Розділ 90 — Розділ 90

Тепер Івієнроуз остаточно переконалася: Алвен не мав хисту до втішання.

Як і завжди, пригніченість Ів першим помітив Мікаеліс. Коли Алвен та Піона пішли допомагати з роздачею їжі й вони залишилися наодинці, він тихо промовив, щоб чула лише вона:

— Гомункули не дурні. Скоро знайдуться ті, хто збагне твої справжні наміри.

— Я роблю це не для того, щоб вони обов’язково це збагнули.

— А я хочу, щоб збагнули. Бо прагну, аби шлях моєї принцеси був сповнений честі та прославляння.

Як і завжди, слова визнання від Мікаеліса мали для Ів особливе значення. Коли її щоки ледь помітно спалахнули, низький голос Мікаеліса продовжував відлунювати в її вухах:

— Не варто недооцінювати власну шляхетність, вважаючи, що ти лише спокутуєш гріхи імператорської родини. Незалежно від твоєї крові, те, що ти робиш — сміливий і гідний вчинок. Хіба я не казав? Думка про визволення гомункулів — це те, на що не наважився б навіть заколотник.

На відміну від Алвена, Мікаеліс мав неабиякий хист до втішання. Дослухавши, Ів відчула клубок у горлі й покликала його:

— Мікаелісе.

— Так, принцесо.

— Хочеш лише сьогодні побути номером один в ієрархії?

— Лише на певний термін? Це занадто жорстоко. — Мікаеліс вдав, ніби образився. Ів радісно всміхнулася й зізналася:

— Навіть якщо всі інші не знатимуть, мені достатньо того, що знаєш ти, Мікаелісе.

— Це велика честь.

— Я серйозно.

У цю мить для Івієнроуз було зовсім не важливо, що Мікаеліс — Король гомункулів. Вона щиро відчувала, що його визнання цінніше за визнання всіх інших людей разом узятих.

Ів знову подивилася в бік гомункулів, які отримували їжу, і сказала:

— Я зроблю так, щоб віднині вони отримували таку вечерю щодня.

— Сьогодні перший день, тож у тих, хто пече хліб, було багато помилок. Коли вони призвичаяться, все стане ефективнішим.

— Так. До того часу я хочу дати їм рецепти хліба з додаванням бобів або м’яса.

— Навіть м’яса?

— Думаю, я купуватиму м’ясо за власні кошти й надсилатиму через баронесу Панелло.

— Грошові витрати залишають слід. Якщо стане відомо, що ти регулярно надаєш допомогу гомункулам на копальнях, від цього не буде нічого хорошого.

— Ми зробимо так, щоб ніхто не дізнався. У мене ж є Алвен, тож усе буде гаразд.

На мить погляд Мікаеліса став суворішим.

— Принцеса дуже довіряє пану Редмону.

— Так. Майже так само, як і тобі, Мікаелісе.

Від цієї фрази погляд Мікаеліса миттєво пом’якшав. Проте невдовзі він відчув дивне сум’яття. Чим більше він обмірковував почуте, тим сильніше його дратувало те, що його ставлять в один ряд з Алвеном.

«Що це за неприємний осад?».

Він намагався знайти відповідь, але вона не давалася.

Тим часом Ів згадала про одну важливу справу, про яку ледь не забула.

«Оскільки справи впорядковані, треба допомогти Мікаелісу пробудити силу Короля».

Аби прискорити пробудження, Мікаеліс мав спілкуватися зі своїми одноплемінниками, відчуваючи з ними зв’язок. Це звучало досить абстрактно, але Ів витлумачила це просто: «Треба підвищити рівень близькості».

Для цього насамперед слід було створити нагоду, щоб Мікаеліс побув серед своїх.

Ів звернулася до нього:

— Мікаелісе, також допоможи з роздачею їжі.

— З роздачею?

— Так. Я стоятиму тут і наглядатиму як справжня принцеса, схрестивши руки, а ти роздавай хліб. Заодно спробуй приязно з ними поспілкуватися.

— Приязно….

Для Мікаеліса це слово було сумнівним. Ще з часів розплідника він бачив безліч гомункулів, які почувалися поруч із ним ніяково.

— Як накажете.

Звісно, оскільки наказ було віддано, чеснотою лицаря було його старанне виконання. Він переніс кошик із житнім хлібом і створив ще одну чергу. Проте гомункулів, які підходили по хліб до Мікаеліса, було небагато.

«Як і очікувалося, я викликаю у них дискомфорт».

Це не було сюрпризом. Наскільки знав Мікаеліс, такі гомункули як Сільвестіан, котрі ставилися до нього спокійно, були великою рідкістю.

«Тепер, коли я про це думаю, можливо, це також пов’язано із силою Короля».

Навіть неозброєним оком було видно, що черги суттєво різнилися за довжиною. Ті поодинокі гомункули, що підходили до Мікаеліса, явно побоювалися його. Спроба приязної розмови, очевидно, дала б лише зворотний ефект.

Минуло чимало часу, поки Мікаеліс мовчки зосередився на роздачі хліба. Тоді сталося дещо неочікуване.

— Пе-перепрошую….

Один хлопець-гомункул першим заговорив до Мікаеліса. Він був ще зовсім дитиною, чиє волосся ще навіть не почало сивіти. Зібравшись із духом, хлопчик промовив:

— Чи не могли б ви… роздати хліб та суп також і в «Притулку»?

Притулком називали місце, де перебували хворі або поранені гомункули.

— Я ледь не забув про них. Дякую, що підказав.

Мікаеліс негайно пішов до Івієнроуз за дозволом:

— Прошу наказати роздати хліб та суп хворим у Притулку.

— Справді, був же ще Притулок.

Ів підвелася. Вона й так планувала сьогодні туди завітати.

«Казали, що тут лютує невиліковна хвороба, яка повільно вбиває гомункулів. Треба з’ясувати, що це».

Згідно зі звітом Алвена, більшість гомункулів у Притулку страждали на «гарячкову задерев’янілість». Цю назву використовували в селищі Лапіс для зручності: симптомами були виснажлива лихоманка та поступове твердіння тіла, що нагадувало дерево, аж до самої смерті.

Ця недуга була такою ж давньою, як і сама історія видобутку магічного каміння, але досі не було відомо ані точних причин, ані способів лікування.

«Навряд чи вона справді невиліковна. Просто імператорська родина покинула це напризволяще, бо хворіють лише гомункули».

Для імператорського дому гомункули нижчих рангів були лише розхідним матеріалом. Члени родини вважали смерть на копальнях чимось буденним, тому не приділяли уваги цій хворобі. Наприклад, навіть Ів дізналася про існування цієї недуги лише прибувши до селища Лапіс. Це було прикро, враховуючи, скільки членів імператорської родини до неї приїжджали сюди з офіційними місіями.

Через глибоке почуття відповідальності Ів хотіла особисто побачити пацієнтів.

— Передай дамі Белкрам, щоб принесла суп, а ми поки візьмемо хліб і підемо вперед.

— Принцеса збирається особисто йти до Притулку?

— Так.

— Прошу передумати. Там зібрані немічні та хворі. Не можна допустити, щоб принцеса заразилася.

— Все гаразд. У звіті Алвена було зазначено, що хвороба не є заразною. До того ж, я хочу побачити це на власні очі.

— Якщо така воля принцеси, нічого не вдієш.

Те, що Івієнроуз особисто відвідує Притулок, суперечило б образу «жорстокої принцеси». Тому вона накинула плащ із капюшоном і вийшла зі свого намету. Тим часом Мікаеліс передав наказ Каделін і завантажив житній хліб на візок.

Притулок складався не з однієї будівлі, схожої на сарай, а з кількох таких хатин, що утворювали невеликий квартал. Вони увійшли до хатини, що стояла в самому кутку. Там, у напівтемряві, куди майже не потрапляло світло, лежало близько п’ятнадцяти гомункулів. На їхніх виснажених та сухих, мов кора, тілах виступив гарячковий висип; усі вони страждали від високої температури, але не могли навіть поворухнутися. Їхні м’язи стали дерев’яними.

«То ось чому хворобу назвали саме так».

Всі вони здавалися позбавленими життя, нагадуючи дрова зі старого дерева, що ось-ось спалахнуть. Обличчя Ів та Мікаеліса спохмуріли. Ів була глибоко шокована. Вона знала про стан хворих зі звіту, але побачити це на власні очі було зовсім іншим досвідом. Лише через тривалий час вона змогла нарешті промовити:

— Хліб… вони навряд чи зможуть його з’їсти.

— Схоже на те.

У цей момент Каделін Белкрам, яка прибула пізніше з казаном супу, побачила Ів та Мікаеліса. Підійшовши, вона мовила з гіркотою в голосі:

— Ви зайшли саме до того будинку, де лежать ті, хто найближче до смерті.

— Зрозуміло.

— На цю недугу зазвичай страждають гомункули, які провели на копальнях понад тридцять років. Тому є припущення, що це отруєння залишками інкарнації думок Галамута на відкритих розробках… Ох, Ваша Високосте Сьома принцесо.

Каделін раптово замовкла від подиву. Ів мовчки підійшла до хворого й торкнулася його чола, перевіряючи температуру.

— Не лякайтеся. Вона ж не заразна, чи не та?

— Ой, ні, але як же так, щоб Ваша Високостість…

Поки Каделін нервувала, Ів продовжувала оглядати хворого. Окрім вимірювання температури, вона кінчиками пальців натискала на різні ділянки тіла. Звісно, Ів не була лікарем. Її спроби пальпації обмежувалися лише відчуттям твердості та жару, спричинених хворобою.

Проте Ів була магинею та голем-алхіміком. Невід’ємною частиною створення големів було глибоке розуміння ядер та магічних ланцюгів. Отже, Івієнроуз була справжньою експерткою з мана-ядер та мана-ланцюгів. Просто пропустивши крізь них ману, вона могла миттєво виявити відхилення.

Саме зараз Ів почала застосовувати свій фах.

— Хм….

Мікаеліс та Каделін, що спостерігали за нею, подумки наказували собі не плекати марних надій. Через деякий час Ів прибрала ману від своїх пальців і мовила:

— Чомусь мені здається, що ця хвороба мені знайома.