Розділ 1

Теплий морський бриз легенько ковзнув по обличчю молодого вампіра , несучи із собою солонуватий запах моря. Десь неподалік одна за одною накочувалися хвилі, тихо розбиваючись об золотистий пісок. Цей рівномірний, майже заколисуючий шум був єдиним звуком, що порушував бездоганну тишу навколо.

Сонце спокійно сяяло високо в небі, однак його промені зовсім не обпалювали шкіру. Навпаки — вони огортали приємним теплом, від якого все тіло поволі розслаблялося. Над морем не було жодної хмарини, а прозора блакить неба, здавалося, тягнулася нескінченно далеко, гублячись десь за обрієм.

Алекс повільно розплющив очі.

Декілька секунд він просто лежав нерухомо, мовчки дивлячись угору. Потім повільно перевів погляд убік.

Перед ним простягалося безмежне море. Сонячне світло розсипалося по його поверхні тисячами золотавих відблисків, через що здавалося, ніби сама вода була виткана зі світла.

Хлопець повільно підвівся, спершись на руки.

Прохолодна морська вода саме торкнулася його босих ніг, після чого так само неспішно відступила назад, залишивши на піску тонку мережу пінистих хвиль.

Він мовчки вдихнув на повні груди. Повітря було напрочуд чистим. Без запаху крові. Без диму. Без попелу.

“...Як же тихо. Настільки тихо... що навіть незвично.”

Алекс машинально опустив погляд на свою праву руку. Вона була на місці. Він повільно стиснув долоню в кулак, потім знову розтиснув пальці, декілька разів повернув кисть у різні боки, уважно спостерігаючи за кожним рухом. Жодного болю. Жодного дискомфорту. Рука слухняно виконувала кожну його команду, ніби ніколи й не була втрачена.

Після цього він прислухався до власного тіла. Ні болю. Ні виснаження. Ні важкості в м'язах, до якої він уже давно звик.

На устах хлопця з'явилася ледь помітна усмішка.

— Схоже... я все ж помер.

У його голосі не було ні страху, ні жалю. Лише спокійне прийняття факту.

Він ще раз перевів погляд на безкрає море. Хвилі все так само неспішно накочувалися на берег, сонце лагідно зігрівало шкіру, а легкий морський вітерець ліниво колихав повітря. Тут не існувало поспіху. Не існувало війни. Не існувало нескінченних битв, відповідальності чи постійної боротьби за життя.

Лише спокій. Алекс мовчки вдихнув на повні груди й, сам того не помітивши, посміхнувся.

— Красиво...

— Рада, що тобі сподобалося.

Позаду пролунав ніжний жіночий голос, у якому відчувалося щире задоволення.

Алекс не здригнувся й навіть не поспішив обертатися. Він лише спокійно підвівся з піску, обтрусив долоні й неквапливо озирнувся.

За декілька десятків кроків від нього пляж несподівано закінчувався, плавно переходячи в невелику лісову галявину. М'яка зелена трава вкривала землю густим килимом, а високі дерева відкидали легку тінь, крізь яку пробивалися сонячні промені. Там було так само тихо, як і на узбережжі, лише замість шуму хвиль повітря наповнював ледь чутний шелест листя.

Посеред цієї галявини стояв невеликий круглий дерев'яний столик. За ним сиділа висока жінка років тридцяти на вигляд. Довге світле волосся м'якими хвилями спадало їй майже до пояса, а легка біла сукня, що вільно огортала її постать, здавалася майже невагомою. Вона невимушено сперлася ліктем на стіл, поклавши голову на долоню, й дивилася на Алекса теплою, привітною усмішкою, ніби давно чекала цієї зустрічі.

Зустрівшись із ним поглядом, жінка легко нахилила голову.

— Чаю?

Ледь вона промовила це слово, як на порожньому столі без жодного спалаху чи магічного кола тихо з'явилися невеликий кришталевий чайник і дві прозорі чашки, наповнені бурштиновим чаєм, від якого повільно здіймалася тонка запашна пара.

Алекс мовчки рушив у її бік. Межа між узбережжям і лісовою галявиною була настільки плавною, ніби так і мало бути. Він ще раз коротко провів поглядом навколо, після чого підійшов до столика й спокійно сів навпроти жінки.

Не ставлячи жодних запитань, хлопець простягнув руку до чашки.

— Зачекай.

Алекс зупинився. Жінка усміхнулася, після чого легко клацнула пальцями. У ту ж мить закривавлений одяг і легкі обладунки, що ще мить тому вкривали тіло хлопця, безслідно зникли. Їх змінили акуратні чорні брюки та темно-червона сорочка з короткими рукавами. На ногах же взуття так і не з'явилося — босі ступні все так само відчували приємну прохолоду трави.

Жінка задоволено оглянула результат своєї роботи.

— От тепер значно краще.

Вона легким рухом долоні запросила його до чаю.

Алекс спокійно взяв кришталеву чашку. Гарячий напій приємно зігрів долоні. Він підніс її до губ і зробив декілька неквапливих ковтків. Заплющивши очі лише на мить, хлопець мовчки насолодився смаком, після чого поставив чашку назад на блюдце.

Жінка із цікавістю спостерігала за ним.

— І як тобі?

Алекс на декілька секунд замислився, ніби підбирав найточніші слова.

— Це найкраще, що я пив за останніх декілька років. Перший ковток відкриває тонкі квіткові ноти жасмину, які плавно переходять у легкі цитрусові відтінки, нагадуючи зрілий бергамот. Середні ноти розкриваються ніжним ароматом весняних польових квітів, а завершується все це теплим післясмаком медової солодкості з натяком на ваніль і легку м'ятну свіжість. Ідеальний баланс між витонченістю й насиченістю.

На її обличчі промайнуло неприховане здивування. Вона навіть не відразу знайшлася з відповіддю.

— Зізнаюся... я не очікувала настільки... точної відповіді. — Жінка тихо засміялася й також зробила ковток зі своєї чашки. — Якщо чесно, мені навіть на думку не спадало, що звичайний чай можна описати настільки детально.

Алекс лише ледь усміхнувся.

— Якби ти поставила мені це питання декілька місяців тому, я б, швидше за все, просто відповів: «Смачний чай». Але одна моя подруга навчила мене звертати увагу на подібні дрібниці.

Жінка хитро примружила очі.

— Подруга, значить... — Вона зробила ще декілька неквапливих ковтків, після чого задумливо подивилася кудись убік. — Зрозуміло... — Останнє слово прозвучало з ледь помітними, майже дитячими нотками невдоволення, які вона навіть не намагалася приховати.

Декілька секунд вони сиділи мовчки. Алекс знову перевів погляд на море, спокійно спостерігаючи за хвилями, що ліниво накочувалися на берег. Жінка ж задумливо дивилася кудись убік, повільно обертаючи чашку в руках.

Минуло ще декілька секунд. Вона зітхнула. Потім ще раз. Зрештою різко повернула голову до хлопця.

— Ні, ну це вже просто неможливо!

Алекс спокійно перевів на неї погляд. Жінка дивилася на нього з абсолютно щирим обуренням.

— Як можна бути настільки байдужим, Алекс? — Вона розвела руками. — Ти прокинувся в абсолютно незрозумілому місці. Перед тобою сидить незнайома жінка, яка знає твоє ім'я, пригощає тебе чаєм... а ти навіть не намагаєшся зрозуміти, що взагалі відбувається! — Вона нахилилася трохи вперед. — Невже тобі зовсім не цікаво, звідки я тебе знаю? Що це за місце? Хто я така?

На мить вона замовкла, після чого трохи тихіше додала:

— Якщо чесно... я сподівалася, що ти проявиш хоча б краплю цікавості.

Алекс ще декілька секунд мовчки дивився їй просто в очі. Потім кутики його губ ледь піднялися.

— А який у цьому сенс?

Обурення на обличчі жінки змінилося здивуванням. Алекс спокійно відкинувся на спинку стільця.

— Я вже помер. А це... — він повільно обвів поглядом море, галявину й небо. — Лише останні галюцинації, які показує мені підсвідомість перед тим, як усе остаточно закінчиться. — Він знову поглянув на безкрайнє море. — Скоро цього місця не стане. Як і мене. Тож зараз я просто насолоджуюся цією красою востаннє.

На декілька секунд знову запала тиша. А потім жінка тихенько засміялася. Спочатку ледь чутно. Потім голосніше.

— Ха-ха-ха... — Вона навіть прикрила рота долонею, намагаючись стримати сміх. — Отже, ось як ти все це сприйняв... Для тебе це лише передсмертні галюцинації. — Жінка трохи нахилила голову набік. — А якщо я скажу, що ти помиляєшся?

Алекс спокійно зустрів її погляд.

— Тоді, — з легкою усмішкою відповів він, — розкажи мені, що ж це за місце.

Уперше за весь час її погляд і усмішка стали трохи стриманішими.

— Це невеликий світ, який я створила спеціально для нашої розмови. Твоє тіло справді загинуло, але не душа. Саме її я й перенесла сюди, щоб ми могли спокійно поговорити. На жаль, цей світ існуватиме недовго. Час тут обмежений, і коли він спливе... твоя душа зникне остаточно. Саме тому я не хочу витрачати дорогоцінні хвилини на довгі пояснення.

Вона зробила невеликий вдих.

— Натомість одразу поставлю тобі найважливіше запитання. — Жінка дивилася йому прямо в очі. — Якби в тебе з'явилась можливість прожити це життя вдруге... ти б нею скористався?

— Так.

Алекс не вагався ні секунди, давши чітку відповідь.

— Так швидко погодився?

— Ти ж сама сказала, що часу в нас небагато.

На її обличчі знову з'явилася тепла усмішка.

— І справді. — Вона відставила чашку вбік і, поклавши долоні на стіл, продовжила вже значно серйознішим голосом. — Тоді слухай уважно. Я хочу повернути тебе на двадцять років у минуле. У той день, коли тобі виповнилося чотирнадцять. Причина тут дуже проста. Світ, який ти знаєш... приречений. Війна вже забрала надто багато життів і дуже скоро забере ще більше. Навіть якби ти дивом пережив останню битву, це вже нічого б не змінило.

Жінка ненадовго замовкла.

— Я хочу, щоб ти не допустив початку цієї війни. Але не думай, що я збираюся диктувати тобі кожен крок. Як саме це зробити — вирішуватимеш лише ти. Я лише даю можливість і трохи допоможу на самому початку. Якщо не помиляюся... зараз у тебе шістдесят сьомий рівень?

— Так.

— Відкрий, будь ласка, свою головну панель.

Без зайвих слів, перед ними одразу з'явилася знайома напівпрозора панель. Жінка уважно переглянула її, після чого задоволено кивнула.

— Як і очікувала.

Вона легко провела пальцем у повітрі. Панель перед Алексом змінилася.

— Після переміщення ти знову станеш чотирнадцятирічним хлопцем і почнеш із першого рівня. Проте твої початкові характеристики залишаться такими, якими вони є зараз.

Очі Алекса ледь звузилися. Він одразу зрозумів, наскільки це змінює ситуацію.

Жінка усміхнулася, помітивши це.

— Саме так. Те, на що раніше тобі довелося витратити роки, тепер стане твоєю відправною точкою. Це не зробить тебе найсильнішим одразу... але відкриє перед тобою можливості, яких не мав ніхто.

Потім вона простягнула долоню. Над нею повільно почали збиратися золоті іскри. Вони кружляли одна навколо одної, поки поступово не сформували невелике сріблясте кільце. Воно виглядало напрочуд простим — без дорогоцінного каміння чи вигадливих візерунків. Лише тонкий металевий обідок із ледь помітним золотим символом, викарбуваним на внутрішньому боці.

Жінка обережно взяла його двома пальцями.

— Є ще одна важлива річ. — Вона простягнула кільце Алексу. — Людська душа не здатна природним чином зберегти двадцять років спогадів після подорожі в часі. Без стороннього втручання ти просто прокинешся чотирнадцятирічним хлопцем, який нічого не пам'ятатиме про події майбутнього. Саме для цього я дарую тобі ось це.

Алекс обережно взяв його до рук. Метал виявився напрочуд теплим. Він декілька секунд уважно розглядав кільце, після чого підняв погляд.

— Мені доведеться носити його на пальці весь час, щоб не втратити пам'ять?

Жінка ледь похитала головою.

— Ні.

На її обличчі знову з'явилася звична усмішка.

— Навпаки. Щойно завершиться переміщення, краще одразу поклади його до інвентарю. — Вона легенько постукала пальцем по столику. — Поки кільце належить тобі, воно виконуватиме своє призначення незалежно від того, де саме знаходиться. До того ж... я б не радила зайвий раз показувати подібні артефакти оточуючим. — Вона підморгнула. — Менше запитань — спокійніше життя.

Алекс коротко кивнув і без вагань надів кільце на палець.

— Добре.

Жінка задоволено усміхнулася.

— От і чудово. — Вона поглянула кудись угору, ніби подумки щось підраховуючи. За мить її очі ледь округлилися. — Хм... — Вона перевела погляд на Алекса. — А ми впоралися значно швидше, ніж я очікувала. — На її обличчі з'явилася задоволена усмішка. — А я була впевнена, що на пояснення піде весь відведений нам час. Що ж, у нас ще є декілька хвилин. — Жінка зробила ковток чаю. — Тож можеш поставити мені будь-які додаткові запитання.

Після короткої паузи вона хитро всміхнулася.

— Звісно... якщо вони взагалі є у містера «Я вже помер, мені однаково».

На останніх словах вона навіть спробувала скопіювати його незворушній тон.

Алекс легко усміхнувся.

— Декілька все ж знайшлося.

— От і чудово. — Жінка задоволено кивнула. — Слухаю.

— Хто ти?

— Я — богиня часу. Моє ім'я Люменія. — Вона трохи нахилила голову. — Приємно познайомитися... хоча для мене це знайомство вже давно відбулося.

Алекс мовчки чекав продовження.

— Я давно спостерігаю за тобою.

Ці слова вона вимовила напрочуд м'яко. На її обличчі з'явилася тепла усмішка, а в погляді було стільки спокою й... дивної ніжності, що навіть Алекс на мить замислився. Ніби вона дивилася не просто на людину. А на когось дуже добре знайомого.

— І чим же я зумів привернути увагу самої богині часу?

Люменія загадково посміхнулася.

— На це питання... — Вона ледь похитала головою. — Я відповім уже тоді, коли ми зустрінемося наступного разу.

Алекс недовірливо примружився.

— Ти настільки впевнена, що ця зустріч відбудеться.

— Авжеж. — Вона весело всміхнулася і з нотками загадковості в голосі продовжила: — У головного героя повинна ж бути якась додаткова мотивація до дії, окрім настільки масштабної речі, як порятунок усього світу. — На останніх словах вона навіть театрально розвела руками.

Алекс лише важко зітхнув.

— Зрозуміло...

Сперечатися він не став. За цей короткий час хлопець уже зрозумів, що коли ця жінка чогось не хоче говорити — змусити її навряд чи вийде. Тож він поставив інше запитання.

— Якщо ти можете повернути мене у минуле... чому не зробиш цього сама?

Люменія похитала головою.

— На жаль, усе не так просто. — Вона опустила погляд на свою чашку. — Окрім маніпуляцій із часом і душами, я практично нічого не вмію. Я не воїн. Не чаклун, здатний змінювати історію власними руками. Навіть якщо повернуся в минуле сама... це нічого не змінить. — Вона знову подивилася на Алекса. — Саме тому мені потрібна людина, яка зможе зробити те, чого не можу я.

Алекс кивнув.

— Добре.

Він трохи нахилив голову.

— І коли ж ми зможемо зустрітися знову?

Люменія вже відкрила рота, щоб відповісти. Але... Раптом завмерла. Її погляд застиг, спрямований кудись крізь Алекса. Не рухалися навіть очі.

Минуло кілька секунд.

— Гей...

Не отримавши жодної реакції, Алекс підняв руку й декілька разів помахав нею перед її обличчям.

— Все гаразд?

Жінка різко кліпнула. Потім ще раз. Наче щойно прокинулася після дуже дивного сну. Вона швидко перевела погляд на Алекса. І усміхнулася. Проте цього разу усмішка виглядала... Натягнутою. Занадто неприродною.

Алекс одразу це помітив.

— Боюся... — Люменія тихо видихнула. — Наш час закінчився. — Вона ніби спеціально спробувала повернути своєму голосу колишню легкість. Навіть усміхнулася трохи ширше. — Ну що? — Вона схрестила руки на столі й подивилася на нього так само життєрадісно, як і на початку їхньої розмови. — Не передумав? Це твій останній шанс відмовитися. Щойно ми попрощаємося... дороги назад уже не буде.

На декілька секунд запала тиша. Потім... Алекс широко посміхнувся. Вперше за всю їхню розмову в його очах з'явився той самий знайомий вогник азарту, який завжди спалахував перед чимось по-справжньому складним.

— Тільки дурень відмовиться від такої можливості. — Його голос звучав упевнено. Без найменших сумнівів. — Я впораюся з завданням. І обов'язково знайду тебе у минулому... — На мить він задумався. — ...Точніше, у майбутньому.

Він тихо засміявся.

— Думаю, ти мене зрозуміла.

Жінка мовчки дивилася на нього. На її обличчі все ще залишалася фальшива усмішка. Алекс уважно придивився. На коротку мить кутики її губ ледь здригнулися. У глибоких блакитних очах промайнуло щось... Щось настільки швидкоплинне, що він навіть не встиг зрозуміти, яку саме емоцію вона намагалася приховати.

Смуток? Полегшення? Жаль? ...Чи все одразу.

За мить ця емоція безслідно зникла. Натягнута усмішка повільно розтанула. Її змінила звична, тепла й напрочуд ніжна посмішка. Та цього разу Алекс виразно бачив... За нею ховався сум.

Люменія повільно підняла руку. Над відкритою долонею одна за одною почали спалахувати тонкі золотаві лінії. Вони перепліталися між собою, утворюючи складне магічне коло, що повільно оберталося, випромінюючи м'яке світло.

— Я...

На мить її голос здригнувся. Ледь помітно. Майже невловимо. Вона зробила короткий вдих, ніби силою змушуючи себе заспокоїтися.

— Я буду... з нетерпінням чекати нашої наступної зустрічі.

Її голос знову став рівним. Але Алекс уже почув те коротке тремтіння. І не зрозумів його причини.

Магічне коло засяяло яскравіше. Разом із ним почав змінюватися й увесь світ навколо. Спочатку сонячне світло стало майже сліпучим. Потім по безкрайньому морю пробігли тонкі золотаві тріщини, ніби його поверхня була зроблена з прозорого скла. Хвилі завмерли. Наступної миті вони безшумно розсипалися мільйонами крихітних золотих іскорок, які повільно здійнялися в повітря.

Обрій почав розчинятися. Блакитне небо вкрилося такими самими мерехтливими тріщинами, крізь які пробивалося осліпливо-біле світло. Дерева на галявині повільно втрачали свої обриси, перетворюючись на потоки світних частинок. Трава під ногами Алекса розсипалася золотим пилом, який, підхоплений невидимим вітром, здіймався високо вгору. Навіть дерев'яний столик, чайник і дві кришталеві чашки почали повільно танути, ніби їх ніколи й не існувало.

Усе навколо поверталося до світла, з якого колись було створене. Лише Люменія залишалася незмінною. Вона дивилася тільки на нього. І більше ні на що. Її усмішка стала ще м'якшою.

— До зустрічі... — Ледве чутно промовила вона. — ...мій Алекс.

У ту ж мить магічне коло спалахнуло. Яскраве золоте світло миттєво поглинуло постать хлопця. Він відчув лише короткий, майже невагомий дотик теплого вітру... І його душа зникла.

Люменія ще декілька секунд продовжувала дивитися туди, де він щойно сидів. Її посмішка повільно згасла, як і остання золота іскра. І світ, створений лише для однієї короткої розмови, остаточно припинив своє існування.

Алекс повільно розплющив очі. Перші кілька секунд він лише сонно дивився в дерев'яну стелю, дозволяючи залишкам сну поступово розчинитися. Легкий ранковий вітерець проникав крізь привідчинене вікно, ледь колихаючи тонку фіранку. Десь надворі співали птахи.

Він повільно повернув голову. Перед ним була невелика кімната. Старе дерев'яне ліжко, простий письмовий стіл біля вікна, єдине крісло та невисока шафа, на полицях якої стояло лише кілька книг. На столі самотньо лежав дерев'яний тренувальний меч — єдина "зброя", яку він мав у цьому віці.

Скромно. Майже порожньо. Але... До болю знайомо. Погляд Алекса повільно ковзав кімнатою, ніби він боявся кліпнути.

“...Дім. Моя дитяча кімната... ”

Він неспішно сів на ліжку.

“То це був не сон.”

Хлопець опустив погляд на свою ліву руку. На безіменному пальці тихо виблискувало сріблясте кільце. Подарунок Люменії. Він кілька секунд мовчки дивився на нього, потім легко посміхнувся.

— Дякую... — Ледь чутно прошепотів він.

Після цього хлопець відкрив інвентар. На мить навіть затамував подих. Наступної секунди кільце розчинилося в м'якому сяйві й безшумно перемістилося до інвентаря.

Саме в цю мить у двері тихо постукали.

— Відчинено! — машинально відповів Алекс.

Двері повільно відчинилися. До кімнати зайшла жінка, а слідом за нею — високий чоловік. У руках вони обережно тримали невеликий святковий торт.

Алекс завмер.

Попереду стояла його мама. Довге хвилясте світле волосся м'яко спадало їй на плечі, а на обличчі, як і завжди, сяяла тепла, спокійна усмішка, здатна одним лише виглядом прогнати будь-які тривоги. На ній була проста світло-рожева сукня з короткими рукавами — без жодних прикрас чи коштовностей, але саме ця простота лише підкреслювала її природну вроду.

Поруч стояв батько. Високий, широкоплечий чоловік із коротким каштановим волоссям і легкою щетиною на обличчі. Закочені рукави темної сорочки відкривали сильні передпліччя, а широкі долоні вкривали мозолі, що роками залишаються лише в тих, хто майже щодня тримає в руках меч. На його обличчі грала знайома впевнена усмішка, а в сірих очах жеврів той самий азарт, з яким він щоразу вирушав назустріч новим пригодам.

“Мамо... Тату...”

У грудях Алекса боляче защеміло. Він уже майже забув... Наскільки молодими вони були.

— З днем народження! — хором промовили вони.

На невеликому торті рівно горіли чотирнадцять свічок.

— Загадуй бажання, синку, — лагідно сказала Емма, простягаючи йому торт.

Світ ніби завмер. Алекс дивився лише на них. На знайомі обличчя. На добрі усмішки.

На людей... Яких він більше ніколи не сподівався побачити.

Очі зрадницьки защипало. Він поспішно задув свічки, поставив торт на підлогу й наступної миті міцно обійняв обох батьків. Настільки міцно, ніби боявся, що варто лише відпустити — і вони знову зникнуть.

— Як же я за вами скучив...

Його голос ледь помітно здригнувся.

— Сину... ще трохи... і в мене ребра тріснуть... — театрально прохрипів Габріель.

Алекс ніби повернувся до реальності.

— Ой... вибач. — Він одразу ж відступив назад і на мить опустив погляд. — Дякую.

“Спокійно, Алекс. Для тебе минули роки з моменту останньої зустрічі. Для них — лише один вечір. Тримай себе в руках.”

Габріель із легкою усмішкою переглянувся з Еммою.

— Ну, якщо звичайний торт викликав у тебе стільки емоцій... — Він театрально потер долоні. — То мені вже самому цікаво, що буде, коли ти побачиш наші подарунки.

Чоловік вийшов за двері й майже одразу повернувся назад. За спиною він старанно щось ховав. По дорозі він ще й абсолютно "непомітно" передав один із подарунків Еммі. Настільки "непомітно", що навіть вони обоє ледве стримували усмішки.

Алекс лише тихо посміхнувся.

“Нічого не змінилося...”

— Почнемо з мого! — урочисто заявив Габріель. — Він витягнув з-за спини меч і простягнув його синові. — Ну? Як тобі?

Алекс обережно взяв його до рук. Пальці ковзнули по простому шкіряному руків'ю. Недорога сталь. Звичайна гарда. Просте кування.

“Мій перший справжній меч... Пам'ятаю, т оді я був на сьомому небі від щастя. Це зараз я знаю, що ця сталь навряд чи витримає навіть три десятки сильних ударів, перш ніж почне вкриватися тріщинами. Залишу його собі на пам'ять.”

На його обличчі з'явилася широка щира усмішка.

— Він неймовірний! — Алекс кілька разів захоплено змахнув мечем. — Дякую, тату.

Габріель задоволено розсміявся.

— Я знав, що тобі сподобається.

— А тепер моя черга.

Емма простягнула йому акуратно загорнуту книгу.

Щойно Алекс побачив обкладинку, він одразу її впізнав.

“«Основи магії крові»... Саме з цієї книги все й почалося.”

Колись він перечитував її стільки разів, що знав майже кожен абзац напам'ять. Вона давно перестала бути для нього просто підручником. Це був перший крок на цілому його шляху.

Він обережно провів пальцями по обкладинці.

“Тепер вона вже не навчить мене нічого нового. Але... Я дуже радий знову тримати її в руках.”

Піднявши голову, Алекс тепло всміхнувся.

— Дуже дякую, мамо.

Емма лагідно погладила його по волоссю.

— Я рада, що тобі сподобалося. — Вона усміхнулася ще тепліше. — Ми з татом довго думали, що тобі подарувати. А тепер ходімо пити чай, поки він ще гарячий. І поки твій батько не з'їв половину торта дорогою.

— Це наклеп.

— Це правда.

— Недоведена.

— Я живу з тобою сімнадцять років. У мене доказів більше ніж достатньо.

Габріель удавано ображено фиркнув.

— Сину, бачиш? У цьому домі мене зовсім не цінують.

Алекс тихо засміявся, дивлячись на те, як природно вони підколювали одне одного.

“Як же мені цього не вистачало... Я більше ніколи вас не втрачу.”

— І як тобі торт? — з усмішкою запитала Емма.

Алекс ще раз відламав невеликий шматочок і задумливо кивнув.

— Дуже смачний. Де ви такий купили?

— Купили? — Емма тихо засміялася. — Я сама його спекла.

Алекс здивовано підняв брови.

— Справді? Ти ж останні кілька днів разом із татом майже не бувала вдома. Ви постійно ходили в підземелля. Коли ти тільки встигла?

— Коли ви обоє вже спали, — усміхнулася вона. — Одна ніч пішла на випікання, друга — щоб торт добре настоявся. От і вийшов мій маленький кондитерський шедевр.

— Маленький? — Габріель глянув на торт і театрально похитав головою. — Це ж справжня гора солодкого. — Він на секунду замовк, після чого важко зітхнув. — Шкода тільки, що мені дістанеться від сили один шматок.

Емма примружилася.

— Один?

— Максимум... два.

— Габріелю.

— Люба, невже ти сумніваєшся в нашому Алексі? Коли ми повернемося ввечері додому, від торту залишиться одна тарілка.

— Ось в тебе і з'явилась мотивація не затримуватися в підземеллі.

Алекс не стримав сміху.

“Так ось у кого я успадкував любов до солодкого...”

Ні. Він одразу ж подумки похитав головою. Після всіх тих років він давно став байдужим до десертів.

А ось батько... Схоже, зовсім не змінився.

— До речі, — спокійно промовив Алекс. — Ви сьогодні знову йдете в підземелля?

— Так, — кивнув Габріель. — Зранку гільдія запропонувала нам один легкий рейд . Треба зачистити Е-рангове підземелля.

— Думаю, до вечора вже повернемося, — додала Емма. — І тоді продовжимо святкувати твій день народження.

Очі Алекса ледь помітно блиснули.

“Е-рангове підземелля... Чудова можливість. Треба перевірити, на що зараз здатне моє тіло.”

— І ви йдете лише вдвох?

— Сьогодні так, — кивнув Габріель.

— Тоді... — Алекс на мить замовк. — Можна мені з вами?

Габріель здивовано подивився на нього.

— Ти що, вже забув нашу домовленість?

Алекс мовчав.

— У підземелля ти підеш лише тоді, коли зможеш протриматися проти мене п'ять хвилин. — Він усміхнувся. — А до того часу можеш навіть не просити.

“Точно... Я зовсім про це забув.”

Колись ця умова здавалася нездійсненною. Габріель усіма силами намагався відтягнути день, коли Алекс уперше ступить до підземелля. І все ж у п'ятнадцять років він зміг вистояти потрібні п'ять хвилин і отримав дозвіл увійти до свого першого Е-рангового підземелля.

“Але тепер усе інакше. ”

Алекс упевнено підвівся зі стільця.

— Тоді давай проведемо дуель просто зараз.

Габріель здивовано кліпнув.

— Ми ж билися лише чотири місяці тому. — Він скептично посміхнувся. — Думаєш, за цей час щось змінилося?

— Ти цього не бачив, — із легкою усмішкою сказала Емма. — Але після тієї дуелі Алекс щодня тренувався у дворі. — Вона тепло подивилася на сина. — Хто знає... Можливо, сьогодні він тебе здивує.

— Еммо... — Габріель удавано простогнав. — І ти туди ж?

Він сперся ліктем на стіл і кілька секунд задумливо дивився на Алекса. Потім широко усміхнувся.

— Ну гаразд. — Він підвівся. — Сьогодні твій день народження. Було б негарно відмовити імениннику. Та й п'ять хвилин нам навряд чи знадобляться. — На його обличчі з'явилася знайома авантюрна усмішка. — Думаю, я відправлю тебе в нокаут набагато швидше.

Алекс зустрів його погляд абсолютно спокійно.

— Це ми ще побачимо.

За будинком простягався невеликий затишний дворик. Його майже повністю вкривав густий, акуратно підстрижений газон. Жодних прикрас чи зайвих речей — лише рівний зелений килим, оточений простим дерев'яним парканом. Скромне місце, яке за роки стало свідком незліченних тренувань, сімейних розмов і безтурботних вечорів.

Габріель легко закинув дерев'яний меч на плече й усміхнувся.

— Що ж, нагадаю правила. Можеш використовувати все, що вмієш. Головне — протриматися п'ять хвилин. І бий в повну силу. Якщо що, підлатати нас буде кому.

Він кивнув у бік Емми, яка спокійно стояла осторонь, схрестивши руки на грудях.

— Та знаю я, знаю, — Алекс також закинув меч на плече. — Але є маленьке уточнення. Якщо я вистою п'ять хвилин, ти дозволиш мені ходити в Е-рангові підземелля?

— Саме так, — без вагань відповів Габріель. — Але сьогодні ти все одно залишишся вдома. Ми повернемося ще до вечора, а тоді продовжимо святкування.

Алекс на мить замислився, після чого спокійно промовив:

— Тоді пропоную трохи змінити правила. Якщо я зможу перемогти до кінця таймеру — ви берете мене з собою. Сьогодні.

На подвір'ї запала коротка тиша. Габріель уважно подивився на сина, а вже за мить голосно розсміявся.

— Амбітно. Хай буде. Але навіть не розраховуй на такий результат. — Він легко прокрутив меч у руці й став у бойову стійку. — Готовий?

— Завжди.

Алекс зробив крок назад і також підняв меч.

“Треба закінчити все якомога швидше... Але і не викликати підозри. Для них я всього лише чотирнадцятирічний хлопець. Не забувай про це, Алекс, не забувай.”

— Починайте! — голосно сказала Емма .

Майже одночасно обоє рвонули вперед. Для Габріеля це була звичайна тренувальна дуель. Для Алекса — черговий бій, яких у його житті вже були тисячі.

Батько завдав першого удару. Тіло Алекса відреагувало саме. Ледь помітний крок убік. Поворот корпусу. Зміна хвату. Меч описав коротку дугу.

“Стоп...”

Запізно. Дерев'яні клинки зіткнулися лише на мить. Пролунав сухий тріск. Меч Габріеля вирвався з його рук, кілька разів перевернувся в повітрі й, пролетівши кілька метрів, глухо впав на газон.

У дворі запанувала тиша. Алекс повільно опустив меч.

“... Дідько . Перестарався.”

Габріель мовчки дивився на свою порожню долоню. Потім неквапливо підійшов до меча, підняв його й уважно оглянув місце, куди прийшовся удар.

— Очам своїм не вірю... — тихо промовив він. — Як ти це зробив?

Алекс змусив себе всміхнутися.

— Як ти там казав… Тренування, тренування і ще раз тренування.

Габріель перевів на нього уважний погляд.

— Хочеш сказати, що всього за чотири місяці тренувань навчився такому?

— Так.

Алекс відповів упевнено, хоча всередині вже починав шкодувати про свій необережний рух.

Габріель ще кілька секунд мовчав, після чого несподівано всміхнувся й простягнув руку.

— Що ж... Вітаю з першою перемогою, синку.

— Дякую.

Алекс міцно потиснув її.

— Через двадцять хвилин вирушаємо. Поки що можеш піти відпочити, а ми з мамою зберемо все необхідне.

— Добре.

Проходячи повз Емму, Алекс почув її теплий голос:

— Вітаю з перемогою.

Він усміхнувся.

— Дякую.

Коли двері будинку зачинилися за сином, Габріель ще кілька секунд мовчки дивився йому вслід.

— Ну? — нарешті запитав він.

Емма повільно похитала головою.

— Швидкість його рухів... Сила удару… Я час від часу спостерігала за його тренуваннями, але там він нічого такого не робив.

Габріель мовчки кивнув.

— Такий удар неможливо поставити за чотири місяці. Навіть якщо тренуватися з ранку до ночі.

Емма на мить задумалася.

— Ходімо в мою лабораторію.

Габріель ледь помітно усміхнувся.

— Випередила мене. Я теж хотів дещо перевірити.