Розділ 16

“Минуло чотири дні відтоді, як ми відсвяткували вступ Адама до студентської ради. Чотири дні — начебто зовсім небагато, але їх виявилося достатньо, щоб життя в Академії знову повернулося до звичного ритму. Навчання, тренування, розмови з друзями, нескінченний рух у коридорах і ті рідкісні моменти тиші, коли можна було залишитися наодинці із власними думками.”

“За цей час у мене було лише два тренування. Обидва — з Арією. Вона, як і раніше, продовжувала мене дивувати. Її прогрес був помітний навіть після кількох занять. Вона уважно слухала мої пояснення, запам’ятовувала кожну помилку й майже одразу намагалася виправити її на практиці. Найбільше мене вражало навіть не те, наскільки швидко вона вчилася, а її бажання ставати кращою. Це вже не просто амбіція. У цьому є щось більше. Можливо, вона хотіла щось довести братові. Можливо, самій собі. А може, просто не хотіла залишатися на тому рівні, на якому була раніше. У будь-якому разі мені це подобалося. Я бачив, що з Арії справді може вийти сильний боєць.”

“А з Крул за ці чотири дні ми так і не провели жодного заняття. Вона попередила, що зараз зайнята, і попросила мене трохи зачекати. Але разом із цим залишила дуже чітке застереження: жодних самостійних спроб створювати нові канали мани. Її тон не залишав жодного простору для суперечок. І хоча мені дуже хотілося продовжити роботу з темною маною та перевірити, на що ще здатне створене мною ядро, я все ж вирішив послухатися. Як-не-як, втратити такого вчителя через власну нетерплячість було б не просто дурістю. Це було б неймовірно безглуздо.”

“За ці дні я також встиг здійснити один забіг у підземелля А-рангу. Сам. Нічого надзвичайного: кілька небезпечних істот, кілька складних боїв, трохи поту й трохи крові. Звичайна робота. Але десь глибоко всередині після цього знову прокинувся знайомий вогонь — прагнення рухатися далі, ставати сильнішим. Не лише заради себе. І навіть не тільки заради місії. Заради тих, хто вже поруч зі мною. І заради тих, кого мені ще доведеться захистити.”

“Так непомітно промайнули чотири дні. І ось настав п’ятий. Цей день почався з того, що до мене прийшла Міра.”

Алекс лежав розпростертий на ліжку, втупившись у стелю так, ніби ще трохи — і серед знайомих ліній неодмінно з’явиться якесь одкровення. Руки безсило звисали з країв ліжка, а на обличчі застиг вираз абсолютної апатії. Чотири дні без жодної серйозної справи. Без тренувань із Крул. Лише два короткі заняття з Арією та одне не надто цікаве підземелля А-рангу.

“Це не відпочинок. Це повільна смерть від нудьги.”

Раптово в двері постукали, а за мить вони прочинилися, навіть не давши Алексу часу нормально відреагувати.

— Ти ще живий чи все ж таки помер від бездіяльності? — пролунав веселий голос Міри.

Алекс буквально підскочив на ліжку. Втомлений вираз його обличчя миттєво змінився, а в очах з’явився давно небачений за останні дні блиск.

— Міра! Ти — мов промінь світла в цій темряві! Скажи, що ти тут не просто так, а тому, що Елізабет нарешті мене викликає?

— Так, — відповіла дівчина з усмішкою. — Вона послала мене по тебе. Ходімо?

— Нарешті! — Алекс одразу зіскочив із ліжка й почав накидати піджак Академії. — Ще трохи — і я б справді перетворився на м’яку іграшку.

Міра тихо засміялася, спостерігаючи за його поспіхом, після чого вони разом вийшли з кімнати й рушили знайомими коридорами Академії.

— Ну, то як ти? — поцікавилася вона, час від часу поглядаючи на нього краєм ока.

— Мене вже з’їдає нудьга. За останні чотири дні я майже нічого не робив. Чесно кажучи, ніколи не думав, що колись настільки сумуватиму за роботою.

— Ой, — Міра знову засміялася. — А міс Елізабет, навпаки, переживала, що тобі потрібно трохи перевести подих. Вона навмисно не давала тобі зайвих завдань.

— У мене все навпаки, — зітхнув Алекс. — Мені краще бути постійно зайнятим, ніж валятися в ліжку й рахувати „тріщини” на стелі.

— А от я б не відмовилася від рахування „тріщин”, — із посмішкою відповіла Міра. — Кілька днів нічогонероблення звучать майже як мрія.

— Невже тітка настільки навантажує тебе роботою?

— Ні! — різко відповіла вона, навіть трохи образившись. — Я пишаюся тим, що я її асистентка. Міс Елізабет завжди справедлива й ніколи не дає мені зайвого. Просто іноді навчання та робота накладаються одне на одне, і доводиться крутитися. Але я справляюся.

Алекс усміхнувся й кивнув.

— Ну, якщо коли-небудь буде надто складно — звертайся до мене. Я допоможу.

Міра на мить подивилася на нього, і в її погляді з’явилася щира вдячність.

— Дякую. Я запам’ятаю.

Після цього вони замовкли. Решту дороги пройшли мовчки, і хоча розмова закінчилася, тиша між ними не була незручною. Навпаки — у ній залишалося те саме тепле, невимушене відчуття, яке виникло між ними ще під час попередньої розмови.

Нарешті вони дійшли до знайомих дверей. Міра зупинилася, кивнула в їхній бік і повернулася до Алекса.

— Вона чекає всередині. Удачі.

— Дякую, — коротко відповів Алекс , після чого поклав руку на дверну ручку, на мить затримався, а потім обережно натиснув на неї й відчинив двері.

Коли Алекс відчинив двері знайомої тренувальної кімнати, то одразу помітив, що цього разу вона була далеко не порожньою. У центрі залу, неподалік від озера, стояли семеро учнів у форменій академічній уніформі. Вони невимушено спілкувалися між собою: хтось щось жваво розповідав, хтось усміхався, інші просто слухали. Трохи осторонь, окремою групою, стояли Директори. Вони також про щось розмовляли, час від часу кидаючи погляди в бік студентів.

Першою Алекса помітила Ліліт. Вона одразу підняла руку у вітальному жесті й рушила йому назустріч.

— Сподіваюсь, я не запізнився? — запитав Алекс, ковзнувши поглядом по присутніх.

— Ми з мамою щойно прийшли. Три хвилини тому, не більше, — спокійно відповіла Ліліт. — Тож ні, ти якраз вчасно.

Разом вони попрямували до групи студентів, що стояли неподалік від сріблястого озерця. Його гладка поверхня спокійно відбивала світло магічних кристалів, вмонтованих у високу стелю, а їхнє м’яке сяйво рівномірно заливало всю кімнату.

Щойно Алекс підійшов ближче, майже всі присутні перевели на нього погляди. Більшість облич були йому незнайомі, однак у жодному з поглядів не читалося ворожості. Навпаки — цікавість і звичайна привітність людей, які вперше зустрічали нового товариша по команді. Елізабет, яка стояла серед Директорів, також помітила його. Вона ледь помітно усміхнулася, після чого знову повернулася до розмови з Іридою.

Першим до Алекса підійшов високий хлопець із коротким золотим волоссям і блакитними очима. У його рухах відчувалася невимушена впевненість, а на обличчі грала легка усмішка. Це був ангел — і, судячи з його манери поведінки, той, хто навряд чи дозволяв оточенню забути про свою присутність.

— Нарешті прийшов останній член нашої зіркової команди, — промовив він, простягаючи руку. — Ліанель Крайстен.

Алекс потиснув його руку.

— Алекс. Радий попрацювати разом.

— Це ще м’яко сказано. Хто б відмовився піти зі мною в підземелля? — Ліанель розсміявся й дружньо поплескав Алекса по плечу.

Алекс мимоволі усміхнувся, хоча на мить виглядав трохи розгублено. Він кинув погляд на Ліліт, яка нахилилася до нього й тихо прошепотіла:

— Не переживай. Це просто його стиль спілкування. До нього звикають… із часом.

— Гей, а що це ви там перешіптуєтеся? — одразу відреагував Ліанель. У його голосі не було справжньої образи, лише кумедна претензія. — Я теж хочу знати, що про мене говорять!

— Ліліт просто попереджає його про твою “ефектну манеру” спілкування, — втрутилася дівчина з рудим волоссям, яка саме підійшла ближче. У її зелених очах блиснула легка насмішка.

— І що з нею не так?! — обурено вигукнув ангел, але дівчина навіть не повернула до нього голови. Вона одразу звернулася до Алекса:

— Селія Ревелл. І, будь ласка, не звертай уваги на цього коміка.

— Гей! — знову обурився Ліанель.

Алекс не дав їм перетворити знайомство на чергову суперечку.

— Думаю, я скоро звикну, — із посмішкою сказав він, після чого кивнув Селії. — Радий знайомству. Я Алекс.

Незабаром до них приєдналися ще двоє. Першим був кремезний хлопець із коротким русявим волоссям і незвичайними жовтими очима, у яких чітко проглядалися звірині риси. Поруч із ним стояла дівчина з кучерявим зеленим волоссям, яка, навпаки, трималася трохи осторонь, наче не дуже знала, як поводитися в новій компанії.

— Роґан Хельвард, — коротко представився хлопець, простягаючи руку.

— Алекс, — відповів той і міцно потиснув його долоню. — Радий знайомству.

Після цього погляд Алекса перемістився на дівчину. Щойно їхні очі зустрілися, вона помітно зніяковіла. На її щоках з’явився легкий рум’янець, а зелено-золоті очі на мить заметушилися.

— Е-Елірія… Мельвінар. Дуже приємно… — тихо промовила вона, трохи затинаючись.

Алекс усміхнувся їй тепло й без найменшої насмішки.

— Дуже приємно, Еліріє.

Дівчина коротко кивнула й відступила на кілька кроків назад, усе ще не позбувшись легкого рум’янцю. Останнім до них підійшов високий ельф із довгим темним волоссям, що спадало на плечі. Його проникливі карі очі уважно ковзнули по Алексу, а в рухах відчувалася стримана витонченість. На відміну від Ліанеля, він майже не демонстрував емоцій, зберігаючи холодну, відсторонену манеру поведінки.

— Каеліс Тіарель, — спокійно представився він, простягаючи руку.

— Алекс, — так само коротко відповів хлопець і потиснув його долоню.

Тепер усі семеро учасників майбутньої групи були на місці. Алекс ще раз окинув їх поглядом, намагаючись скласти перше враження про людей, з якими йому, можливо, доведеться разом проходити найнебезпечніші підземелля від Академії.

— Якщо ви вже закінчили з усіма цими знайомствами, — раптом пролунало з боку Директорів, — гадаю, настав час перейти до справжньої причини, через яку ми тут зібралися.

Це була Крул. Її голос залишався спокійним, проте в ньому відчувався такий авторитет, що всі розмови стихли миттєво. Погляди студентів один за одним перемістилися на неї. Крул зробила кілька кроків уперед, зупинилася перед групою й схрестила руки на грудях.

— Думаю, усі присутні й так знають, для чого ми сьогодні тут зібралися, — промовила вона спокійно. — У вас ще буде достатньо часу, щоб краще познайомитися одне з одним, але зараз нам потрібно визначитися з лідером. У кожній рейдовій групі має бути той, хто бере на себе основну відповідальність за рішення та дії команди. Ваша — не виняток. — Вона неквапливо обвела поглядом усіх семеро студентів, затримуючись на кожному лише на мить. — Отже, хто хоче взяти на себе цю відповідальність — підніміть руку.

На кілька секунд запанувала тиша. Студенти переглянулися між собою, ніби кожен намагався зрозуміти, хто з них першим зробить крок. Нарешті руку підняв Ліанель, злегка нахиливши голову.

— Ну, я тут найстарший серед усіх вас, — із самовпевненою усмішкою промовив він. — Думаю, це ідеальна роль саме для мене.

— Вік ще не гарантує лідерських навичок, — сухо відгукнулася Ліліт, також піднімаючи руку. — Сили в тебе достатньо, але, боюся, з розсудливістю можуть виникнути певні питання.

— Не знаю, про що тут узагалі можна сперечатися, — з напівусмішкою втрутився Каеліс і теж підняв руку. — Можете думати що завгодно, але кращого кандидата, ніж я, тут немає. Це очевидно.

— Не ображайся, — Селія ледь помітно усміхнулася, — але, здається, тут будь-хто буде кращим кандидатом за тебе.

Каеліс звузив очі й перевів на неї погляд.

— Якщо ти така гостра на язик, чому не піднімаєш руку? Покажи свою силу, якщо вже настільки впевнена у своїх словах.

— Не хочу нести відповідальність за ваші життя, — безтурботно знизала плечима Селія. — А з огляду на твій характер, мені, мабуть, довелося б витрачати половину часу ще й на те, щоб стежити за тобою.

— Ти...

Каеліс уже збирався щось відповісти, але Алекс, який до цього моменту мовчки спостерігав за суперечкою, нарешті підняв руку.

— Я теж не відмовився б від цієї ролі.

Рафаїл вийшов уперед і спокійно оглянув четвірку претендентів.

— Чудово. Отже, у нас є чотири претенденти. Прошу вас, опустіть руки. — Усі четверо опустили руки, після чого чоловік продовжив: — Радий бачити такий ентузіазм, але маю нагадати: командир рейдової групи — це не лише титул. Це відповідальність, лідерство, холодна голова у складних ситуаціях. І, звісно ж, сила. Сьогодні ми перевіримо саме її.

— Ми проведемо дуелі, — пояснив Діоніс спокійним, діловим тоном. — Кожен із чотирьох кандидатів зійдеться в бою з одним із нас. Завдання — протриматися п’ять хвилин. Жодних перемог чи поразок. Лише витривалість і контроль. Ми битимемося на рівні босів підземель А-рангу. — Він перевів погляд на своїх колег. — Є охочі вибрати собі суперника?

— Я б із задоволенням випробував сили Алекса, якщо ніхто не проти, — гучно озвався Фенрікс із помітним ентузіазмом. Він вийшов уперед і простягнув Алексу руку. — Нарешті зустрілися, хлопче. Сподіваюся, ти покажеш щось цікаве.

Алекс потиснув його руку, зберігаючи спокійний вираз обличчя.

— Я постараюся не розчарувати Вас.

Рафаїл наступним підняв руку.

— Я візьму на себе дуель із Каелісом.

— Для мене це буде честю, — спокійно відповів ельф і злегка вклонився.

Рафаїл підійшов до нього ближче й легко поклав руку йому на плече.

— Ніяких поклонів. Це ж не аудієнція в небесному дворі, — доброзичливо сказав він. — Розслабся.

До Ліанеля не поспішаючи підійшла Елізабет.

— Що ж, тоді я перевірю силу цього юного ангела, — промовила вона м’яко, з теплою усмішкою.

— Я викладуся на всі сто, міс, — весело відповів Ліанель.

Нарешті вперед вийшов Вальтеріон.

— Що ж, Ліліт, я з радістю перевірю, на що ти здатна, — сказав він теплим, майже батьківським тоном.

— Я постараюся Вас не розчарувати, — спокійно відповіла демонеса, не змінюючи виразу обличчя.

— Якщо все всім підходить, ми можемо починати, — промовила Ірида спокійно, її голос звучав рівно й без поспіху. Вона оглянула присутніх. — Хто буде першим?

— Я, — різко відповів Ліанель і впевнено зробив крок уперед.

— Гарний запал, юний янголе, — з легкою усмішкою промовила Елізабет. На мить її погляд ковзнув до Алекса. Їхні очі зустрілися, і на губах жінки ледь помітно з’явилася усмішка. Після цього вона перевела погляд назад на Ліанеля й рушила слідом за ним до центру кімнати.

Решта учасників відійшли до країв тренувальної зони, звільняючи простір для поєдинку. Елізабет зупинилася навпроти Ліанеля. Її постава залишалася спокійною й невимушеною, тоді як погляд уважно стежив за кожним його рухом.

— Як будемо битися? — запитала вона.

— Я використовуватиму спис. А можу ще й магію, якщо дозволено, — відповів Ліанель, розминаючи плечі.

— Можеш використовувати все, що маєш, — дозволила Елізабет. — Я ж, для збереження рівноваги, обмежу себе лише мечем.

У її руці миттєво сформувався довгий кров’яний клинок. Лезо тьмяно пульсувало, наче було живим. Одночасно в долоні Ліанеля спалахнуло світло, поступово набуваючи форми сріблястого списа. На вигляд він здавався майже невагомим, проте сила, що виходила від нього, не залишала сумнівів у його небезпечності.

Ірида підняла руку.

— Починайте.

На кілька секунд запанувала тиша. Потім Ліанель різко зірвався з місця. Він рухався швидко, але водночас дивовижно точно. Кожен крок був продуманий, кожен рух списа — спрямований у конкретну ціль. Перший удар він завдав зверху вниз, але Елізабет легко відбила його боковим рухом меча. Леза зіткнулися, розсипавши навколо іскри.

Вона одразу перейшла в контратаку. Розворот, короткий випад уперед — Ліанель встиг зміститися вбік, відвів її клинок списом і відступив на крок, не дозволяючи їй скористатися моментом.

“Він добре тримається. І не розгубився після першого обміну. Реакція непогана. Але цікаво, як довго він зможе підтримувати цей темп?”

Ліанель знову пішов уперед. Цього разу його атаки стали швидшими й різноманітнішими. Удари послідовно спрямовувалися в плече, ребра, живіт, змушуючи Елізабет постійно змінювати позицію. Проте вона відбивала кожен із них із майже недбалою легкістю, ніби не билася, а просто виконувала знайому послідовність рухів.

“Непогана техніка. Але поки що нічого, чого я не бачила раніше.”

Раптом навколо Ліанеля спалахнуло світло. Він підняв спис угору, і просто зі стелі в зал обрушився яскравий промінь, спрямований на Елізабет. Вона встигла відреагувати в останню мить, легко змістившись убік. Промінь пройшов поруч, обпаливши повітря там, де щойно стояла жінка.

— Магія, значить, — із легкою цікавістю промовила Елізабет.

Ліанель навіть не відповів. Він уже формував наступне заклинання. Спис засяяв яскравіше, а з його наконечника вирвався тонкий промінь, який у польоті розділився на десятки невеликих снарядів. Вони одночасно ринули в бік Елізабет. Жінка розвернулася й одним широким рухом меча провела по горизонталі. Від клинка вирвалася хвиля крові, що розсікла повітря перед нею та знищила більшість снарядів. Однак два все ж пройшли. Один ковзнув по її плечу, залишивши тонкий світлий слід. Другий зупинився за кілька сантиметрів від неї, коли Елізабет виставила долоню, перехопивши його потоком власної крові.

“А він уміє не лише грати на публіку. Навіть зміг мене зачепити. Цікаво, як би він показав себе в бою з Алексом.”

Наступні хвилини перетворилися на безперервний обмін атаками. Світло спалахувало навколо Ліанеля білими дугами, загостреними променями та новими снарядами, що один за одним летіли в ціль. Елізабет рухалася між ними майже невловимо: ухилялася, блокувала, змінювала позицію й відповідала короткими контратаками. Іноді її удари були навмисно легкими, майже показовими, змушуючи Ліанеля перебудовуватися й шукати новий спосіб атаки.

“Витривалий. І не втрачає ритм. Можливо, він і справді гідний цієї ролі.”

Час невблаганно спливав. Нарешті черговий удар Ліанеля зустрівся з мечем Елізабет. Цього разу вона не просто відбила атаку, а різким рухом вибила спис із його рук. Зброя відлетіла вбік і розчинилася в спалаху світла. Ліанель важко видихнув і відступив на крок.

— Час, — спокійно промовила Ірида.

Бій завершився. Елізабет опустила меч, і той одразу розчинився в повітрі, наче його ніколи й не існувало. Вона підійшла до Ліанеля та з легкою усмішкою поклала руку йому на плече.

— Ти гідно тримався. Навіть зміг мене зачепити. Дуже добре, — похвалила вона спокійним, теплим голосом. — Ти встановив високу планку для інших.

Ліанель усміхнувся й витер піт із чола.

— Дякую, міс.

З боку інших студентів почувся приглушений шепіт. Вони обговорювали побачений бій, час від часу кидаючи погляди на Ліанеля. Алекс мовчки спостерігав за ним, оцінюючи побачене.

“Швидкий, агресивний, добре відчуває дистанцію. Головне — не втрачає голову під тиском. Цікаво, що покажуть інші.”

— Хто наступний? — спокійно запитала Ірида, переводячи погляд на студентів.

Цього разу ніхто не відповів словами. Ліліт і Вальтеріон одночасно вийшли вперед, після чого розійшлися в різні боки озерця, зупинившись навпроти одне одного.

— Якщо я не помиляюся, — задумливо промовив Вальтеріон, уважно дивлячись на Ліліт, — ти завжди покладаєшся виключно на магію.

— Саме так, — коротко відповіла Ліліт, спокійно зустрічаючи його погляд.

— Прекрасно, — тепло усміхнувся Вальтеріон, хоча його погляд залишався серйозним. — Тоді, мабуть, і я не користуватимуся нічим іншим.

Ірида підняла руку.

— Починайте.

Одночасно з цими словами на долонях Ліліт і Вальтеріона спалахнули магічні кола. Темні символи навколо рук Ліліт закрутилися в повільному русі, відливаючи глибоким, майже чорним сяйвом. Навпроти неї магічні візерунки Вальтеріона світилися темно-синім, нагадуючи нічне небо, а кожна лінія й геометрична фігура здавалася вивіреною до найменшої деталі.

Ліліт атакувала першою. З її долонь вирвався стрімкий потік чистої пітьми, який за мить розрісся перед нею, затягуючи простір темною завісою. Світло магічних кристалів почало тьмяніти там, де проходила атака, а відблиски на поверхні озера зникали один за одним, поглинуті темрявою.

Вальтеріон відреагував миттєво. Його магічні кола спалахнули яскравіше, і перед ним одна за одною сформувалися крижані сфери. Вони вибухнули майже одночасно, розсипаючи навколо величезну кількість снігу та льоду й утворюючи щільну завісу між ним і потоком темряви.

Атака Ліліт врізалася в крижаний бар’єр. Простір навколо здригнувся від зіткнення магії. Пітьма ковзала по уламках льоду, частково поглинаючи їх, тоді як інші шматки розліталися в боки, відбиваючи світло кристалів.

— Цікаво, — із помітним інтересом промовив Вальтеріон.

Він витягнув руки вперед. Навколо його зап’ясть одразу розгорнулися нові магічні кола, а наступної миті з них вирвалися довгі крижані списи. Вони один за одним ринули до Ліліт із такою швидкістю, що їхні кінчики залишали за собою білі сліди в повітрі.

Демонеса розвела руки в сторони. Темрява миттєво закрутилася навколо неї спіраллю, а магічні кола на її долонях спалахнули з новою силою. Темрява сформувала перед нею захисний купол, який поглинув більшість крижаних списів. Два все ж пробилися крізь захист. Один пройшов зовсім поруч, а другий лише зачепив край її піджака.

Ліліт ковзнула вбік, розвертаючись разом із рухом тіла. Її права долоня різко піднялася, і з неї вирвався хвилястий промінь темряви, що нагадував лезо, сформоване з густого туману. Він навскіс розсік простір у напрямку Вальтеріона. Чоловік ледве встиг відреагувати. Перед ним миттєво виріс крижаний бар’єр, і темний промінь ударив у нього, зісковзнувши по поверхні та залишивши глибокий слід.

Вальтеріон одразу перейшов у контратаку. Прямо з-під його ніг здійнялася хвиля криги. Вона стрімко покотилася вперед, вкриваючи підлогу морозом і здіймаючи за собою гострі кристали. Ліліт витягнула обидві руки, і два магічні кола перед її долонями злилися в один складніший візерунок. Із нього вирвалися кілька темних сфер, які врізалися в крижану хвилю. Удари один за одним розбивали лід і сповільнювали його просування, не дозволяючи атаці досягнути цілі.

— Дуже цікаво, — тихо оцінив Вальтеріон, не приховуючи поваги до її контролю над магією.

Напруга між ними ставала дедалі відчутнішою. Обидва вже зрозуміли, що простими атаками один одного не зламають. Ліліт знову підняла руку. Цього разу темрява почала збиратися навколо її долоні, поступово ущільнюючись у величезний диск. Він нагадував чорне сонце, навколо якого спотворювалося саме світло. Диск повільно обертався, поглинаючи сяйво кристалів, а потім Ліліт різко спрямувала його вперед.

Вальтеріон не відступив. Він зімкнув пальці, і навколо нього одна за одною сформувалися п’ять великих сніжинок, кожна завбільшки з людську голову. Вони закрутилися навколо спільної осі, поступово зливаючись у величезний спіральний стовп льоду.

Наступної миті обидві атаки зіткнулися. Ударна хвиля прокотилася залом. Повітря здригнулося, навколо розлетілися крижані уламки, а чорне сяйво на мить змішалося з холодним синім світлом. Гуркіт від зіткнення стихій відбився від стін і завмер над озером. Коли здійнята хвиля пилу й крижаного туману поступово розсіялася, Ліліт і Вальтеріон усе ще стояли один навпроти одного. Обоє дихали рівно, хоча в їхніх рухах уже відчувалася напруга після кількох хвилин безперервного бою.

— Досить, — спокійно пролунало від Іриди.

Ліліт повільно опустила руки, і темрява навколо неї розчинилася. Її дихання було трохи пришвидшеним, але загалом вона залишалася такою ж спокійною. Вальтеріон також розслабився й підійшов до неї.

— Чудова робота, Ліліт, — сказав він із щирою повагою. — Надзвичайно цікаво спостерігати за твоїми закляттями.

— Дякую, — спокійно відповіла вона, кивнувши у відповідь.

Вони повернулися до решти студентів, а Ірида знову перевела погляд на групу.

— Наступн і ?

Каеліс мовчки вийшов у центр кімнати. Його рухи залишалися точними й упевненими, а спокійна ельфійська грація поєднувалася з тією ж холодною гордістю, яку він демонстрував ще під час знайомства. Рафаїл рушив йому назустріч і зупинився навпроти.

— Не варто так напружуватися, Каелісе, — доброзичливо усміхнувся він. — Це лише тренувальний бій.

— Я пам’ятаю, — відповів ельф із ледь помітною усмішкою.

Рафаїл легко кивнув, а Ірида підняла руку.

— Починайте.

Магічні кола з’явилися в повітрі майже одночасно. Навколо Рафаїла спалахнули витончені жовті символи, тоді як перед Каелісом сформувалися прозорі кола, крізь які ніби проходили невидимі потоки вітру.

Першим атакував Рафаїл. Він провів рукою вперед, і в повітрі одразу сформувалися сотні світлових лез. Вони нагадували уламки чистого світла, що хаотично, але з разючою точністю розсікали простір. Каеліс відреагував миттєво. Він змахнув рукою, і перед ним розгорнулося магічне коло, з якого вирвався щит зі стиснутого повітря. Потік закрутився спіраллю, відхиляючи більшість світлових лез. Деякі пробили захист, але жодне не досягло своєї цілі.

— А ти швидкий, — із зацікавленням відзначив Рафаїл.

Каеліс не відповів. Нове магічне коло виникло під його ногами, і наступної миті навколо нього здійнялася буря. Потік повітря підхопив ельфа й підняв на кілька метрів над землею. Він розвів руки в сторони, і з обох боків від нього сформувалися довгі леза зі стиснутого вітру.

— Тепер моя черга, — холодно промовив він.

Каеліс ринув униз. Його рухи були швидкими й точними, майже схожими на танець. Він атакував із різних боків, змінюючи напрямок після кожного удару й використовуючи потоки повітря, щоб миттєво змінювати траєкторію. Рафаїл ухилявся та блокував атаки світловими щитами, не дозволяючи ельфу завдати прямого удару. У якийсь момент він дочекався короткої паузи між атаками, створив перед собою спалах світла й на мить засліпив Каеліса.

Цього виявилося достатньо. Рафаїл зробив крок уперед і підняв руку. З неї вирвався яскравий промінь, який за мить перетворився на довгий меч із чистого світла. Каеліс відреагував просто в повітрі. Магічне коло виникло перед його рукою, і з нього сформувався двосічний меч зі стиснутого вітру. Довге лезо майже торкалося підлоги, а навколо нього безперервно рухалися потоки повітря.

Мечі зіткнулися. Кожен удар супроводжувався вибухом магічної енергії. Світловий клинок Рафаїла залишав після себе яскраві спалахи, тоді як атаки Каеліса здіймали навколо потужні вихори. Підлога тренувальної зони покривалася тріщинами там, де удари проходили повз ціль.

— Ти сильніший, ніж здаєшся, — із помітною повагою сказав Рафаїл, блокуючи черговий жорсткий удар.

— Дякую, — коротко відповів Каеліс.

Він відскочив назад і розвів руки. Його магічні кола запульсували, а навколо зависли кілька вітряних клинів. Наступної миті вони одночасно ринули до Рафаїла з різних напрямків. Ангелл лише спокійно зімкнув пальці. Навколо нього вибухнуло яскраве світло, на мить заливаючи всю тренувальну кімнату. Каеліс примружився й різко піднявся в повітря, ухиляючись від контратаки. Опинившись над полем бою, він сформував величезний вихор, який почав поглинати простір унизу.

Рафаїл вийшов із нього майже без зусиль, оточений сяйвом світла.

— Досить, — нарешті пролунало від Іриди.

Обидва одразу припинили бій. Каеліс опустився на землю, трохи спітнілий, але все ще зберігав пряму поставу. Магічні кола навколо них поступово розчинилися. Рафаїл підійшов до нього.

— Гарна робота, — сказав він із щирою усмішкою.

Каеліс коротко кивнув.

— Це було цікаво.

— Саме те, що потрібно, — задоволено відповів Рафаїл і легко поплескав ельфа по плечу. — Здається, у нас залишилася остання пара.

Погляди всіх присутніх повернулися до єдиного учня, який ще не брав участі в дуелі. Фенрікс нарешті розтягнув губи в широкій, хижій усмішці.

— Ну от, нарешті, — із явним передчуттям промовив він, виходячи вперед. — Я спеціально залишив свій поєдинок наостанок. Найцікавіше завжди йде в кінці. — Його погляд зупинився на Алексі, а в голосі прозвучало неприховане збудження. — Твоя черга, хлопче. Покажемо їм, що таке справжній бій?

Алекс у відповідь лише посміхнувся й спокійно кивнув. Він вийшов із гурту студентів і разом із Фенріксом рушив до центру зали. Коли вони зупинилися один навпроти одного, атмосфера в кімнаті помітно змінилася. Розмови стихли, і на кілька секунд запанувала тиша. Усі погляди були прикуті до двох учасників майбутнього поєдинку.

— Якщо не помиляюся, — заговорив Фенрікс, уважно дивлячись на Алекса, — ти переважно б’єшся мечем?

— Не тільки, — відповів Алекс і злегка нахилив голову. — А ви, Директоре? Яким способом зазвичай воюєте?

— Ось таким, — із хижою усмішкою відповів Фенрікс. Його тіло почало змінюватися просто на очах. Шкіра потемнішала, м’язи помітно збільшилися, а пальці витягнулися, перетворюючись на великі звірині лапи, вкриті густим хутром. На кінчиках пальців з’явилися вигнуті пазури. — Я віддаю перевагу власним кулакам.

— Тоді так і залишимо, — спокійно сказав Алекс.

Кров одразу вкрила його руки тонким шаром, після чого застигла, сформувавши темно-червоні кігті, що доходили майже до ліктів. Їхня поверхня блищала, наче відполірований метал. Фенрікс відверто розсміявся й задоволено хруснув шиєю.

— Це вже цікаво. Бій на моїх умовах, значить. — Він трохи нахилився вперед, приймаючи бойову стійку. Його поза нагадувала хижака, готового будь-якої миті кинутися на здобич. — Тільки не пошкодуй, юначе.

— Я постараюся, — з усмішкою відповів Алекс.

Ірида підняла руку.

— Починайте.

Фенрікс зірвався з місця. Алекс встиг побачити лише розмитий силует, перш ніж кулак звіролюда вже опинився біля його грудей. Він різко змістив корпус убік, пропускаючи удар повз себе, і одразу завдав зустрічного удару знизу в живіт. Фенрікс перехопив його передпліччям. Їхні удари зіткнулися, після чого обидва одночасно відступили на кілька кроків.

— Гарно, — схвально хмикнув Фенрікс.

Наступної миті почався справжній обмін ударами. Без магії, без спалахів і барвистих ефектів — лише швидкість, техніка та фізична сила. Фенрікс атакував зверху, знизу, по діагоналі, постійно змінюючи напрямок ударів. Його кулаки розсікали повітря з такою силою, що кожен промах супроводжувався коротким свистом.

Алекс постійно змінював положення тіла, ухиляючись від ударів, приймаючи частину атак і відповідаючи короткими контратаками. Його кров’яні кігті зустрічалися з лапами Фенрікса, відводячи удари й поступово дозволяючи Алексу краще підлаштовуватися під його ритм. Навколо них лунали удари, що відбивалися від стін тренувальної зали. Інші студенти мовчки спостерігали, не бажаючи пропустити жодної миті.

— Ха! Ти мені подобаєшся! — рикнув Фенрікс, коли Алекс серією ударів змусив його відступити на кілька кроків. — Але давай трохи піднімемо темп.

У його очах спалахнув азарт. М’язи напружилися ще сильніше, а рухи стали різкішими й швидшими. Наступної миті Фенрікс рвонув уперед і зник із поля зору Алекса. Хлопець відчув рух за спиною й устиг розвернутися саме вчасно. Він виставив ногу, заздалегідь покривши її кров’ю, і заблокував удар.

Сила зіткнення відкинула обох убік. Вони ковзнули по підлозі, після чого одночасно зупинилися й зустрілися поглядами. Алекс відчував, як серце гучно б’ється в грудях. Кожен м’яз був напружений до межі, але обличчя залишалося зібраним.

“ Це... неймовірно. ”

Він давно не відчував такого задоволення від бою. Тут не було страху, необхідності вбити супротивника чи постійного пошуку найменшої помилки, яка могла коштувати життя. Лише чистий бій, де він міг перевірити себе проти сильного противника.

Вони знову одночасно ринули назустріч один одному. Цього разу Алекс сам перейшов у наступ. Його удари стали агресивнішими, а рухи — плавнішими й точнішими. Він більше не чекав атак Фенрікса, а сам задавав темп, змушуючи Директора постійно реагувати. Кігті розсікали повітря один за одним. Фенрікс ухилявся, блокував і контратакував, але поступово опинився під дедалі сильнішим тиском. На кілька секунд йому довелося перейти виключно в оборону.

“ Він тисне... Хе-хе. Оце вже цікаво. ”

Фенрікс заблокував комбінацію з трьох ударів, після чого його усмішка стала ще ширшою.

— Добре, Алекс... Схоже, мені варто стати трохи серйознішим.

Він різко змінив манеру бою. Тепер його рухи стали точнішими, хижішими й економнішими. Це вже не нагадувало безперервний обмін ударами. Фенрікс почав читати рухи Алекса, вловлюючи його ритм і чекаючи на момент, коли той відкриється.

І цей момент настав. Кулак звіролюда блискавично прорізав повітря й влучив Алексу просто в живіт. Удар виявився настільки сильним, що ноги хлопця відірвалися від підлоги. Його тіло відкинуло на кілька метрів, після чого він важко врізався в підлогу біля самого краю тренувальної зони.

— Алекс! — вигукнув хтось із студентів.

На мить запанувала тиша. Навіть Фенрікс завмер, трохи нахиливши голову набік і дивлячись у бік Алекса.

“Перестарався. Сподіваюся, Елізабет мене за це не приб’є.”

Проте вже наступної миті кров на руках Алекса спалахнула яскравіше. Тепла хвиля пройшла крізь усе його тіло, відновлюючи пошкоджені м’язи й повертаючи силу. Він піднявся так, ніби важкого удару взагалі не було, і майже одразу зірвався з місця, знову скорочуючи дистанцію. Його погляд змінився. У ньому вже не було здивування чи обережності — лише чиста рішучість.

Фенрікс розсміявся.

— Оце характер! — із захопленням вигукнув він. — Показуй усе, що можеш!

Вони знову зійшлися. Але тепер усе було інакше. Після того як Фенрікс зумів пробити захист Алекса, обидва перестали просто перевіряти можливості одне одного. Кожен уже знав, на що здатен його противник, і тепер бій перетворився на справжнє протистояння, де навіть найменша помилка могла змінити його хід.

Алекс атакував короткими комбінаціями, спрямовуючи удари в корпус і ноги, а потім одразу змінював положення, не дозволяючи Фенріксу нав’язати йому власний ритм. Кров’яні кігті раз у раз зустрічалися з потужними лапами звіролюда. Фенрікс відповідав жорстко й без зайвих рухів, поєднуючи грубу силу з точною технікою та природними інстинктами хижака.

Удар — блок. Обманний рух — ухилення. Різка зміна дистанції — контратака. Вони рухалися настільки швидко, що іншим студентам часом залишалося лише стежити за розмитими силуетами. Повітря навколо них постійно здригалося від ударів, а кожне зіткнення відлунювало по всій тренувальній залі.

Піт виступив на чолі Алекса, дихання стало важчим, проте він не втрачав концентрації. Його тіло рухалося майже інтуїтивно, підлаштовуючись під противника просто в процесі бою. Кожен наступний обмін давав йому нове розуміння рухів Фенрікса. Сам Фенрікс уже не приховував захоплення.

“Він тисне у відповідь... навіть після такого удару. Не просто тримається — адаптується просто під час бою.”

На його обличчі з’явилася широка усмішка.

“Цікавий. Неймовірно цікавий юнак. І довго ти планувала приховувати від нас такий талант, Елізабет?”

Ще одна серія ударів. Фенрікс різко пішов уперед, Алекс змістився вбік і відповів короткою комбінацією. Лапа пройшла за кілька сантиметрів від його обличчя, а кров’яний кіготь майже торкнувся плеча Директора. Обидва одночасно змінили напрямок, знову опинившись один навпроти одного.

Ніхто з них не хотів поступатися. Зовні це був лише тренувальний поєдинок. Але для обох він уже став перевіркою власних меж — можливістю дізнатися, наскільки далеко вони можуть зайти, не дозволяючи собі зламатися під тиском противника. Аж раптом залу прорізав чіткий голос Іриди:

— Годі!

Фенрікс встиг зупинити замах буквально за мить до того, як його лапа могла торкнутися шиї Алекса. Алекс також завмер, залишаючись у бойовій стійці. Його груди важко здіймалися від напруження, а кров’яні кігті все ще покривали руки.

Кілька секунд вони просто дивилися одне одному в очі. У погляді Фенрікса вже не було звичайного азарту. Лише щира повага. Нарешті він видихнув і розслабився. Його руки почали повертатися до звичайної форми.

— Ха... Якби ми ще хвилину билися, я б і сам міг отримати, — із задоволеною усмішкою сказав він. — Добре, Алекс. Дуже добре.

Алекс повільно випрямився й розтиснув пальці. Кров’яні кігті розчинилися, повертаючись у його тіло.

— Дякую... Директоре. Це було неймовірно.

Фенрікс усміхнувся й дружньо поплескав його по плечу. Тим часом у залі запанувала тиша. Студенти мовчки дивилися на Алекса, очевидно, намагаючись переосмислити побачене.

Першим тишу порушив Ліанель.

— Він справді вражає, — сказав він із щирим захопленням, трохи повівши плечима. — І знаєте, якщо хтось і мав завершити цю серію боїв, то тільки він. Мені сподобалося.

— Ха! — Селія з легкою усмішкою глянула на ангела. — І набагато видовищніше, ніж твій поєдинок, Ліанелю.

— Це лише тому, що мені не вистачило часу показати себе повністю! — коротко буркнув той, ображено схрестивши руки на грудях.

— Дуже чиста робота, — хрипким, але спокійним голосом оцінив Роґан. — Удари точні, реакція гостра. Справжній боєць.

— Згодна, — підтримала його Ліліт, ледь помітно кивнувши. — Алекс показав себе якнайкраще. Не хочеться визнавати, але контроль над поєдинком у нього був значно кращим, ніж у мене.

— Ем... — несміливо озвалася Елірія. — Це було дуже гарно. Тобто... потужно. Але й ваші поєдинки теж були... показовими. Ви всі добре впоралися.

Каеліс нічого не сказав. Він стояв трохи осторонь, схрестивши руки на грудях, і мовчки спостерігав за Алексом. Його погляд залишався холодним і зосередженим, ніби ельф намагався оцінити кожну деталь щойно побаченого бою. Він не висловив свого ставлення вголос, але й без слів було зрозуміло: відтепер Алекс став для нього серйозним суперником.

Крул кілька разів плеснула в долоні, привертаючи до себе увагу.

— Молодці, — впевнено сказала вона, і в її голосі все ж відчувалося тепло. — Усі виклалися на повну. Саме це ми й хотіли побачити. — Вона зробила крок уперед і неквапливо оглянула студентів. — Ці поєдинки були не просто розвагою. Ми провели їх для того, щоб ті, хто претендує на роль командира групи, могли продемонструвати свої здібності. Як би багато ми не говорили про лідерські якості, у рейдах сила також має величезне значення. Особливо коли йдеться про підземелля високого рангу.

Крул на мить замовкла, після чого схрестила руки на грудях.

— Після побаченого кожен із вас уже може приблизно уявити, кому готовий довірити своє життя. І це важливо. Але... — вона підняла вказівний палець, — це був лише перший етап випробування на посаду лідера. — У залі знову запанувала тиша. — Попереду ще останнє випробування. Але до нього ми повернемося трохи пізніше. Перед тим як ви вирушите разом у рейд, вам потрібно краще пізнати одне одного. Саме для цього через три дні ми, Директори, влаштуємо для вас вечір. Без сторонніх. Лише ви та ми. Присутність обов’язкова.

Крул перевела погляд на своїх колег. Фенрікс, Ірида, Рафаїл, Вальтеріон, Діоніс та Елізабет мовчки кивнули, підтверджуючи її слова.

— Начебто нічого не забула, — задумливо підсумувала Крул. — Тож на сьогодні все. Можете розходитися.

Вона розвернулася й попрямувала до Ліліт, яка вже чекала на неї неподалік. Тим часом до Алекса підійшла Елізабет.

— Алекс, — звернулася вона до нього. — Чи не виділиш мені трохи свого часу?

— Залюбки, — м’яко відповів він, переводячи на неї погляд.

Перед тим як піти, Алекс попрощався з Ліліт і Крул. Крул лише коротко кивнула йому на прощання, а Ліліт відповіла стриманою, але теплою усмішкою. За мить Алекс та Елізабет вийшли за двері, залишивши решту учасників у тихій, затишній атмосфері тренувальної зали.