Розділ 61 — Розділ 61

Івієнроуз, трохи повагавшись, відповіла:

— Усе гаразд. Я лише хвилююся, що ти можеш постраждати, намагаючись понад силу стримати обіцянку.

— Твій лицар значно сильніший, ніж ти собі уявляєш.

— Я знаю.

— Здається, не знаєш.

— Та знаю-бо. Немає лицаря, сильнішого за Мікаеліса.

Очі Мікаеліса ледь звузилися — можливо, він подумав, що вона з нього кепкує. Ів стримала посмішку і вже серйозно додала:

— Тоді, задля престижу імператорської принцеси, посядь на змаганнях одне з трьох головних місць.

— Присягаюся покласти до твоїх ніг цю славу.

Тепер вимоги Ів нарешті задовольнили амбіції Мікаеліса. Звісно, він і не збирався обмежуватися просто «одним з трьох головних місць».

«Моя принцеса зовсім не має азарту».

Її вдача від природи була лагідною, до того ж вона тривалий час жила у зневазі, що не могло не позначитися на її впевненості.

«Тож я мушу показати їй, якою солодкою буває перемога».

Мікаеліс визначив собі мету.

— О, точно, — вигукнула Ів, ніби щойно про щось згадала. — Мікаелісе, я дещо хочу зробити.

— Що саме?

— Поверни-но мені на мить «Нічний промінь».

Притиснувши важкий меч до грудей, Івієнроуз почала обходити свої покої, ніби шукаючи підхоже місце. Нарешті вона зупинилася на залитому сонцем балконі, де пахло свіжими травами, і раптово набралася серйозного вигляду.

— Прошу вашої уваги, сере Агніто.

— .......

Хоча Мікаеліс і був здивований, він слухняно схилив одне коліно. За мить Ів урочисто промовила слова, що звучали піднесено, мов рядки з поеми:

— Чи присягаєшся ти бути моїм мечем, щоб нищити моїх ворогів, і моїм щитом, щоб боронити мене від будь-яких загроз?

Це була лицарська присяга. Мікаеліс зреагував миттєво.

— Так. Присягаюся.

Попри несподіваність ситуації, він не вагався ні секунди. Ба більше, Мікаеліс сам продовжив обітницю:

— Навіть якщо весь світ відвернеться від тебе, я битимуся за тебе. Навіть якщо твій наказ вартуватиме мені життя, я виконаю його без вагань.

— .......

Бурштинові очі Ів ледь розширилися, але в них одразу з’явилося тепле світло.

— Чи присягаєшся ти відкинути власну користь, чинити справедливість і захищати слабких?

— Так, присягаюся. Моє життя буде чистим, я виправлятиму кривду і не знатиму страху перед жодним ворогом.

— Чи обіцяєш ти перед моїм лицем дотриматися цієї клятви і стати моїм лицарем?

— Так. Обіцяю до останнього подиху служити лише тобі всім своїм серцем і всією душею.

— Я наділяю тебе титулом, гідним твоєї честі та мужності. Я, Івієнроуз Клоель Хаделамід, визнаю тебе, Мікаелісе Агніто, своїм лицарем.

Вона легенько торкнулася мечем його лівого, а потім правого плеча, після чого вклала зброю в піхви і простягнула йому. Мікаеліс шанобливо прийняв «Нічний промінь». На цьому обряд завершився.

Коли він підвівся, Ів дещо ніяково зізналася:

— Я хотіла влаштувати для тебе церемонію посвяти.

Для лицаря посвята — це найважливіша подія, справжній тріумф. Проте гомункули ніколи не мали повноцінної церемонії. Усе, на що вони могли розраховувати після отримання статусу, — це кілька формальних слів від наглядача перед натовпом таких самих рабів.

Мікаеліс же не отримав навіть такої мізерної церемонії. Тому Ів, якій це не давало спокою, вирішила провести бодай такий скромний обряд.

— Але мені здається, що слова присяги були занадто суворими до тебе і вигідними лише мені. Сподіваюся, це тебе не образило?

Змусити його власноруч пообіцяти йти на смерть за її наказом... Це скидалося на примус. Ів обережно зазирнула йому в обличчя.

Мікаеліс замислився на мить і відповів:

— Це не образило мене.

— А що тоді?

— Відчуття дивне.

— У якому сенсі дивне?

— Здається, таврування стало ще міцнішим.

— .......

Хто б міг подумати, що присяга матиме такий побічний ефект у зміцненні вірності.

Звісно, для Мікаеліса це мало бути обтяжливим. Ів щосили намагалася зберегти спокійний вираз обличчя. Саме тоді Мікаеліс, здавалося, щось остаточно вирішив для себе.

— Принцесо.

— Так.

— Ваша Високосте.

— Хм?

Таке офіційне звертання здивувало її. Мікаеліс пояснив:

— Оскільки ти ставишся до мене як до справжнього лицаря, я також маю служити тобі як належить. Думаю, віднині мені варто звертатися до тебе на «ви» навіть наодинці.

— Ні, мені подобається так, як зараз.

— Твої смаки в дивних речах вельми непохитні.

— Для імператорської родини це ще цілком пристойний смак.

Тепер Ів уже не бентежили подібні упередження.

«Чим менше формальностей, тим краще».

Вона не хотіла дистанціюватися через ввічливі звертання. Навпаки, прагнула стати ближчою.

— До речі, давай ти називатимеш мене «Ів» замість «принцеси», коли ми самі.

— Я не можу цього зробити.

— Але ж минулого разу ти так мене називав.

— Тоді ми були серед людей інкогніто, а зараз ми в імператорському палаці.

— Усе гаразд. Я чула, що мої сестри та брати часто дозволяють своїм особистим лицарям таке, коли вони наодинці.

— Зазвичай це...

Мікаеліс хотів заперечити, але раптом зніяковів. Ів напосідала:

— Зазвичай що?

— .......

Він не міг ігнорувати пряме запитання. Мікаеліс заплющив очі й відповів:

— Таке дозволяють лише в ліжку.

— Тільки в ліжку...

— .......

Атмосфера миттєво стала незручною. Обличчя Ів спалахнуло.

Справді, ієрархія між імператорською родиною та гомункулами була настільки суворою, що ніхто не дозволив би просто так кликати себе на ім’я. Їй стало соромно за власну наївність.

Мікаеліс, ніби прочитавши її думки, спробував заспокоїти її:

— Звісно, я розумію, що ти не мала цього на увазі. Але такі вже звичаї в палаці... Якщо ти віддаси такий наказ іншому гомункулу, він може зрозуміти тебе хибно.

— Мені варто бути обережнішою.

Прохання називати її за ім'ям довелося відкласти. Схоже, на це можна було сподіватися лише за межами палацу. Раптом в Ів виникло інше питання:

— Послухай, Мікаелісе. Я розумію, коли член імператорської родини сам дозволяє певні пестливі імена. Але що це означає, коли особистий лицар сам, без дозволу, починає так називати принцесу?

Обличчя Мікаеліса вмить закам'яніло.

— Який негідник дозволив собі таке щодо тебе?

— Га?

— Хто це? Елайджа Хальштен?

Його реакція була напрочуд грізною.

Здавалося, варто їй лише назвати ім'я, і він негайно вихопить меч, аби знести нахабі голову.

«Хто ж іще. Той самий Мікаеліс Агніто з минулого життя».

Звісно, вона не могла так відповісти, тому ретельно добирала слова:

— Та ні, мені просто цікаво, якими можуть бути мотиви в такій ситуації.

— Є лише два варіанти.

— Які?

Її бурштинові очі засяяли від цікавості. Подумати тільки: Мікаеліс із цього життя аналізуватиме психологію Мікаеліса з минулого! Це було надзвичайно цікаво.

— Або він відчуває до тебе глибоку зневагу.

— Ой.

Хоча вона і припускала таку відповідь, почути це було боляче. Проте Мікаеліс одразу додав другий варіант:

— Або ж це означає, що він хоче стати твоїм особистим лицарем.

— Що-о-о?

Тієї ж миті в її пам’яті відлунав той самий низький голос:

— Я хотів би, щоб ти обрала мене своїм особистим лицарем...

Це повністю збігалося з тим, що він казав їй колись. Тоді Мікаеліс додав уточнення:

— Точніше кажучи, це не просто бажання стати особистим лицарем.

— А... а що ж тоді?

— Це означає, що він прагне бути твоїм лицарем, аби бути з тобою в одному ліжку.

Ів знадобилося три секунди, щоб осягнути його слова.

«Що?! Мікаеліс? Той самий Мікаеліс хотів цього?!»

Її обличчя стало яскраво-червоним. Мікаеліс, спостерігаючи за її реакцією, спокійно продовжив:

— Гомункули майже ніколи не виявляють сексуального потягу до імператорської родини першими, навіть під дією таврування. Здається, до тебе залицявся вельми зухвалий тип.

— .......

Мікаеліс так і не повірив її запевненням, що такого лицаря не існує. Він просто не став допитуватися, бо бачив, що вона намагається це приховати. Однак він хотів прояснити одну річ:

— Сподіваюся, ти розірвала з ним стосунки, перш ніж прийняти мене?

— Що?.. А, так. Він... він помер.

— Це добре, хоча й прикро.

Здавалося, йому було прикро, що не він сам його вбив.

Ів усе ще перебувала в повному сум'ятті. Аналіз Мікаеліса був логічним і підкріпленим фактами, але повірити в це було неймовірно важко.

«Той самий Мікаеліс хотів переспати зі мною! Як у таке повірити?!»

Вона більше не могла дивитися йому в очі.

— Ваша Високосте?

— Ох, щось стало спекотно. Можеш попросити Седеллу принести мені холодного чаю в кабінет?

— Як забажаєш.

Вигадавши привід, вона виставила його за двері.

Нарешті Ів залишилася наодинці в кабінеті. Проте, попри її сподівання, спокій до неї так і не повернувся.