Розділ 86 — Розділ 86

Наталі продовжила пояснення:

— Пошукові големи чутливо реагують на ману, але для отримання результату потрібен час. Ми плануємо проводити вимірювання, змінюючи їхнє положення з інтервалом в одну годину.

— Гм, зрозуміло.

Оскільки радіус дії одного голема становив близько 50 метрів, саме на таку відстань вони й пересувалися. Навіть за умови безперервної роботи, за день вдавалося дослідити заледве один кілометр. Враховуючи, що довжина ущелини Зелькатос сягала цілих 40 кілометрів, така швидкість здавалася гнітючою.

— Крім того, на дні ущелини живе багато магічних звірів. Оскільки нам доведеться паралельно займатися їхнім винищенням, реального часу знадобиться ще більше.

Серед безперервного потоку негативних звітів знайшовся той, хто не зміг стримати емоцій.

— Хе-хе-хе, це й справді неможливо.

— Чому ви радієте, графе Санчес?

— Ой! Н-ні, що ви, Ваша Високосте!

Наталі, яка мовчки спостерігала за цим, нахмурилась в бік Хосена. Вона ще з першої зустрічі відчула, що від цього типа не буде жодної допомоги, лише перешкоди.

Проковтнувши зітхання, Наталі знову повернулася до Ів. Здавалося, принцеса, яка була ще зовсім дівчиною, не відчувала злоби Хосена, бо була повністю занурена у вивчення карти. Магиня вказала вказівним пальцем на точку на карті — східний початок ущелини.

— Дуже прикро, що, окрім самої назви «ущелина Зелькатос», ми не знаємо точного місця залягання. Якщо нам не пощастить, пошуки можуть затягнутися на понад місяць.

— Що ж, просувайся крок за кроком. Головне — не перенапружуйтеся в дні, коли доводиться битися з магічними звірами.

Навіть після звістки про те, що доведеться бути відсутньою в імператорському палаці цілий місяць, Ів відповіла спокійно. Наталі була вражена цією незворушністю.

«Невже вона готова пожертвувати світським сезоном, коли закладаються основи влади?»

Хоча виправдання експлуатації гомункулів було дещо сумним, Наталі не мала великих очікувань щодо цього — адже члени імператорської родини зазвичай такими й були.

«Людина не може бути ідеальною в усьому», — подумала вона.

Проте насправді Ів знала точне місце, де були поклади магічних кристалів.

«Наскільки я пам’ятаю, це було приблизно на рівні однієї чверті шляху зі сходу. Це займе від десяти днів до двох тижнів. Непоганий термін».

Ів згорнула карту в рулон і повернула її Наталі.

— Я заїжджатиму щодня для перевірки. Доповідай про будь-які, навіть найменші відхилення від норми.

Коли Ів розвернулася до карети, Хосен поспіхом замахав руками:

— Я... я залишуся тут, щоб наглядати за місцем робіт, Ваша Високосте.

— Як знаєш.

Ів легковажно дозволила. Наталі була не в захваті, але промовчала. Мікаеліс підійшов ближче:

— Супроводити вас до замку барона, Ваша Високосте?

— Ні.

Ів похитала головою.

— Зв’яжіться з дамою Белкрам. Я поїду до копальні.

При згадці про Каделін, яку зараз, мабуть, допікав Алвен, на обличчі Ів з’явилася пустотлива посмішка.

***

Лапіс — селище, що межувало з відкритою копальнею Галамута.

Всупереч своїй красивій назві, це було суворе поселення, створене на розчищеному пустирі. Уся територія навколо селища, копальні та ущелини Зелькатос була спустошеною. Причиною було те, що саме тут відбулася фінальна битва з Галамутом. Земля, отруєна подихом магічного дракона та бойовими закляттями, все ще потребувала відпочинку.

У селищі не було жодних особливих споруд, окрім колодязя в центрі. Будинки стояли впритул один до одного без жодного порядку, через що вулички були звивистими й вузькими. Прогулюючись селищем, Алвен невтомно працював пером.

— Гм, будинки зведені на стінах без фундаменту, а зверху вкриті соломою. Це архітектурний стиль, який можна було побачити в селянських господарствах років двісті тому.

— Це не називають «архітектурним стилем». Це просто злидні, — різко відповіла Каделін. Їй було важко терпіти те, як він намагався прикрасити ці жахливі умови.

— Ну, мабуть, так.

Алвен був настільки заклопотаний звітом, що пропустив слова Каделін повз вуха. Вони дійшли до пустиря, який з натяжкою можна було назвати площею. У центрі стояв досить широкий прямокутний кам’яний колодязь. Алвен оглянув його і знову щось швидко записав.

— Отже, це колодязь, який забезпечує питну воду. Понад тисяча гомункулів залежать лише від нього одного?

— Так. Є й інше джерело, але воно досить далеко, і вже кілька років там оселився сильний магічний звір, тому доступ туди закритий. Було б чудово, якби проблему з цим звіром вирішили.

— Гм, оскільки місцеві гомункули призначені для каторжних робіт, а не для бою, винищити звіра їм буде важко. У будь-якому разі, джерело питної води лише одне. Як я бачу, її ледь вистачає навіть просто на пиття.

— Так. Тому, коли йде дощ, ми обов’язково збираємо дощову воду, а під час сильної посухи рятуємося деревним соком. У селищі завжди багато спраглих. Чи знаєте ви, наскільки важлива вода для тих, хто займається важкою працею...

— Так-так, зрозуміло.

Алвен відповідав неуважно, вткнувшись у папір. Каделін подивилася на нього з огидою.

«Невже в тебе немає ні краплі співчуття? Бездушний чинуша!»

Минуло чимало часу, поки вони оглядали селище. Тіні Алвена та Каделін помітно подовшали.

Донг.

Саме тоді пролунав звук великого дзвона, що сповіщав про кінець робочого дня.

— Тепер гомункули повертатимуться до селища. Буде вечірня роздача їжі.

— Треба й туди зазирнути.

Каделін та Алвен попрямували до входу в селище. Перед ними з’явилася довга процесія гомункулів, що поверталися. Алвен помітив дещо особливе:

— Усі вони сиві?

Гомункули на копальнях не могли знімати кайдани, що обмежували магічні ланцюги. Використання магії всередині копальні могло спричинити масштабну катастрофу. Це був відомий факт: якщо тривалий час пригнічувати магічну силу за допомогою таких кайданів, колір волосся гомункулів змінювався. У тих, хто з народження не знімав цих кайданів, пігмент повністю зник із волосся.

— Волосся посивіло, як у людей похилого віку... з таким виглядом вони нізащо не зможуть втекти, бо їх одразу впіймають.

Дивлячись на Алвена, який говорив про це з цікавістю, Каделін не стримала гніву:

— Забудьте про колір волосся, подивіться на їхні обличчя. Хіба ви не бачите, як вони виснажені каторжною працею?

— Ах, так це вираз виснаження, а не просто відсутність емоцій? Я думав, у гомункулів від природи немає емоцій.

— Ха, все з вами ясно. Більше нема про що говорити.

Каделін підійшла до місця роздачі їжі. Вона почала допомагати розливати черпаком кашу з великого казана.

— Дякуємо, пані Каделін...

Кожен гомункул вітався й отримував свою порцію. Всупереч упередженням, стосунки між наглядачкою та робітниками здавалися хорошими. Поки Каделін працювала, Алвен крутився поруч і заглядав у казан.

— Це житня каша.

— Так. Імператорський двір щотижня надсилає жито та овес. Оскільки воно приходить необмолотим, ми готуємо з нього кашу. Все одно тут немає ні печей, ні пекаря.

— Гм, на смак вона... ну, стерпна... О, я щось відчув на зубах, це боби?

— Так. Це не та їжа, яку надає імперія. Баронеса Панелло, турбуючись про стан гомункулів, щомісяця надсилає їх.

Для тих, хто не міг їсти м'ясо, боби були цінним джерелом білка. Каделін ледь не розчулилася від вдячності до своєї подруги.

— А що це за будівля, куди несуть цілий казан каші? Невже ті, хто не працюють, теж отримують їжу?

Він був зайве спостережливим. Каделін напружилася:

— Це місце, де відпочивають хворі. Треба добре їсти й відпочивати, щоб потім знову працювати.

— Гм, зрозуміло.

Алвен знову дістав перо й почав нотувати вголос:

— Роздача житньої каші з бобами навіть тим гомункулам, які не працюють...

Каделін спалахнула від люті, їй захотілося негайно схопитися за батіг.

«І це наближений принцеси! Як же хочеться хоча б десять разів вперезати по цій противній спині!»

Тієї миті Алвен глянув на її батіг. Коли вона здригнулася, він запитав:

— Гарний батіг. Ви ним шмагаєте гомункулів?

— Зовсім ні! Це просто символ посади головного управителя.

— Символ?

— Це та сама логіка, за якою навіть зараз, коли магія замикання стала повсюдною, символом старшої покоївки залишається зв’язка ключів.

— А-а, пережиток минулого.

Щоб розвіяти упередження Алвена, Каделін пояснила:

— Гомункулам прищеплено покору, тож вони працюють сумлінно. Батіг навіть не потрібно використовувати.

— Значить, ви їх не шмагаєте. Тоді чим зазвичай займаєтеся ви, дамо Белкрам?

— Я стежу за працею та життям гомункулів, керую зберіганням кристалів. Якщо ми не виконуємо місячну квоту видобутку, я маю переконливо пояснити причини й домовитися про коригування плану на наступний місяць.

Алвен перестав писати й подивився на Каделін:

— Я чув, що з того часу, як ви обійняли посаду, смертність серед гомункулів значно знизилася. Схоже, саме завдяки цим заслугам вас не зняли з посади минулого року, попри низькі показники видобутку.

— ...Ви добре поінформовані.

Вона не очікувала почути від нього слів визнання. Саме тоді до неї підійшов інший наглядач і доповів:

— Дамо Белкрам, Сьома принцеса наближається до копальні.

— Треба йти.

Каделін імпульсивно передала черпак Алвену:

— Роздавайте їжу як слід, пане Редмоне.

Сподіваючись, що в цього чинуші з’явиться хоч крапля милосердя, Каделін пішла.

***

Гігантський магічний дракон Галамут зустрів смерть, впавши у величезне озеро. Тому копальня Галамута з’явилася на місці засипаного озера. Зараз копальня виглядала як велетенська кругла вирва діаметром один кілометр і завглибшки понад 500 метрів.

Що глибше йшла яма, то вужчою вона ставала. Копальня у формі перевернутого конуса нагадувала вир, що засмоктує в пекло.

Особливо це відчувалося на тлі криваво-червоного заходу сонця. Ів злегка здригнулася від цього моторошного видовища:

— Таке відчуття, ніби я дивлюся на кінець світу.

— Як романтично. Побачити кінець світу разом із принцесою.

Серце Ів знову підскочило від несподіваного зауваження Мікаеліса.