Розділ 92 — Розділ 92

Коли Мікаеліс вивів із тіла майже всю ману, він нарешті витер піт і приземлився на землю.

— Ху-у...

Його обличчя виглядало бадьорим, наче він щойно з приємністю прогулявся або потренувався. Гомункули, які до цього тремтіли від страху, гадаючи, чи не завалиться небо від його сили, приголомшено вставилися на Мікаеліса.

Мікаеліс, не звертаючи уваги на ці погляди, якими зазвичай дивляться на магічного дракона, спокійно повернувся до Притулку.

— Я відновлю лікування.

— Га? А, так, звісно.

Івієнроуз прийшла до тями, зачувши спокійний голос Мікаеліса. Вона також була серед тих, хто заціпеніло спостерігав, як він обрушує на небо свої жахливі атаки.

«Ти таки неймовірно сильний, Мікаелісе».

Погляд Ів, сповнений захвату, був настільки пильним, що Мікаеліс озирнувся.

— Ваша Високосте, у Вас напевно ще багато справ, тож залиште це мені та повертайтеся до намету.

— Мабуть, так і зроблю. Я заходитиму час від часу.

Після того як Ів покинула Притулок, Мікаеліс ще завзятіше зосередився на лікуванні через поглинання мана.

— Чому я тут...?...

— Я... я вижив?

Тих, до кого поверталася свідомість і хто розгублено озирався довкола, забирала Каделін Белкрам.

Поглинання мани тривало уже дві години. Каделін усвідомила, що Мікаеліс Агніто навіть не вечеряв. Принісши йому хліб та суп, вона звернулася до нього:

— Яке ж це щастя, що Її Високість Сьома принцеса та сер Агніто прибули до селища Лапіс.

— Це справа моїх одноплемінників. Я сам вдячний дамі Белкрам за те, що вона весь цей час дбала про них.

— Одноплемінники... Здається, я вперше чую таке слово.

— ...

Гомункули, яким прищеплювали лише екстремальний інстинкт виживання та сліпу вірність, майже не мали відчуття спільності між собою. Лише тоді Мікаеліс зрозумів, що висловився не як звичайний гомункул. Відчувши незрозумілу незручність, він швидко змінив тему:

— Лікування тих, хто був непритомним, завершено. Чи не могли б ви підготувати тих, хто при тямі?

— Так. Покладіться на мене.

— А я піду вивільню надлишок мани.

Минуло чимало часу після того, як вечірня заграва згасла. Настала глибока, тиха ніч. Гомункули або вкладалися спати, або просто відпочивали, витягнувши втомлені тіла. Дехто з них, спершись на одвірки порожніх дверних прорізів, роздивлявся похмурі краєвиди селища. Коли погляди кількох із них зустрілися з очима Мікаеліса, вони здригнулися й поспіхом відвернулися.

Мікаеліс стримав зітхання. Він звик до відчуження, але сьогодні це чомусь ятрило душу.

Саме тоді нічне повітря пронизав золотавий метелик.

— Амбер.

Тріпотіння крилець.

— Моя принцеса, схоже, дуже зайнята.

Мікаеліс дозволив Амбер сісти на палець, а потім дбайливо пересадив на плече.

— Амбер, цього разу ти теж полетиш зі мною. Я покажу тобі небо, якого не сягнути твоїм крилам.

Мікаеліс відштовхнувся від землі. Його тіло злетіло високо в нічне небо, де панував повний місяць.

Вуш-ш-ш-ш!

На висоті вітер був лютим. Здавалося, Амбер на плечі ось-ось знесе, наче пелюстку під час шторму. Мікаеліс розстебнув комір і відкрив перед свого лицарського сюртука. Амбер, ніби тільки на це й чекаючи, відчайдушно затріпотів крильцями та пірнув всередину однострою.

Дивлячись на метелика у себе на грудях, Мікаеліс глузливо промовив:

— Навіть такий вітерець витримати не можеш. Своєю слабкою витривалістю ти так схожий на мою принцесу.

Тріп!

— Що таке? Чорний пилок сиплеться.

Мабуть, через те, що він почав кепкувати з творчині, Амбер виказав своє невдоволення. Мікаеліс удав, що нічого не помітив, і тихо розсміявся.

Невдовзі Мікаеліс досяг значної висоти. Він вагався, чи не вивільнити ману знову, розсікаючи повітря аврою меча, але передумав.

«Зараз ніч, тож варто зменшити шум».

Мікаеліс був тим, кому не бракувало здорового глузду.

Після роздумів він вирішив застосувати магію вогню. Навколо нього почали з'являтися незліченні вогняні кулі. Їхня кількість була настільки величезною, що здавалося, ніби він закликав армію вогню. Якби він спрямував це закляття на землю, воно могло б стерти з лиця землі ціле місто.

Із кожною новою вогняною кулею витрати мани зростали в геометричній прогресії. Крім того, саме утримання такої кількості вогню серед холодного й різкого вітру висмоктувало ману потоками. Ефективність була дещо нижчою, ніж від розсікання порожнечі «Нічним променем», але цілком задовільною.

Коли мана майже вичерпалася, Мікаеліс для фіналу одночасно підірвав тисячі вогняних куль просто в небі.

Панг! Панг-панг!

Як він і планував, звукове забруднення було значно меншим, проте все небо спалахнуло яскравим світлом. Це була серія вибухів, що створювала неймовірне видовище. Із землі це виглядало як справжній феєрверк.

Раптом Мікаеліс усвідомив, що опинився в дещо скрутному становищі.

«Ой, мана...»

Це була помилка в розрахунках. Те, що він вичерпав ману майже повністю, було добре, проте її залишилося замало навіть для магії польоту. Мікаеліс поспіхом почав спускатися. Це було падіння, що межувало з катастрофою. Амбер у нього за пазухою, мабуть, злякався, бо його крильця затремтіли.

Так.

Мікаеліс приземлився майже в ту саму мить, коли мана остаточно вичерпалася. Схоже, серце саме привело його — він опинився прямо перед наметом Івієнроуз.

Якраз у цей момент Ів вийшла назовні, щоб поглянути на феєрверк, влаштований Мікаелісом. Він підійшов до неї ззаду.

— Принцесо.

— Мікаелісе?

Побачивши Мікаеліса, Ів широко розплющила очі. Це було дивно, адже він навмисне подав голос, щоб не налякати її, та ще й заздалегідь відправив до неї Амбер. Причина стала зрозумілою миттєво.

— Що з твоїм волоссям?

Мікаеліс підставив чуб під світло з намету. Воно було блідо-рожевого кольору — точнісінько таке саме, як тоді, коли на ньому були кайдани. Він байдуже констатував свій стан:

— Схоже, коли мана вичерпується, відбувається зміна кольору.

— А, справді. Оскільки кайдани блокують циркуляцію мани в мана-каналах, стан вичерпання мани по суті ідентичний.

Це було нове відкриття щодо кольору волосся гомункулів. Зазвичай у гомункулів мана рідко закінчується повністю, тому про це, ймовірно, досі не було відомо.

— Гомункули справді чутливі до мани.

— Тіло створене так, щоб добре її відчувати.

Мікаеліс відповів і злегка відвів погляд. Ів настільки близько наблизила обличчя, навіть підводячись на пальці, щоб роздивитися рожеві пасма.

— Не зважай на колір. Скоро я поглину ману іншого гомункула і відновлюся.

— Шкода. Рожевий такий гарний.

— ...Я радий, що моїй принцесі подобається.

У його відповіді не було щирості. Було очевидно, що самому Мікаелісу цей колір волосся зовсім не до вподоби. Ів згадала, як колись сама ненавиділа свій лаймовий блонд, і тихо засміялася, знайшовши у ньому схожу рису.

У нічному небі, де щойно закінчився феєрверк, мерехтіли зорі. Мікаеліс підняв погляд і зауважив:

— Нічне небо схоже на макіяж панни Граніче.

— І справді.

Ів та Мікаеліс усміхнулися і зазирнули всередину намету. Там виднілася Піона, яка, втомившись від денних справ, куняла на стільці.

Ів запитала:

— Вже пізно, чи багато пацієнтів ще залишилося для лікування?

— Із тими, хто був без тями, я закінчив.

— Із тими, хто при свідомості, буде легше, бо можна домовитися про обмін маною.

— Це добрі новини. Планую закінчити до завтрашнього ранку.

— Так. Тоді з нагальною бідою ми впораємося. Проблема в пацієнтах, які можуть захворіти або отримати рецидив після від'їзду Мікаеліса. Оскільки не буде кому робити викачування мани, доведеться застосовувати алхімічні методи лікування. Я збираюся приготувати зілля, що пом'якшує застій мани, перш ніж ми поїдемо.

— Ви вже продумали і подальші кроки. Дякую за турботу, принцесо.

Мікаеліс знову подякував їй як представник гомункулів. Саме тоді Ів обережно поставила питання:

— Мікаелісе, чи не було сьогодні в тебе якихось дивних симптомів у тілі?

— Жодних.

Гадаючи, що Ів просто хвилюється за його здоров'я, він одразу заперечив.

— Ось як...

Побачивши, що ознак пробудження все ще немає, Ів похнюпилася. Мікаеліс злегка примружився.

— Здається, ти щойно розчарувалася.

— Ні, що ти.

Ів усміхнулася і замахала руками. Мікаеліс, як завжди, проявив чудові манери, не ставши розпитувати далі.

— Тоді я піду.

— Добре. Не перенапружуйся.

Переконавшись, що Ів зайшла в намет, Мікаеліс знову попрямував до Притулку. За час його відсутності Каделін облаштувала для нього лікувальний пункт. Завдяки цьому Мікаелісу не довелося витрачати сили на переміщення.

— Гм, щиро дякую.

— Я ніколи не забуду Вашої доброти.

Можливо, через те, що він був їхнім рятівником, вилікувані гомункули більше не відчували незручності поруч із ним. Навпаки, було чимало тих, хто без кінця дякував, аж поки Каделін не виводила їх.

Так він ще тричі вбирав у себе ману і скидав її, коли вона переповнювала тіло. Крізь розбите вікно почало пробиватися тьмяне світло світанку.

«Мабуть, використовувати магію всю ніч було занадто».

Мікаеліс відчув, як перед очима трохи туманиться. Він злегка насупився.

— Сере Мікаелісе, Ви в порядку? Може, Вам варто відпочити, якщо Ви втомилися?

— Ми зачекаємо, нічого страшного. Подумайте насамперед про своє здоров'я...

Гомункули не лише миттєво помітили його стан, а й почали додавати шанобливе звертання до його імені.

— Все гаразд.

Тієї самої миті, коли Мікаеліс заспокійливо махнув рукою, сталося щось дивне.

«Що це?»

Попри його слова про те, що все добре, поле зору раптом залило білим сяйвом. Він подумав, чи не втрачає свідомість, але ні. Свідомість залишалася чіткою та ясною.

Невдовзі біле світло зникло. Проте пейзаж, що відкрився перед ним, не був пунктом лікування в Притулку.

«Це...»

Величезна печера, що нагадувала лігво магічного дракона, вогка й неприємна темрява, дратівливий скрип і залізні грати. Це місце було йому до болю знайомим — повітряна в'язниця розплідника.

Мікаеліс знову став тим чудовиськом із довгим, як грива, волоссям, замкненим усередині. Кінчики його пальців похололи.

Саме тоді...

Ку-у-унг!

Повітряна в'язниця, у якій він був замкнений, звалилася на землю. Дивно, але удару не було. Мікаеліс зробив крок за відчинені двері в'язниці. Кайдани, що виконували роль обмежувальних пристроїв для мана-каналів, розлетілися на шматки. Слідом за цим його довге волосся почало забарвлюватися в чорний колір, наче вбираючи навколишню темряву.

«Принцесо... Де моя принцеса?..»

Тут, у повітряній в'язниці, дух Мікаеліса слабшав. Він відчайдушно намагався знайти світло й тепло. Проте його принцеси тут не було. Замість неї в темряві він побачив сотні пар очей. Усі гомункули розплідника пильно спостерігали за Мікаелісом.

«Хто ви такі?»

Коли Мікаеліс виявив настороженість, сотні гомункулів одночасно схилили перед ним коліна. Це була шана, що належить лише володарю. Очі Мікаеліса розширилися. І в ту ж мить біле світло знову спалахнуло, розвіюючи видіння.

— ...

Повернувшись до реальності, Мікаеліс відчув жар у грудях. Мана-ядро розпалилося. Він добре знав це відчуття — мана-ядро переходило на новий рівень розвитку. Мана-ядро, що визначає рівень магії, ніколи не росте через викачування мани. Якби це було так, світ би вже давно перетворився на арену боротьби магів, що вивчили викачування мани.

Судячи з видіння, ситуація була очевидною.

«А-а, ось як це робиться».

Він відчув це. Акт поглинання мани одноплемінників за їхньою згодою — саме через це можна було пробудити силу короля.

«Ну, я ж не вампір якийсь».

Саме тоді, коли він ледь не розсміявся від безглуздості цієї думки, його покликали:

— Сере Мікаелісе, Ви справді в порядку?

— А-а, так, усе добре. Справді. Продовжуємо лікування.

Рука Мікаеліса знову почала витягувати ману з грудей гомункула. Тепер, усвідомивши спосіб пробудження, він дещо зрозумів. Поглинання мани таких слабких нижчих гомункулів було недостатнім. Здавалося, що мана сильніших істот дасть набагато кращий ефект. Це було передчуття, близьке до впевненості.

«Кого б це висмоктати?»

Поки він роздумував, наче справжній вампір, першим обличчям, що постало в його пам'яті, було обличчя срібноволосого сусіда по кімнаті.

Примітка: щиро засміялась з коменту: “Гаразд, давайте вирушимо у світ BL…”