Розділ 12

У кабінеті панувала тиша. Елізабет сиділа за своїм столом, спираючись ліктем на підлокітник крісла й зосереджено дивлячись перед собою. Крул стояла трохи осторонь, спершись спиною об стіну, склавши руки на грудях і поглядаючи на двох молодих людей, що стояли навпроти.

Іриди з ними не було. Після того, як Рейнер знепритомнів, вона вирушила разом із ним до медпункту, залишивши Елізабет і Крул розібратися з тим, що сталося.

Алекс щойно завершив свою розповідь. Він описав усе детально — від перших ознак змін у поведінці Рейнера до моменту, коли Ірида наклала закляття і той нарешті знепритомнів.

Тиша затягнулася. Алекс помітив за виразами облич Елізабет і Крул, що подібного інциденту в стінах Академії ще не траплялося. І хоча вони намагалися не виказувати свого замішання, він бачив — вони й самі поки не знали, як діяти далі.

Крул першою порушила мовчання.

— Думаю, нам із Ліліт варто поговорити окремо. А ти ж, — вона поглянула на Елізабет, — мабуть, теж хочеш поговорити з Алексом без сторонніх.

Елізабет хитнула головою.

— Було б непогано.

Крул підійшла до Ліліт і торкнулася її плеча. Під їхніми ногами спалахнуло магічне коло.

— Я скоро повернуся, — сказала Крул, кидаючи погляд на Елізабет.

Алекс зустрівся поглядом із Ліліт. Її очі, немов два рубіни, дивилися прямо на нього — спокійні, теплі, повні... вдячності? Легка, майже невловима посмішка торкнулася її губ. На мить Алексу здалося, що вона хотіла щось сказати, але вже наступної миті їхні постаті огорнув спалах магії.

Та перш ніж телепортація завершилася, хлопець мимохідь перевів погляд із Ліліт на Крул, яка стояла поруч із нею.

Лише тепер він звернув увагу, що вони були трохи схожі зовні. Риси обличчя Ліліт нагадували риси Крул — форма очей, лінія підборіддя створювали дивне відчуття спорідненості. Звісно, вони не були схожими настільки, щоб їх можна було сплутати, але ця схожість була достатньо помітною, якщо придивитися.

“Цікаво…”

Наступної миті спалах телепортації згас, і Крул та Ліліт зникли з кабінету. Як тільки світло від телепортації згасло, Елізабет звернулася до Алекса:

— Як ти? — Її голос був серйозним, але в ньому вчувалася щира турбота.

— Ти ж бачила мене в бою. Я в порядку. — Алекс легко махнув рукою.

Елізабет не відводила від нього погляду.

— Алекс, ти сьогодні зачистив А-рангове підземелля, а потім одразу ж вступив у битву з демоном. Це не жарт.

Алекс важко зітхнув.

— Якщо чесно, то я трохи вимотався. Але нічого критичного. Пара годин відпочинку — і я знову буду в строю.

Елізабет уважно його вивчала, ніби шукала ознаки прихованої втоми.

— Гаразд. Але якщо відчуєш хоч найменші наслідки — йдеш у медпункт, зрозумів?

— Так точно, пані директор, — Алекс віддав жартівливе вітання.

Елізабет хмикнула, але вже за секунду її погляд став серйознішим.

— Тепер щодо головного. Це зілля. Що ти про нього знаєш?

Алекс схрестив руки.

— У межах Академії подібних випадків не було. Але... приблизно за кілька місяців до початку війни ходили чутки про зілля, яке зводило людей з розуму, роблячи їх сильнішими. Який би рівень у тебе не був — після випитого зілля ти ставав на рівні А-рангових босів. А регенерація, таке відчуття, ставала на рівні S -рангових.

Елізабет постукала пальцями по столу, обдумуючи сказане.

— Ти бачив таких людей раніше?

— Ні. Але у майбутньому ти стикалася з тими, хто використовував це зілля. Правда хто його виготовляв і розповсюджував — ми так і не взнали.

Елізабет повільно кивнула.

— Виходить, якщо ми знайдемо першоджерело зараз, то, можливо, змінимо хід подій.

Алекс задумливо потер підборіддя.

— Теоретично — так, але...

— Це буде зробити не так легко, як я думаю, — Елізабет зробила коротку паузу, а потім зітхнула й піднялася зі стільця. — Гаразд, на сьогодні з тебе вистачить. Йди відпочивай.

— Як скажеш. — Під хлопцем з’явилося магічне коло, і вже за мить він зник із кабінету.

Алекс упав на ліжко, глибоко видихнувши. Усе тіло ломило після битви, кожен м’яз нагадував про себе тупим болем, але навіть попри втому сон не йшов. Він перевернувся на спину й втупився в стелю.

У кімнаті панувала тиша. Та в його голові все ще прокручувалися події останніх годин. Рейнер. Невідоме зілля. Його раптова трансформація, неймовірна сила й регенерація. Алекс кілька секунд мовчки дивився в одну точку, перебираючи в голові всі відомі йому факти.

Потім тихо промовив:

— Схоже, Астаріон мав рацію. В Академії дійсно є хтось, хто співпрацює з Блазнем.

— Володарю, не варто робити поспішних висновків. — Голос Сирени був спокійним, як завжди, але Алекс відчув у ньому легке застереження.

— Я знаю. — Він не став сперечатися.

— Навіть у минулому ми так і не мали чітких доказів того, що ці зілля взагалі були пов’язані з Блазнем.

Алекс ненадовго заплющив очі.

— Але й нічим заперечити цю гіпотезу ми теж не могли. — Він перевів погляд убік, ніби намагався побачити перед собою всю картину цілком. — Якщо подумати, усе стає більш-менш логічним. — Алекс повільно підняв руку й провів пальцями по підборіддю. — Блазень дізнається, що Монтамерів знищено. Встановити, хто це зробив, для нього, найімовірніше, не проблема. А те, що в цій справі замішаний Астаріон, навряд чи його сильно здивувало.

Він зробив коротку паузу.

— Вольфенгарди й Монтамери протистоять одне одному вже кілька десятиліть. Так, до відкритої війни справа ніколи не доходила, але їхня ворожнеча ні для кого не була секретом. — Алекс ледь нахмурився. — Але тут є дещо цікавіше. Графу допомагала сім’я, яка на той момент була звичайними простолюдинами. — Він усміхнувся без особливої радості. — Ось це вже мало зацікавити Блазня. Він напевно навів справки про мене. Дізнався, хто я, звідки взявся, як опинився поруч з Астаріоном. А потім побачив, що я вступив до Академії.

Алекс замовк на мить.

— І тоді в нього виникли питання. Чи міг звичайний хлопець зробити достатньо, щоб переконати Астаріона відкрито виступити проти Монтамерів? Чи, можливо, він сам був тією людиною, яка їх знищила? — Алекс знову подивився в стелю. — Думаю, саме це Блазень і вирішив перевірити.

На кілька секунд запанувала тиша.

— А тут ще й чудова можливість сама підвернулася, — продовжив він. — Рейнер і без того точив на мене зуба після подій на площі. Йому не потрібно було вигадувати причину для нападу. Він просто отримав можливість помститися.

Перед очима знову промайнули образи останнього бою: чорні роги, червоні очі, спотворене люттю обличчя й та моторошна регенерація, яка раз за разом повертала Рейнера до бою.

— Цілком можливо, що Блазень просто скористався ситуацією.

Сирена мовчала, дозволяючи Алексу завершити думку. Нарешті її голос пролунав знову:

— Володарю, Ви й самі розумієте, що все це лише припущення. Жодне з Ваших припущень наразі не має достатнього підтвердження.

Алекс важко видихнув.

— Знаю. — Він на мить заплющив очі. — Але поки що це єдина версія, яка хоча б якось пояснює все, що сталося. Тому я буду думати в цьому напрямку.

Кімнату знову огорнула тиша. Алекс лежав нерухомо, дивлячись у стелю. Кілька секунд його обличчя залишалося абсолютно спокійним, а потім на губах з’явилася гірка посмішка.

— Не треба було мені прибирати Монтамерів так швидко. Тепер Блазень знає про мене. А значить, відтепер він, найімовірніше, стежитиме за кожним моїм рухом.

Алекс перевернувся на бік, підклавши руку під голову. Він повернувся в минуле з величезною перевагою. Мав знання про події, людей і таємниці, про які в цьому часі не знав ніхто. Знав, до чого все повинно було прийти.

Принаймні, так він думав. Але тепер ситуація починала змінюватися.

— Я думав, що випереджаю його на кілька кроків, — тихо сказав Алекс. — Але якщо він уже звернув на мене увагу, все стає складніше.

— Володарю, це ще не означає, що він знає про Вас усе.

— Знаю. — Алекс ледь усміхнувся. — І все ж тепер мені доведеться бути значно обережнішим.

Він замовк, а Сирена не стала продовжувати розмову. За вікном панувала ніч. Академія давно стихла, і лише слабке світло магічних ліхтарів пробивалося крізь штори.

Алекс заплющив очі. Його найбільша перевага полягала в знаннях. Він міг стати неймовірно сильним, міг навіть вийти за межі сотого рівня й знищити більшість ворогів просто силою. Але цього було недостатньо. Якщо Блазень справді почав за ним стежити, то кожен необережний крок міг змінити майбутнє ще сильніше.

— Мені потрібно отримати ще більше інформації. — Його погляд став серйозним. — Рейнер.

Сирена одразу зрозуміла, про що він думає.

— Він може нічого не знати.

— Може.

— І навіть якщо знає, не факт, що захоче говорити.

Алекс ледь помітно усміхнувся.

— Тоді доведеться переконати його.

— Володарю…

— Я знаю, що ти хочеш сказати. — Він тихо засміявся, хоча в голосі не було веселощів. — Але Рейнер — наша єдина зачіпка. Він отримав це зілля від когось. І мені потрібно дізнатися від кого. — Алекс відкинувся назад на подушку й знову заплющив очі. — Якщо він розповість усе добровільно — чудово.

На мить запанувала тиша.

— А якщо ні… — Його голос став холоднішим. — …я змушу його говорити. Навіть якщо для цього доведеться застосувати силу.

Алекс зупинився перед масивними чорними дверима, на яких був викарбуваний витончений символ у вигляді двох змієподібних ліній, що перепліталися між собою, створюючи ілюзію нескінченності. Це був кабінет Крул — директриси, яка мала навчити його керувати магією темряви.

Він зробив глибокий вдих і постукав.

— Заходь, — пролунав знайомий голос.

Алекс натиснув на холодну металеву ручку й увійшов.

Кабінет Крул відрізнявся від кабінету Елізабет. Тут панувала приглушена темрява, яку розбивало лише м’яке фіолетове світло магічних кристалів, вмонтованих у стіни. Високі книжкові шафи, заповнені старовинними фоліантами, створювали відчуття, ніби тут зберігалися таємниці, яким сотні, якщо не тисячі років. Уздовж однієї зі стін стояли кілька зручних темних диванів, а головним елементом кімнати був широкий чорний стіл із червоного дерева, за яким сиділа Крул. За її спиною височіло величезне панорамне вікно, що відкривало вид на Академію, огорнуту ранковими променями сонця.

Крул із легкою посмішкою глянула на Алекса, і її рубінові очі зблиснули в напівтемряві.

— Ну, привіт, учню, — промовила вона, спершись ліктем на стіл. — Як почуваєшся після вчорашнього?

Алекс усміхнувся, проходячи ближче.

— Чудово, якщо не рахувати легкої втоми.

— Це добре, — Крул відкинулася на спинку крісла, уважно розглядаючи його. — Що ж, давай відразу перейдемо до справи. — Вона піднялася й кивнула в бік дивана. — Сідай.

Алекс виконав її прохання, зручно влаштувавшись на м’якій подушці. Крул сіла поруч, закинувши ногу на ногу.

— Перед тим як ми почнемо, тобі потрібно зрозуміти головну особливість магії темряви, — почала вона, спокійно дивлячись на нього. — Вона зовсім не схожа на елементальну магію чи навіть на магію крові, якою ти звик користуватися.

Алекс уважно слухав, не перебиваючи.

— У звичайній магії мана може вільно циркулювати тілом чаклуна. Ти накопичуєш її, проводиш крізь себе, а потім за допомогою магічного кола формуєш із неї потрібне закляття. Це стосується і елементальної магії, і більшості інших її видів. — Крул зробила коротку паузу. — З темною маною все інакше. Вона не циркулює тілом вільно. У неї є чітке джерело — ядро темряви.

Алекс трохи нахилив голову, зосереджено слухаючи.

— Саме з ядра темна мана починає свій рух. Від нього вона проходить спеціальними каналами, які пронизують тіло користувача. Цими каналами мана переміщується до магічного кола, а вже там формується в конкретне закляття.

Вона підняла руку, і над її долонею на мить виникла невелика темна сфера. Навколо неї проступили тонкі фіолетові лінії, які нагадували схему складного магічного механізму.

— Можеш уявити це як систему кровообігу, — продовжила Крул. — Ядро є джерелом, канали — шляхами, а магічне коло — місцем, де енергія набуває форми.

Алекс кілька секунд спостерігав за схемою.

— Тобто магічне коло саме по собі не створює темряву?

— Саме так, — Крул схвально кивнула. — Воно лише формує те, що вже пройшло через нього. На відміну від елементальної магії, де чаклун за допомогою кола перетворює звичайну ману на вогонь, воду чи блискавку, темна магія працює інакше. Темрява вже існує всередині чаклуна. Коло лише надає їй потрібної форми.

Сфера над її долонею розчинилася, а разом із нею зникли й фіолетові лінії.

— У демонів усе це формується ще при народженні. Ядро темряви, канали, здатність проводити через них темну ману — для нас це так само природно, як дихати.

Алекс задумливо кивнув.

— А в мене нічого цього немає.

— Саме так. — Крул подивилася на нього уважніше. — У тебе немає ядра темряви. А без нього не буде й правильного потоку темної мани. Ти можеш скільки завгодно створювати магічні кола, але вони залишатимуться порожніми. Тому це буде твоїм першим завданням.

Алекс на мить замислився.

— І як же мені його створити?

Крул склала пальці в замок і трохи нахилилася вперед.

— Це вже складніше. Я буду поступово вводити в тебе темну ману, а ти повинен будеш сконцентрувати її в одній точці. Не просто накопичити, а стиснути й утримати. Тобі потрібно буде змусити її об’єднатися, поки вона не сформує стабільне ядро.

— І якщо я правильно зрозумів, просто великої кількості мани буде недостатньо?

— Навіть близько, — усміхнулася Крул. — Якби все вирішувала кількість, кожен демон із великим запасом мани був би майстром темної магії. — Вона випрямилася. — Тут потрібен контроль. Абсолютна концентрація. Ти повинен відчути кожну частинку темної мани, не дозволити їй розсіятися й водночас не дати їй вирватися з-під контролю.

Алекс спокійно кивнув.

— Зрозумів.

— І ще один нюанс, — додала Крул. — Магія темряви частково залежить від емоцій.

Алекс підняв погляд.

— Від емоцій?

— Так. Вони не створюють темряву, але можуть впливати на те, наскільки легко ти зможеш її відчути та сконцентрувати. Особливо сильні емоції. — Крул на мить замислилася. — Тому тобі може бути легше створити ядро, якщо ти згадаєш найтемніші моменти свого життя. Те, що викликає в тобі найсильніші почуття. Страх, ненависть, біль, втрата… усе, що здатне змусити тебе перестати сприймати темряву як щось чуже.

Алекс не змінив виразу обличчя, але його погляд став трохи уважнішим.

— Темні моменти, значить…

— Готовий?

Алекс коротко кивнув.

— Готовий.

Крул простягнула руку вперед. На її долоні спалахнула темна енергія, густа й немов жива. Вона повільно закрутилася навколо її пальців, огортаючи руку чорним серпанком.

— Тоді почнемо.

Крул нахилилася до Алекса й торкнулася пальцями його грудей. У ту ж мить він відчув холод. Не звичайний холод, який проникав крізь шкіру, а щось значно глибше — важке, густе й майже фізично відчутне. Темна мана Крул почала проникати в його тіло, поступово заповнюючи його зсередини. Алекс одразу ж зосередився, намагаючись відчути кожну частинку енергії, що рухалася крізь нього.

Він пам’ятав пояснення Крул. Ядро темряви мало стати джерелом усієї темної мани, а отже, першим кроком повинно було стати її збирання в одній точці.

Алекс спробував. Кілька частинок темної мани відразу потягнулися до центру його грудей. Він обережно спробував утримати їх разом і поступово притягнути ще кілька, але щойно вони наблизилися одна до одної, структура почала руйнуватися. Темрява розсипалася, знову розтікаючись тілом.

Він спробував ще раз. Цього разу йому вдалося зібрати більше енергії, але результат виявився тим самим. Варто було докласти трохи більше сили, як темна мана виривалася з-під контролю й розсипалася в різні боки.

Алекс не зупинявся. Він знову й знову намагався зібрати її, поступово змінюючи спосіб контролю. Та чим сильніше він намагався стиснути темну ману, тим сильніше вона опиралася.

— Зачекай, — тихо промовила Крул. — Дай темряві повністю проникнути в тебе. Коли її потік стане менш хаотичним, тоді й почнеш формувати своє ядро.

Алекс на мить завмер, а потім глибоко вдихнув. Замість того щоб намагатися одразу підкорити темну ману, хлопець дозволив їй вільно проходити крізь його тіло. Холод поступово розливався далі, а хаотичний потік енергії ставав для нього чіткішим. Він почав відчувати окремі частинки темної мани, їхній рух, зіткнення одна з одною, зміни напрямку.

І тоді щось змінилося. Перед його внутрішнім зором раптом виник образ. Палаюче місто. Крики людей змішувалися з гуркотом битви, чорний дим застилав небо, а під ногами хрустіли уламки каменю. Алекс ішов крізь руїни, відчуваючи запах попелу, гарячого металу й крові. Навколо лежали тіла — брудні, закривавлені, нерухомі.

Перед ним раптом опинився молодий хлопець. Один із його побратимів. Алекс ще навіть не встиг щось зробити, коли пролунав різкий свист повітря. Чорне лезо пробило груди хлопця наскрізь. Кров бризнула на землю, а його тіло безсило впало вперед. Губи ворухнулися, він щось сказав, але слова потонули в гуркоті бою.

Картина зникла так само швидко, як і з’явилася. Та Алекс не встиг оговтатися, бо перед ним виник інший спогад.

Сім молодих бійців сиділи біля вогнища. Хтось розповідав дурнуватий жарт, змушуючи інших сміятися. Алекс теж усміхався, дивлячись на знайомі обличчя. На коротку мить не існувало ні війни, ні смерті, ні завтрашньої битви. А потім усе змінилося. Ті самі люди лежали мертвими.

Наступний спогад змінив попередній ще до того, як Алекс встиг його осмислити. Лезо меча входило в тіло ворога. Чужі очі повільно згасали, а тіло з глухим ударом падало на землю. Потім з’являлося інше обличчя. Інша битва. Інша смерть. Десятки. Сотні. Спогади проносилися перед ним один за одним, іноді затримуючись лише на кілька миттєвостей, а іноді розтягуючись у довгі сцени. Він бачив поля битв, охоплені полум’ям міста, своїх побратимів, які гинули поруч із ним, і ворогів, яких убивав власними руками.

Алекс бачив себе молодшим хлопцем, який уже давно перестав боятися смерті. Війна поступово забрала цей страх. Смерть стала частиною його повсякденного життя. Він бачив її щодня, стикався з нею на кожному кроці й зрештою просто прийняв її як неминучу частину того світу, у якому жив.

Спогади продовжували змінюватися. Побратими. Вороги. Перемоги. Поразки. Поховання. Самотні ночі після битв. Нові накази. Нові поля бою. Нові смерті.

Алекс просто спостерігав. Він не намагався зупинити цей потік і не відводив погляду. Дозволив спогадам пройти крізь нього один за одним, поки остання картина нарешті не розчинилася в темряві.

Настала тиша. Алекс повільно розплющив очі. Він усе ще сидів на дивані в кабінеті Крул. Темна мана продовжувала рухатися крізь його тіло, але тепер Алекс сприймав її зовсім інакше. Він більше не відчував у ній безформну й хаотичну силу. Тепер він міг розрізнити її рух, відчути окремі частинки й зрозуміти, як вони реагують на його волю.

Хлопець нарешті зрозумів, у чому була його помилка. Він намагався змусити темну ману підкоритися й одразу стиснутися в одному місці, не розуміючи самої природи цієї енергії. Тепер же він знав, що повинен робити. Не ламати її рух, а спрямовувати його. Не стискати силою, а поступово збирати й утримувати.

Алекс знову заплющив очі. Цього разу не поспішав. Він знайшов одну частинку темної мани й обережно спрямував її до центру грудей. Потім другу. Вона намагалася відхилитися, але Алекс не став тиснути на неї. Він змінив напрямок, підлаштовуючись під її рух, і поступово звів обидві частинки разом.

Вони з'єдналися. До них додалася третя. Потім четверта. П'ята. Процес був неймовірно повільним. Кожна частинка вимагала уваги. Алекс повинен був постійно стежити за їхнім рухом, підтримувати необхідну силу й водночас не допустити, щоб утворена структура розсипалася. Найменша помилка могла зруйнувати все, над чим він працював.

І так відбувалося знову й знову. Він збирав темну ману, об'єднував її, намагався ущільнити, а потім втрачав частину контролю. Структура руйнувалася, і йому доводилося починати спочатку.

Алекс не здавався. Час поступово втрачав значення. Він перестав відчувати, скільки минуло хвилин. Увесь його світ звівся до маленької точки в центрі грудей і темної мани, яку він намагався зібрати навколо неї. Його дихання стало повільним і глибоким. На лобі виступив піт, а пальці час від часу ледь помітно здригалися від напруги. Та Алекс продовжував працювати, раз за разом коригуючи власні дії.

Що більше темної мани він збирав, то важче ставало її контролювати. Маленьке скупчення поступово збільшувалося, і разом із ним зростав тиск у грудях. Спочатку він був ледь відчутним, але з часом перетворився на важкий тягар, немов усередині його тіла стискалася невидима сила.

Алекс стиснув зуби й продовжив. Він почав повільно обертати зібрану ману навколо центральної точки, поступово ущільнюючи її. Один шар за іншим. Він не намагався зробити це швидше, розуміючи, що будь-яка поспішність зруйнує результат.

Темрява ставала густішою. Щільнішою. Стабільнішою. Потім одна з частинок раптом вирвалася зі структури. Утворення здригнулося, і частина зібраної мани почала розсіюватися. Алекс одразу змінив її напрямок, повертаючи назад у центр. Ще кілька секунд він утримував структуру, поки вона знову не стабілізувалася.

Він продовжив. Минув час. Можливо, година. Можливо, більше. Алекс уже не думав ні про що, крім процесу. Його свідомість була повністю зосереджена на темній мані. Він відчував кожну її зміну, кожне коливання й кожну частинку, яку додавав до майбутнього ядра.

І нарешті він відчув щось нове. Темна мана перестала чинити опір. У центрі його грудей утворилася маленька, неймовірно щільна точка. Вона більше не розсипалася й не намагалася вирватися з-під контролю. Навпаки, навколо неї почав формуватися стабільний потік.

Алекс обережно додав останню частинку. Ядро стиснулося. У ту ж мить від нього розійшлася хвиля темної енергії, пройшла крізь його тіло й повернулася назад до центру.

Алекс відчув це абсолютно чітко. Ядро темряви. Він створив його. А разом із ним уперше відчув те, про що Крул говорила раніше: темна мана більше не була чужою енергією, яку він просто утримував у своєму тілі. Тепер у неї з'явилося джерело.

Алекс важко видихнув і розплющив очі. Перед ним сиділа Крул. Вона мовчки дивилася на нього, і вперше на її обличчі було щире здивування.

— Неймовірно… — тихо промовила вона.

— Вийшло? — його голос був злегка хрипким.

Крул усміхнулася, але в її очах усе ще залишалася нотка шоку.

— Це вперше на моїй пам’яті ядро темряви з’явилося у не-демона.

Алекс відчув легке задоволення.

— Тоді це хороший початок.

Крул хмикнула.

— Не поспішай радіти. Створити ядро — це лише половина справи. Попереду найважче… навчитися використовувати його силу.

Вона піднялася з дивана, потягнулася й поглянула на нього з легкою посмішкою. Потім її погляд ковзнув до панорамного вікна. За склом сонце вже почало хилитися до горизонту, забарвлюючи небо теплими відтінками. Ранкове світло, яке ще недавно заливало Академію, давно змінилося м’яким золотавим сяйвом. День добігав свого кінця.

— На сьогодні з тебе вистачить.

Алекс також підвівся.

— Дякую Вам за урок.

— І тобі дякую, — Крул хитро усміхнулася.

— За що? — Алекс трохи нахилив голову.

Крул знову перевела погляд на панорамне вікно.

— За те, що вберіг Ліліт у вчорашній битві. І за те, що стримував демона, поки ми не прийшли.

Алекс усміхнувся.

— Завжди радий допомогти.

Вони ще раз обмінялися поглядами, після чого Алекс повернувся й попрямував до дверей.

— Приходь завтра в цей же час. Почнемо формувати тобі канали мани, — гукнула Крул йому вслід.

Алекс злегка підняв руку у відповідь і вийшов із кабінету.

— Так, здається, Елізабет просила мене зайти до неї після заняття з Крул. — Під його ногами виникло магічне коло, і вже за мить Алекс зник.

Алекс легко постукав у двері й почув знайоме:

— Заходь.

Він відчинив двері й ступив до кабінету Елізабет. Просторе приміщення зустріло його приємним ароматом кави та легким відлунням власних кроків, що розносилися між стінами. Елізабет сиділа за своїм столом, спокійно гортаючи якісь папери, але щойно Алекс увійшов, відклала їх убік і жестом запросила його присісти.

— Сідай, Алекс.

Він опустився на знайоме місце навпроти неї, зручно вмостившись у кріслі.

— Як ти себе почуваєш після вчорашнього? — її голос був спокійним, але в ньому чулися нотки щирої турботи.

— Все гаразд, — відповів він, злегка потягнувшись. — Навіть більше, ніж гаразд.

Елізабет підняла брову, ніби заохочуючи його продовжити.

— У мене вийшло створити ядро темряви, — сказав Алекс, і на його обличчі з’явилася легка усмішка.

Елізабет здивовано нахилила голову, але майже одразу повернула собі звичний спокійний вираз обличчя.

— Вражає, — коротко прокоментувала вона.

Алекс хмикнув.

— Ого, та ти не надто шокована. Я думав, це перша подібна подія в історії вампірів, а ти так спокійно це сприймаєш.

Елізабет лише легенько знизала плечима.

— Алекс, після того, як ти повернувся з майбутнього, мене вже важко чимось здивувати.

— І все ж, — Алекс розслаблено відкинувся на спинку крісла, — думаю, що це досить велике досягнення.

— Безперечно, — вона схрестила руки на грудях. — Але давай перейдемо до важливішого. — Елізабет трохи нахилилася вперед, і в її голосі з’явилася серйозність. — Рейнер.

Посмішка Алекса одразу згасла.

— Що з ним?

— Він досі не прийшов до тями. — Алекс уважно подивився на неї, очікуючи продовження. — Ірида зняла своє закляття, і він усе ще залишається в тому ж… зміненому стані, — Елізабет трохи нахмурилася. — Ми не знаємо, що з цим робити.

Алекс на мить замовк.

— Я боявся, що так буде, — нарешті сказав він, зітхнувши.

Елізабет задумливо подивилася на нього, постукуючи пальцями по столу.

— Що ж нам тепер робити?

Алекс зітхнув і схрестив руки на грудях.

— Якщо варіант із допитом Рейнера відпав сам по собі, залишається тільки знайти того, хто дав йому зілля. Якщо пощастить, він знатиме, як повернути хлопцю нормальний вигляд.

Елізабет скривилася.

— Мені не подобається цей розклад, але, на жаль, це все, що нам залишається.

Алекс кивнув, після чого різко змінив тему:

— Власне, я взагалі прийшов не про це говорити. Ти ж сама попросила мене зайти після тренування з Крул. Тож що ти хотіла?

Елізабет на мить замислилася, а потім її губи розтягнулися в легкій посмішці.

— Ах, точно. Є одна ідея, яку ми з директорами давно обговорювали, але тільки зараз вирішили реалізувати.

Алекс підняв брову, зацікавлено дивлячись на неї.

— І яка?

— Ми плануємо створити рейдову групу для зачистки підземель. Але не просту, — Елізабет зробила коротку паузу. — Групу, яка складатиметься виключно з наших найркащих учнів.

Алекс хмикнув.

— Що ж, у майбутньому така група дійсно була. І вона мала неабиякий успіх.

В очах Елізабет одразу спалахнув живий інтерес.

— Цікаво. І кого я вибрала як свого учня?

Алекс усміхнувся.

— Арію.

Елізабет задоволено кивнула.

— Не дивно. Арія талановита, хоч і складна характером. — Вона на мить затримала на ньому погляд, а потім ледь усміхнулася. — А тепер інше питання. Чи не хотів би ти зайняти її місце?

Алекс трохи нахилив голову.

— Тобто?

— Думаю, тобі не завадить мати сильних союзників. Працюючи разом з учнями інших Директорів, ти зможеш їх знайти. До того ж, в групі тобі буде простіше проходити високорангові підземелля.

Алекс на мить замислився. Він і без того був сильним, а з кожним днем ставав лише сильнішим. Проте Елізабет мала рацію — сильні союзники ніколи не були зайвими. Особливо якщо врахувати, що рано чи пізно їм доведеться протистояти значно серйознішим ворогам.

До того ж, якщо вони зачищатимуть S -рангові підземелля групою з семи осіб, це дозволить значно швидше проходити кожне з них. А отже, за той самий час можна буде дослідити набагато більше підземель.

Його губи смикнулися в легкій усмішці.

— Гаразд. Я в справі.

Елізабет задоволено кивнула.

— Рада це чути. Я переговорю з іншими Директорами, і, щойно ми все владнаємо, дам тобі знати.

Алекс глянув на годинник, що висів на стіні кабінету.

— Що ж, мені пора. Скоро починається тренування з Арією.

— Он як? Тоді не буду тебе затримувати.

— Побачимося.

Алекс усміхнувся, після чого під його ногами виникло магічне коло. За мить його постать розчинилася у спалаху телепортації, і він перемістився до кімнати для тренувань.