Розділ 65 — Розділ 65

«Мабуть, Мікаеліс переможе... ?»

Насправді Івієнроуз була трохи приголомшена.

Адже здобути славу переможниці на такому масштабному змаганні було чимось, чого вона ніколи не могла собі навіть уявити. Ів завжди була звичнішою до ролі тієї, хто спостерігає збоку за чиїмось тріумфом і вітає щасливця. Та й за своєю природою вона не належала до тих, хто отримує задоволення від суперництва чи боротьби за першість.

Раптом Ів подумала, що така її позиція не надто слушна.

«Я нарешті прийняла Мікаеліса як свого особистого лицаря, тож мені варто бути впевненішою в собі».

Саме тоді Джулія грайливо запитала:

— Яка ваша думка, Ваша Високосте? Як гадаєте, хто переможе: сер Хальштен, сер Агніто чи сер Міллард?

— Звісно, мій сер Агніто.

Тієї ж миті вона відчула на собі погляд, гострий, наче лезо. Крадькома озирнувшись, Ів побачила вдалині Розеніт, яка пильно дивилася в її бік своїми очима, схожими на рожеві рубіни.

— Ой, Її Високість восьма принцеса...

— Схоже, чутки про те, що у неї гострий слух — правда.

Джулія та Анаїс шепотілися, прикриваючи роти долонями.

Здавалося, усі учасники вже заглибилися в ліс, бо більше нічиїх спин не було видно. Змагання з полювання на магічних звірів зазвичай триває 5 годин. Просто чекати було б надто нудно, тож глядачам, які залишилися всередині бар’єра, потрібні були власні розваги.

— Може, і ми підемо покатаємося на «Небесному ковчезі»?

«Небесний ковчег» — це прогулянкове судно, що ширяє в небі. На ньому було приємно повільно облетіти острів Галапагон, милуючись краєвидами та спостерігаючи за перебігом змагань.

Ів, звісно ж, погодилася.

Коли Ів, Джулія та Анаїс збиралися разом вирушити до левітаційного каменю, що слугував причалом для ковчега, хтось їх зупинив:

— Чи можу я до вас приєднатися?

— Молодий пане Лімітієлло?

Це був Калікс, красень із волоссям кольору світлого блонду. Зазвичай він нерозлучно ходив зі своєю компанією з п'яти друзів по академії, але сьогодні чомусь був один. Поки Ів дивувалася, Калікс чемно привітався:

— Я прагнув нової зустрічі з вами, Ваша Високосте.

— Так. Рада бачити вас, молодий пане.

Згадавши про це, Ів пам'ятала, що їхнє розставання з Каліксом минулого разу було дещо неоднозначним. Він також згадав про цей момент:

— Ви навіть не уявляєте, як я шкодував, що ми так розійшлися того дня.

— Я ж вважаю, що це на краще — ми розпрощалися до того, як я встигла захмеліти.

Від цих м'яких, але влучних слів Калікс зніяковів.

— Я хотів би перепросити за той випадок. Проте прошу вас повірити: я в жодному разі не мав наміру змушувати Вашу Високість пити міцний алкоголь.

— Напевно. Натомість ви хотіли щось отримати від мене, випивши замість мене.

Тоді вона була трохи схильна підіграти йому, але завдяки допомозі Мікаеліса в цьому вже не було потреби.

— Чого саме ви хотіли?

— Мені дещо ніяково говорити про це в такому місці...

Тут подали голос Анаїс та Джулія, які досі мовчали. Їхні слова, звісно, не були приязними:

— Ой, ці слова можуть викликати ще більше непорозумінь.

— Коли ви чинили неналежно, то не згадували про честь, а тепер, коли настав час визнати провину, вона раптом стала вам дорогою.

Калікс був украй збентежений цією спільною атакою Анаїс та Джулії. Ів втрутилася як посередниця:

— Схоже, ваше прохання було досить особистим. Я не хочу на вас тиснути, тож вислухаю вас іншим разом.

— Дякую за вашу великодушність.

— На жаль, на «Небесному ковчезі» я б хотіла провести час із присутніми тут панянками. Складемо вам компанію наступного разу. Прошу поставитися до моєї відмови з розумінням.

— Що ви, я щасливий уже від того, що ви згадали про «наступний раз». Бажаю вам приємно провести час, Ваша Високосте.

Хоча для Калікса ця розмова не принесла жодної вигоди, він відкланявся з доволі розчуленим обличчям.

Вважаючи порожню розмову з Каліксом лише незначним епізодом, Ів разом із супутницями зійшла на борт «Небесного ковчега». Ковчег, захищений бар'єром найвищого рівня, розправив свої вітрила, схожі на зябра. Невдовзі судно злетіло в небо, розганяючи віверн та гарпій. Перед ними відкрилася панорама острова Галапагон з його унікальною екосистемою.

— Скільки не дивлюся, це неймовірно. Наче ми опинилися у світі триста років тому.

— Ви маєте рацію, панно Амелос. У ті часи магічні звірі, мабуть, так само панували всюди.

— Так. І до того ж разом із магічними драконами.

Джулія та Анаїс розмовляли про дуже далеке минуле. Темні часи, коли бог покинув цей світ, божественна сила зникла, магічні звірі розплодилися, а магічні дракони з’явилися, щоб повалити світ у хаос.

Тоді королівство Хаделамід за допомогою алхімії створило гомункулів, щоб протистояти магічним драконам. Перемога над ними дала змогу отримати магічну руду та розвинути магію, що було природним кроком. Династія змінила статус із королівської на імператорську і досі втішається владою.

Якби не гомункули, легендарні магічні дракони рівня Лордів досі б не були винищені й мучили б людей. Серед них був Галамут, відомий своєю могутністю та люттю — якби він був живий, жах був би невимовним. Зараз він став спадщиною магічної руди, що годує Імперію, але 200 років тому люди здригалися від самого його імені.

Ів також долучилася до розмови:

— До речі, кажуть, що острів Галапагон — це місце, де народився магічний дракон Галамут.

— Точно! Я теж про це чула.

— Кажуть, відколи Галамута подолали, його лігво завжди займає найсильніший мешканець острова. Хоча щороку його винищують, і господар змінюється.

— Тож, якщо хтось прагне перемоги, йому варто йти до лігва?

Саме тоді за гірською вершиною, на західному небі, з’явилися густі хмари.

— О? Невже збирається на дощ?

Похмуре небо провіщало весняну зливу на острові магічних звірів.

***

— Мітка.

Мікаеліс своєю маною поставив мітку сьомої принцеси на щойно вбитому магічному звірі — хижій рослині. Упольованих звірів позначають таким чином, щоб ідентифікувати мисливця, а після завершення змагання підраховують загальну кількість. Звісно, це лише дрібниці. Для перемоги, замість цієї метушні, потрібен один вагомий успіх.

«Де ж, зрештою, це лігво Галамута?»

Мікаеліс брав участь уперше, тож незнання місцевості було його слабкою стороною. Він відчув, як навколо збираються інші магічні звірі. Хижа рослина, а саме болотяний непентес, відома своїм зграйним способом життя, тож це, мабуть, були одноплемінники щойно вбитого.

Болотяний непентес — це магічний звір із пащею, наче у акули, посеред яскравих пелюсток. Корені, приховані в болоті, рухалися подібно до щупалець, хапаючи жертву й висмоктуючи кров, тому в бою треба було пильнувати, що під ногами.

З’явилося ще п’ять особин, одна з яких була надзвичайно великою. Проте Мікаеліс миттєво винищив їх без особливих зусиль.

Струсивши з «Нічного променя» густий фіолетовий сік, Мікаеліс підійшов до непентеса, що ще сіпався. Та коли він збирався поставити мітку, непентес раптом стиснув пелюстки в бутон і вибухнув. Удару не було, але вирвалася невідома фіолетова курява, тож Мікаеліс поспіхом прикрив ніс і рот.

Вууух!

Тієї ж миті подув вітер, підхопивши фіолетовий дим і піднявши його високо в небо. Вихор утворив у повітрі фіолетову вирву, яка раптово спалахнула й зникла. Мікаеліс відчув магію і озирнувся.

— Пилок непентеса містить смертельну отруту. Тобі не варто ним дихати.

— Я й сам це знаю, дамо Вінт.

Там стояла Снорет Вінт, особиста лицарка шостого принца Дерека.

— Крім того, якщо пилок розвіється, ця місцина перетвориться на ліс непентесів.

— Непогано. Зрештою, острів Галапагон — це розплідник для магічних звірів.

Обмінявшись кількома фразами, Мікаеліс та Снорет уточнили свої маршрути.

— Сер Агніто, у який бік ви збираєтеся йти?

— Планую перетнути болото. Якщо ви збиралися йти в протилежний бік, раджу знайти інший шлях. Там я вже всіх винищив.

— Зрозуміло. Дякую за інформацію.

— Прошу. До речі, чи не знаєте ви, де розташоване лігво Галамута?

— Знаю.

Снорет, яка брала участь уже третій рік, чудово знала географію острова.

— Сере Агніто, з вашою силою я можу поділитися цими відомостями.

Снорет охоче надала інформацію особистому лицарю Ів. Вона намалювала в повітрі світлову схему.

— Це тут. Бажаю успіху.

— Дякую, дамо Вінт.