Розділ 66 — Розділ 66

Мікаеліс попрощався зі Снорет і попрямував туди, куди вона вказала.

Він подолав болота Непентесу, перетнув рівнини Слаймів і пройшов крізь печеру Павуків.

Лігво було розташоване десь на середині гори, і чим вище він піднімався, тим похмурішим і спустошенішим ставав навколишній краєвид, наче він опинився на цвинтарі. Не було б нічого дивного, якби будь-якої миті звідкись вискочив магічний звір і напав на нього.

Саме тоді, коли він пробивав собі шлях, раз по раз відбиваючи піхвами горгулій, що безстрашно кидалися на нього, це і сталося.

Свист! Дзинь!

Вперше за довгий час відбулася раптова атака, яка змусила його витягти лезо з піхв. Він очікував, що це буде досить сильна істота, але, на розчарування, супротивником виявився не магічний звір.

— Злякав же ти мене, Мікаелісе.

— А, Сільвестіане. Ти теж прийшов шукати лігво?

— Ні, я досліджував територію проживання бегемотів із золотою гривою.

— Ось як? Схоже, цього року найсильнішим на острові, хто зайняв лігво Галамута, став бегемот.

Оскільки їхні шляхи збігалися, Мікаеліс та Сільвестіан вирішили йти разом. Двоє чоловіків швидко знайшли лігво Галамута. Усередині величезної печери, зануреної в непроглядну темряву, мерехтіли численні золоті вогники. Їх було так багато, що можна було подумати, ніби це світлячки, але насправді то були очі бегемотів.

Щонайменше сотня звірів зі срібними гривами наближалася до них, оголюючи ікла та стікаючи слиною. Мікаеліс та Сільвестіан одночасно вихопили свої мечі.

— Їх тут досить багато.

— Я не жадібний, тому заберу лише ватажка, Сільвестіане.

— Що? Гей, Мікаелісе.

— Що таке? Невже ти не впевнений у собі? Тоді я трохи допоможу тобі розібратися з дрібнотою.

— Послухай!

Мікаеліс першим відштовхнувся від землі. Він миттєво вклинився між бегемотів і зробив широкий замах мечем, оповитим аврою.

Глухий удар! Тріск!

Звук був такий, наче щось не розрізалося, а вибухало. Щоразу, коли він змахував мечем, два-три бегемоти відлітали геть.

— Хутро — найважливіша частина, тому треба вбивати так, щоб зовні вони залишилися неушкодженими.

Сільвестіан, наче не бажаючи програвати, теж почав нищити бегемотів. Його рухи, як і в Мікаеліса, були бездоганно чистими. Завдяки двом мисливцям зграя бегемотів була майже повністю винищена за лічені хвилини. Від тієї зухвалості, з якою останні десять звірів спочатку оголювали ікла, не залишилося й сліду. Бегемоти заскавчали, наче цуценята, і накивали п'ятами з лігва геть. Сільвестіан, важко дихаючи, квапливо промовив:

— Не женися за ними. Хіба ми не маємо залишити частину особин для наступного року?

— Я так і збирався. До речі, куди подівся ватажок? Його не видно, хоча всі його родичі гинуть.

— Якщо ти про ватажка, то, здається, ти вбив його щойно.

— Га?

— Не пам'ятаєш? То був той, що набагато більший за інших і мав око на лобі.

— А, то був ватажок? Вони всі були однаково слабкими, тож я і не помітив.

Байдуже кинувши ці слова, Мікаеліс почав оглядати мертвих бегемотів. Він хотів перевірити, чи не залишилося серед них тих, на кому він не встиг викарбувати магічну мітку.

Саме тоді відчулася нова присутність. Мікаеліс та Сільвестіан одночасно обернулися до входу в лігво.

— Що це? Все вже закінчилося?

— Ви запізнилися, сере Хальштене.

Тим, хто з'явився із запізненням, був Елайджа Хальштен, особистий лицар третьої принцеси. Елайджа був відомий тим, що в Імператорському палаці носив довгий меч, але в реальному бою використовував короткий меч та мангош. Два коротких клинка так і не знайшли собі застосування. Елайджа вклав мечі назад у піхви й розчаровано промовив:

— Невже двоє найсильніших кандидатів на перемогу змовилися? Це вже майже схоже на порушення правил.

Мікаеліс просто проігнорував ці глузливі слова. Замість нього Елайджі відповів Сільвестіан:

— Якщо обійти скелястий обрив праворуч, там буде гніздо павуків. Чому б вам не спробувати вполювати королеву павуків, сере Хальштене?

— О-о, сере Мілларде. Ви справді милосердні, як і личить лицарю Білої Троянди.

Елайджа примружив свої лимонні очі й продовжив:

— Це буде великою допомогою. Як вам відомо, якщо я не вполюю хоч щось для «годиться», ніч буде болісною.

Коли прозвучав натяк на нічну службу, обличчя шляхетного лицаря скам'яніло. Елайджа не пропустив реакції Сільвестіана і продовжив тиснути:

— Звісно, сер Міллард мене зрозуміє? Адже Біла Троянда Імперії нічим не краща.

Через цю образу, замасковану під співчуття, погляд Сільвестіана став суворим.

— Слідкуйте за своїми словами, сере Хальштене. Покажіть свою вірність імператорській родині.

— Ой. Ви мені цілком симпатичні, тож прикро це чути. І хіба вимогу щодо вірності ви не мали б спершу висунути чудовиську повітряної в'язниці, що стоїть поруч із вами?

— Сере Хальштене.

— Ой, добре, добре. Який же ви впертий.

Коли Сільвестіан серйозно зібрався вихопити меч, Елайджа вдав, що здається, і пішов геть. Мікаеліс із певною цікавістю спостерігав за його спиною.

— Схоже, у нього немає відданості, дивно, як його не позбулися, а прийняли до палацу.

— Я чув, що один раз його ледь не позбулися. Не через питання вірності, а тому, що під час перебування в розпліднику він... не пройшов тогорічний «іспит для покидьків*».

*вжито у прямому значенні (непридатні для використання, непотрібні залишки чого-небудь, мотлох, старі речі і т. ін.)

Розплідники не цуралися жорстоких методів, щоб тримати гомункулів у стані екстремальної конкуренції. Одним із найвідоміших був «іспит для покидьків», про який згадав Сільвестіан. Малих гомункулів збирали разом і змушували брати участь у змаганнях на витривалість або боротьбі за виживання, а того, хто опинявся останнім, знищували.

Якщо подумати, Мікаеліс вперше повстав у розпліднику саме через цей іспит. У пам'яті почали спливати уривки неприємних спогадів. Мікаеліс спробував їх проігнорувати й відповів:

— Не можу навіть уявити, щоб особистий лицар третьої принцеси був серед покидьків.

— Це не достеменно відомо, але я чув, що тоді хтось замість юного сера Хальштена оголосив про свою відмову. Саме завдяки цьому він зміг вижити.

— ...

Мікаеліс здригнувся.

Ця розмова повністю витягла на поверхню давні спогади. Він усміхнувся, наче йому було трохи ніяково через такий збіг обставин.

— А-а, то був той малюк...

— Мікаелісе?

— Нічого.

Вони склали впольованих бегемотів докупи й вийшли з лігва. Поки вони спускалися кам'янистою дорогою, що навіювала атмосферу цвинтаря, на щоку впала крапля води.

— Йде дощ.

— Весняний дощ?

Попри ніжне звучання слова «весняний дощ», настрій обох гомункулів був похмурим. На континенті дощ не вважався благословенням у жодну пору року. Хоча він був необхідний для врожаю, дощ ставав чинником, що активізовував магічних звірів.

— Хіба це має значення, якщо ми вже винищили все небезпечне навколо?

— Гм, і то правда.

Саме тоді, коли Мікаеліс збирався погодитися зі словами Сільвестіана, пролунав гуркіт.

— Що це?

Під ногами відчулася сильна вібрація. Горгулії, що вдавали з себе статуї, одночасно зняли закам’яніння і злетіли в небо. Це виглядало наче втеча зграї звірів перед катастрофою. Як і очікувалося, лихо трапилося миттєво: земля в різних місцях почала глибоко розтріскуватися.

— Мікаелісе!

— ...!

Сільвестіан вхопив за руку Мікаеліса, який на мить втратив рівновагу, і потягнув на себе. Це була мить, коли він ледь не впав у бездонну прірву. Звісно, він міг би просто піднятися за допомогою магії польоту, але допомога все одно була цінною.

— Ти в порядку, Мікаелісе?

— В порядку. До речі, твоє ім'я занадто довге, щоб кликати його в небезпечній ситуації. Клич мене просто Мікаелем.

— А, добре. Але у мене немає скороченого імені.

— Буду звати тебе Сільві.

— ...Що ж, якщо тобі так зручно.

Сільвестіан був приголомшений тим, що раптово отримав пестливе ім'я. Гуркіт і тріск продовжувалися. З глибоких розломів почала підійматися чорна енергія. Мікаеліс та Сільвестіан одразу впізнали природу цих чорних тіней.

— Інкарнації думок?

— Схоже, їх виманив дощ.

Дощ ставав дедалі сильнішим.

Наче живлячись ним, інкарнації думок стрімко росли, ставали густішими й поширювалися навколо. Здавалося, ніби погляд застилає чорний туман.

Мікаеліс та Сільвестіан наповнювали свої мечі аврою і раз по раз розсікали ворогів перед собою. Оскільки це були сутності, що втратили своє основне тіло, вони не були надто сильними, але їхні масштаби були настільки величезними, що їх можна було сплутати з туманом. Скільки б вони не рубали, кінця-краю не було видно.

Сільвестіан із подивом вигукнув:

— Чому їх так багато?

— Бо, це все одна істота.

— Одна? Справді?

Від слів Мікаеліса, що виправив його, погляд Сільвестіана злегка завагався. Якими б слабкими не були інкарнації думок, якби така величезна маса об'єдналася в одне ціле, це була б істота, яку неможливо ігнорувати. Невдовзі Мікаеліс розкрив її справжню сутність:

— Хіба це не очевидно? Це інкарнація думок магічного дракона Галамута.