Розділ 93 — Розділ 93

З першими променями сонця Мікаеліс нарешті завершив лікування пацієнтів із мана-інфарктом.

Поглинання мани — це магія надзвичайно високого рівня. До того ж для швидкого виснаження надлишків енергії йому доводилося раз за разом використовувати атаки нищівної сили. Розумова та фізична втома, що накопичилася за ніч, була величезною. Прихиливши голову до стіни, Мікаеліс заснув так глибоко, наче знепритомнів.

І йому наснився сон.

У розкішному палаці імперії Хаделамід погляд Мікаеліса невідступно слідував за золотоволосою принцесою. Ів виглядала дещо дорослішою, ніж зараз. Якби він зустрів її років через п'ять, вона мала б саме такий вигляд.

Це не було схоже на звичайне сновидіння: свідомість залишалася чіткою, а всі відчуття — неймовірно живими. Навіть емоції та думки того часу неясним потоком проникали в його розум. Це було схоже на реконструкцію реальності, тому він інстинктивно збагнув: «Це спогади з минулого життя».

Сподіваючись знайти якусь підказку, Мікаеліс зосередився, аби ввібрати кожну деталь цього сну. Перед його очима поставало мирне повсякденне життя Івієнроуз: ось вона відпочиває в куточку бенкетної зали, ось п’є чай у салоні принцес, а ось підводиться на пальчики, щоб дістати книжку з бібліотечної полиці. Місця уві сні змінювалися, але Мікаеліс завжди пильно спостерігав за Ів, наче кожна дрібниця в її житті була для нього безцінною.

Він відчув легку гордість, адже цей сон був доказом того, що і в минулому житті він віддано служив їй як особистий лицар. Проте чим довше тривало спостереження, тим сильніше зростало його здивування.

«Чому принцеса здається такою далекою?».

Для нинішнього Мікаеліса Ів була найближчою людиною у світі. Але від тієї Івієнроуз, за якою він спостерігав уві сні, віяло холодом і відчуженістю. Він сподівався, що через кілька років вони стануть ще ближчими, проте все було навпаки.

«Можливо, це через сувору ієрархію між паном та слугою?».

Коли щемливий біль почав розливатися в грудях, сон знову змінився. Тепер Мікаеліс не просто спостерігав, а й взаємодіяв з Ів. Вони розмовляли наодинці на терасі під місячним сяйвом, танцювали одне навпроти одного в бальній залі, гуляли квітучим садом.

Це були звичайні будні. Однак із невідомих причин Мікаеліс із минулого життя відчував у ці миті такий нестерпний, палкий розпач, наче він до нестями прагнув чогось абсолютно недосяжного.

У цей час сон переніс їх до саду, де вишні розсипали пелюстковий дощ. Там вони разом пили чай. Ів простягнула Мікаелісу чашку улуну з прекрасним золотавим відтінком. Уперше за весь сон він почув її голос:

— Сере Агніто, не знаю, чи припаде цей чай вам до смаку. Що скажете?

— Мені подобається його аромат і колір. Особливо колір — він нагадує ваші очі, Ваша Високосте.

— …

— Ви почуваєтеся ніяково, Ваша Високосте?

— Так. Тому що ви... ой, ні, нічого.

У повітрі зависла напруга. Така натягнута й офіційна розмова була зовсім не схожа на їхні справжні стосунки. Саме тоді неясна тривога, що ятрила душу, перетворилася на жахливу реальність.

— Тоді я піду до Її Високості Восьмої принцеси. Бажаю вам приємно провести час.

Почувши власні слова, Мікаеліс відчув, як у жилах холоне кров.

«Піду до восьмої принцеси?».

Чому б це йому залишати Івієнроуз і йти до Розеніт, яку він навіть бачити не хотів?

Мікаеліс був приголомшений.

Тим часом уві сні він чемно вклонився Ів, розвернувся і покинув сад.

Поки він намагався заперечити побачене, сон наближався до свого фіналу. Щойно Мікаеліс підійшов до виходу з саду, як назустріч йому, ніби чекаючи, посміхнулася Розеніт:

— Чому ти так забарився, мій лицарю?

«Мій лицарю».

Від цих слів серце Мікаеліса обірвалося. Здавалося, він щойно став свідком справжньої трагедії.

***

Івієнроуз розплющила очі від яскравого сонячного світла. Вона побачила Піону, яка все ще солодко спала на невеликому переносному ліжку. Ів було приємно бачити, як ця юна дворянка сумлінно виконує свої обов'язки навіть у такому глухому краї. Аби не розбудити дівчину, принцеса тихо вмилася та переодяглася.

«Мікаеліс не повернувся».

За перегородкою, де зазвичай перебував її особистий лицар, було порожньо. Помітивши це, Ів негайно вийшла з намету.

«Він досі займається поглинанням мани?»

Надворі вже було світло. Оскільки настав пізній ранок, гомункули вже мали розійтися по копальнях. Ів пройшла через тихе й безлюдне селище. Діставшись Притулку, вона побачила намет, якого раніше не було — тимчасовий пункт лікування, облаштований Каделін. Звідти вилетів Амбер і радісно закружляв навколо принцеси.

— Мікаелісе, ти там?

Зазвичай Мікаеліс миттєво відгукувався на її присутність. Не почувши відповіді, Ів здивовано зайшла всередину.

Мікаеліс міцно спав, дбайливо притискаючи до себе «Нічний промінь».

Його поза була настільки зібраною, що на перший погляд могло здатися, ніби він просто заплющив очі на мить.

«Не прокидається».

Ів підійшла впритул, але він не зреагував. Це дало їй рідкісну можливість уважно роздивитися обличчя сплячого Мікаеліса.

Він справді нагадував того фатального красеня, перед чиєю вродою не встояла б і Біла Троянда Імперії. У його сплячому образі беззахисність поєднувалася з убивчою чарівністю. Особливо привертали увагу довгі вії, що густою тінню лягали на щоки. Від цього видовища в Ів з’явилося дивне, майже сором’язливе відчуття, наче вона підглянула за його особистими покоями.

«Ой, ні, про що я тільки думаю?».

Поки вона картала себе за ці думки, дихання Мікаеліса раптом стало важким. Його груди й усе тіло здригалися від сильної задишки. У голові Ів спалахнула тривожна здогадка: «Невже енергетичний конфлікт?».

Це було рідкісним, але небезпечним побічним ефектом поглинання мани. Оскільки Мікаеліс за ніч увібрав енергію багатьох гомункулів, ризик такого ускладнення значно зріс.

— Мікаелісе!...

Відчайдушно гукнувши його, Ів хотіла схопити його за плечі. У ту ж мить Мікаеліс розплющив очі. Важко дихаючи, він поступово сфокусував погляд на принцесі.

— Мікаелісе, ти в порядку?

— …Принцесо?

Почувши його голос, Ів не заспокоїлася. Навіть не спитавши дозволу, вона міцно схопила його за руку, щоб перевірити стан мана-каналів.

«Це не конфлікт енергій».

Тільки переконавшись, що все гаразд, вона змогла видихнути. Поступово дихання Мікаеліса теж вирівнялося.

— Ху-у, то ти не захворів. Налякав ти мене.

Ів полегшено зітхнула. Перевірку було закінчено, тож тримати його за руку більше не було потреби. Вона спробувала забрати долоню, але Мікаеліс не відпустив її.

— Мікаелісе?...

Він не відповів на її здивований оклик. Здавалося, він і сам не до кінця розумів, чому так вчинив. Між ними запала ніякова тиша. Зазвичай у такі моменти варто було б вибачитися за випадкову дію крізь сон і розімкнути руки.

Однак Мікаеліс цього не зробив. Натомість він розгублено промовив:

— Пробач мені за зухвалість, моя принцесо. Будь ласка, залишся... хоча б на мить залишся так.

— …

Це було надзвичайно незвичне прохання. Ів знову стурбовано подивилася на нього — зараз він виглядав неймовірно вразливим.

— Ти цілу ніч займався поглинанням мани. Мабуть, перевтомився і заснув у незручній позі. Ходімо до мого намету, там і відпочинеш.

Якби це був звичайний день, Мікаеліс би погодився. Але зараз він сказав інше:

— Мені наснився кошмар.

— Кошмар?

— Сон, у якому я став особистим лицарем іншого члена імператорської родини, а не твоїм.

Ів на мить замовкла, а потім ніяково посміхнулася:

— Що ж, для мене це теж був би кошмар.

— Справді? — обличчя Мікаеліса дещо посвітлішало. — Та людина була такою... я б краще помер, ніж став її лицарем.

— Невже це була Розі?

— Ти одразу здогадалася. Моя принцеса знає мене найкраще.

Ів відчула дивне сум'яття. Трохи вагаючись, вона запитала:

— І що ж це був за сон…?

Це було питання, що відкривало скриньку Пандори.

— Ми пили чай у саду, але ти сказала, що тобі незручно зі мною, і прогнала мене. А коли я вийшов, там на мене чекала восьма принцеса з лютим виразом обличчя. Найжахливіше те, що уві сні я був саме її особистим лицарем.

Цей сон був надто схожий на спогади з її минулого життя. Ів здригнулася від раптового почуття провини.

«Навіщо я тільки спитала!» — пошкодувала вона, але було вже пізно.