Розділ 3 — Розділ 3. Світ після того, як зів’яла троянда

— Що тут, в біса, сталося?

Голос Мікаеліса звучав настільки низько, що, здавалося, він не просто лине підлогою, а просочується в самі глибини підземного світу. Через його жахливу жагу до вбивства всі лицарі та солдати навколо тремтіли від страху.

— Чому, заради всього святого...

Минуло менше тридцяти хвилин відтоді, як Мікаеліс востаннє відвідував спальню-клітку, і він не міг повірити власним очам. Адже Івієнроуз , з якою він щойно розмовляв, перетворилася на бездушну оболонку.

«Тепер усе скінчено, то чому ж...»

Сьома імператорська принцеса, Івієнроуз Клоель Хаделамід .

Мікаеліс вирішив ще п’ять років тому завоювати її прихильність. Серед побратимів-гомункулів образ Ів був легендарним.

Вона була єдиною принцесою в історії імперії, яка стала вигнанкою у власному палаці, бо виступала за покращення ставлення до гомункулів і відкидала закоренілі жорстокі звичаї імператорської родини.

Багато гомункулів симпатизували їй і мріяли стати її особистими лицарями, і Мікаеліс був одним із них.

Проте Ів не призначала собі особистих лицарів серед гомункулів. Мікаеліс кілька разів наближався до неї, намагаючись з’ясувати її наміри або продемонструвати свою силу, що не йшла в жодне порівняння з іншими, але вона залишалася непохитною, мов залізна стіна.

Навіть облишивши надію стати її лицарем, Мікаеліс не міг перестати думати про неї та стежити за кожним її кроком.

Щоразу, коли Ів зазнавала несправедливості чи зневаги через те, що не дотримувалася палацових звичаїв, він помічав, як рідкісні емоції опановують його серцем. Він і сам не знав, коли навіть її непрактична чесність та впертість почали здаватися йому чарівними. Коли він нарешті схаменувся, то вже був безнадійно закоханий.

Це було болісне кохання до жінки, яка стояла незмірно вище за нього за статусом. Але Мікаеліс не змирився з долею і після багаторічного планування скинув імператорську владу. Спочатку він планував діяти помірковано, поступово захоплюючи вплив у палаці, але через посилення тиранії Бріжіт та наказ про шлюб Ів за розрахунком йому довелося діяти радикально.

Хай там як, заколот вдався. Тепер, коли Мікаеліс став імператором, для нього не залишилося жодних перешкод. Він думав, що лишилося тільки забрати Ів до себе.

Але зараз, коли мета була так близько, все перетворилося на попіл.

Мікаеліс розгубленим поглядом дивився на принцесу. Її тендітне тіло, наче у ляльки, не виявляло ознак ні дихання, ні пульсу. Раптом його фіолетові очі спалахнули гнівом.

— Я питаю вас! Як це сталося?!

Озброєні солдати та навіть найближчі піддані зіщулилися під тиском його люті. Саме тоді перед розлюченим Мікаелісом сміливо виступила Розеніт .

— Сестра сама вкоротила собі віку. Вона сказала, що як представниця імператорського роду бере на себе відповідальність і спокутує провину смертю.

— Наклала на себе руки?

— Так. Вона випила отруту беладони.

— Звідки тобі це відомо?

— Бо я бачила це на власні очі.

Розеніт промовила це ніжним, спокусливим голосом, торкаючись плеча Мікаеліса. Помітивши його погляд, вона не забула демонстративно погладити свій округлий живіт.

— Принцесо , невже це ти дала їй отруту?

— Ой, знову ти за своє — «принцесо». Тепер я твоя імператриця. І я ж просила називати мене на ім'я.

Замість серйозної відповіді Розеніт лише надула губи. Хоча Мікаеліс був холодним до всіх, вона вважала себе винятком. Тому, навіть зустрівшись поглядом із його сповненими люті фіолетовими очима, вона не злякалася. Навпаки, вона зухвало зізналася у скоєному.

— Ой, які страшні очі! Добре, добре, я відповім, — промовила вона. — Так, Мікаелісе , це правда. Я допомогла сестрі спокутувати провину. Мені здалося, ти ніяк не міг зважитися на її страту, тож я, як твоя дружина, прийняла правильне рішення замість тебе.

— ...

— Від крові імператорського роду, яка не хоче співпрацювати з тобою, будуть лише нещастя. Ти й сам це знаєш. Тобі достатньо мене однієї поруч, як це було досі й буде надалі...

— Стули пельку, принцесо .

— Мікаелісе ?

Уся жага до вбивства Мікаеліса зосередилася на Розеніт . Вона вперше бачила його таким холодним і страшним. Розі розгубилася й заїкнулася:

— М-мікаелісе , що з тобою?

— Не торкайся мене.

Мікаеліс відштовхнув руку Розеніт , наче це була якась огидна комаха. Хоча фізичного болю це не завдало, вона відсахнулася так, ніби її вдарили по обличчю.

— Що ти робиш…

У її рожевих очах, схожих на рубіни, миттєво заблищали сльози. Розеніт почала поводитися так, ніби вона — найнещасніша жінка у світі.

Однак Мікаеліс, ігноруючи її драму, розвернувся.

— Ів ...

Лише коли він глянув на Ів , що нерухомо лежала на підлозі, кривава лють у його очах трохи вщухла. Він торкнувся блідої щоки принцеси. Тіло ще зберігало тепло, але в цьому холодному місці воно могло швидко зникнути. Мікаеліс дбайливо взяв тіло Ів на руки.

— Мікаелісе ! — Розеніт заступила йому шлях. — Ти що, ігноруєш мене? Як ти можеш так зі мною поводитися?! Не ігноруй мене! Це ж я! Твоя дружина, Розеніт !

— Геть з дороги, принцесо .

Погляд, яким Мікаеліс дивився на неї, був гострим, мов лезо меча. Лише засліплена власною зухвалістю Розеніт не відчувала смертельної небезпеки. Один із лицарів-гомункулів, не витримавши, спробував її зупинити:

— Ваша Величносте імператрице , Його Величність не в гуморі. Будь ласка, відступіть...

— Геть! Як ти смієш перечити мені? Нікчемні раби, знайте своє місце!

Це не допомогло. Навпаки, за ангельським обличчям Розеніт проглянулась її потворна вдача. Навколо було понад десять наближених до Мікаеліса гомункулів, і всі вони дивилися на неї з глибоким розчаруванням. Розеніт , перекриваючи вихід із в’язниці, закричала з перекошеним від злості обличчям:

— Мікаелісе , якщо ти й надалі так поводитимешся, я змушу тебе пошкодувати!

— Пошкодувати?.. Невже я можу шкодувати про щось більше, ніж зараз?

— Ха! Ти що таке кажеш? Забув? Я при надії! Я ношу твою дитину!

Бачачи, що Мікаеліс мовчить, Розеніт подумки зраділа: «Так я і знала».

Хоча це життя було створене не через фізичне кохання, а за допомогою алхімії, вона вважала це плодом їхньої любові. До вчорашнього дня Мікаеліс так само дбав про плід у її лоні, як і вона, щодня перевіряючи їхній стан. Вона не вірила, що людина може так змінитися за один день.

Але Мікаеліс вмить розбив її ілюзії.

— Дитина? — у його голосі чувся відвертий глум. — Ти про ту масу клітин, створену за допомогою Філософського каменю, яку вживили в тебе під час експерименту?

— Що... що ти кажеш? Маса?

— Схоже, ти переплутала «експеримент» із «вагітністю». Філософський камінь реагує лише на імператорську кров, а я можу контролювати гомункулів. Я лише використав твоє лоно, щоб створити гібрида людини та гомункула, аби отримати владу над Філософським каменем.

Це не мало нічого спільного з коханням.

Розеніт зблідла, але не здавалася:

— Але все одно дитина в моєму животі — це наше спільне дитя! Це плід нашого кохання!

— Наше дитя... — голос Мікаеліса перекосило від огиди.

Насправді, оскільки Мікаеліс міг контролювати будь-якого гомункула, біологічний матеріал для плоду не обов'язково мав бути його власним. Шкода було лише, що навколо багато зайвих вух, і він не міг сказати їй усю правду. Проте у нього були інші слова, щоб завдати їй удару.

— Називати це дитиною занадто щедро. Те, що всередині тебе — неперевірений алхімічний зразок. Гібрид людини та гомункула не має прецедентів. Хто знає, чи воно народиться людиною, чи чудовиськом?

— Чудовиськом?! Як ти можеш таке казати про нашу дитину!..

— Хіба ви, члени імператорської родини, не завжди так називали нас? Ти занадто чутлива.

Кинувши ці сповнені зневаги слова, Мікаеліс відвів погляд.

— Заберіть принцесу .

— Слухаємось!

— Мікаелісе!...

Щойно пролунав наказ, лицарі-гомункули витягли Розеніт з проходу, наче якийсь непотрібний пакунок. З нею ніколи так не поводилися. Вона дивилася на Мікаеліса, який спокійно йшов коридором, тримаючи на руках її зведену сестру. Тріумф від успішного отруєння, який вона відчувала нещодавно, миттєво зник.

— Стій! А ну стій! Як ти міг так вчинити зі мною?! — кричала вона йому в спину з очима, налитими кров’ю. — Що в тій жінці такого, що ти змушуєш мене почуватися такою нікчемною?!

Крики Розеніт відлунювали порожніми коридорами, але ніхто не збирався її слухати.