Розділ 10

Алекс з’явився в просторому кабінеті Елізабет. Як завжди, вона сиділа за своїм столом, переглядаючи якісь документи, а за її спиною крізь великі вікна відкривався чудовий краєвид на територію Академії. Побачивши Алекса, вона одразу відклала документи й усміхнулася.

— Привіт, Алекс.

— Привіт, — відповів він, сідаючи у крісло навпроти. — І для чого я тобі цього разу знадобився?

Елізабет підняла брову, удаючи обурення.

— Як це — для чого знадобився? Ти ж сам просив мене організувати зустріч із Крул. Уже забув?

— Ого. А ти домовилася швидше, ніж я очікував. І коли вона прийде?

— З хвилини на хвилину має бути. А поки чекаємо...

Елізабет підвелася зі свого крісла й підійшла до однієї з шаф. Відчинивши дверцята, вона дістала звідти пляшку вина.

Алекс із цікавістю простежив за її діями.

— Вино? Для чого?

— Крул — моя давня подруга. І я добре знаю, як її задобрити. — Елізабет повернулася до нього з легкою усмішкою.

— Звичайного вина вистачить? — Алекс хмикнув.

— Це не звичайне вино, Алекс, — хитро усміхнулася Елізабет. — Це найкраще вино зі столиці демонів. Крул його просто обожнює.

Алекс розвів руками.

— Ну, тобі видніше.

Не встигла Елізабет відповісти, як двері кабінету плавно відчинилися. До кімнати увійшла Крул.

Її поява майже непомітно змінила атмосферу в кабінеті. Здавалося, що повітря стало важчим і теплішим, а разом із нею в приміщення увійшла якась особлива впевненість — та сама, що була властива людям, які ніколи не сумнівалися у власній силі.

Крул була високою та граціозною. Вона рухалася невимушено, з природною впевненістю, ніби кожен її крок був продуманий заздалегідь. Довге чорне волосся спадало на плечі і лягало ідеальними хвилями, поєднуючи в собі аристократичну витонченість і виразний демонічний шарм.

Її глибокі рубінові очі блищали хитрим вогником, а на губах грала легка, майже грайлива усмішка. Високі вилиці, бездоганні риси обличчя та світла, майже фарфорова шкіра надавали її зовнішності майже нереальної привабливості.

Та якщо обличчя Крул випромінювало витонченість, то одяг одразу нагадував про її статус. На ній була ідеально підігнана біла сорочка, розстебнута на один ґудзик більше, ніж того вимагав дрес-код, поверх якої вона носила чорний піджак. Строгий крій підкреслював її фігуру, а обтислі чорні штани завершували образ.

Алекс мимоволі окинув її поглядом з голови до ніг.

"Ну, Елізабет не перебільшувала. Це справді одна з найпривабливіших жінок, яких я коли-небудь бачив. Ех... був би я зараз у своєму старому тілі."

Крул повільно перевела погляд з Елізабет на Алекса. Її усмішка стала трохи ширшою.

— О, то це і є твій племінник, Елізабет? — її голос був оксамитовим, із легкою насмішкою. — Цікаво...

Вона неквапливо підійшла ближче, не приховуючи свого оцінюючого погляду. Кілька секунд Крул мовчки розглядала Алекса, ніби намагалася скласти про нього перше враження.

— Знаєш, ти маєш досить сильну магічну ауру як для простого студента, — нарешті промовила вона. На її губах знову з’явилася грайлива усмішка. — Схоже, розмова з тобою може виявитися значно цікавішою, ніж я очікувала.

Елізабет перехопила розмову, поки ситуація не почала перетворюватися на щось інше. Вона ледь помітно усміхнулася, спостерігаючи за ними, а потім махнула пляшкою вина в бік Крул.

— Годі вам обмінюватися оцінюючими поглядами. Краще глянь, що я для тебе знайшла. — Вона підняла пляшку, демонструючи її гості.

Очі Крул одразу ковзнули до етикетки, і на її обличчі з’явилася задоволена усмішка.

— О, тоді я вже майже готова пробачити тобі цей виклик посеред робочого дня. — Вона неквапливо підійшла до столу й сіла навпроти Алекса, закинувши ногу на ногу. — От тепер поговоримо.

Елізабет відкрила пляшку й налила кожному по келиху. Крул одразу зробила невеликий ковток і задоволено прикрила очі, ніби на мить забула про все навколо. Алекс теж скуштував вина, після чого поставив келих на стіл.

Крул повернула до нього погляд.

— Отже, Алекс. Якщо ти хочеш, щоб я навчала тебе магії темряви, тобі доведеться переконати мене, що це не буде марнуванням мого часу. Я не беру учнів просто тому, що вони цього захотіли. — Вона трохи примружила очі, уважно стежачи за його реакцією. — Тож здивуй мене. Чому я маю погодитися?

Алекс зручніше вмостився в кріслі, спокійно зустрічаючи її пильний погляд.

— Чому саме магія темряви? — Крул ледь нахилила голову, ніби заздалегідь чекала на відповідь. — Ну?

Алекс на мить задумався, після чого відповів:

— Вона сильна. Одна з наймогутніших форм магії, якщо не наймогутніша. Її нелегко освоїти, але ті, хто це зробили, стають по-справжньому грізною силою. Я хочу стати одним із таких.

Крул мовчки слухала, не зводячи з нього очей.

— Крім того, вона універсальна. Темрява здатна не лише руйнувати — вона може й захищати. Її можна використовувати як у бою, так і для створення унікальних заклять. Для мене це не просто груба сила. Це щось більше.

Крул повільно піднесла келих до губ і зробила ще один ковток. Потім трохи нахилилася вперед.

— Усе це звучить дуже... звично.

Алекс підняв брову.

— Що ви маєте на увазі?

Крул злегка зітхнула, ніби вже чула подібні слова десятки разів.

— Якщо твої цілі такі примітивні, як ти їх описав, то тобі краще навчатися елементальної магії. Вона простіша, ефективна, а твої шанси на успіх будуть значно вищими. — Вона поставила келих на стіл. — То чому саме темрява?

Алекс відчув, як її зацікавленість поступово згасає.

“Дідько... Такими темпами я точно нічого не доб’юся. Як же було б легко просто розповісти їй правду, а не видавати ці завчені фрази, які можна прочитати в будь-якій книзі.”

Він зробив ще одну спробу:

— Елементальна магія, звичайно, сильна... але в ній немає тієї глибини, яка є в магії темряви. Вона обмежена рамками природних стихій, тоді як темрява — це...

— Щось таємниче й могутнє? — закінчила за нього Крул із грайливою усмішкою.

Алекс стиснув губи. Вона його переграла.

“Це провал.”

Крул знову зробила ковток вина, на кілька секунд замислилася, а потім поставила келих на стіл.

— Ні.

Алекс моргнув.

— Що?

Крул спокійно підвелася з-за столу. У її рухах не було ані найменшого сумніву.

— Я відмовляюся тебе навчати. — Вона сказала це настільки буденно, ніби просто повідомила очевидний факт.

Алекс відчув, як усередині все неприємно стиснулося.

— Чому?

“Яке ж дурне питання...”

Крул відвернулася й рушила до дверей.

— Бо ти говориш так само, як усі ті, хто намагався стати моїми учнями. Ти не демон, Алекс. Для тебе опанувати темряву буде важче, ніж для будь-кого з моїх попередніх учнів. Навіть із моєю допомогою. — Вона зупинилася біля дверей. — І я не маю наміру витрачати на це свій час. — Крул уже взялася за ручку, але перш ніж вийти, додала: — Та й, крім того, ти не був зі мною чесним. А я просто терпіти не можу брехунів.

Алекс напружився. Його пальці мимоволі стиснулися в кулаки.

“Я не можу втратити такого вчителя.”

Він дивився, як Крул почала відчиняти двері.

“Схоже, вибору немає.”

Наступної миті Алекс різко підвівся.

— Я знаю, на що здатна магія темряви!

Крул завмерла, не відпускаючи дверну ручку. Алекс важко вдихнув, намагаючись упорядкувати думки, але тепер уже не міг зупинитися.

— Я бачив її справжню силу. Її руйнівну міць, із якою не зрівняється жодна елементальна магія! Міць, здатну в одну мить стерти з землі ціле військо. — Його голос став твердішим. — І ця міць мені потрібна, щоб захистити тих, хто мені дорогий.

Алекс замовк. Груди важко здіймалися після емоційного вибуху.

— Сподіваюсь, це було того варте, — спокійно промайнув у його голові голос Сирени.

Крул повільно повернулася до нього. На її губах з’явилася ледь помітна усмішка.

— Ось так би одразу. — Вона відпустила ручку дверей і неквапливо повернулася до столу, знову займаючи своє місце. — Тепер давай поговоримо серйозно. — Крул узяла келих і зробила невеликий ковток, не відводячи від Алекса погляду. — Хоча мені й цікаво, хто і де показав тобі “справжню силу темної магії”... — Вона навмисно наголосила на останніх словах. — ...цього разу я готова трохи вгамувати свою цікавість.

Вона схрестила руки на грудях і зручно відкинулася на спинку стільця, продовжуючи уважно спостерігати за Алексом. На її обличчі знову з’явилася та сама ледь помітна, хитра усмішка.

— По тобі видно, що ти довго вагався, перш ніж сказати мені це. І я можу зробити лише один із двох висновків. Перший — ти мені довіряєш. Другий — тобі просто конче необхідний першокласний учитель. — Крул підняла вказівний палець, ніби відразу відкидаючи один із варіантів. — Перше можеш сміливо викреслити. Якби ти мені довіряв, то з самого початку сказав би правду, а не розповідав заздалегідь підготовлену історію. Отже, залишається тільки другий варіант. Я права?

Її рубінові очі вп’ялися в Алекса, а на губах заграла лукава усмішка. Алекс важко видихнув і нарешті повернувся до свого крісла.

— Ви праві.

— Очікувана відповідь, — Крул зробила невеликий ковток вина, не відриваючи від нього погляду. — Як ти вже зрозумів, я дуже ціную чесність у стосунках зі своїми учнями. Щоправда, зараз ти був чесним лише тому, що опинився у безвихідному становищі. — Вона поставила келих на стіл і трохи нахилилася вперед, спершись ліктями на його поверхню. — Але я все ж сподіваюся, що з часом зможу заслужити твою довіру.

Алекс на мить завмер, а потім обережно перепитав:

— Тобто це означає...

— Що я стану твоїм учителем, — закінчила за нього Крул, примруживши очі. — Але не розраховуй на якесь особливе ставлення. Як я вже казала, ти не демон, і це створює для тебе величезну проблему. — Її тон одразу став серйознішим. — Перша перешкода чекатиме тебе вже на самому початку. Темрява — це не просто енергія, яку можна створити за допомогою магічного кола. Це сила, яка повинна жити всередині тебе, текти твоїми жилами й бути частиною твоєї сутності.

Крул легенько постукала пальцем по скроні.

— Демони народжуються з темрявою всередині. Вона закладена в їхній природі, є частиною їхньої сутності. Іншим расам доводиться розвивати її штучно. І це, м’яко кажучи, зовсім не просто. — Вона на мить замовкла, а потім знову розслабилася в кріслі. — Але про це ми поговоримо на першому занятті. Не буду зараз забивати тобі голову зайвою інформацією.

Крул зробила ще один ковток вина, ніби остаточно відкинувши серйозність розмови. Алекс не стримав усмішки. Він різко підвівся й легко вклонився.

— Дуже вам дякую, пані Крул!

— Завжди будь ласка, — на її губах з’явилася загадкова усмішка. — До того ж, я й сама маю тобі за що подякувати.

Алекс здивовано підняв голову.

— Мені?

— Це ж ти дав тому янголу зілля регенерації?

— Так.

Крул відставила келих убік. Цього разу в її голосі вперше за всю розмову не було ані сарказму, ані гри.

— Ось за це і дякую. Якби ти не втрутився, невідомо, чим усе могло закінчитися.

Алекс лише знизав плечима.

— Я був там не один. Адам Вольфенгард теж допомагав.

— Про що ви взагалі розмовляєте? — нарешті втрутилася Елізабет, яка до цього мовчки спостерігала за їхньою розмовою, підперши щоку рукою.

Крул перевела на неї погляд і ледь усміхнулася.

— Нехай твій племінник сам тобі все розкаже. — Вона підвелася з-за столу й поправила піджак. — Боюся, мені вже час бігти. — Крул кинула погляд на майже порожній келих і з лукавою усмішкою додала: — І дякую за вино, до речі.

Елізабет лише злегка похитала свій келих у руці.

— Невже не можеш залишитися хоча б ще на кілька хвилин? — у її голосі прозвучав легкий сум. — Таке добро пропаде.

Крул тихо хмикнула.

— Ти ж знаєш, що я б із радістю залишилася. — Її погляд став теплішим, коли вона подивилася на подругу. — Але мені ще потрібно зустрітися з Рафаїлом і обговорити сьогоднішню ситуацію. І, думаю, краще зробити це на тверезу голову.

— Розумне рішення, — з легкою усмішкою відзначила Елізабет.

Крул перевела погляд на Алекса й кілька секунд уважно його розглядала. Цього разу в її очах уже не було колишньої недовіри — лише зацікавленість і певна загадковість.

— Приходь у мій кабінет післязавтра. Не запізнюйся. — Вона ледь усміхнулася. — Гарного вам дня.

Під ногами Крул спалахнуло магічне коло. Темне світло огорнуло її постать, і вже за мить вона зникла, залишивши після себе лише слабке тепло в повітрі. Елізабет ще кілька секунд дивилася на місце, де щойно стояла подруга, а потім повільно перевела погляд на Алекса.

— Ну що скажеш?

— Перемога, — Алекс важко опустився в крісло й потягнувся за келихом вина. — З нюансом, але все ж перемога.

Елізабет пирхнула й злегка похитала головою.

— Рано радієш. Я, звичайно, вірю в тебе і все таке, але Крул слів на вітер не кидає. Якщо вона каже, що навчитися вампіру магії темряви буде важко — значить, буде важко. — Вона зробила ковток вина й подивилася на племінника з легкою усмішкою. — Твоєю перемогою це стане лише тоді, коли темрява заграє на кінчиках твоїх пальців.

Алекс усміхнувся.

— Ну що ж, я давно готовий прийняти цей виклик.

— От і добре. Але, Алекс, у мене для тебе є ще одна порада.

— Слухаю.

Елізабет схрестила руки на грудях і на мить задумливо підперла підборіддя пальцем.

— Не затягуй із відповіддю на її запитання. Якщо будеш надто довго вагатися, її цікавість може взяти верх. А коли Крул чогось хоче дізнатися, зупинити її буває непросто. — Вона зробила коротку паузу. — Якщо вона не отримає відповіді, яка її задовольнить, цілком може передумати й перестати тебе навчати. І тут навіть я тобі не допоможу.

Алекс насупився.

— І що мені їй сказати?

— Це вже тобі вирішувати, — відповіла Елізабет із лукавою усмішкою. — Якщо ти вже збирався їй брехати, то варто було витратити хоча б п’ять хвилин і придумати пристойну історію заздалегідь, а не імпровізувати просто перед нею. — Вона відвела погляд і зробила ковток вина. — Ти обрав собі серйозного вчителя. Мав би передбачити, що вона не повірить у першу-ліпшу красиву історію.

Алекс важко видихнув і провів рукою по волоссю.

— Гаразд. Визнаю, що треба було підготуватися до цієї зустрічі краще, — неохоче промовив він. — Але тепер уже пізно шкодувати. Що б ти зробила на моєму місці?

Елізабет на якийсь час замовкла, задумливо дивлячись на келих у своїй руці. Вона повільно покрутила його, спостерігаючи, як вино коливається всередині.

— Знаєш, Алекс, я довго думала б над рішенням, — нарешті промовила вона, відставляючи келих на стіл. — Але, мабуть, я б просто розповіла їй усе.

Алекс здивовано підняв на неї погляд.

— Чому?

— Тому що для мене Крул — це як для тебе Адам, — пояснила Елізабет. Її голос став м’якшим, але в ньому залишалася впевненість. — Якби ми опинилися на війні, я б без вагань довірила їй прикривати свою спину. А якби мені довелося пережити минуле ще раз, я б шукала в ній підтримку.

Алекс задумався над її словами.

— І ще дещо, — додала Елізабет. — Якщо вже вона взялася тебе навчати, не бійся показувати їй свої слабкості. Якщо щось не виходитиме — скажи їй. Якщо не розумітимеш чогось — запитай. Крул може бути вимогливою, може дражнити тебе й ставити незручні питання, але якщо вона вже вирішила стати твоїм учителем, то допомагатиме тобі. Терпляче, стільки, скільки буде потрібно.

Вона подивилася йому прямо в очі.

— Але є одна річ, яку ти маєш запам’ятати. З Крул потрібно бути чесним. Завжди. Навіть тоді, коли тобі здаватиметься, що правда може зіграти проти тебе.

Алекс повільно кивнув.

— Зрозумів.

— А щодо решти... — Елізабет злегка усміхнулася. — Ти маєш сам вирішити, чи зможеш їй довіряти. Не сприймай її лише як директора чи вчителя. Подивись на неї як на людину. Проведи з нею достатньо часу — і сам зрозумієш, наскільки їй можна довіряти.

— У твоїх словах є сенс, — кивнув Алекс. Він на мить замовк, обдумуючи почуте, а потім знову подивився на Елізабет. — Можна запитати ще дещо?

— Запитуй, — дозволила вона, знову беручи до рук келих.

— Чому вона настільки цінує чесність? — Алекс трохи нахилив голову. — З нею сталося щось у минулому, що змусило її так ненавидіти брехню?

На обличчі Елізабет з’явилася ледь помітна усмішка, але цього разу вона була гіркою.

— Брехун із тебе нікудишній, — сказала вона. — А ось догадливість у тебе на високому рівні.

Алекс уважно дивився на неї, чекаючи відповіді, але Елізабет лише похитала головою.

— Не цього разу, племіннику. Ти сам маєш заслужити її довіру. Так само, як вона намагатиметься зрозуміти тебе, ти повинен постаратися зрозуміти її.

Алекс лише кивнув. Він розумів, що тітка не розповість йому нічого більше. Елізабет, явно бажаючи змінити тему, трохи нахилилася вперед.

— А тепер розкажи мені про ситуацію на площі, про яку ви з Крул говорили.

Алекс коротко розповів про події на центральній площі — від моменту, коли вони з Адамом прибігли туди, й до появи Ліліт. Він згадав і саму дуель, і те, як Адам вирішив втрутитися, і власну спробу допомогти пораненому янголу, не вдаючись у зайві подробиці.

Щойно Алекс закінчив, Елізабет раптом вибухнула сміхом. Алекс здивовано подивився на неї, не розуміючи, що саме могло викликати таку реакцію.

— Щось не так? — запитав він, коли тітка нарешті трохи заспокоїлася.

Елізабет витерла сльозу, що виступила від сміху, й знову подивилася на племінника.

— Скажи, що ти знаєш про Ліліт?

Алекс трохи насупився.

— Не так багато. Знаю, що вона глава студради. А ось під час війни я про неї нічого не чув.

Елізабет знову усміхнулася, ледве стримуючи сміх.

— Вибач, Алекс, просто... — вона на мить замовкла, ніби намагаючись підібрати правильні слова. — Скажімо так, коли прийде час, ти сам усе зрозумієш.

Алекс лише сильніше насупився. Він уже чудово знав цей тон і розумів, що витягнути з тітки більше інформації зараз буде неможливо.

— Чудово. Ще одна загадка, — пробурмотів він, похитавши головою.

— Це ж Академія, — хихикнула Елізабет. — Тут без них ніяк. — Вона ще кілька секунд усміхалася, а потім відкинулася на спинку крісла й вирішила змінити тему. — До речі, як пройшло твоє перше тренування з Арією?

Алекс схрестив руки на грудях і ледь усміхнувся.

— Чесно кажучи, її результат мене вразив. Вона відразу намагається виправляти помилки, на які я вказую. Видно, що вона не просто талановита, а й справді серйозно ставиться до навчання.

Елізабет задоволено кивнула.

— Я ж казала, що вона перспективна.

— До речі, — Алекс ледь помітно усміхнувся, — вона навіть попросила в мене вибачення за свою поведінку вчора.

Елізабет підняла брову.

— Оце вже несподіванка.

— У своїй манері, звісно, але попросила.

Елізабет тихо засміялася й похитала головою.

— Ну, що я можу сказати... Арія хороша дівчина. Просто до її характеру потрібно знайти правильний підхід.

Алекс кивнув. Після сьогоднішнього тренування він уже встиг у цьому переконатися.

— До речі, — продовжила Елізабет, знову змінюючи тему, — завтра в мене вільний день, а в Арії є лекції, від яких її не звільнили. Тож ми можемо відправитися в підземелля.

Алекс одразу підняв голову, і в його очах спалахнув зацікавлений блиск.

— Давно пора.

— Тоді я забронюю одне А-рангове на завтра, — сказала Елізабет, знову беручи до рук келих.

— Дякую, тітко.

— Завжди будь ласка, племіннику, — з легкою усмішкою відповіла вона.

Алекс підвівся зі стільця.

— Тоді, мабуть, піду відпочивати. Завтра на нас чекає важкий день.

Елізабет усміхнулася й потягнулася до пляшки вина.

— Тебе чекає важкий день. Я лише спостерігатиму осторонь.

— Не маю нічого проти, — коротко відповів Алекс.

Під його ногами спалахнуло магічне коло. За мить воно огорнуло його постать, і Алекс зник із кабінету.

Адам, який сидів на своєму ліжку й гортав книгу, підняв голову, коли Алекс нарешті повернувся до кімнати. Побачивши друга, він одразу відклав книгу вбік.

— Ти довго, — зауважив він. — Що там у тебе було?

Алекс важко опустився на своє ліжко, закинув руки за голову й на кілька секунд заплющив очі.

— Багато чого. Але якщо коротко, то тепер я офіційний учень Крул.

Адам здивовано підняв брови.

— Серйозно? Вона ж зазвичай нікого не бере в учні. Як ти її вмовив?

— Довелося попітніти, — хмикнув Алекс. — Спочатку вона мене просто відшила. Сказала, що я не демон, а тому навчання буде для мене надзвичайно складним і вона не хоче витрачати на це свій час.

Адам уважно слухав.

— І що змінилося?

Алекс трохи помовчав, пригадуючи розмову.

— Я зрозумів, що красивими словами її не переконаю. Вона кілька разів поставила мені одне й те саме питання: чому саме магія темряви? А я продовжував відповідати якимись загальними фразами про її силу, універсальність і все таке.

— І вона зрозуміла, що ти викручуєшся?

— Ще й як, — Алекс усміхнувся. — Вона буквально закінчила мою відповідь за мене. Після цього сказала «ні» й уже збиралася піти.

— І ти її зупинив?

— Довелося. — Алекс піднявся на ліктях і подивився на друга. — Я сказав їй, що знаю справжню силу темної магії, і що вона мені потрібна, щоб захистити тих, хто мені дорогий.

Адам повільно кивнув.

— І це спрацювало?

— Так. Вона відразу зрозуміла, що до цього я не був із нею чесним. Але, схоже, їй сподобалося, що вкінці я сказав правду. — Алекс трохи помовчав, а потім додав: — Щоправда, тепер вона хоче знати, звідки я взагалі знаю про справжню силу темної магії.

Адам усміхнувся.

— І що ти їй скажеш?

— Поки що не знаю. Елізабет порадила мені бути з Крул максимально чесним. Каже, якщо вона вже погодилася мене навчати, то навіть якщо в мене нічого не виходитиме, вона все одно допоможе. Але брехати їй не варто.

— Схоже, Елізабет добре її знає.

— Дуже добре, — погодився Алекс. — Вони старі подруги.

Адам задумливо кивнув.

— А сама Крул яка?

Алекс на мить замислився.

— Цікава. Дуже цікава. Вона ніби постійно на крок попереду. Дивиться на тебе й одразу помічає, коли ти щось недоговорюєш. — Він усміхнувся. — Думаю, ми знайдемо спільну мову.

Адам тихо засміявся.

— Це добре. — Хлопець знову взяв до рук книгу й легко продовжив: — До речі, поки тебе не було, я встиг трохи поговорити з Ліліт.

Алекс одразу перевів на нього погляд.

— З Ліліт?

— Ага, — спокійно кивнув Адам, перегортаючи сторінку. — Поговорили щодо мого вступу до студради.

— І?

Адам на мить затримав погляд на книзі, перш ніж відповісти:

— Поки що чекаю на її рішення. — У його голосі прозвучала легка напруга, яку він намагався приховати за удаваною невимушеністю. — Я пояснив, чому хочу вступити. Тепер залишається тільки сподіватися, що вона погодиться.

Алекс усміхнувся.

— Погодиться.

Адам підняв на нього очі.

— Звідки така впевненість?

— Просто довірся мені.

Адам усміхнувся у відповідь.

— Як скажеш. Дякую за підтримку. — Адам на мить замовк, а потім знову опустив погляд на книгу. — До речі, якщо в тебе вийде з цією магією...

— То що?

— Ти зобов'язаний мене навчити.

Алекс усміхнувся й повернув голову до друга.

— Якщо в мене самого щось вийде, то чому б і ні?

— Домовилися. — Адам задоволено кивнув, а Алекс раптом згадав дещо інше.

— До речі, що ти знаєш про Ліліт?

Адам задумався, схиливши голову набік.

— Ну... Вона голова студради, кругла відмінниця і... — Він на мить замислився, після чого з усмішкою додав: — Неймовірна красуня.

Алекс коротко кивнув.

— А більше?

— Більше нічого. Принаймні особисто я її майже не знаю.

— Зрозуміло...

Алекс заплющив очі й знову відкинувся на подушку. Адам ще кілька секунд дивився на нього, ніби очікуючи продовження розмови. Але відповіддю йому стало лише рівне дихання.

Адам усміхнувся.

— Ну, хороших снів тоді.

Він знову опустив погляд у книгу й продовжив читати, залишивши друга відпочивати після насиченого дня.

Стіни печери були вкриті вологим мохом, крізь який подекуди проступав темний камінь. У повітрі стояв густий запах сирості, змішаний із легким металевим присмаком крові. Уздовж стін горіли магічні факели, їхнє тьмяне світло мерехтіло в темряві, вихоплюючи з неї окремі ділянки кам’яної підлоги й змушуючи тіні химерно танцювати на нерівних стінах.

Десь далеко, у глибинах підземелля, пролунало протяжне виття вовкулак. Дикий, пронизливий звук прокотився печерою й на кілька секунд завис у повітрі. Для звичайного авантюриста цього було б достатньо, щоб насторожитися, а можливо, навіть відчути страх.

Алекс лише спокійно поправив манжет на рукаві. Для нього це місце не викликало нічого, крім легкого передчуття майбутньої розваги.

— Ми на місці, — порушила тишу Елізабет, схрестивши руки за спиною. Вона спокійно оглядала печеру, а потім перевела погляд на племінника. У її очах читався неприхований інтерес — їй і самій було цікаво побачити, наскільки далеко Алекс зможе зайти. — Пам’ятай, я тут лише як спостерігач, — нагадала вона. — Але якщо ти раптом втратиш контроль над ситуацією, твоя люба тітонька одразу прийде на допомогу.

Алекс у відповідь лише потягнувся, розправляючи плечі, ніби збирався на звичайну ранкову пробіжку.

— Можеш не переживати.

Він розтиснув пальці. З зап'ястя з’явилися тонкі краплі крові. Вони не впали на землю, а зависли в повітрі, поступово зливаючись в єдину форму. За кілька секунд перед Алексом уже висів довгий меч, сформований із його власної крові. Хлопець легко перехопив його руків’я.

— Просто розслабся і спостерігай за виставою.

Елізабет тихо хмикнула й відійшла до стіни, спираючись на неї спиною.

— Ну що ж, не кожного дня доводиться спостерігати за силою сотого рівня, — сказала вона з легкою усмішкою. — Заодно побачу, чого я там встигла навчити тебе в майбутньому.

Алекс нічого не відповів. Лише зробив перший крок уперед. У ту ж мить із темряви долинуло низьке гарчання. Потім ще одне. А за ним — десятки інших.

Із різних проходів, що розходилися вглиб печери, почали з’являтися вовкулаки. Їхні масивні тіла майже безшумно вислизали з темряви, гострі кігті виблискували в світлі факелів, а жовті очі палали хижою люттю.

Їх ставало дедалі більше. Вони оточували Алекса з усіх боків, низько гарчачи й оголюючи ікла. Від них тхнуло кров’ю, звірячою силою та сирою люттю. Ще мить — і вони одночасно рвонули вперед.

Алекс навіть не ворухнувся. Лише усміхнувся, міцніше стискаючи руків’я кровавого меча.

— А тепер... — тихо промовив він, дивлячись на натовп вовкулак. Його усмішка стала ширшою. — Потанцюємо.