Розділ 13

Алекс лежав на ліжку, втупившись у стелю. Після тренування з Арією втома накочувала дедалі сильніше, і тіло нарешті вимагало відпочинку. Проте засинати він поки не поспішав. Просто лежав, дозволяючи м’язам поступово розслаблятися й відновлюючи сили.

Двері тихо скрипнули, і до кімнати зайшов Адам.

— Нарешті, ти не спиш, — сказав він, кинувши на Алекса погляд.

— А ти так сумував за розмовами зі мною? — Алекс єхидно посміхнувся, перевівши на нього погляд.

— Мене просто з’їдає цікавість, і нарешті я можу запитати, що, чорт забирай, учора сталося! — Адам різко сів на своє ліжко. — Коли я вчора повернувся із занять, ти вже спав. Вранці, коли я йшов на заняття, ти ще спав. Я вже мало не подумав, що ти у сплячку впав.

Алекс хмикнув.

— Сплячка звучить привабливо, але ні. Просто був виснажений.

— Ну так, ви ж там із Ліліт влаштували таке шоу в саду…

— Сумніваюсь, що це можна назвати шоу, — Алекс нарешті підвівся й сів на ліжку. — Коротше кажучи, пам’ятаєш Рейнера, того самого демона з площі? Так ось, учора, коли я повернувся з підземелля, він уже чекав на мене біля кімнати. Спочатку я планував просто з ним поговорити, але Рейнер не став довго мене слухати й одразу напав.

Адам лише підняв брову.

— Сумніваюсь, що у тебе виникли з цим проблеми.

— Їх і не було. Спочатку, — Алекс злегка усміхнувся. — Проблеми почалися, коли він випив якесь зілля, яке повністю його змінило.

Адам одразу посерйознішав.

— Зілля?

Алекс кивнув.

— Його тіло змінилося. Він став сильнішим, швидшим… Його магічна аура буквально тиснула на мене. Якби я не прокачав інтелект, то, мабуть, навіть не зрозумів би, що саме відбувається.

Адам мовчки слухав, не перебиваючи.

— Бій вийшов доволі жорстким. Потім прийшла Ліліт, і довелося ще й її прикривати. А в кінці з’явилися Елізабет, Крул та Ірида й зупинили його. Але навіть після того, як він відключився, його тіло все ще залишалося в тому ж зміненому стані.

— І що тепер із ним?

— Певно, лежить десь під наглядом Іриди, але поки що так і не прийшов до тями.

Адам задумливо потер підборіддя.

— Ну, в будь-якому випадку ця історія закінчилася без жертв, а це саме головне. До речі, у мене до тебе питання.

— Яке?

— Що ти робиш через два дні?

Алекс підняв брову.

— Поки що нічого конкретного.

— От і чудово! Не плануй нічого на вечір, бо я вже дещо запланував, і ти там обов’язково повинен бути.

— І що ж ти задумав?

— Побачиш, — загадково відповів Адам, звалившись на ліжко й закинувши руки за голову.

Алекс лише закотив очі. На кілька секунд у кімнаті запанувала тиша, поки Адам не почув спокійний голос Алекса:

— До речі, я зміг створити ядро темряви.

Адам різко повернув голову в його бік.

— Що?!

Алекс лише посміхнувся.

— Серйозно?! — Адам підскочив і сів на ліжку. — Ти можеш використовувати магію темряви?!

— Поки що ні, — Алекс підняв руку, ніби одразу хотів заспокоїти його. — У мене є тільки ядро. Використовувати темряву мене ще не вчили.

Адам трохи розчаровано зітхнув.

— Шкода. А то я вже хотів попросити показати якийсь темний вибух чи щось таке.

— Потерпи трохи, — Алекс розсміявся. — Як тільки навчусь, покажу.

— Ловлю на слові! — Адам вказав на нього пальцем, а потім знову ліг.

Вони ще трохи поговорили про тренування з Крул. Алекс розповів Адаму про створення ядра, про те, як Крул вводила в нього темну ману, і як йому довелося годинами концентруватися, щоб нарешті сформувати її в стабільне ядро. Потім Адам розповів, що було на заняттях протягом дня. Алекс слухав його, час від часу відповідаючи на запитання, але поступово відчував, як втома накочує все сильніше.

Його повіки ставали дедалі важчими.

— …Коротше кажучи, нічого цікавого, — підсумував Адам.

Алекс щось пробурмотів у відповідь, але його голос уже звучав сонно й розслаблено.

— Знову заснув? — запитав Адам, повернувши голову до нього.

Алекс не відповів. Його дихання поступово вирівнялося, а вираз обличчя став спокійним. Адам усміхнувся й перевів погляд на стелю.

— Що ж, тоді і я відпочину після занять.

Він зручніше влаштувався на ліжку й заплющив очі, дозволяючи собі нарешті трохи відпочити.

Алекс прокинувся посеред ночі.

У кімнаті панувала тиша, порушувана лише рівним диханням Адама, який мирно спав на сусідньому ліжку. Сріблясте місячне світло пробивалося крізь вікно й тонкою смугою лягало на підлогу, розчиняючись у напівтемряві. Алекс деякий час просто лежав, дивлячись у стелю, і навіть не намагався змусити себе заснути. Після вчорашніх подій тіло ще відчувало втому, але в голові було напрочуд спокійно. Ні думок про Рейнера, ні розмов із Директорами, ні тренувань, які чекали попереду. Лише тиша й відчуття, що хоча б ця ніч нарешті дозволяє йому забути про все.

Та сон так і не повернувся.

Зрештою Алекс тихо видихнув, щоб не розбудити Адама, підвівся з ліжка й накинув легку сорочку. Зробивши кілька ковтків холодної води, він вийшов із кімнати, обережно причинивши за собою двері.

Нічне повітря зустріло його приємною прохолодою. Воно було чистим і свіжим, насиченим ледь вловимими ароматами квітів, що росли в Академічному саду. Десь далеко шелестіло листя — легкий вітер неквапливо гуляв між деревами, торкаючись їхніх крон і тихо перешіптуючись із ніччю. Магічні ліхтарі м'яко освітлювали доріжки, їхнє приглушене світло розчинялося між деревами й залишало на землі довгі, розмиті тіні.

Алекс повільно йшов садом, насолоджуючись рідкісною можливістю просто побути наодинці із собою. Його погляд ковзав довкола, і поступово він почав помічати, наскільки добре Академія вміла приховувати наслідки навіть найжорстокіших подій. Від вчорашньої битви не залишилося майже нічого. Мармурові плити, які ще недавно були розбиті ударами, тепер виглядали так, ніби їх щойно замінили. Клумби знову були бездоганними, трава — рівною, а доріжки чистими. Здавалося, що хаосу тут ніколи й не було.

Він зупинився посеред саду й підняв голову.

Над Академією простягалося безкрає нічне небо. Зорі сяяли так яскраво, немов хтось розсипав по темному оксамиту мільйони крихітних вогників. Вони мерехтіли десь далеко, спокійно й неквапливо, і на якусь мить Алекс дозволив собі просто дивитися на них.

Його свідомість, яка майже ніколи не залишалася без роботи, цього разу була напрочуд тихою. Навколо панувала така глибока тиша, що Алекс майже відчував її фізично. Лише вітер, шелест листя й далеке потріскування магічних ліхтарів нагадували про те, що світ усе ще продовжує жити.

Він навіть ледь усміхнувся. На кілька хвилин йому здалося, що після всього пережитого ця ніч нарешті може залишитися просто ніччю.

А потім усе різко змінилося. По тілу Алекса пройшов короткий, майже непомітний імпульс. Він миттєво напружився, а погляд змінився. Щойно спокійна свідомість за одну мить очистилася від усього зайвого, залишивши місце лише холодній зосередженості.

Аура. Він відчув її. Слабку, приглушену, але знайому. Очі Алекса звузилися, і він повільно повернув голову в бік Академії.

— Рейнер?..

Відчуття не зникало.

Це була його енергія. Алекс не міг помилитися. Але тепер вона була зовсім іншою. Під час битви аура Рейнера вирувала, тиснула на все навколо й буквально наповнювала простір відчуттям хаосу та небезпеки. Тепер же вона була слабкою й приглушеною, ніби ледве пробивалася крізь стіни Академії. Проте нестабільність, яку Алекс відчував у ній, залишалася.

І саме це йому не подобалося.

— Володарю! — Голос Сирени пролунав у його свідомості, цього разу без звичної легкої іронії. У ньому чітко відчувалася тривога. — Будьте обережні. Якщо це справді він, Вам необхідно негайно повідомити Елізабет або когось із Директорів!

Алекс уже зосередився на джерелі енергії, намагаючись точніше визначити його місцезнаходження.

— Якщо хтось із них зараз не спить, вони й так це відчули.

Слова прозвучали спокійно, але сам Алекс уже не почувався так само. Щось було не так. Він не відчував прямої загрози. Не було того знайомого тиску, який виникає перед нападом, не було відчуття, що ворог готується завдати удару. Але слабка аура Рейнера, що ледь відчувалася десь у глибинах Академії, викликала зовсім інше відчуття.

Тривогу. Неприємне передчуття стисло груди, а серце почало битися швидше.

— Якщо він прийшов до тями, я повинен його дістати.

— Це ризиковано.

Алекс на мить завмер. Потім ледь усміхнувся.

— А коли я взагалі уникав ризиків?

У відповідь на кілька секунд запала тиша.

— Ваша правда, — нарешті пролунало від Сирени, і в її голосі виразно відчувалося важке зітхання.

Алекс більше не вагався. Він різко розвернувся й рушив у темряву, прямуючи до Академії. Спокій, який ще кілька хвилин тому огортав його, зник без сліду. Тепер кожен крок був зосередженим, кожен рух — обережним, а увага повністю прикута до тієї слабкої, нестабільної аури.

Він не знав, що саме чекає на нього попереду. Але цього разу Алекс був упевнений лише в одному. Він отримає відповіді.

Алекс біг, не зупиняючись.

Його кроки глухо відлунювали в порожніх нічних коридорах Академії, розбиваючи тишу, яка ще кілька хвилин тому здавалася майже непорушною. Але зараз він не звертав на це жодної уваги. Уся його свідомість була зосереджена лише на одному — на аурі Рейнера.

Вона ставала дедалі виразнішою. Що ближче Алекс підходив, то сильніше відчував її нестабільність. Енергія то посилювалася, то майже згасала, наче всередині Рейнера щось постійно змінювалося, не дозволяючи аурі набути нормальної форми. Серце Алекса шалено билося в грудях, а думки одна за одною спалахували в голові.

“Що він тут робить?”

“Чому його енергія така нестабільна?”

Він пришвидшився. Темні коридори змінювалися один за одним, знайомі переходи й повороти пролітали повз нього майже безслідно. Нарешті Алекс різко звернув за черговий поворот — і зрозумів, куди привела його ця аура.

Жіночий гуртожиток. Він миттєво зупинився й притиснувся спиною до холодної стіни. Дихання швидко вирівнялося, але напруга всередині нікуди не зникла.

Попереду, посеред коридору, стояв Рейнер. Його зовнішність майже не змінилася. Та сама монструозна форма, ті самі чорні роги, неприродно великі м'язи й червоні очі з вузькими зіницями. Проте цього разу в ньому не було тієї шаленої люті, яку Алекс бачив під час їхньої попередньої сутички.

Рейнер не ламав стіни. Не кидався вперед. Не гарчав і не метався по коридору. Він просто ходив. Повільно, майже методично, проходячи повз двері кімнат. Біля кожних затримувався на кілька секунд, ніби намагався щось знайти.

Алекс уважно спостерігав за ним, і відповідь прийшла майже одразу.

“Кімната Ліліт.”

Пальці мимоволі стиснулися. Він не знав, навіщо Рейнер прийшов сюди. Можливо, хотів поговорити. Можливо, шукав відповіді. А можливо…

Алекс не встиг завершити думку. Одні з дверей раптом різко відчинилися. Алекс завмер. З кімнати вийшла Ліліт. На ній була легка нічна сорочка, а довге чорне волосся вільно спадало хвилями на плечі. Очевидно, вона почула шум у коридорі й вирішила перевірити, що відбувається.

На кілька секунд усе завмерло. Ліліт застигла у дверях, дивлячись просто на Рейнера. Рейнер теж перестав рухатися. Алекс залишався за стіною, не зводячи з них очей. Ніхто не промовив ані слова. Здавалося, навіть нічна тиша навколо стала густішою.

Одна секунда. Друга. Саме стільки їм знадобилося, щоб усвідомити, кого вони бачать перед собою.

А потім усе вибухнуло. Аура Ліліт миттєво спалахнула. Її пальці напружилися, готуючись сформувати закляття. Водночас Рейнер різко зробив крок уперед. Його погляд став хижим, а кігті блиснули в тьмяному світлі нічних кристалів.

Алекс рвонув із місця. За мить опинився між ними, перекривши Рейнеру шлях до Ліліт.

— Погана ідея.

Його голос прозвучав чітко й спокійно, незважаючи на напругу, що буквально висіла в повітрі. Рейнер різко зупинився. Його брови зійшлися, а погляд уперся в Алекса.

Позаду нього Ліліт теж зупинила закляття, яке вже майже сформувалося між її пальцями. Вона з подивом подивилася на Алекса, а потім перевела погляд на Рейнера.

Алекс не відступав. Він стояв перед демоном спокійно, не демонструючи страху й не провокуючи його зайвими рухами.

— Я хочу поговорити, — сказав він після короткої паузи. — У більш тихому місці. І без зайвих очей.

Рейнер мовчав. Алекс не став чекати на відповідь. Під їхніми ногами спалахнуло магічне коло. Світло швидко розповзлося по підлозі, огортаючи їх обох м'яким сяйвом.

Алекс лише на мить повернув голову до Ліліт.

— Зустрінемось пізніше, Ліліт.

Вона не встигла нічого відповісти. Наступної миті світло спалахнуло яскравіше — і Алекс разом із Рейнером зникли з коридору.

Темрява лісу поглинула їхні фігури, залишивши навколо лише бліде місячне світло, що пробивалося крізь густі крони високих дерев. Тут було прохолодніше, ніж в Академії, а повітря здавалося свіжішим і чистішим. Легкий нічний вітер неквапливо гуляв між деревами, ворушачи листя й час від часу змушуючи тонкі гілки тихо потріскувати десь у глибині лісу. Над галявиною простягалося відкрите небо, крізь яке пробивалися численні зорі.

Алекс відразу відскочив від Рейнера на кілька метрів, зберігаючи між ними безпечну відстань. Він не знав, що демон зробить далі, тому залишався напоготові, уважно стежачи за кожним його рухом.

Але Рейнер навіть не подумав нападати. Він просто повільно опустився на траву й закинув голову, дивлячись у нічне небо. Червоні очі відбивали бліде світло місяця, а масивна постать, яка ще зовсім недавно неслася в бій із шаленою люттю, тепер здавалася напрочуд спокійною.

— Де ми? — запитав він, не відриваючи погляду від зірок.

— Достатньо далеко, щоб ти не міг покалічити нікого з Академії, — спокійно відповів Алекс.

Рейнер ледь помітно посміхнувся.

— Розслабся. Я не планую на тебе нападати. — Він махнув рукою, запрошуючи Алекса підійти ближче. — Ми не на полі бою. Навіщо нам кричати один одному через пів галявини?

Алекс кілька секунд мовчки дивився на нього, після чого повільно зробив крок уперед.

— Прошу Вас бути обережним, Володарю. Його поведінка насторожує.

— Ну, принаймні цього разу він не кидається на мене з кулаками. Це вже прогрес, — подумки відповів Алекс, ледь помітно посміхнувшись.

— Саме це мене й непокоїть, — відгукнулася Сирена.

Алекс продовжив наближатися, доки не зупинився за кілька кроків від демона. Він не сідав, залишаючись готовим відреагувати в будь-яку мить.

— Отже, — почав він. — Скажи мені, звідки ти взяв те зілля?

Погляд Рейнера залишався спрямованим угору, ніби відповідь вимагала від нього повернутися до спогадів, які він не надто хотів згадувати.

— Після інциденту на площі… і розмови з Ліліт я повернувся до своєї кімнати. Там, на моєму ліжку, лежала маленька чорна коробка. Усередині була колба з тим зіллям і записка.

Алекс одразу зосередився.

— Що було написано в записці?

— Що якщо я хочу помститися тим, хто принизив мене на площі… тобі, Ліліт… то це зілля мені в цьому допоможе.

Алекс повільно видихнув. Історія йому вже не подобалася.

— Звідки воно взялося на твоєму ліжку?

— Спочатку я запитав у свого сусіда по кімнаті, чи не бачив він, хто залишив коробку. Але він сказав, що коли повернувся до кімнати, вона вже там лежала.

Алекс кілька секунд мовчав, обмірковуючи почуте, а потім присів на землю поруч із демоном.

— Тобі не здалося дивним, що хтось анонімно залишає тобі таку річ?

Рейнер провів рукою по волоссю й злегка нахилив голову.

— Я… тоді не думав про це. Я був надто злий. Після того, що сталося, мені хотілося відігратися. Я розумів, що проти Ліліт у мене немає жодного шансу. Але з тобою… — він на мить замовк. — Я думав, що хоча б тут у мене будуть шанси на перемогу. — У його голосі прозвучали нотки жалю.

— Я на тебе не ображаюся, — спокійно сказав Алекс. — Ти пам'ятаєш сам бій?

Рейнер на кілька секунд замовк.

— Уривками.

— Розкажи, що ти відчував після того, як випив зілля.

Рейнер опустив погляд на свої руки.

— Я відчув, як моя магічна сила різко зросла. Разом із цим я почав втрачати контроль над власним тілом. Думки ставали чужими… усе було наче в тумані. Я отримав силу, але не міг нею нормально керувати. Можливо, це звучить дивно, але я не знаю, як краще це пояснити.

— А після бою?

— Останнє, що пам'ятаю, — це Ірида. Вона щось сказала, а потім я відключився.

Алекс замислився.

— Може, є ще якісь моменти, на які ти звернув увагу під час нашої битви?

— Важко пригадати щось конкретне. Хоча… — Рейнер трохи нахмурився. — Мені здалося, чи потім у саду з'явилися ще люди?

— Через деякий час на шум прийшла Ліліт і кілька студентів. Скоріш за все, її одногрупники. А що?

Рейнер перевів на нього погляд.

— У записці, яку я отримав, було ще одне речення. Там говорилося, що бійку з тобою краще влаштувати в момент, коли всі будуть на заняттях, щоб не привернути зайвої уваги.

Алекс насупився.

— І?

— Я чітко пам'ятаю, як здивувався, коли побачив Ліліт та інших. Я вибрав підходящий час. До того ж ми були досить далеко від навчального корпусу, щоб звуки битви могли дійти до них.

На кілька секунд Алекс замовк. Ця деталь йому зовсім не подобалася. Якщо автор записки справді хотів уникнути свідків, то поява Ліліт та інших студентів була щонайменше дивною. Схоже хтось не розрахував ситуацію…

— Навіть так… — нарешті промовив Алекс, відводячи погляд. — Коли повернуся в Академію, запитаю Ліліт, як саме вона дізналася про бій.

Рейнер кивнув. Після цього розмова сама собою згасла. Вони обоє залишилися сидіти на траві, не намагаючись порушити тишу. Над ними крізь розлогі крони дерев виднілося нічне небо, а між гілками мерехтіли зорі.

Ще зовсім недавно вони билися не на життя, а на смерть. Тепер же просто сиділи поруч і мовчки дивилися в небо. Дивне відчуття.

Несподівано Рейнер порушив тишу.

— Що мені тепер робити?

Алекс відвів погляд від зірок і подивився на нього. На це питання він не мав готової відповіді.

— Чесно? — Алекс тихо зітхнув. — Я не знаю.

Рейнер скривився, але кивнув, приймаючи його відповідь.

— Але я спробую знайти того, хто дав тобі це зілля, — продовжив Алекс. — Якщо пощастить, він знатиме, як повернути тобі старий вигляд.

Рейнер опустив погляд на свої кігтисті руки. На кілька секунд у його обличчі з'явилася тінь розгубленості.

— А поки що?

Алекс замовк. Ось воно. Найскладніше питання.

Він поглянув на Рейнера. Навіть у тьмяному місячному світлі той виглядав чужим. Масивне тіло, гострі роги, неприродні риси обличчя, червоні очі — усе це разюче відрізнялося від хлопця, якого Алекс бачив ще в Академії.

Але зараз перед ним сидів не той безконтрольний монстр із вчорашньої битви. Перед ним сидів Рейнер. І Алекс не знав, що з ним робити.

— Повернення в Академію — погана ідея, — нарешті сказав він.

Рейнер підняв брову.

— Чому?

Алекс на мить замислився, підбираючи слова.

— Просто повір мені.

Рейнер кілька секунд дивився йому в очі, а потім тихо зітхнув.

— Гаразд. Я тобі вірю.

Алекс ледь помітно здивувався такій простій відповіді.

— Тоді треба придумати, де тобі залишитися на ніч.

Знову запала тиша. Алекс зосереджено перебрав у голові можливі варіанти, але жоден із них не здавався достатньо безпечним. Повернути Рейнера в Академію він не міг. Залишити його десь у місті — ще гірше. А приховати його в самому лісі означало залишити потенційно небезпечного демона без нагляду.

— У мене зараз немає хороших варіантів, — нарешті визнав Алекс. — Вибач.

Рейнер сумно посміхнувся й провів пальцями по землі.

— Я це розумію. — Він на мить замислився, а потім озирнувся навколо. — До речі, де ми зараз?

Алекс обвів рукою темні дерева.

— Як бачиш, у лісі. Мій батько часто приводив мене сюди в дитинстві. Це достатньо далеко від Академії.

Рейнер повільно кивнув, ще раз оглянувши галявину.

— Тоді, можливо, я залишуся тут.

Алекс здивовано подивився на нього.

— Ти впевнений?

— Так. — Рейнер знову опустив погляд на свої кігтисті руки. — У такому вигляді мені краще бути подалі від чужих очей. А якщо я знову втрачу контроль… — він ненадовго замовк. — Тут я не зможу нікому нашкодити.

Алекс нічого не відповів. Йому не подобалася ця ідея. Залишати Рейнера самого посеред лісу без їжі, нормального місця для відпочинку й будь-якого нагляду здавалося неправильним. Але водночас демон мав рацію. Якщо він знову втратить контроль в Академії, наслідки можуть виявитися набагато серйознішими.

Алекс важко видихнув.

— Гаразд. Завтра вночі я прийду сюди. До того часу знайду тобі нормальний прихисток.

Рейнер кивнув.

— Дякую.

Алекс лише коротко кивнув у відповідь. Він уже збирався переміститися назад до Академії, коли раптом зупинився.

— До речі, — сказав він, повертаючись до Рейнера. — Як ти взагалі опинився в жіночому гуртожитку?

Рейнер зітхнув.

— Коли я прийшов до тями, Іриди поруч уже не було. Замість неї в кімнаті залишилося кілька сторожів. Коли я встав, вони відразу спробували мене атакувати, хоча я просто хотів поговорити.

— І що ти зробив?

— Довелося їх вирубити, — Рейнер знизав плечима. — Але вони всі живі, якщо ти про це.

Алекс трохи примружився, оцінюючи його відповідь, але нічого не прокоментував.

— Після цього я вирішив знайти Ліліт. У той момент мені здавалося, що вона — єдина, хто зможе мені допомогти. Глава студради, як-не-як.

Алекс мовчки вислухав його, а потім підвівся.

— Ну що ж. Здається, я отримав відповіді на всі свої питання. — Він ще раз подивився на Рейнера. — Я прийду завтра. Чекай мене на цьому місці.

— Гаразд. — Рейнер підняв голову. — І ще раз… дякую.

Алекс лише кивнув. Під його ногами спалахнуло магічне коло. М'яке світло на мить освітили темну галявину, а вже наступної секунди Алекс зник.

Рейнер залишився сам. Він ще довго дивився на те місце, де щойно стояв Алекс, а потім повільно перевів погляд угору. Місячне світло знову спокійно пробивалося крізь гілки, вітер шелестів листям, а нічний ліс поступово повертав собі колишню тишу.

Ніби нічого й не сталося.

Алекс з’явився в крилі жіночого гуртожитку. Магічне коло під його ногами згасло, залишивши його посеред коридору. Майже одразу його погляд зупинився на Ліліт, яка стояла неподалік разом із Крул та ще одним чоловіком.

Ліліт першою помітила його появу. Її очі різко розширилися, і вже наступної миті вона опинилася поруч, уважно оглядаючи Алекса.

— Ти цілий? — У її голосі виразно відчувалося занепокоєння.

Алекс тепло усміхнувся й кивнув.

— Все гаразд. Можеш не хвилюватися.

Ліліт ще кілька секунд вдивлялася йому в очі, ніби намагалася переконатися, що він справді нічого не приховує. Лише після цього її плечі трохи розслабилися.

Алекс перевів погляд на Крул.

— Пані Директоре, а що Ви тут робите в такий час?

Крул, яка до цього мовчки спостерігала за ними, відштовхнулася від стіни й склала руки на грудях.

— Відчула слабку ауру Рейнера, тому вирішила перевірити, що відбувається, — спокійно пояснила вона. — Але коли прибула сюди, знайшла лише Ліліт. Вона й розповіла мені, що сталося.

Алекс кивнув, після чого перевів увагу на третього присутнього.

Світле, майже біле волосся спадало чоловікові на плечі, обрамляючи гострі, але водночас витончені риси обличчя. Небесно-блакитні очі випромінювали спокій, а в його поставі відчувалася стримана шляхетність. Попри молодий вигляд, було в ньому щось таке, що видавало людину, яка прожила далеко не одне десятиліття.

“ Професор Еліан. Не думав, що зустрінуся з ним за таких обставин.”

Ангел помітив його погляд і м’яко усміхнувся.

— Алекс, радий нарешті зустрітися з тобою особисто, — сказав він мелодійним голосом. — Я Еліан, один із викладачів Академії.

Алекс трохи нахилив голову.

— Ви теж тут через ауру Рейнера?

— Саме так, — кивнув Еліан. — Відчув її майже одразу, тому вирішив перевірити, чи все гаразд.

— Отже, де Рейнер? — Запитання Крул пролунало просто, але Алекс на мить завмер.

Він швидко прокрутив у голові можливі варіанти.

“ Сказати правду? ”

Розповісти, що він забрав Рейнера за межі Академії, поговорив із ним, а потім фактично залишив самого посеред лісу?

“ Ні. ”

Крул навряд чи поставиться до такого рішення схвально. Та й залишати вільного Рейнера без нагляду й справді було небезпечно — навіть якщо сам Алекс вважав, що зараз демон не становить серйозної загрози.

— Він утік.

На мить у коридорі запанувала тиша. Погляд Крул одразу став гострішим.

— Як це — утік?

— Я перемістився з ним за межі Академії, щоб поговорити, — рівно відповів Алекс. — Але діалог в нас не склався, і він просто… втік.

Крул кілька секунд мовчала, не зводячи з нього очей.

— Це небезпечно, — нарешті сказала вона. — Ми не знаємо, кому він може нашкодити, якщо знову втратить контроль. Скажи, куди саме ти перемістився з ним. Я почну пошуки звідти.

Алекс не поспішав відповідати.

— Не думаю, що це зараз необхідно.

— Чому? — Крул трохи примружилася.

— Його аура зараз у рази слабша, ніж була раніше. Навіть коли я був поруч із ним, я відчував це досить чітко. Відстежити його буде складно, а в тому стані, у якому він зараз перебуває, навряд чи він зможе завдати комусь серйозної шкоди.

Крул продовжувала мовчки його вивчати.

Алекс не відводив погляду.

— До того ж я перемістився з ним у ліс, за межами Академії, — продовжив він. — Це досить далеко звідси. Навіть якщо він вирішить вибратися звідти, йому спочатку доведеться витратити час, щоб знайти вихід.

Крул уважно стежила за його обличчям. Ще кілька секунд тому, коли Алекс уперше сказав, що Рейнер утік, у його поведінці промайнуло щось ледь помітне. Коротка затримка. Незначна зміна погляду. Наче він не договорював всієї правди. Але зараз Алекс виглядав цілком упевнено. Його пояснення звучало послідовно, а головне — в його словах не було паніки чи спроби виправдатися.

Крул ще трохи помовчала, після чого зрештою зітхнула й відвела погляд.

— Гаразд. Вранці я поговорю з Іридою та Елізабет. Разом вирішимо, що робити далі. Залишати Рейнера без нагляду все одно небезпечно.

— Логічно, — спокійно погодився Алекс.

Крул кивнула, приймаючи його відповідь. Еліан, який до цього мовчки спостерігав за розмовою, нарешті подав голос.

— Що ж, якщо тепер усе закінчилося, мабуть, я теж повернуся до себе. Гарного вечора.

Він легко вклонився, після чого під його ногами сформувалося магічне коло. За мить ангел зник у спалаху світла.

Ліліт ще раз подивилася на Алекса.

— Добре, що ти цілий, — тихо сказала вона.

Алекс тепло усміхнувся.

— Я ж казав, що все буде гаразд.

Ліліт коротко кивнула й попрямувала до своєї кімнати. За кілька секунд двері тихо зачинилися. У коридорі залишилися лише Алекс і Крул. Директорка ще раз уважно подивилася на нього.

— Ти точно в порядку?

— Так, — без вагань відповів Алекс.

Крул кілька секунд дивилася йому в очі, після чого нарешті хитнула головою.

— Добре. Чекатиму тебе вдень о дванадцятій.

— Зрозумів.

Крул розвернулася. Під її ногами виникло магічне коло, і за мить вона також зникла. Алекс залишився сам. Він тихо видихнув, провів рукою по волоссю й лише тепер дозволив собі трохи розслабитися. Потім не поспішаючи рушив коридором у бік своєї кімнати, прямуючи до саду.