Розділ 15

— Блазень, — коротко закінчив Алекс.

Чоловік у чорній мантії перевів на нього погляд. Усмішка не зникла з його обличчя, а в блакитних очах лише сильніше спалахнула цікавість.

— Ах, ти навіть знаєш моє ім’я. Тим краще, — його голос залишався мелодійним і спокійним, майже приємним. — Радий нарешті зустрітися з тобою особисто. Той, хто знищив Монтамерів… Той, хто щойно переміг професора Академії. — Він на мить кинув погляд на Еліана, який усе ще лежав на землі, важко переводячи подих, а потім знову подивився на Алекса. — За останній час ти встиг привернути до себе чимало уваги.

Алекс сильніше стиснув руків’я кров’яного меча.

— Що тобі потрібно?

Блазень розвів руками, ніби хотів показати, що не збирається нападати.

— О, нічого, що могло б тобі нашкодити, запевняю. Насправді… — він зробив коротку паузу й дістав щось зі свого інвентарю. У його руці з’явилася невелика скляна колба з дивною рідиною. — Я навіть можу тобі допомогти.

Алекс одразу насторожився.

— Що це?

— Ліки. Точніше, зілля, яке може повернути твого друга до нормального стану.

Рейнер напружився, почувши ці слова. Алекс же лише скептично всміхнувся.

— І що ти хочеш за нього?

— Ти швидко схоплюєш суть, — Блазень тихо засміявся. — Усе дуже просто. Ти віддаєш мені Еліана, а я тобі зілля.

Алекс не стримав короткого іронічного сміху.

— Ти серйозно? Після того, що щойно намагався зробити Еліан, ти справді думаєш, що я просто повірю тобі на слово?

— Початку вашої битви я не бачив, тож про це я нічого не знав, — Блазень ледь нахилив голову. — Але якщо самих слів недостатньо, доведеться переконати тебе інакше.

Алекс не встиг навіть відреагувати. Блазень просто зник з місьця. Хлопець лише на мить моргнув — і наступної секунди Блазень уже стояв позаду Рейнера. У його руці блиснуло щось гостре. Короткий рух — і предмет увійшов Рейнеру в шию. Алекс завмер.

— Як же добре, що я взяв ще один про запас, — невимушено промовив Блазень.

Усередині Алекса все похололо.

“Що це за швидкість?..”

Рейнер різко здригнувся. Його тіло напружилося, а потім почало швидко змінюватися. Червоне світіння в очах згасло, зіниці повернулися до нормального стану. Кігті поступово втягнулися, роги зникли, а роздута м’язова маса почала зменшуватися.

За кілька секунд перед ними вже стояв звичайний Рейнер. Він похитнувся, не до кінця розуміючи, що сталося. Блазень легко поплескав його по плечу, ніби заспокоюючи старого знайомого.

— Отак набагато краще.

Алекс не сказав ні слова. Він лише мовчки дивився на Блазня, перебираючи в голові можливі варіанти розвитку подій.

“Я можу прикінчити Еліана й одразу напасти на нього… Але чи встигну? Він швидший за все, що я бачив до цього.”

Блазень тим часом неквапливо рушив уперед, прямуючи до Алекса та Еліана.

— Ну що ж, тепер, коли я довів свою доброзичливість… — промовив він спокійним, майже невимушеним тоном. — Сподіваюся, ти теж підеш мені назустріч.

Алекс внутрішньо напружився. Його погляд ковзнув від Рейнера до Блазня, а потім до Еліана.

“Що робити? Він грає зі мною, і я це відчуваю.”

— Володарю, не робіть необдуманих вчинків, — тихо пролунав у його голові голос Сирени.

Алекс глибоко вдихнув, на мить заплющив очі й сильніше стиснув зуби. Він чудово розумів, що ситуація складається не на його користь. Блазень уже продемонстрував швидкість, якої Алекс не міг навіть нормально відстежити. Будь-яка необдумана атака могла закінчитися смертю Рейнера або його самого.

Зрештою Алекс повільно опустив руку. Кров’яний меч розчинився, повертаючись у його тіло. Блазень задоволено усміхнувся, ніби саме цього й очікував.

— Ось і чудово. — Він простягнув руку до Еліана. Професор кілька секунд мовчки дивився на нього, після чого прийняв допомогу. Блазень легко підняв його на ноги, а потім знову перевів погляд на Алекса. — Дякую, що виконав свою частину угоди.

Алекс фиркнув.

— Якої ще угоди? Ти просто не залишив мені вибору.

— Ну, сумніваюся, що ти погодився б інакше… — Блазень злегка розвів руками. — Зрештою, це було вигідно нам обом. — Він простягнув руку вперед. На його долоні знову опинилася та сама скляна колба із зіллям.

Алекс одразу звузив очі.

— Що це означає?

— Ми домовлялися: зілля за Еліана. А те, що я сам вирішив допомогти твоєму другові… — Блазень легенько хмикнув. — Це був лише жест доброї волі.

Алекс кілька секунд дивився на колбу, після чого забрав її. Погляду з Блазня він при цьому не відвів.

— Навіщо ти це робиш? Ти міг просто вбити нас і забрати Еліана силою.

— О, безперечно міг би, — Блазень спокійно кивнув. — Але, бачиш… ти надто цікава особистість, щоб просто так дозволити тобі зникнути.

Алекс похолов.

— Тобто?

Блазень схилив голову набік. Його усмішка стала трохи ширшою.

— Сподіваюся, ми ще зможемо поговорити… у більш спокійній обстановці. І тоді ти отримаєш відповіді на всі свої запитання. — Його блакитні очі блиснули в темряві. — А поки… запам’ятай одне: я не твій ворог.

Під ногами Блазня та Еліана спалахнуло магічне коло. Алекс не зводив із них погляду, намагаючись зрозуміти, чи справді за цими словами стоїть щось більше. Наступної миті світло огорнуло обох — і вони зникли.

Алекс одразу кинувся до Рейнера.

— Ти як?

— Все… добре… Просто трохи втомився, — Рейнер обережно торкнувся своєї шиї, де ще залишався слід від уколу.

Алекс полегшено видихнув і ледь усміхнувся.

— Радий чути.

Рейнер кивнув, після чого вони обоє на кілька секунд замовкли, дивлячись на місце, де щойно зникли Блазень та Еліан. Алекс міцніше стиснув колбу в руці.

“Занадто багато запитань… І , як завжди, жодної відповіді.”

Під ногами Алекса та Рейнера поступово почало формуватися магічне коло.

— Час повертатися до Академії, — тихо промовив Алекс.

Світло спалахнуло, огортаючи їх обох. За мить лісова галявина знову спорожніла.

Алекс і Рейнер повернулися до Академії, з’явившись у саду біля жіночого гуртожитку. Навколо панувала тиха вечірня атмосфера. Легкий вітер ворушив квіти й листя дерев, а доріжки саду поступово занурювалися в темряву.

На лавці серед квітів уже чекала Крул. Вона сиділа, схрестивши ноги, і спокійно дивилася на вечірнє небо, ніби була впевнена, що хлопці зрештою повернуться. Щойно вони з’явилися, жінка відразу підвелася й швидко підійшла до них. Не сказавши жодного слова, вона легко, але впевнено обійняла Рейнера.

— Я рада, що ти повернувся, — її голос був м’яким і сповненим незвичної для неї ніжності.

Рейнер застиг, явно не очікуючи такої реакції. Його руки невпевнено зависли в повітрі, а погляд метався між Алексом і Крул, ніби він намагався зрозуміти, як саме має реагувати.

— Ем… я теж радий повернутися, — нарешті видавив він із себе, криво посміхнувшись.

Потім знову глянув на Алекса. Цього разу в його погляді змішалися подив і безпорадність, ніби він без слів питав: «Що, чорт забирай, тут відбувається?»

Алекс у відповідь лише посміхнувся, схрестивши руки на грудях. Він вирішив не втручатися. Коли Крул нарешті відпустила Рейнера, її обличчя знову набуло звичного холодного й стриманого виразу.

— Ти в порядку? — Її погляд уважно ковзнув по ньому, зупинившись на розірваній у кількох місцях формі.

— Так, усе добре, — відповів Рейнер. Він кинув швидкий погляд на власний одяг, ніби лише зараз звернув увагу на його стан. — Хіба що трохи втомився.

— Тоді йди відпочивати. Завтра на заняття можеш не з’являтися. Я домовлюся з професорами, — промовила Крул, після чого кинула короткий погляд на Алекса. — На мої питання і так є кому відповідати.

Алекс лише тихо зітхнув, одразу зрозумівши натяк.

— Новий комплект форми Академії отримаєш завтра вдень, — додала Крул.

— Дякую, пані директорко, — Рейнер кивнув. Перш ніж піти, він підійшов до Алекса й протягнув йому руку. — Дякую, Алекс.

Алекс легко потиснув його руку й усміхнувся.

— Завжди радий допомогти. Але, сподіваюся, більше таких ситуацій не повториться.

Рейнер ледь помітно усміхнувся, кивнув і, розвернувшись, рушив у бік чоловічого гуртожитку. Алекс мовчки провів його поглядом, доки той не зник у темряві алеї. Лише після цього Крул перевела погляд на нього.

— Довелося чекати трохи довше, ніж ти мені обіцяв, — спокійно промовила вона.

Алекс знизав плечима.

— Під кінець усе пішло не зовсім за моїм планом. Але головне — результат. А він якраз такий, на який я й розраховував.

Його погляд на мить ковзнув у бік алеї, де щойно зник Рейнер. Крул схрестила руки на грудях.

— Це, звісно, добре… Але в мене ще купа питань, на які мені потрібні відповіді.

Алекс ледь усміхнувся.

— Я розумію.

Не даючи йому сказати більше, Крул зробила легкий рух рукою. Просто під їхніми ногами спалахнуло магічне коло. Мить — і вони зникли, залишивши після себе лише легкий рух повітря.

Алекс зайшов до своєї кімнати, коли за вікнами вже почало світати. Після всього, що сталося за останні години, тиша кімнати здавалася майже нереальною. Адам саме одягав академічну форму. Помітивши Алекса, він одразу перевів на нього погляд і поправив манжети.

— О, дивись-но, хто нарешті з’явився, — промовив він, склавши руки на грудях. — Де це ти знову пропадав цілу ніч?

Алекс лише втомлено усміхнувся.

— Та так… Невеличке рандеву з Рейнером.

— І як пройшло?

— Усе добре. Він повернувся до звичайної форми, тож, схоже, історія з ним нарешті закінчилася.

Адам уважніше подивився на друга, ніби намагався зрозуміти, чи справді той розповів усе.

— Деталі?

— А ти не запізнишся на заняття, якщо будеш стояти тут і допитувати мене? — Алекс тихо хмикнув.

Адам відмахнувся.

— Якщо ти не будеш надто довго ухилятися від відповідей, то точно не запізнюся.

— Гаразд. — Алекс зітхнув і сів на край ліжка.

Він почав розповідати про події ночі: про те, як зустрів Рейнера, про Еліана, про їхню битву, а потім — про несподівану появу Блазня. Адам слухав мовчки, не перебиваючи. Лише іноді його вираз обличчя змінювався, особливо коли Алекс доходив до моменту появи Блазня. Коли розповідь завершилася, Адам кілька секунд мовчав, а потім нахилився вперед.

— І що тепер? Як нам розуміти його слова про те, що він не наш ворог?

Алекс задумався.

— Не знаю, як на це реагувати, — чесно відповів він. — Але в будь-якому разі я визнаю, що Блазень нам допоміг. Щоправда, зробив він це на власних умовах. — Він на мить замовк, дивлячись у підлогу. — Якщо випаде можливість поговорити з ним ще раз, я не відмовлятимуся. Можливо, тоді вдасться отримати хоча б якісь відповіді. А далі вже подивимося, що з цього вийде.

Адам повільно кивнув.

— Ну, головне, що на цей момент усе закінчилося і ніхто не загинув.

— Це точно, — Алекс усміхнувся й відкинувся на ліжко. — І тепер я дуже сподіваюся, що хоча б якийсь час більше не буде жодних цікавих і несподіваних подій. Хочу нарешті нормально зосередитися на тренуваннях.

Адам подивився на нього з ледь помітною посмішкою.

— Говориш так, ніби сам не притягуєш до себе всі ці проблеми.

Алекс втомлено закотив очі.

— Я просто хочу спокійно потренуватися. Невже це так багато?

— У твоєму випадку? Схоже, що так.

Алекс лише махнув рукою, не бажаючи продовжувати цю розмову. Адам тим часом кинув погляд на годинник і схопив сумку.

— Мені вже час бігти. І не забудь: сьогодні ввечері ти мені потрібен.

Алекс навіть не підвів голови.

— Прекрасно пам’ятаю. — Алекс навіть не підвів голови.

Адам усміхнувся й вийшов із кімнати. Алекс кілька секунд просто лежав, дивлячись у стелю. Втома, яку він майже не помічав посеред нічних подій, нарешті накрила його повністю. Він перевернувся на бік, заплющив очі й дозволив собі нарешті відпочити. Цього разу йому справді хотілося лише одного — кількох годин спокійного сну.

Хлопець прокинувся після кількох годин сну, відчуваючи приємну легкість у тілі. Втома, що ще кілька годин тому буквально валилила його з ніг, майже повністю зникла. Він потягнувся, розминаючи затерплі м’язи, а потім перевів погляд на сусіднє ліжко. Адама все ще не було. Алекс на мить задумався, після чого, ще не встаючи, подумки звернувся до Сирени.

— Сирено, як там аналіз тих двох зіллів?

Її голос одразу пролунав у його свідомості — спокійний і чіткий, як завжди.

— Володарю, аналіз завершено. Перше зілля, те, що ви забрали в Еліана, виявилося надзвичайно сильною отрутою. Достатньо було лише однієї краплі, щоб миттєво вбити Рейнера. Ба більше, за своїм складом воно без проблем подіяло б навіть на монстра S -рангу.

Алекс скривився. Усередині знову спалахнув ледь помітний гнів, але він майже одразу придушив його й тихо видихнув.

— Добре, що нам вдалося цьому запобігти, — промовив він, сідаючи на ліжку й проводячи долонею по обличчю. — А друге?

Сирена на мить замовкла. Вона завжди робила коротку паузу, коли відповідь навряд чи могла його порадувати.

— Я… не змогла нічого знайти, Володарю. Це зілля не має жодних відомих мені характеристик. Його склад не відповідає жодному з відомих рецептів. Якщо вірити словам Блазня, це щось на кшталт потужних ліків, але…

— Я очікував чогось подібного, — Алекс ледь усміхнувся. — У будь-якому разі я задоволений, що отримав це зілля від Блазня. Він видається надто зацікавленим у нашому виживанні, щоб підсовувати щось небезпечне. А якщо це справді ліки… колись вони можуть нам знадобитися.

— Володарю… — Голос Сирени змінився. У ньому з’явилися нотки хвилювання, які Алекс частенько чув від неї. — Саме це мене й турбує.

Алекс здивовано підняв брову.

— Що саме?

— Блазень. Його слова, його дії… Усе це не сходиться з тим образом, який ми знали раніше. Якщо він і справді той, хто розпочав цю війну, то чому тепер допомагає? Чому каже, що він наш друг?

Алекс на кілька секунд замовк. Сирена рідко дозволяла собі говорити подібним тоном, але цього разу він чудово її розумів. Адже сам не знав, що думати про Блазня. Занадто багато речей не вкладалося в його уявлення про майбутнього ворога.

— Я не поспішаю робити висновки, — нарешті спокійно відповів Алекс. — Але визнаю: поки що Блазень діяв нам на користь. Я йому не довіряю, проте якщо з’явиться можливість поговорити з ним ще раз, я нею скористаюся.

— Мені це не подобається… — тихо прошепотіла Сирена.

Алекс м’яко усміхнувся.

— Ти хвилюєшся за мене?

— Завжди, Володарю.

Від цих слів усередині нього розлилося приємне тепло. Сирена була з ним усе його життя. Вона залишалася поруч у найважчі моменти, допомагала, сперечалася з ним, іноді дратувала, а часом просто мовчки була поряд. Зрештою, вона давно перестала бути для нього просто голосом системи.

— Не хвилюйся, — Алекс відкинув голову назад і подивився на стелю. — У мене все більш-менш під контролем. Але поки що я зрозумів одну річ: я все ще недостатньо сильний. — Сирена промовчала, дозволяючи йому висловитися. — Я вже досяг сотого рівня, і все ж ця швидкість Блазня показала, що він усе одно сильніший за мене. Якщо я не стану кращим, якщо не докладу ще більше зусиль, то рано чи пізно… — Алекс різко видихнув і похитав головою. — Коротше кажучи, треба більше тренуватися.

— Тренування важливі, Володарю, — м’яко погодилася Сирена. — Але хіба вам не варто також просто насолодитися студентським життям?

На обличчі Алекса з’явилася ледь помітна усмішка.

— Ти маєш рацію. Останні дні були занадто насиченими. — Він підвівся з ліжка й потягнувся, відчуваючи, як остаточно прокидається після короткого відпочинку. — Здається, зараз у мене є трохи часу, щоб хоча б трохи пожити нормальним студентським життям, а не лише виживати. — Алекс кинув погляд на годинник. Його усмішка одразу стала кривою. — Або ні. Час біжить. Мене вже чекає тренування з Арією.

У тренувальному залі глухо відлунював брязкіт зброї. Алекс і Арія стрімко обмінювалися ударами, а кров’яний меч хлопця та два кинджали дівчини раз у раз зустрічалися, розсипаючи навколо короткі спалахи світла. Їхні кроки ковзали по кам’яній підлозі, змінюючи дистанцію майже безперервно. Арія атакувала наполегливо, намагаючись прорвати оборону Алекса й змусити його відступати. Однак хлопець легко читав її рухи: ухилявся, відводив удари мечем і лише зрідка проводив короткі контратаки, змушуючи її змінювати напрямок атаки.

Нарешті Алекс зробив крок назад і підняв вільну руку, подаючи сигнал на перерву.

— Ти справді вражаєш, — сказав він, трохи важко дихаючи. — Швидкість, із якою ти навчаєшся, дивовижна. Це лише наше третє заняття, а різниця між тобою зараз і тією Арією, з якою я бився під час першої дуелі, просто колосальна.

Арія гордо випросталася й витерла піт із чола.

— Ну, це ж очевидно, — відповіла вона з ноткою самовдоволення. — Я аристократка. До того ж, раніше я навчалася у міс Елізабет.

Алекс усміхнувся й трохи нахилив голову набік.

— І все?

Арія хмикнула, але цього разу в її голосі вже не було колишньої впевненості.

— Ну… ще й тому, що ти добре пояснюєш, де саме я роблю помилки, — пробурмотіла вона. Потім струснула головою й уже звичним тоном додала: — Але якщо в тебе немає зауважень, я готова продовжувати. — Вона знову зайняла бойову стійку, наставивши один із кинджалів на Алекса.

— Я тільки за, — відповів хлопець, приймаючи захисну позицію.

Наступний раунд розпочався. Арія знову переважно атакувала. Алекс майже не переходив у наступ, зосередившись на ухиляннях, блоках і коротких контратаках. Кожен його точний удар змушував Арію коригувати положення тіла, змінювати кут атаки або швидше повертатися в захисну стійку.

Так тривало кілька хвилин, доки дівчина раптом різко не зупинилася. Вона опустила кинджали й подивилася на Алекса.

— Ти не ставишся до мене серйозно. — Алекс здивовано підняв брову. — Навіть після всіх твоїх похвал я не відчуваю серйозності у твоїх діях, — продовжила Арія, і в її голосі з’явилися нотки роздратування. — Я хочу, щоб ти не тільки ухилявся, а й частіше атакував.

Алекс кілька секунд дивився на неї, після чого кивнув.

— Добре.

Арія знову кинулася вперед. Цього разу Алекс не обмежився захистом. Він відбив кілька її ударів, дочекався моменту, коли вона надто широко відкрила правий бік, і блискавично перейшов у наступ. Кров’яний меч майнув у повітрі. За мить лезо завмерло за кілька міліметрів від шиї Арії. Дівчина завмерла, важко переводячи подих. Її груди швидко здіймалися й опускалися після серії атак.

Алекс повільно опустив меч і подивився їй просто в очі.

— Щоб ти собі не думала, я завжди ставився до тебе серйозно, — спокійно сказав він. — Просто зараз я повністю зосереджений на тому, щоб навчити тебе не тільки атакувати, а й одразу закривати слабкі місця у захисті. Щоб ти правильно працювала корпусом і впевнено трималася на ногах. — Він зробив кілька кроків назад, даючи їй можливість відновити дихання. — Коли я побачу, що ти довела це до ідеалу, ми перейдемо до наступного етапу. Тоді вже ти більше захищатимешся, а я атакуватиму, щоб ти навчилася не виснажуватися й витримувати постійний тиск. І тільки після цього ми перейдемо до найцікавішого — справжніх спарингів, де ти зможеш повною мірою випробувати всі свої навички. — Алекс на мить замовк, після чого додав: — І паралельно я навчатиму тебе нових прийомів магії крові.

Арія мовчки слухала, а потім провела рукою по волоссю, прибираючи його з обличчя.

— Ти моя перша учениця, — продовжив Алекс. — У мене немає великого досвіду в навчанні, тому, можливо, було б краще поєднати перші два етапи. Але, на мою думку, спочатку краще відточити одну навичку, а вже потім переходити до іншої. Якщо ж ти хочеш щось змінити, я готовий тебе вислухати. Разом вирішимо, як буде краще проводити тренування.

Арія кілька секунд мовчала, відновлюючи дихання. Потім опустила очі.

— Нічого змінювати не потрібно. Я довіряю тобі. — Вона трохи зам'ялася. — І… вибач за мої слова.

— Тобі немає за що вибачатися, — відповів Алекс. — Ти моя перша учениця. А отже, маєш стати найкращою.

Арія підняла голову. На її обличчі знову з’явилася впевненість.

— Тоді ти готовий до нового раунду?

— Завжди.

Алекс знову прийняв бойову стійку. Вони зійшлися в бою. Цього разу Арія виглядала значно впевненіше. Її рухи стали чіткішими, вона вже не поспішала бездумно атакувати й краще контролювала власну позицію. Навіть коли Алекс змушував її відступати, вона швидше поверталася в стійку й одразу шукала можливість для нової атаки.

Алекс помічав кожну з цих змін.

“Прогрес справді вражає.”

Він ледь усміхнувся. Йому подобалося бачити, як його перша учениця поступово стає сильнішою. У цей момент двері тренувальної кімнати відчинилися. До зали зайшов Адам і зупинився за кілька метрів від них.

— О, ви ще тренуєтеся?

Алекс і Арія одночасно опустили зброю.

— Схоже, вже закінчуємо, — відповів Алекс, витираючи лоба.

— Чудово, бо я якраз прийшов тебе забрати, — сказав Адам, звертаючись до Алекса. Потім він перевів погляд на Арію. — І не забудь, що ввечері я чекаю і на тебе.

Арія роздратовано скривилася й схрестила руки на грудях.

— Я пам’ятаю. Не нагадуй.

Адам лише усміхнувся.

— От і добре.

Алекс тихо розсміявся.

— Слухай, Адам, а ти не думаєш, що ходити за мною хвостиком трохи дивно?

— Це тільки сьогодні, — відповів той, глузливо піднявши брову. — Бо без мене в тебе є всі шанси знову знайти проблеми на свою голову, а мені цього не потрібно.

— Справедливо.

Арія з цікавістю спостерігала за їхньою розмовою.

— Ого, Адам тепер твій нянька?

— Дуже смішно, — Алекс важко зітхнув, але все ж усміхнувся. — Тебе підкинути до гуртожитку?

Арія відвела від нього погляд, прикривши долонею ледь помітну усмішку.

— Я не ти. Зможу дійти до своєї кімнати й без няньки.

— Радий за тебе. — Алекс підійшов до Адама. Під їхніми ногами одразу почало формуватися магічне коло. — До вечора, — сказав він, ще раз глянувши на Арію.

— До вечора.

Спалахнуло світло, і за мить Алекс та Адам зникли з тренувальної кімнати, залишивши Арію саму.

Алекс і Адам йшли одним із коридорів Академії. Це був звичайний просторий прохід зі світлими стінами, рівними рядами дверей і м’яким світлом магічних ламп, що ледь жевріли під стелею. Вже не в академічній формі, вони виглядали доволі невимушено: Алекс — у білій сорочці з розстебнутим коміром і темних штанях, Адам — у чорній сорочці, що контрастувала з його світлим волоссям. Разом вони виглядали майже дзеркально — як два різні відтінки однієї енергії.

Зупинившись біля масивних дверей із темного дерева, Адам без стуку відчинив їх і впевнено переступив поріг. Алекс увійшов слідом.

Кабінет студентської ради одразу справляв враження. Просторе приміщення з високою стелею, арками та стелажами, заставленими сувоями, книгами й старими магічними артефактами. У центрі стояв довгий овальний стіл із темного дерева, за яким могли проводити засідання кілька десятків людей. Вікно, оздоблене витонченими шторами кольору нічного неба, виходило на західну частину Академії. Промені сонця, що вже схилялося до горизонту, заливали кімнату м’яким золотим світлом, створюючи атмосферу затишку й водночас тихого очікування перед майбутніми подіями.

Їхню появу одразу помітив один із присутніх — ельф із довгим сріблястим волоссям і пронизливо-зеленими очима. Алекс одразу впізнав його: цей хлопець був поруч із Ліліт під час інциденту на площі. Його постава, як і погляд, залишалися точними й стриманими — без зайвих рухів, але з відчутним благородством.

— Нарешті з’явився сам винуватець святкування, — з легкою посмішкою сказав ельф, підходячи до них і простягаючи руку Адаму.

— І я радий тебе бачити, Кайлане, — відповів Адам, потискаючи йому руку.

Ельф перевів погляд на Алекса й уважно його оглянув, хоча тон залишався дружнім.

— А ось і наш вічно зайнятий гість, про якого Адам згадує ледь не частіше, ніж про власне ім’я. Мене звуть Кайлан Елеаріс, заступник голови студради. — Він простягнув руку.

— Алекс, — відповів хлопець, потискаючи її. — Радий знайомству.

— Це взаємно, — Кайлан ледь кивнув і забрав руку. — А ще будемо раді твоїй допомозі. Зайві руки зараз не завадять. Ходімо.

Він розвернувся й повів їх до дверей у дальньому куті кабінету. За ними відкрилася гостьова кімната — затишна й простора. Тут стояли кілька м’яких диванів і крісел, біля кожного — невеликі акуратні столики, а в центрі — масивний круглий стіл. Наразі всі поверхні були порожні. З протилежного боку кімнати виднівся широкий вихід на балкон, звідки відкривався краєвид на далекий ліс, що темнів під променями вечірнього сонця.

Біля одного з бічних столиків стояла Ліліт — у легкій темній сукні, зосереджено розставляючи закуски. Почувши, як відчинилися двері, вона лише кинула на них короткий погляд і кивнула, не відволікаючись від роботи.

— Сюди, — коротко мовив Кайлан і повів хлопців до протилежного кінця кімнати, де на підлозі стояли два ящики з вином. Поруч був стіл із десятками порожніх келихів. — Люди скоро почнуть підтягуватися, — пояснив ельф. — Тож ваше завдання — розлити вино по келихах і розставити їх по столах. По п’ять на кожен. А я піду допоможу Ліліт.

Не чекаючи відповіді, він розвернувся й рушив до дівчини. Алекс підняв одну з пляшок, уважно оглянув етикетку, а потім із цікавістю подивився на Адама.

— То що це за святкування таке?

Адам узяв другу пляшку й почав відкручувати пробку.

— Мене офіційно прийняли до студради, — відповів він. — І вони вирішили влаштувати мені вітальну вечірку. Але буде не тільки її члени — а й ще кілька гостей.

Алекс здивовано глянув на нього.

— І ти раніше не міг про це сказати?

Адам на мить завмер, а потім серйозно подивився на друга.

— Гаразд, я скажу. Тільки, будь ласка, не смійся. — Він опустив погляд на пляшку у своїх руках. — Спочатку я хотів одразу пояснити, що це за вечірка і навіщо ти мені тут потрібен… Але в голову закралася одна дурна думка. Що ти настільки зациклений на тренуваннях і підземеллях, що можеш просто відмовитися.

Алекс уже відкрив рот, щоб щось відповісти, але Адам поспішив продовжити:

— Я знаю, як це звучить. Дурно й навіть трохи смішно. Але ця думка так міцно засіла в моїй голові, що я ніяк не міг її позбутися. — Він на мить замовк, а потім заговорив тихіше: — Я розумію. Тебе повернули сюди, щоб урятувати світ, усе таке… Але ти не повинен забувати, що маєш право на відпочинок. І що ти тут не один. У тебе є люди, на яких ти можеш покластися. Ти стільки розповідав мені про те, що було у твоєму майбутньому. Як ми разом розібралися з Монтамерами, як підтримували одне одного… І тепер, коли я бачу, як ти намагаєшся вирішувати все сам, чесно… мені трохи прикро. Я розумію, що з Рейнером усе вийшло випадково, але…

Він не встиг договорити. Алекс поклав руку йому на плече й тепло усміхнувся.

— Я навіть не підозрював, що ти настільки через це переживаєш. Можеш викинути думку про мою одержимість тренуваннями й підземеллями куди подалі. Так, частка правди в цьому є, але я повернувся не лише заради місії. Я хочу мати можливість знову хоча б трохи насолодитися спокійним життям. — Але наступної миті вираз його обличчя став серйознішим. — Та мене повернули сюди не просто так. І я зобов’язаний докласти всіх зусиль, щоб виконати обіцянку, яку дав Люменії.

— Я це прекрасно розумію, — тихо відповів Адам. — Окрім цієї обіцянки, у твоїх руках фактично доля нашого світу. Але просто… — Він важко видихнув і знизав плечима. — Не знаю, як краще це сказати, тому скажу прямо. Я хочу допомогти тобі з усім цим. Хочу бути поруч. Не плестися десь позаду, а стояти поряд із тобою — як вірний друг і сильний помічник. Як твоя права рука.

Алекс кілька секунд мовчав, дивлячись на нього, а потім м’яко усміхнувся.

— Ти ніколи не був позаду, Адам. Я завжди покладався на тебе у важку хвилину. Так було раніше, і так буде зараз — Він на мить замовк, після чого щиро додав: — Дякую, що поділився цим.

— Мені реально полегшало, — з полегшенням зітхнув Адам. — Навіть не очікував, що звичайна розмова може так допомогти.

— Ей! — пролунав голос Кайлана з іншого кінця кімнати. — Ви там ще довго будете язиками чесати, чи, може, нарешті візьметеся за діло?

Адам одразу гукнув у відповідь із жартівливою інтонацією:

— Ліліт! Дай-но йому ще роботи! У нього стільки вільного часу, що він ще й підслуховувати встигає!

— Ще трохи, і я дам вам роботи всім, — спокійно відповіла Ліліт, не відриваючись від закусок. — Я сяду на диван і просто спостерігатиму, як ви працюєте, якщо негайно не почнете робити те, що повинні.

Усі троє миттєво замовкли. Кайлан повернувся до Ліліт і продовжив допомагати їй, а Алекс з Адамом нарешті взялися за напої.

Сонце вже повністю сховалося за горизонтом, занурюючи Академію в м’яке світло ліхтарів і холодне сяйво місяця. У гостьовій кімнаті вже були накриті столи із закусками та напоями, а гості поступово починали збиратися.

Першими до зали зайшли хлопець і дівчина. Алекс одразу впізнав юнака — він був одним із тих, хто того дня перебував разом із Ліліт на площі під час першого зіткнення з Рейнером. Молодий чоловік із рудим волоссям і карими очима підійшов до Алекса, простягнув руку й тепло усміхнувся.

— Нарешті випала нагода познайомитися з тобою особисто, — сказав він, упевнено потискаючи руку Алекса. — Я Едвард Хейл. І дякую, що тоді втрутився на площі.

— Алекс, — представився той у відповідь. — Радий був допомогти.

— Нам у студраді такі, як ти, точно не завадили б, — зауважив Едвард, ледь похитавши головою. — Не думав приєднатися?

Алекс лише злегка усміхнувся.

— Дякую за запрошення, але в мене й без того вистачає справ.

— Розумію. — Едвард коротко кивнув, а потім узяв зі столу два келихи вина. Один простягнув Алексу. — Хоча сьогодні головна зірка вечора — Адам, цей перший келих я все ж хочу підняти за тебе. За твою хоробрість і доброту.

Його слова привернули увагу кількох гостей, які стояли неподалік. Дехто перевів погляд на Алекса, оцінюючи його з цікавістю. Хлопець, як завжди, поставився до цього спокійно. Він лише підняв келих і легко стукнувся ним із Едвардом.

— За хороших людей, — додав він.

Вони зробили кілька невеликих ковтків, після чого Алекс перевів погляд на дівчину, яка прийшла разом з Едвардом. Вона стояла трохи осторонь, розмовляючи з Ліліт. Світле волосся спадало їй на плечі, а блакитні очі уважно стежили за співрозмовницею. На ній була елегантна фіолетова сукня, що підкреслювала витончені риси.

— Бачу, ти прийшов не сам, — зауважив Алекс.

Едвард глянув у той бік і посміхнувся.

— Це моя дівчина, Софія. — Його голос набув легкого грайливого тону. — Вона одна з найсильніших людей у цій Академії… Ну, звісно, після мене.

Алекс лише хмикнув, вирішивши не коментувати останню частину. Двері знову відчинилися, і до зали почали заходити нові гості. Серед них Алекс упізнав Арію, яка прийшла разом із Деміаном, а також Міру та Ліама. Він коротко кивнув знайомим, коли ті проходили повз у напрямку Адама.

— Піду привітаюся, — кинув Едвард, злегка піднявши келих, і відійшов.

Минуло лише кілька секунд, перш ніж до Алекса підійшов Деміан. Вони привіталися, після чого Алекс поцікавився:

— Як ти?

— Добре, — відповів Деміан. — За ці кілька днів я значно краще навчився керувати магією крові. Тренування з Елізабет уже дають свої результати.

— Її тренування справді допомагають швидше розкрити прихований потенціал вампірів, — кивнув Алекс. — Але не применшуй власних заслуг. Саме твоя праця принесла результат.

Деміан на мить затримав на ньому погляд, ніби обмірковуючи його слова, а потім злегка усміхнувся.

— Дякую. А як твої тренування з Арією? — поцікавився він.

Алекс потягнувся рукою до потилиці й із легкою посмішкою відповів:

— Вона виявилася значно кращою, ніж я очікував. Іноді з нею буває нелегко, але головне — вона слухає мене.

Деміан хитнув головою, не втрачаючи усмішки.

— Радію, що хтось із її однолітків, окрім Адама, зміг знайти до неї підхід. — Він на секунду замовк, а потім додав: — Вона багато розповідає про тренування. Та й про тебе теж.

Алекс із цікавістю поглянув на нього.

— І що ж вона каже?

Деміан уже відкрив рот, щоб відповісти, коли раптом за його спиною, наче з повітря, з’явилася Арія. В її очах блиснув ледь прихований гнів. Одним швидким рухом вона прикрила братові рот долонею.

— Якщо ти зараз не припиниш говорити те, чого не слід… ти про це пошкодуєш, — прошипіла вона йому на вухо. Її погляд був твердим, а голос — холодним, із добре знайомими нотками погрози.

Деміан, не приховуючи усмішки, що промайнула в його очах, мовчки кивнув. Арія, все ще уважно дивлячись на брата, повільно забрала руку, а потім перевела на Алекса вже спокійний погляд.

— Забудь усе, що він тобі тут наговорив.

Алекс легко усміхнувся.

— Я запам’ятав лише те, що він добре про тебе відгукувався. А все інше вже забув. — Він простягнув їй келих. — Розслабся й просто насолоджуйся вечором.

Арія взяла келих і, легенько закотивши очі, пробурмотіла:

— Розслабитися? У кімнаті з тобою, Деміаном та Адамом? Боюся, це неможливо.

Втім, вона все ж зробила невеликий ковток. Саме в цей момент до них підійшов Адам.

— Не перериваю вашу захопливу бесіду?

— Ти? Та нічого ти не перервеш, — відмахнулася Арія. — Але що це ти тут забув? У тебе, взагалі-то, завдання стояти біля входу й зустрічати гостей. Вечір же на твою честь.

— З усіма, з ким потрібно, я вже привітався, — спокійно відповів Адам. — А тепер мені цікаво приєднатися до вас.

— Сподіваюся, через вступ до студради твоє его не виросте ще більше. — Одночасно з цими словами вона передала йому келих вина.

Адам із посмішкою прийняв його.

— У жодному разі.

Вони всі легко стукнулися келихами й зробили по кілька ковтків.

Вечір тривав. Гості вже зібралися, а кімната наповнилася невимушеними розмовами, сміхом і дзвоном келихів. Ще кілька хвилин усі спокійно спілкувалися, доки Ліліт не взяла один із келихів і кілька разів легенько вдарила ложечкою по його краю. Дзвінкий звук розлетівся кімнатою, поступово перекриваючи розмови. Один за одним гості стихли й перевели погляди на Ліліт. Дівчина вийшла трохи вперед. На її обличчі з’явилася легка усмішка, коли вона оглянула присутніх.

— Друзі, я рада бачити кожного з вас тут сьогодні. Щиро дякую, що ви знайшли час приєднатися до нашого невеликого, але дуже важливого вечора. — Вона на мить замовкла, даючи останнім розмовам остаточно стихнути. — Ми зібралися з гарної причини — щоб відсвяткувати поповнення нашої студентської ради. І це, безумовно, заслуговує на увагу.

Після цих слів погляди поступово перемістилися на Адама. Він стояв поруч з Алексом, Арією та Деміаном, тримаючи келих і спокійно всміхаючись.

— Отож, сьогоднішній вечір — на честь нашого нового члена студради, Адама! — з теплотою в голосі промовила Ліліт.

Кімнатою одразу прокотилися оплески. Хтось вигукнув ім’я Адама, інші підняли келихи або просто кивнули, вітаючи його. Адам, трохи розгублений від такої кількості уваги, все ж зберіг легку усмішку й кивнув у відповідь.

— Впевнена, з його допомогою Академія стане ще кращим місцем. Тож пропоную підняти келихи! За Адама!

— За Адама! — дружно повторили всі присутні.

Келихи знову злетіли в повітря й зустрілися веселим дзвоном. Гості зробили по ковтку вина або соку, а кімнату знову наповнили розмови та сміх.

Свято поступово набирало обертів. Столи потроху спустошувалися, розмови ставали дедалі гучнішими, а сміх раз у раз лунав то з одного, то з іншого кінця зали. Гості переміщалися між компаніями, знайомилися ближче, хтось уже запросив когось на танець під легку музику. Атмосфера залишалася теплою й невимушеною, і здавалося, що навіть сама Академія на мить забула про всі проблеми, дозволивши собі просто насолодитися цим вечором.

Алекс тим часом відійшов убік і вийшов на просторий балкон, що виходив у вечірній сад. Тримаючи келих у руці, він сперся ліктями на кам’яні перила й подивився вдалечінь. Дерева внизу м’яко підсвічувалися ліхтарями, а над ними розкинулося чисте зоряне небо. Легкий вітерець час від часу ворушив його волосся.

Далеко від шуму зали думки нарешті почали впорядковуватися. Саме в цей момент він почув легкі кроки позаду.

— Насолоджуєшся краєвидами? — знайомий голос м’яко порушив тишу.

Алекс легко усміхнувся, навіть не повертаючись.

— Просто люблю тишу й нічні горизонти. Тут вони мають свій шарм.

— Сподіваюся, ти не проти компанії.

Ліліт підійшла ближче й сперлася ліктями на перила поруч із ним. Її келих тихо брязнув об камінь, коли вона зручно влаштувалася.

Кілька секунд вони просто мовчали, дивлячись у темряву, що поступово огортала Академію. Лише приглушена музика та голоси зали нагадували, що вечірка все ще тривала.

— Чула, ситуація з Рейнером завершилася, — першою порушила тишу Ліліт, не відводячи погляду від неба.

— Так, — коротко відповів Алекс.

— Тобто Еліан, який допоміг йому перетворитися на чудовисько, просто віддав тобі зілля, що повернуло все назад, а потім зник? Без жодних пояснень? — Ліліт нарешті повернулася до нього, злегка піднявши брову. — Я нічого не пропустила?

— Ні. Ти все зрозуміла правильно, — спокійно відповів Алекс.

На губах Ліліт з’явилася легка усмішка. Не весела — радше сповнена спокійного скепсису, який краще за будь-які слова показував, наскільки мало вона вірить у цю історію.

— Ти справді думаєш, що я або моя мати повіримо в таку нісенітницю?

Алекс нарешті повернув голову й подивився їй просто в очі.

— А яка тоді твоя версія?

— Не знаю. Мене там не було, — чесно відповіла Ліліт. — Але це точно не вся правда. Ти щось приховуєш, Алекс. — Її голос став м’якшим, але наполегливість у ньому нікуди не зникла. — Просто скажи, як усе було насправді.

Алекс важко зітхнув, зробив ковток із келиха й на кілька секунд замислився.

— Гаразд. Ось правдива історія. Ми з Рейнером билися з Еліаном і зрештою перемогли його. Я вже був готовий завдати останнього удару, коли з’явилася… загадкова постать, яка весь цей час спостерігала за нами з тіні. В обмін на зілля, яке повернуло Рейнера до нормального стану, цей незнайомець забрав Еліана. Після цього вони обоє зникли. — Алекс знову перевів погляд на нічний краєвид. — Ця історія тобі більше до душі?

Ліліт кілька секунд мовчала. Її погляд залишався пильним і трохи настороженим.

— Це звучить ще абсурдніше за перший варіант. Двом студентам перемогти професора Академії? Серйозно?

Алекс лише знизав плечима.

— Значить, перша версія залишається офіційною. Я й сам не до кінця розумію, що було в голові Еліана. Ми з ним навіть не мали спільних занять. Можливо, ти здогадуєшся, чого він хотів.

— Навіть не уявляю, чим він керувався, — тихо відповіла Ліліт і злегка похитала головою. — Але щось мені підказує, що ти все одно розповідаєш лише частину правди.

— Це вже не має особливого значення. Рейнер більше нікому не загрожує. Єдиний мінус — Академії тепер доведеться шукати нового викладача з Історії магії.

— Так і є, — погодилася Ліліт. — Її обличчя нарешті знову осяяла легка усмішка. Вона підняла келих. — Тоді… вип’ємо за тебе?

Алекс підняв свій келих у відповідь.

— Чому б і ні?

Вони легко цокнулися й зробили по ковтку. На деякий час між ними знову запанувала приємна тиша. Ліліт перевела погляд із Алекса на гостей, що веселилися в залі.

— Нам варто повертатися до інших.

— Згоден, — кивнув Алекс.

Вони разом залишили балкон і повернулися до зали, знову занурюючись у теплу й невимушену атмосферу вечора.

Блазень неквапливо підіймався старовинними гвинтовими сходами, що вели на другий поверх маєтку. Вузький коридор зустрів його майже цілковитою тишею. Лише розмірений звук кроків лунав поміж темних стін, час від часу відбиваючись від кам’яної підлоги.

Невдовзі він зупинився біля високих дерев’яних дверей із витонченою різьбленою рамою. Блазень поклав руку на ручку й легенько натиснув. Замок без опору піддався, а двері відчинилися абсолютно безшумно.

За ними знаходився кабінет Еліана. Приміщення було позбавлене зайвої розкоші, проте кожна його деталь свідчила про смак і становище господаря. Навпроти високого вікна стояв великий письмовий стіл із темного полірованого дерева. Крізь скло пробивалося приглушене світло раннього вечора, забарвлюючи кімнату м’якими золотистими відтінками. Уздовж двох стін тягнулися високі книжкові шафи з дорогого дерева, заповнені акуратно розставленими книгами.

За столом сидів Еліан, зосереджено переглядаючи документи.

— Радий бачити, що ти знову на ногах, — легко промовив Блазень, заходячи до кімнати. У його голосі звучала звична невимушеність, а на губах грала ледь помітна усмішка.

Еліан здригнувся й одразу відклав папери. За одну мить він підвівся зі стільця й бездоганно схилив голову в поклоні.

— Вітаю Вас, Володарю, — спокійно й шанобливо промовив він.

Блазень зробив кілька кроків углиб кабінету й зупинився неподалік столу.

— Як почуваєшся?

— Значно краще. Організм повністю відновився. Прошу Вас, не турбуйтеся, — коротко відповів Еліан, випрямляючись. — Якщо бажаєте, я можу провести Вас до гостьової кімнати й заварити чаю.

— Не потрібно. Я ненадовго, — відмахнувся Блазень і уважно подивився на нього. — Краще розкажи мені про свої враження від битви з Алексом.

Еліан на мить завмер. Він опустив погляд, ніби ще раз прокручував у голові події тієї ночі й підбирав правильні слова.

— Алекс… значно перевершує звичайного студента тридцять четвертого рівня. Спочатку я не відчував від нього серйозної загрози. Навіть з урахуванням підтримки Рейнера ситуація залишалася під моїм контролем. Я розраховував свої сили, аналізував його рухи й поступово підлаштовувався під його стиль бою. — Еліан зробив коротку паузу. — Але ближче до завершення все змінилося. — Він злегка нахилив голову. — Його рухи стали блискавичними. Тиск — значно сильнішим, ніж раніше. Сила й швидкість, які він продемонстрував у фінальній фазі бою… — Еліан обережно вдихнув, — …перевищували межі, які, на мою думку, здатен продемонструвати навіть елітний вампір. — Він на мить стиснув пальці. — Не хочу дозволяти емоціям впливати на оцінку, Володарю, але його рівень… був вищим за мій. Хоча Ви й самі це бачили.

Останні слова прозвучали трохи тихіше. Еліан не опустив очей, однак у його спокійному голосі все ж відчувалася стримана гіркота. Поразка зачепила його гордість, хоча він і не дозволяв собі показати це відкрито.

— Перевершити професора вісімдесят другого рівня… Цікаво. — У його голосі не було ні подиву, ні тривоги. Лише щира зацікавленість. — Можеш відпочити кілька днів. Я надішлю когось, коли ти мені знадобишся.

Еліан схилив голову.

— Володарю… — Він ненадовго замовк, після чого продовжив уже серйознішим тоном: — Я розчарував Вас. І готовий прийняти будь-яке покарання, яке Ви вважатимете доречним.

Блазень лише махнув рукою, відкидаючи ці слова.

— Твоїм завданням було перевірити Алекса через Рейнера. Ти впорався. Потім ти мав позбутися Рейнера, але замість цього особисто вступив у бій із хлопцем. — На його обличчі з’явилася ширша усмішка. — Завдяки цьому я зміг на власні очі побачити, на що він здатен. Ця інформація безцінна. Тож я б навіть сказав, що ти зробив більше, ніж від тебе вимагалося.

— Дякую Вам, Володарю.

— Що ж, мені вже час. До нової зустрічі.

Блазень розвернувся й спокійно вийшов із кабінету, залишивши Еліана самого. Коли він знову спускався тими самими гвинтовими сходами, його кроки залишалися такими ж неквапливими.

“Алекс… З кожним днем він стає дедалі цікавішим.”

Блазень провів пальцями по поручню, задумливо дивлячись перед собою.

“Неможливо передбачити, чого він доб’ється завтра. Аж не терпиться зустрітися з ним знову. Хочу зрозуміти, звідки в нього така сила… і випробувати його особисто.”

— Рекомендую не недооцінювати його. — У думках пролунав спокійний голос Сирени.

— Я ніколи не недооцінюю сильних. — Він зупинився на сходах і на мить підняв погляд угору. — І я маю стати першим, хто встановить із ним контакт… — тихо промовив він із ледь помітною усмішкою. — Поки до нього не дісталися мої колеги.