язки, і вигнати його з палацу.

— Ф-фух... продовжуйте.

— Вона сказала, що треба причепитися до питання «нічного служіння». Потім нацькувати двох лицарів, щоб ті завдали йому тяжких поранень. А якщо він раптом витягне меч і почне чинити опір — звинуватити в замаху на членів імператорської родини. І... вона додала, що другий варіант навіть кращий, тому треба було його спровокувати...

— .......

— Це все… це все третя принцеса наказала! Ми з сестрою лише робили те, що нам веліли!

— .......

Хоч вона й передбачала такий сценарій, чути це на власні вуха було важко. Ів зберігала незворушність, але будь-хто міг прочитати глибокий гнів у її холодному погляді та міцно стиснутих губах.

«Що... вона мене лякає!»

До того ж за спиною Ів непохитно стояв Мікаеліс, який щойно продемонстрував жахливу бойову міць, що створювало навколо неї ще більш грізну ауру. Намагаючись уникнути гніву Ів, Стефанія та Дерек вигукнули:

— Я-якщо ти ще не вгамувала лють, можеш покарати наших особистих лицарів!

— Т-так! Якщо маєш претензії, вимісти їх на них!

— Сваритися безпосередньо між членами імператорської родини — це ж так негідно!

— Давай зробимо чесно: нехай вони отримають такі ж рани, як твій лицар. Тільки гомункулам не можна чіпати обличчя, бо це їхній головний актив...

Було вкрай підло прикриватися іншими, водночас просторікуючи про «гідність» та «чесність». Проте на обличчях обох не було й тіні сорому.

Для них гомункули були речами. Для особистого лицаря було звичною справою ставати пішаком у грі господаря, переходити з рук у руки як приз або приймати покарання замість нього.

— Ів? Га? Давай розійдемося по-доброму.

— Саме так. Навіщо нам сваритися між собою, коли для цього є гомункули?

— .......

Ів бачила це безліч разів ще в минулому житті, проте зараз відчула справжню огиду. Найгіршим було те, що самі гомункули мали таке ж хибне уявлення про себе. Рітбер та Снорет першими виступили вперед, ніби вже давно були до цього готові:

— Покарайте нас, Ваша Високосте Сьома принцесо.

— Ми покірно приймемо будь-яку кару, якщо це вгамує гнів Вашої Високості.

Відповідь Ів була рішучою:

— Я не буду цього робити.

— Ваша Високосте, благаємо, покарайте нас...

— Я сказала: не буду.

— Ваша Високосте...

Снорет та Рітбер помітно нервували. Однак Ів зверталася виключно до Стефанії та Дерека:

— Якби я забажала, то могла б звинуватити обох лицарів у спробі замаху на члена імператорської родини. І в такій ситуації замість того, щоб захистити своїх лицарів, ви використовуєте їх як щити? Ваша мізерна відповідальність мене просто вражає.

— Т-так це ж тому, що ти раптом втрутилася і перегородила дорогу своєму лицарю...!

Вона проігнорувала цей обурений вигук і ще раз чітко наголосила:

— Я не збираюся карати особистих лицарів замість вас. Несправедливо, коли вони, просто виконуючи наказ, стають жертвами у чварах між принцами та принцесами.

В очах Снорет та Рітбера, що стояли з похиленими головами, на мить спалахнув подив. Це сталося так швидко, що помітив це лише Мікаеліс.

Ів знову сховала голема-наглядача в рукав. Вона зчепила руки в замок, поклала їх на коліна й промовила:

— Немає потреби саме мені ставати тією людиною, що зруйнує мрії брата про вигідний шлюб та підвищення статусу. Я триматиму язик за зубами щодо сьогоднішнього інциденту.

— Га? Справді?

Брат і сестра, які вже приготувалися до гучного скандалу, миттєво просіяли.

— Однак є умова.

— Яка?

— Перепросіть перед сером Агніто.

— Що? Перепросити?!

— Так. І зробите це ви особисто, сестро та брате, а не ваші лицарі.

— Що-о?!

Звісно, Стефанія та Дерек не могли прийняти це спокійно. На їхніх обличчях, повернених до Ів, читався справжній жах.

«Ми думали, вона якась відлюдькувата вчена, а вона просто божевільна!»

Це було щось нечуване. Навіть якби їм довелося просити вибачення у аристократа, вони б уже тремтіли від люті, а тут — перепрошувати перед гомункулом, яких поколіннями вважали за рабів для втіх? Це було за межами їхнього розуміння.

— Це ж повна нісенітниця!

Стефанія та Дерек поводилися так, ніби почули найбільшу образу у своєму житті.

— Принцесо?

Тим часом для Мікаеліса ситуація була не менш шокуючою. Завдяки вишколеній незворушності це не було так помітно, але він був здивований навіть більше за принца й принцесу. Мікаеліс пильно подивився на Ів. Поки він свердлив її поглядом, вираз обличчя принцеси залишався непохитним.

— Перепрошуйте.

— Якби ми мали вибачитися перед тобою, Ів, це ще куди не йшло, але перед гомункулом...

— Зробіть це. Перед сером Агніто.

— .......

Ів вимагала цього знову. Її тон був настільки твердим, що стало зрозуміло — вона не відступить. Дерек, який понад усе мріяв про статус чоловіка герцогині, опинився в пастці. Вибору фактично не лишилося.

Врешті-решт Дерек та Стефанія, здригаючись від приниження, змушені були прийняти умову Ів.

— Мені... шкода. Сере Агніто. Перепрошую... за образу.

— Я теж перепрошую. Сподіваюся, ви забудете про це, сере Агніто.

Звісно, у цих словах не було ні краплі щирості. Скрегіт зубів було чутно краще за голоси, а вимова була нечіткою. Проте, враховуючи їхній первісний рівень ставлення до гомункулів, сьогоднішній результат можна було вважати неабияким досягненням.

Ів повернулася до Мікаеліса. Він, перший гомункул, який отримав вибачення від членів імператорської родини, здавався дещо розгубленим. Відчувши на собі погляд Ів, він нарешті відповів:

— Я приймаю ваші вибачення.

— Дякую...

Обличчя Дерека, який вичавив це з себе здавленим голосом, почервоніло від гніву. Стефанія поруч тремтіла так сильно, що не могла навіть нічого сказати. Вона була настільки вражена у саме серце своєї гордині, що її очі почервоніли й наповнилися слізьми.

«Ну й акторка».

Ів вирішила, що на цьому досить. Їй набридло вираховувати, наскільки низько треба опуститися, щоб спілкуватися з ними на одному рівні.

Др-р-р-р!

Ів змахнула рукою, активуючи магію. Розорана земля повернулася на місце. Стефанія та Дерек нарешті змогли вибратися з ями. Ів зняла закляття левітації, підвелася й промовила наостанок — це було водночас і порадою, і попередженням:

— Сподіваюся, сьогоднішній випадок навчив вас, що спроби залякати мене призводять лише до зворотного ефекту.

— ...Так.

Схоже, вони й справді це засвоїли, бо не стали сперечатися. Наостанок Ів поглянула на Снорет та Рітбера, що все ще стояли на колінах. Її погляд і вираз обличчя стали набагато м'якшими, ніж коли вона дивилася на брата й сестру.

Ів звернулася до Снорет:

— Ти — дама Вінт?

— Так, Ваша Високосте.

— Схоже, цей бар'єр неприступності — твоя робота.

— Т-так, це правда.

— Чудовий бар'єр. Як принцеса, я глибоко шкодую, що такий талант був використаний у жалюгідних міжусобних чварах членів імператорської родини.

У лагідному тоні Ів не було ні краплі звинувачення чи докору. Це звучало майже як вибачення.

— Сьогоднішнє безчестя — не ваша провина. Не картайте себе за це.

Снорет, забувши про етикет, приголомшено дивилася на Ів. Проте принцеса миттєво повернулася до офіційного тону:

— Я хочу піти. Зніми бар'єр.

— Слухаюсь, Ваша Високосте.

Напівсферичний бар'єр повільно розтанув. Небо над густими кронами дерев здалося ще яснішим. Голем-наглядач, що досі хаотично кружляв навколо, нарешті повернувся на свою орбіту й швидко полетів на місце.

Ів повернулася до Мікаеліса.

— Ходімо, сере Агніто.

— Слухаюсь, Ваша Високосте.

Ів та Мікаеліс пішли першими, наче переможці. Двоє членів імператорської родини, що залишилися позаду, тремтіли, почуваючись розбитими вщент.

— Я неодмінно помщуся за сьогоднішнє приниження... К-а-а! Моє око! А-а-а-а! А-а-а!

Дерек, якому пташиний послід поцілив прямісінько в око, зайшовся болісним криком. Його лемент ще довго відлунював у лісосмузі, розриваючи тишину.