Розділ 67 — Розділ 67

— Що? — вирвалося в нього.

Пролунало легендарне ім'я. Сільвестіан був приголомшений, проте Мікаеліс, наче не сталося нічого особливого, повів далі:

— Це всього лише інкарнація думок. Її сила не сягає й однієї десятитисячної від тієї, що була за кращих часів. Та й розміри будуть невеликими.

Інкарнація думок тепер ставала дедалі подібнішою не до марева чи туману, а до слизу, що безперервно ворушився. Набуття фізичної форми було добрим знаком. Адже єдиним способом подолати інкарнацію було змусити її зібратися в подобу прижиттєвого вигляду, а потім знищити ядро.

Інкарнація, що переливалася наче слимак, витягнула частину свого тулуба. На цьому відростку, схожому на щупальце, виникло щось подібне до обличчя. Воно повернулося до Мікаеліса та Сільвестіана.

[Гомун... кули...]

— Воно ще й розмовляє, — зауважив Мікаеліс.

Гомункули були створіннями, покликаними протистояти магічним драконам. Тобто для магічного дракона вони були природними ворогами.

Щойно інкарнація думок усвідомила природу Мікаеліса та Сільвестіана, вона почала стрімко вбирати в себе навколишню чорну енергію. Нарешті постала постать дракона з велетенськими бичачими рогами та п’ятьма парами величезних демонічних крил.

— Куо-о-о-о!

Від оглушливого реву, здавалося, от-от лопнуть барабанні перетинки; він прокотився хвилею по всьому острову. В порожніх очницях інкарнації Галамута спалахнуло криваве сяйво.

[Мерзенні творіння... Гомункули...]

— ...

[Ланцюгові пси алхіміків...]

— ...

Мікаеліс та Сільвестіан, що досі мовчки слухали, вставили по слову:

— Які грубощі.

— Схоже, воно не надто високої думки про нас.

— Куо-о-о-о!

Тим часом інкарнація Галамута заревла знову, і кривавий блиск у її очницях став ще густішим.

[Уб'ю.]

Інкарнація Галамута кинулася в атаку. Вона спробувала протаранити Мікаеліса та Сільвестіана своїми велетенськими бичачими рогами, дивлячись на які було незрозуміло, як голова взагалі тримає таку вагу.

— Буммм!

Мікаеліс та Сільвестіан розлетілися в різні боки, уникаючи удару. Галамут, не виймаючи рогів та голови з розтрощеної землі, розвернувся й почав нестримний наступ. Його ціллю був Сільвестіан.

— ...!

Велетенська паща розверзлася перед Сільвестіаном. Всередині істоти, створеної з чорної енергії, панувала справжня пітьма. Вона поглинула лицаря.

— Сільві...! — голос Мікаеліса обірвався.

Щойно темрява огорнула все тіло, Сільвестіан максимально напружив усі органи чуття. Проте він не відчув жодного болю.

«Надто тихо».

Він ще більше посилив пильність. Тієї ж миті Сільвестіана пронизав раптовий біль, і він примружив очі. Перед ним почала вимальовуватися сцена з його пам'яті.

Святкування вісімнадцятого дня народження Білої Троянди Імперії, Розеніт. Сільвестіан мав честь стояти поруч із нею як її особистий лицар. Проте протягом усього бенкету він не міг зосередитися на Розеніт. Його погляд раз у раз мимоволі линув за плече принцеси, шукаючи вдалині Івієнроуз та Мікаеліса.

— У-ух.

Бажання, що йшло всупереч кодексу лицарства, знову і знову намагалося виринути на поверхню. Сільвестіан здригнувся від самозневаги.

Саме тоді...

— Чва-а-ак!

Темряву розітнуло, і всередину ринуло світло. Разом із цим видіння перед очима розтануло, наче його й не було.

— Ти в порядку, Сільві*?

*(смішно, що автоматично гугл це переклав як “з медичною страховкою все гаразд?” хахаха)

— ...!

Від голосу Мікаеліса Сільвестіан прийшов до тями. Він швидко сфокусував погляд і відновив бойову стійку.

— Здавалося, ніби хтось читає мої думки.

— Магічні дракони здатні втручатися в розум, тож будь обережним.

Інкарнація Галамута, чия атака провалилася, знову заревла.

[Мерзенне творіння...!]

Мікаеліс вп'явся поглядом в інкарнацію. На «Нічному промені» густо розквітла сріблясто-сіра аура меча, подібна до танцю пелюсток.

Мікаеліс відштовхнувся від землі. Стрибком він ухилився від рогів магічного дракона, що кинувся на нього. Скориставшись тим, що голова дракона вгатилася в землю, він вискочив йому на обличчя, а потім і на шию.

— Се-ре-р-ок!

Половина товстої шиї була відтята. Проте з рани вирвалася чорна енергія і накрила Мікаеліса.

— Мікаелю! — вигукнув Сільвестіан.

— Яка гидота, — промовив Мікаеліс.

Попри тривогу Сільвестіана, той, навіть опинившись в епіцентрі темряви, виглядав цілком неушкодженим.

Здавалося, втручання магічного дракона в розум не мало на нього згубного впливу. Побачивши це, інкарнація Галамута здригнулася.

[Невже ти...]

Не чекаючи на продовження, Мікаеліс знову націлився на шию.

— Кр-а-а-а-ак!

Від удару, потужнішого за попередній, голова магічного дракона нарешті відлетіла. Однак перед ними була істота, створена з думок. На місці відтятої голови миттєво виросли дві нові.

Видовище здавалося безнадійним. Але Мікаеліс усміхнувся.

— Я знайшов ядро. Центр грудей. Наступного разу вб’ю по-справжньому.

[Ти-и...!]

— Куо-о-о-о!

Рев, сповнений люті та ненависті, здригнув увесь острів Галапагон. Інкарнація Галамута блиснула чотирма очима на двох головах. Розправивши п'ять пар крил, вона злетіла в небо.

— Схоже, воно не збирається покірно зникати.

Мікаеліс перехопив меч зручніше. Зависнувши в повітрі, магічний дракон звернувся до Мікаеліса словами, сповненими злоби:

[Ти таки наймерзенніше з творінь!]

— А, ну так, — байдуже кинув Мікаеліс.

До слова «творіння» додали «наймерзенніше». Він подумав, що це, мабуть, якась стандартна лайка в магічних драконів, тож не відчув жодних особливих емоцій.

Але наступні слова були іншими.

[Проклинаю! Королю гомункулів...!]

— ...Королю? — Мікаеліс трохи розгубився.

Навіщо після образ раптом звеличувати опонента? Це здалося йому дивним.

[Королю гомункулів! Згинь заради свого роду!]

Інкарнація Галамута почала стрімко падати прямо на Мікаеліса. Дві рогаті голови врізалися в те місце, де він щойно стояв. Цього разу Мікаеліс відсік обидві голови, що схибили при ударі.

Він знав, що вони знову регенерують, але збирався розітнути тулуб і знищити ядро, поки монстр буде зайнятий відновленням. Проте відтяті голови не розвіялися чорною аурою. Навпаки, зберігаючи форму, вони втупилися прямо в Мікаеліса.

У мить, коли він зустрівся поглядом із порожніми червоними очницями, він чітко відчув, як у його думки проникають. Магічний дракон промовив:

[Королю нечистоти, у тебе теж є та, хто таврувала тебе.]

— ...!

У цей момент Мікаеліс вперше відчув справжню загрозу в битві з магічним драконом. Він довів рівень мани до максимуму. Навколо його тіла вибухнула хвиля сріблясто-сірої аури меча.

Проте інкарнація Галамута розмила свою форму й уникла атаки. Перетворившись на чорну енергію, вона просочилася крізь землю.

[Уб'ю... Я вб'ю її...]

— Кр-р-р-р...

Це прозвучало наче знущальний сміх. Ліва рука Мікаеліса, в якій не було меча, дрібно затремтіла.

— Воно відступило? — запитав Сільвестіан.

— ...

Мікаеліс не мав сили навіть на коротку відповідь. Холодний піт від лихого передчуття стікав по його спині. Він зірвався з місця, вкладаючи в біг усю свою силу.

— Мікаелю...?!

Від обличчя, що постало в його думках, кров у жилах наче застигла. Мікаеліс несамовито мчав крізь крижаний весняний дощ.

«Принцесо!»

***

Ш-ш-ш-ш...

— Прошу, пройдіть до укриття, щоб сховатися від дощу.

— Ну і погода сьогодні.

Коли подорож на «Повітряному ковчезі» добігла кінця, почалася справжня злива. Членів імператорської родини та дворян запросили під намети. Івієнроуз пішла разом з усіма.

Заходячи під намет для імператорської родини, Ів почула тривожний крик птахоподібних магічних звірів і озирнулася. Вона побачила дещо незвичайне. На схилі гори піднімалася чорна енергія.

Спершу вона подумала, що це просто водяний туман від дощу. Проте скільки б вона не заплющувала та не розплющувала очі, чорний колір залишався виразним.

«Схил... це там, де левові лігва. Невже з Мікаелісом щось сталося...»

Саме тоді з боку лісу вибігли кілька гомункулів. Елайджа, що біг попереду, звернувся до Бріжіт:

— Ваша Високосте Третя принцесо!

— Ти вже повернувся? Що сталося? Змагання ще не закінчилися.

— На острові коїться щось дивне, тож ми поспіхом повернулися, аби подбати про безпеку господарів.

— Що саме дивне? Поясни детальніше...

Проте побачити було швидше, ніж почути. Поза межами бар'єра, на самому узліссі, почала клубочитися чорна енергія.