Розділ 17

Вони зайшли до затишного кабінету, де панувала знайома Алексу атмосфера — спокійна, впорядкована й трохи відсторонена від усього, що відбувалося за межами цих стін. Елізабет без зайвих слів вказала на м’який диван біля невеликого столика в лівому кутку кімнати. Алекс сів, а вона підійшла до шафи, дістала пляшку червоного вина та два келихи. Повернувшись, Елізабет сіла поруч, розлила напій і простягнула один келих Алексу, після чого неквапливо підняла свій.

— Схоже, це наша перша нормальна розмова після всієї історії з Рейнером, — сказала вона, зробивши невеликий ковток.

Хлопець усміхнувся.

— Я б і сам зайшов раніше, та, здається, це ти зникла на кілька днів. А мені залишалося тільки лежати без діла й згадувати, що таке нудьга.

— Винна, — із легкою усмішкою визнала Елізабет. — Останні дні були досить насиченими. Організаційна робота, підготовка до сьогоднішньої зустрічі, обговорення вечора для вас разом з іншими Директорами... І ще я провела два відкладені заняття з Деміаном. Через ситуацію з Рейнером я й так занадто довго залишала його без уваги. — Вона зробила ще один невеликий ковток, після чого злегка нахилила голову. — Вибач, що не виходила з тобою на зв’язок останні кілька днів.

— Та все нормально, — спокійно відповів хлопець. — Ти ж Директорка Академії. У тебе купа справ і відповідальностей. Було б дивно, якби ти займалася тільки мною.

— Дякую за розуміння, — м’яко відповіла вона, а потім із цікавістю подивилася на нього. — То як тобі нова команда? Встиг познайомитися?

Алекс тихо хмикнув і підняв на неї погляд.

— Я думав, ти покликала мене сюди, щоб розпитати про фінал історії з Рейнером. Хіба тобі не цікаво, чим усе завершилося?

— Ще й як цікаво, — усміхнулася Елізабет. — Але це також цікаво й Астаріану. Він скоро має прибути, тож тоді розповіси все одразу нам обом.

— Добре, — коротко кивнув Алекс, після чого повернувся до її попереднього запитання. — Щодо команди... враження позитивні. Декого я вже зустрічав раніше.

— Наприклад?

— Роґана. Ми кілька разів перетиналися в минулому. Надійний боєць. Сміливий, спокійний і з тих людей, яким не страшно довірити спину. А от з Елірією... — голос Алекса став теплішим. — Ми воювали разом майже три місяці. Її цілительські навички не раз рятували мені життя. Та й поза боєм вона спокійна, доброзичлива. Важко не здружитися з такою людиною.

— Це добре, — з легкою усмішкою кивнула ж інка . — А решта?

— Ліанель і Селія — цікаві особистості. Селія м’яка, але з характером. Ліанель... енергійний, трохи самовпевнений, хоча й доволі сильний. — Алекс зробив ковток вина й на мить замовк, обмірковуючи наступні слова. — Каеліс... із ним усе складніше. Поки що я не можу до кінця його зрозуміти, тому за ним спостерігатиму особливо уважно.

Елізабет ледь повела бровою.

— Діоніс говорить, що він хороший хлопець. Трохи впертий, закритий і неохоче йде на контакт. Але коли справа доходить до екстремальних ситуацій, він відкидає все це й працює як частина команди. Впевнена, проблем під час рейду з ним не буде.

— Сподіваюся, — кивнув Алекс. — У будь-якому разі я радий, що тепер знаю, з ким маю справу. — Він зробив ще один ковток, а потім перевів погляд на Елізабет. — До речі, у мене є питання щодо наших поєдинків із вами. Ви, звісно, легенди, а ми — ваші учні... Але тобі не здалося, що кидати нас один на один проти Директорів, ще й нібито на рівні босів А-рангу, — це трохи занадто?

Елізабет розсміялася тихим, мелодійним сміхом.

— Не думала, що саме це тебе зацікавить. Якщо чесно, ми довго сперечалися щодо цього. У результаті вирішили сказати вам про А-ранг, а насправді всі билися трохи вище рівня босів В-рангу. Нам було важливо, щоб ви відчули напругу й поставилися до дуелей максимально серйозно.

— Хитро, — хмикнув Алекс, і в його очах промайнув вогник. — Хоча спрацювало.

— Як бачиш, — відповіла вона. — І ти, до речі, дуже добре впорався.

— Дякую, — коротко відповів Алекс, знову зробивши ковток вина. — Але тепер мені хочеться перевірити інших претендентів на роль лідера. Побитися з кожним хоча б раз і власноруч зрозуміти, на що вони здатні. Думаю, так я зможу набагато краще оцінити майбутніх товаришів по команді.

Елізабет хитро усміхнулася, ковзнувши по ньому зацікавленим поглядом.

— Візьму до уваги. Можливо, ще отримаєш таку нагоду. — Вона зробила ковток, на мить затримала келих біля губ, а потім подивилася на нього поверх скла. — До речі, у тебе є досвід командування?

Алекс трохи усміхнувся й знизав плечима.

— Невеликий, але є. А чому ти цікавишся? — Він трохи нахилився вперед, дивлячись їй просто в очі. — Питання прозвучало так, наче рішення щодо командира вже прийняте.

Елізабет спокійно підняла брову.

— Директори, звісно, не мають вирішального слова. Але твоя дуель із Фенріксом показала багато. Ми всі це бачили. За силою ти перевершуєш інших. Якщо під час наступного випробування справиш правильне враження — роль твоя.

Алекс опустив погляд на вино у своєму келиху, кілька секунд мовчки дивлячись на темно-червону рідину, а потім знову подивився на Елізабет.

— Я не буду проти, якщо цю роль забере хтось інший. Але якщо це буду я — зроблю все можливе, щоб виправдати довіру.

— Я не сумніваюся, — м’яко відповіла Елізабет. — І я вірю, що з часом інші теж це відчують.

Вони обоє зробили ще по ковтку, коли в двері пролунав легкий стукіт. Елізабет повернула голову в бік дверей.

— Заходь.

Двері відчинилися, і до кабінету зайшов Астаріон — елегантний, як завжди, з тією спокійною впевненістю, яка не потребувала ні зайвих слів, ні демонстративних жестів. Він зробив кілька кроків усередину, і щойно його погляд упав на знайомі обличчя, в очах промайнула щира теплота.

— Вітаю, — сказав він, наблизившись до них. — Радий вас бачити.

— І ми тебе, — усміхнулася Елізабет і жестом вказала на вільний стілець навпроти. — Приєднуйся.

Астаріон сів, зручно влаштувавшись у кріслі, після чого одразу перевів погляд на Алекса. У його виразі не було звичної відстороненості — лише спокійна зацікавленість.

— Як проходять твої дні в Академії?

— Усе добре, — відповів Алекс. — Навіть краще, ніж я очікував.

— Радий це чути, — коротко кивнув Астаріон, і на його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

Елізабет тим часом дістала ще один келих, налила в нього вина й поставила перед графом.

— Запізнився, — з легкою докірливою усмішкою сказала вона.

— Мене затримали в останній момент, — пояснив Астаріон, приймаючи келих. — Але щойно звільнився, одразу поспішив сюди.

— Охоче вірю, — відповіла вона з лукаво й зробила ще один ковток. На кілька секунд запала невимушена тиша. Проте Елізабет чудово розуміла, що справжня причина їхньої зустрічі була зовсім не в звичайній розмові. Вона перевела погляд на Алекса. — Ну що, тепер ти можеш розповісти, чим усе закінчилося. Ми уважно слухаємо.

Алекс тихо видихнув і поставив келих на стіл. Він трохи відкинувся назад, а його погляд на мить зупинився десь перед собою. У пам'яті знову спливла та ніч — бій, кров, Еліан, а потім поява людини, яку він найменше очікував побачити.

“З чого взагалі почати?..”

Він провів долонею по підборіддю, після чого заговорив:

— Усе було трохи складніше, ніж хотілося б…

Алекс розповідав спокійно, без зайвих прикрас, але й не намагаючись приховати важливі деталі. Про те, як зустрів Еліана в Академії. Про підозрілу поведінку професора, бій у лісі, Рейнера, який опинився втягнутий у все це, і про момент, коли ситуація вже здавалася завершеною. А потім — про появу Блазня.

Він детально передав їхню коротку розмову, його дивну поведінку, пропозицію обміну, невідоме зілля і те, як Блазень без найменшого зусилля забрав із собою Еліана. Окремо Алекс згадав про те, як той миттєво повернув Рейнеру нормальний стан.

Елізабет та Астаріон слухали мовчки. Обоє не перебивали, лише час від часу обмінювалися короткими поглядами, коли Алекс розповідав особливо дивну частину історії.

Коли він нарешті замовк, у кабінеті запанувала тиша. Астаріон не поспішав відповідати. Він опустив погляд на келих у своїй руці, повільно прокрутив його, ніби намагався впорядкувати почуте, а потім поставив на стіл.

— Цього я точно не очікував… — нарешті промовив він. Його голос залишався спокійним, але цього разу в ньому чітко відчувалася невпевненість. — Я думав, що після всього, що ми знаємо про Блазня, його наступний крок буде простішим для прогнозування. — Він ненадовго замовк. — Це змінює багато речей. І водночас… майже нічого не змінює.

Елізабет мовчки дивилася на нього, не перебиваючи. Астаріон перевів погляд на Алекса.

— Якщо бути чесним, я не знаю, як нам діяти далі. Ти єдиний, хто мав із ним прямий контакт. Ти знаєш, ким він стане в майбутньому, знаєш, що він робитиме. І якщо ти кажеш, що зараз він не поводиться як ворог… — граф трохи звузив очі. — Я готовий враховувати це. Але мені важлива саме твоя думка.

Алекс на мить опустив погляд на свій келих і повільно провів пальцем по його краю.

— Останні кілька днів я саме про це й думаю, — тихо відповів він. — У моїй голові Блазень завжди був головним ворогом. Людиною, з якої почалися всі ті трагедії. Я роками сприймав його саме так. І тому мені важко просто взяти й відкинути все, що я про нього знаю. — Він замовк, ненадовго задумавшись. — Але тепер я зустрів його особисто. І його слова… — Алекс ледь помітно насупився. — Вони були надто спокійними й надто щирими, щоб просто списати їх на звичайну маніпуляцію. Він не просто сказав, що не є моїм ворогом. Він реально допоміг Рейнеру. Міг забрати Еліана й залишити нас напризволяще, але натомість повернув хлопця до нормального стану й просто пішов.

— Ти йому довіряєш? — тихо запитала Елізабет.

Алекс підняв на неї погляд.

— Ні. — Відповідь прозвучала одразу. — Але я не можу сказати, що прям повністю. І це мене найбільше насторожує.

Елізабет уважно подивилася на нього, а Астаріон ледь помітно кивнув, ніби саме такої відповіді й очікував.

— Тобто ти сумніваєшся? — уточнила Елізабет.

— Саме так. Але сумніви не означають, що ми маємо змінювати план. У нас усе ще занадто мало інформації. Ми не знаємо, навіщо він це зробив, чого насправді хоче і коли з'явиться знову. — Алекс узяв келих, але не зробив ковтка. — Тому поки що все залишається так, як було. Ми продовжуємо шукати тих, хто з ним пов'язаний, і збираємо інформацію. А якщо він знову прийде до мене… — на його губах з'явилася ледь помітна усмішка. — А я впевнений, що це станеться, — тоді я поговорю з ним особисто. І вже після цього вирішуватиму, що робити далі.

— Має сенс, — погодилася Елізабет. — Його слова самі по собі нічого не змінюють. Яким би дивним не був його вчинок, глобально ситуація залишається тією самою.

— Згоден, — додав Астаріон. Він трохи нахилився вперед, і його вираз став серйознішим. — Обережність зараз — наше головне правило. Але є ще дещо. Те зілля, яке він залишив тобі… У тебе воно ще є?

Алекс кивнув і дістав із інвентарю невелику колбу.

— Сирена вже перевірила. Жодної інформації.

Астаріон простягнув руку.

— Дозволиш?

— Звісно.

Алекс передав йому колбу. Астаріон уважно оглянув її, підніс ближче до світла, кілька секунд вивчав рідину всередині, а тоді звернувся до своєї Сирени:

— Спробуй знайти щось про це зілля.

Минуло кілька секунд.

— Мені шкода, Володарю, але жодної інформації не знайдено.

Астаріон повільно видихнув через ніс і ще раз подивився на колбу. На його обличчі промайнула тінь задумливості.

— Навіть у тебе нічого? — тихо запитала Елізабет.

— Нічого.

Вона забрала колбу з його рук і теж звернулася до своєї Сирени. Відповідь виявилася такою самою. Коли зілля знову опинилося в руках Алекса, Астаріон кілька секунд дивився на нього.

— І що ти плануєш із ним робити?

— Поки що збережу, — відповів Алекс, акуратно прибираючи колбу назад в інвентар. — У підземеллі може стати в нагоді. А якщо ні… у мене є одна думка, де його можна використати. — Він на мить затримав погляд на своїй руці. — Але про це — коли прийде час.

— Розумно, — коротко кивнув Астаріон. Напруження, що виникло після розмови про Блазня, трохи послабилося. Астаріон відкинувся на спинку крісла й зробив ковток вина, після чого його погляд став теплішим. — До речі, як там Адам?

На обличчі Алекса одразу з'явилася усмішка.

— Усе чудово. Став членом студентської ради.

— Студентської ради? — Астаріон здивовано підняв брови, а потім тихо засміявся. — Це справді на нього схоже.

— Якщо хочете, я можу його покликати. У нього якраз дві години вільного часу.

Астаріон кивнув.

— Якщо не важко.

Алекс підвівся з дивана й кинув короткий погляд на Елізабет. Та усміхнулася йому вже без колишньої напруги.

— Скоро повернуся.

— Ми чекатимемо, — м'яко відповіла вона.

Алекс вийшов із кабінету, тихо зачинивши за собою двері. На кілька хвилин Елізабет і Астаріон залишилися самі. Обидва мовчали. Та тепер у цій тиші вже не було колишньої невимушеності. Перед ними залишалося надто багато запитань — і майже жодної відповіді.

А за дверима Алекс уже прямував коридором, навіть не підозрюючи, що його коротка розмова про Блазня залишила двох найдосвідченіших союзників значно більш настороженими, ніж вони хотіли показати.

Їдальня гуділа від розмов, дзвону столових приборів і приглушеного сміху. Ближче до вікон, трохи осторонь від основного потоку студентів, стояв затишний круглий столик, за яким сиділи Адам, Деміан і Ліам. Перед ними залишалося кілька наполовину порожніх тарілок, а в центрі столу стояла невелика металева таця з нарізаним хлібом і фруктами. Вони жваво щось обговорювали, час від часу перебиваючи один одного, і лише коли Алекс підійшов ближче, розмова на мить урвалася.

— Привіт, хлопці, — коротко привітався Алекс.

— Алекс! — одразу озвався Деміан із усмішкою. — Як завжди, з'являєшся саме в найцікавіший момент.

— Може, воно й на краще, — підхопив Ліам, злегка примружившись. — Як проходять твої заняття?

— Непогано, хоча іноді хочеться, щоб у добі було хоча б тридцять годин, — усміхнувся Алекс. — А у вас як?

— Усе стабільно, — Адам знизав плечима й посунувся трохи вбік, звільняючи місце. — Якщо не поспішаєш, бери щось і сідай з нами.

— Дякую, але я якраз по тебе, — відповів Алекс. — Твій батько зараз у Елізабет, і він хотів би зустрітися з тобою.

Адам на мить завмер, а його усмішка одразу зникла. Погляд швидко ковзнув від Алекса до Деміана й Ліама, ніби він намагався зрозуміти, чому батько приїхав особисто. Проте вже за секунду хлопець підвівся.

— Перепрошую, хлопці. Мушу вас покинути.

— Нічого страшного, — Деміан махнув рукою. — Ми ще сьогодні побачимося.

— Авжеж, — кивнув Адам, наостанок усміхнувшись друзям.

Хлопці разом вийшли зі столової. За дверима їх зустрів звичний шум Академії — кроки студентів, уривки розмов і відлуння голосів, що розчинялися в довгих коридорах. Кілька секунд вони йшли мовчки, прямуючи в бік крила Директорів, поки Адам нарешті не порушив тишу:

— А чого він приїхав?

— Щоб я розповів їм, чим закінчилася історія з Рейнером, — спокійно відповів Алекс.

— Зрозуміло, — коротко відгукнувся Адам. Він трохи помовчав, а потім додав уже спокійніше: — Думаю, тобі теж не завадило б побачитися з батьками.

Алекс ледь усміхнувся.

— Я скоро виділю собі кілька вихідних і з'їжджу до них. — Він на мить замислився. — Мені дуже цікаво, чи звикли вони до життя аристократів. І чи покоївки вже звикли до того, що тепер їм не доводиться щодня чекати якихось проблем.

— Гадаю, звикли, — відповів Адам. — До хорошого звикається швидко.

— Надіюся, ти маєш рацію, — тихо всміхнувся Алекс.

Вони встигли пройти лише кілька метрів, коли попереду помітили незвичне скупчення студентів. Хтось просто зупинився посеред коридору, хтось визирав із-за плечей інших, а дехто пошепки обговорював те, що відбувалося попереду. У повітрі відчувалася та сама цікавість, яка неодмінно виникала навколо будь-якої суперечки чи конфлікту.

Алекс і Адам обмінялися короткими поглядами й без зайвих слів рушили вперед. Протиснувшись крізь натовп, вони поступово наблизилися до центру.

Картина, що відкрилася перед ними, одразу змінила вираз обличчя Адама. На підлозі, серед розкиданих книг, сиділа Елірія. Вона опустила голову, намагаючись якомога менше привертати до себе увагу, а пальці нервово стискали край уніформи. Перед нею стояли три дівчини-людини, усі старшокурсниці. Дві з них тримали руки схрещеними на грудях і спостерігали за ситуацією з холодною байдужістю. Третя стояла трохи попереду й щось різко говорила Елірії, супроводжуючи кожну фразу роздратованими жестами.

— Що за… — Адам уже зробив крок уперед, однак Алекс спокійно поклав руку йому на плече.

— Іди до батька. Я сам розберуся.

Адам перевів на нього погляд. У його очах промайнули нерішучість і невдоволення.

— Алекс, я тепер член студради. Це моя відповідальність.

— Граф не має багато вільного часу, — спокійно нагадав Алекс. — Не змушуй його чекати. До того ж, я сам казав тобі: я не член студради, але якщо буде потрібно — допомагатиму. Тож зараз просто довірся мені.

Адам ще кілька секунд дивився на Елірію, після чого важко видихнув і кивнув.

— Гаразд. Я довіряю тобі. Але потім усе розкажеш.

— Звісно.

Адам протиснувся вздовж стіни, оминаючи скупчення студентів, і незабаром зник за поворотом коридору. Щойно він пропав із поля зору, Алекс більше не став гаяти часу. Його погляд одразу повернувся до Елірії, і він рішуче рушив уперед. Одночасно з першим кроком хлопець дозволив своїй магічній аурі вільно розлитися навколо себе.

Ефект був миттєвим. Студенти, які ще секунду тому щільно стояли в проході, відчувши тиск його аури, мимоволі почали відступати вбік. Ніхто не наважився перегородити йому дорогу. Хтось поспішно притиснувся до стіни, хтось відступив на кілька кроків, а дехто лише мовчки проводжав Алекса поглядом. Він не сказав жодного слова, але йому й не потрібно було.

Крок за кроком Алекс пройшов крізь натовп, прямуючи просто до Елірії. Коли він опинився поруч, його аура все ще відчутно тиснула на простір навколо, але сам хлопець залишався напрочуд спокійним. Він навіть не поглянув на трьох дівчат, які стояли над Елірією. Просто пройшов повз них і опустився на одне коліно перед духом.

— З тобою все гаразд? — тихо запитав він.

Елірія повільно підняла голову. Її очі блищали від сліз, які вона щосили намагалася стримати. Вона явно не хотіла плакати перед усіма цими людьми, але голос усе одно видав її.

— Усе гаразд…

Алекс лише на мить затримав на ній погляд. Він прекрасно знав, що це неправда.

— Зрозумів.

Він простягнув руку й обережно допоміг їй підвестися. Елірія слухняно піднялася, але не відпустила край своєї форми, ніби все ще не почувалася в безпеці. Саме тоді дівчина, яка стояла попереду, зробила крок до них.

— Гей, ти! — різко кинула вона. — Не втручайся, куди не просять. Забирайся звідси.

Алекс навіть не відповів. Він спокійно струсив пил із плеча Елірії, після чого перевірив, чи не забила вона руки, коли впала. Таке ігнорування лише сильніше розлютило старшокурсницю.

— Ти що, не чуєш мене?! — її голос став голоснішим. — Як ти смієш мене ігнорувати, Лару Хевіл?!

Алекс повільно підняв голову.

— Я почув.

— Тоді забирайся!

Дівчина різко виставила руку вперед. На її долоні спалахнуло червоне магічне коло. Алекс встиг помітити рух краєм ока, але навіть не зробив спроби ухилитися. Вогняна куля ударила йому в спину. Пролунав глухий вибух, коридор на мить затягнуло пилом, а кілька студентів відсахнулися, почувши крики з натовпу.

— От і все, — задоволено хмикнула Лара, відступаючи на крок. — Дарма поліз.

— Ага, — підтримала її одна з подруг. — Хай знає своє місце.

Але посмішки на їхніх обличчях протрималися недовго. Пил почав осідати. Алекс стояв на тому самому місці. Неушкоджений. Він навіть не озирнувся після удару. Лише одна його рука була опущена вздовж тіла, і по ній повільно стікала кров.

Елірія завмерла поруч, дивлячись на його руку широко розплющеними очима.

— Алекс… — тихо прошепотіла вона.

Він перевів на неї погляд і спокійно відповів:

— Усе добре. — Лише після цього Алекс подивився на трьох дівчат. — У вас є два варіанти, — холодно промовив він. — Перший — ми всі забуваємо, що щойно сталося, і ви просто йдете.

Кров на його руці ворухнулася. Вона не впала на підлогу, а навпаки — зібралася в долоні, потягнулася вздовж передпліччя й почала ущільнюватися. За кілька секунд вона сформувала тонке лезо, яке Алекс спокійно опустив вістрям у бік дівчат.

Їхні обличчя змінилися.

— Або другий…

— Досить.

Чоловічий голос пролунав позаду нього спокійно, але з такою владністю, що навіть гомін студентів навколо на мить стих.

Алекс озирнувся. До них наближався Кайлан. Він пройшов крізь натовп без поспіху й зупинився поруч з Алексом, поклавши йому руку на плече.

— Знову виконуєш роботу студради? — з легкою усмішкою запитав він.

Алекс глянув на нього, і напруга в його погляді трохи послабилася.

— Мені просто щастить опинятися в потрібному місці на кілька хвилин раніше. — Кров'яний меч одразу втратив форму й тонкими струменями повернувся до його руки. — Залишаю все тобі.

— Залюбки, — відповів Кайлан. Його усмішка зникла, щойно він повернувся до трьох дівчат. Тепер у його погляді не було й натяку на ту теплоту, з якою він щойно звертався до Алекса. — Гадаю, нам варто поговорити про те, що тут сталося.

Лара зблідла. Алекс більше не втручався. Він лише повернувся до Елірії, яка все ще стояла поруч, розгублено дивлячись на Кайлана.

— Ходімо.

— Але…

— Не хвилюйся. Він розбереться.

Елірія невпевнено кивнула. Кров на долоні Алекса знову ожила, цього разу перетворившись на кілька тонких ниток. Вони ковзнули по підлозі, акуратно підхопили всі розкидані книги й зібрали їх в одну охайну стопку. Вже через мить він простягнув іншу руку, і під ним сформувалося магічне коло. Воно на мить спалахнуло приглушеним світлом, огортаючи їх обох. Алекс та Елірія зникли з коридору, залишивши Кайлана сам на сам із трьома старшокурсницями та натовпом зацікавлених студентів.

Читальна зала була майже безлюдною. Тут панувала тиша, яку зрідка порушував лише шелест сторінок десь у віддаленому кінці приміщення. Високі стіни заставляли книжкові шафи, а вздовж них тягнулися ряди полиць, заповнених фоліантами й манускриптами. У центрі стояли довгі столи, за якими зазвичай працювали студенти.

Щойно простір після телепортації остаточно стабілізувався, Елірія розгублено озирнулася.

— Як… як ти дізнався, що я хотіла саме сюди? — обережно запитала вона.

Алекс на мить замислився. Він пригадав, як у майбутньому Елірія не раз розповідала, що могла годинами сидіти в читальній залі, гублячись серед книжкових полиць і повністю занурюючись у світ книг. Він ніжно посміхнувся.

— А куди ще могла йти дівчина, яка тягнула із собою половину бібліотеки?

Елірія на мить розгубилася, а потім тихо засміялася. На її щоках з'явився легкий рум'янець, і вона відвела погляд, машинально накручуючи пасмо волосся на палець.

— Це… правда.

Алекс затримав на ній погляд трохи довше, ніж збирався. Зовні вона майже не змінилася. Та сама сором'язливість, той самий жест із волоссям, та сама звичка відводити погляд, коли їй ставало ніяково. Але водночас Алекс знав, наскільки сильною вона могла бути. Знав її зовсім іншою — тією Елірією, яку колись побачив на полі бою.

— Де залишити книги? — запитав він, щоб не видати своїх думок.

— Ем… там, — вона показала на один зі столів. — Якщо не складно.

— Не складно.

Алекс підійшов до столу й обережно поклав книги одну на одну. Елірія поволі наблизилася слідом, а потім зупинилася поруч. Кілька секунд вона мовчала, ніби не знала, як правильно висловитися.

— Дякую, — нарешті тихо сказала вона. — І за те, що заступився… і за книги. І взагалі…

Останні слова прозвучали майже пошепки. Алекс повернувся до неї й усміхнувся.

— Я завжди до ваших послуг, міс. — Він театрально вклонився, і Елірія одразу зніяковіла.

— Ох, досить! — вона махнула руками. — Піднімайся вже…

Алекс тихо засміявся й випростався.

— Жартую. Просто хотів переконатися, що з тобою все гаразд.

Елірія на мить опустила очі.

— Тепер уже все добре.

На кілька секунд між ними запала тиша. Цього разу вона не була незручною. Навпаки — у ній було щось напрочуд спокійне. Наче після всього, що сталося в коридорі, Елірія нарешті могла розслабитися.

Вона першою порушила мовчання.

— Я несла книги, дивилася під ноги, бо вони ледве не випадали… — Елірія ніяково усміхнулася. — І випадково врізалася в Лару. Вона почала кричати, потім підійшли її подруги… Ну а далі ти сам усе бачив.

Алекс уважно слухав, не перебиваючи.

“Вона завжди була такою.Тихою. Сором'язливою. Такою, що радше промовчить, ніж стане сперечатися. В Академії мало хто сприймав її серйозно. Мало хто взагалі знав, що за цією сором'язливістю приховується людина, здатна витримати те, від чого інші зламалися б.”

Він пам'ятав Елірію з минулого — ту, яка під час війни не раз стояла поруч із ним, коли навколо панував хаос. Ту, яка лікувала поранених, навіть коли сама ледве трималася на ногах. Ту, яка ніколи не думала про власну безпеку, якщо поруч хтось потребував допомоги.

“Для всіх інших вона просто тиха дівчина, яку легко не помітити. Але я знаю, ким вона може стати. ”

Його губи мимоволі розтягнулися в легкій усмішці.

— Я щось смішне сказала? — раптом запитала Елірія.

Алекс повернувся до реальності.

— Ні, ні в якому разі, — він похитав головою. — Просто подумав… А що це за книги ти тягнула?

Елірія одразу подивилася на стос перед собою.

— Магія зцілення. Раніше я не мала часу як слід у них зануритися, але зараз хочу надолужити. — У її голосі вперше з'явилася помітна зацікавленість.

— І що цікавого вже знайшла?

Елірія відкрила одну з книг і почала пояснювати. Спочатку вона говорила тихо й обережно, немов боялася, що Алексеві буде нецікаво. Але минуло лише кілька хвилин, і від її колишньої скутості майже нічого не залишилося. Очі ожили. У голосі з'явилася впевненість. Вона почала говорити швидше, жестикулювати, перегортати сторінки, показуючи Алексові окремі схеми й уривки тексту. Коли знаходила особливо цікаве місце, на її обличчі з'являлася щира усмішка.

Алекс слухав. Не просто з ввічливості. Йому справді подобалося спостерігати за нею такою. Саме такою він її й пам'ятав. Коли Елірія захоплювалася чимось, її сором'язливість ніби зникала сама собою. Перед ним уже не сиділа дівчина, яка кілька хвилин тому ледве стримувала сльози. Перед ним була та сама Елірія, яку він знав колись. Він час від часу ставив запитання, іноді навмисно переводив розмову на іншу тему, коли помічав, що вона знову згадує неприємний момент у коридорі. І поступово напруга остаточно зникла.

Час минав непомітно. За розмовами вони просиділи майже годину.

— До речі, — нарешті сказала Елірія, закриваючи книгу, — скоро я планую перейти до книжок із магії переміщення. Давно хотіла навчитися, але ніяк не знаходила часу.

Алекс трохи задумався.

— Я міг би тебе навчити.

— Справді? — Елірія здивовано підняла на нього очі.

— З радістю. У нашій рейдовій групі цілитель, який може телепортуватися до будь-кого з команди й одразу надати допомогу, — це справжній скарб.

На обличчі Елірії з'явилася щира усмішка.

— Дякую… А коли ми могли б почати?

— Поки що точно не скажу. Після того вечора, який влаштовують Директори, я дам тобі знати.

— Гаразд. — Вона трохи помовчала, а потім несміливо додала: — І… дякую за сьогодні. Я, мабуть, тебе затримала своїми нудними розповідями.

Алекс здивовано підняв брови.

— Нудними?

— Ну… — Елірія знітилася. — Я багато говорила.

— Вони не були нудними. Навпаки. Мені було цікаво тебе слухати.

Елірія повільно підняла на нього погляд.

— Справді?

— Справді. — Він на мить замовк, після чого додав: — Якщо ти не проти, я міг би приходити сюди частіше. Можемо говорити про книги.

На обличчі Елірії з'явилася тепла, трохи невпевнена усмішка.

— Я тільки за.

— Тоді підбери щось для мене.

— Наприклад?

Алекс задумався.

— Якусь цікаву, легку фантастику.

— Легка фантастика… — тихо повторила вона, ніби вже подумки перебирала назви книжок. — Добре. Підберу щось.

— Домовилися.

Алекс підвівся. Елірія теж піднялася, але ще кілька секунд просто стояла поруч, ніби не хотіла, щоб ця розмова закінчувалася так швидко.

— Тоді до зустрічі, — сказав Алекс.

— До зустрічі.

Він усміхнувся й попрямував до виходу. Елірія залишилася посеред тихої читальної зали, дивлячись йому вслід. Лише коли двері зачинилися, вона повільно опустила погляд.

На її обличчі все ще залишалася усмішка. Вона притиснула долоню до грудей. Серце билося трохи швидше, ніж зазвичай. А Елірія сама не могла зрозуміти, чому після всього, що сталося сьогодні, саме ця година в читальній залі залишила в ній найтепліше відчуття за весь день.

Ніч була тихою. Надто тихою для вечора напередодні битви, від якої залежало занадто багато. Лише зрідка в багатті потріскували поліна, а десь далеко в темряві озивався нічний птах. Усе інше поглинала тиша.

Алекс сидів біля вогню, спершись ліктем на підняте коліно, і дивився в зоряне небо. Його погляд повільно ковзав від одного сузір’я до іншого, але думки вперто поверталися до завтрашнього дня. Він намагався знайти серед холодного мерехтіння зірок хоча б трохи спокою, однак всередині залишалося те саме важке передчуття, від якого не допомагали навіть роки досвіду.

Він зробив кілька ковтків води з фляги, прикріпленої до ременя, і вже збирався повернути її на місце, коли позаду почув легкі знайомі кроки.

— Чому не спиш? — пролунав спокійний і теплий голос.

Алекс ледь усміхнувся, але голови не повернув.

— Просто не спиться.

Елірія підійшла ближче й сіла поруч, залишаючи між ними зовсім невелику відстань.

— Як завжди перед важливим днем, — сказала вона важко видихаючи.

Лише тоді Алекс повернув голову. Біла сорочка, довге хвилясте зелене волосся, яке м’яко відбивало помаранчеве світло багаття, і ті самі зелені очі, у яких зараз відбивалося зоряне небо.

Елірія. Його найкраща подруга. Дух, яка в ті страшні роки стала для нього чимось значно більшим, ніж просто товаришем по зброї. Серед війни, смерті й нескінченних битв вона була одним із небагатьох нагадувань про те, заради чого вони взагалі продовжували жити.

Елірія простягнула руку до фляги. Алекс без слів передав її. Вона зробила кілька ковтків і так само мовчки повернула назад.

Вони знову замовкли. Цього разу тиша між ними була іншою. Не порожньою і не незручною. Їм просто не потрібно було говорити, щоб відчувати присутність одне одного.

— А ти чого не спиш? — зрештою запитав Алекс.

— Набралася від тебе дурних звичок, — тихо пробурмотіла вона. — От тепер і не спиться.

Куточок його губ піднявся.

— Що?

Елірія одразу повернула до нього голову.

— Не бачу тут нічого смішного.

— Якщо ти так легко переймаєш мої дурні звички, може, тобі варто триматися від мене подалі?

— Якби я трималася від тебе подалі, ти б уже давно загинув, — спокійно відповіла вона. — У її голосі не було жарту. Алекс подивився на неї уважніше. Елірія кілька секунд витримувала його погляд, а потім усміхнулася. — Тож будь мені вдячний.

— Не перебільшуй.

— Це я ще применшую.

Він тихо засміявся. Їхні погляди знову зустрілися, і на мить усе навколо ніби відійшло кудись далеко. Багаття, табір, завтрашня битва — усе втратило значення.

Залишилася лише вона. Алекс дивився на Елірію й відчував дивне, майже забуте тепло. Те, що він колись так часто сприймав як щось звичайне, тепер здавалося безцінним.

Елірія першою відвела погляд.

— Завтра буде найважливіша битва за останні місяці, — сказала вона вже зовсім іншим тоном. Усмішка зникла з її обличчя. — Обіцяй, що не будеш геройствувати.

Алекс трохи нахилив голову.

— Я не геройствую. Я просто дію відповідно до ситуації.

— Алекс… — Усього одне слово, але в ньому було стільки тривоги, що його відповідь так і не прозвучала. Елірія опустила погляд на свої руки. — Мені просто… — вона ненадовго замовкла, ніби вагалася, чи варто говорити. — Мені не хочеться знову бачити тебе пораненим. І цього разу в мене якесь дуже погане передчуття.

Алекс відчув, як усередині щось стиснулося. Він обережно підняв руку й торкнувся її підборіддя, змушуючи Елірію знову подивитися на нього.

— Завтра все закінчиться, — тихо сказав він. — Найстрашніші дні залишаться позаду. Ти повернешся додому. І більше не доведеться прокидатися з думкою про те, хто сьогодні не повернеться.

Елірія мовчала, не відводячи погляду.

— А поки… — Алекс ледь усміхнувся. — Прожени ці дурні думки, добре?

Її щоки злегка зарум’янилися. Вона відвела очі, швидко провела рукою по обличчю, ніби хотіла приховати вологу в куточках очей, а потім після короткої паузи все ж таки нахилилася й поклала голову йому на плече.

Алекс завмер. Він не очікував цього жесту. Та не відсторонився. Навпаки, залишився нерухомим, боячись зруйнувати ту крихку близькість, яка виникла між ними.

— Обіцяй мені… — ледь чутно прошепотіла Елірія. — Обіцяй, що вийдеш із цього бою без жодної подряпини.

Алекс тихо видихнув.

— Ти хоча б уявляєш, наскільки це буде…

— Обіцяй!

Цього разу її голос прозвучав твердіше. Алекс замовк. Потім подивився на зоряне небо й тихо усміхнувся.

— Гаразд… Обіцяю.

Елірія трохи сильніше притиснулася до його плеча.

— Ти дав слово.

“Що ж… виконати таку обіцянку в такій битві буде непросто. Хоча, якщо я повернуся з більш ніж однією подряпиною, вона, мабуть, сама мене доб’є.”

Ця думка змусила його знову ледь помітно усміхнутися. Елірія цього разу нічого не сказала. Вони просто сиділи поруч. Тріск багаття. Тиха ніч. Зоряне небо над головою. І коротка мить спокою перед тим, як настане ранок.

— Алекс… — долинуло зовсім поруч.

— Що? — мимохідь відгукнувся він, не відводячи погляду від неба.

Кілька секунд нічого не відбувалося.

— Алекс… — Цього разу в її голосі було щось дивне. Щось таке, від чого по спині Алекса пробіг холод. Він повільно повернув голову.

Елірія сиділа поруч, як і хвилину тому, повернувшись до нього обличчям. Але тепер у ній було щось моторошно неправильне. Її шкіра стала мертво-блідою, майже сірою, мов попіл. Зелені очі втратили свій колір — замість них залишилися лише дві чорні, порожні плями, позбавлені навіть зіниць. Волосся, яке ще хвилину тому м’яко спадало їй на плечі, тепер було скуйовджене й густо переплутане, а окремі пасма злиплися від крові.

Алекс різко підхопився й відступив на кілька кроків.

— Що за…?!

Він спробував вдихнути, але повітря не проникло в легені. Наче невидима рука стиснула його горло зсередини. Алекс схопився за шию, судомно намагаючись зробити хоча б один вдих, але з кожною секундою ставало тільки важче. Він озирнувся, шукаючи хоч щось знайоме, хоч когось, хто міг би допомогти.

Та знайомого привалу більше не було. Багаття зникло. Зорі зникли. Навколо простягалося криваве поле, вкрите мертвими тілами й розтрощеними уламками. Повітря смерділо кров’ю та гаром, а над головою замість чистого нічного неба нависала суцільна багряна темрява.

— Сирено… — хрипко прошепотів Алекс.

Тиша. Він знову подивився на Елірію. Вона повзла до нього. Повільно. Неприродно. Її тіло рухалося так, наче вже не належало їй. Одна рука безвольно волочилася по землі, нога неприродно згиналася під вагою тіла, а кожен наступний рух нагадував рух маріонетки зі зламаними нитками.

— Еліріє…

Вона не відповіла. Алекс інстинктивно виставив руку, намагаючись знерухомити її магією крові. Нічого. Кров перестала підкорятися йому.

— Ні… — ледве чутно видихнув він.

Він опустив руку, не в змозі повірити власним очам. Коли Алекс знову підняв погляд, Елірія вже стояла перед ним. Зовсім близько. Надто близько. На її грудях зяяла глибока рана, з якої повільно стікала кров. Розірвана біла сорочка відкривала понівечену плоть і ребра, а її мертве обличчя залишалося абсолютно спокійним.

— Ти… обіцяв… — Її голос рознісся над полем луною. Хрипкий, мертвий, але Алекс безпомилково впізнав його. — Не геройствувати… пам’ятаєш?..

Алекс затремтів.

— Я… Я хотів лише захистити тебе…

У відповідь пролунав сміх. Спочатку тихий. Потім дедалі гучніший. Глухий, порожній і безжальний, він прокотився над усім полем, ніби сміялося саме це мертве місце. Елірія повільно нахилила голову набік, продовжуючи дивитися на нього своїми чорними очима.

— Захистити?.. — прошепотіла вона. — Це ти так захищаєш? Задоволений результатом?

Алекс опустив голову.

— Це моя провина… — Його голос тремтів. — Це все моя провина… Я винен.

— Так, — тихо відповіла вона. — Ти винен. — Елірія зробила крок ближче. — Не зміг. Один-єдиний раз, коли ти був мені потрібен… і ти провалився.

Алекс похитнувся, а потім упав на коліна просто в кров. Він ударив кулаками по землі, ніби біль міг хоча б на мить заглушити те, що відбувалося всередині.

— Вибач… будь ласка… Я був слабкий. Повільний. Не здатний… — Голос зламався. — Пробач мені…

Елірія мовчки підняла руку. Навколо її долоні спалахнуло зелене магічне коло, і земля під ногами Алекса здригнулася. Із багряної, мокрої від крові землі з тріском вирвалися червоні ліани. Вони миттєво обвили його ноги, руки й груди, стискаючи дедалі сильніше, а потім ривком підняли в повітря.

Алекс завис перед нею, безпорадний. Він намагався вирватися, але не міг навіть поворухнутися. Елірія повільно підійшла ближче, поки їхні обличчя не опинилися навпроти.

Її чорні очі дивилися просто в нього.

— Пізно… — прошепотіла вона. — Ти дав мені слово. І не стримав його. Це твоя провина, Алекс…

— Елірія…

— Твоя… провина…

Її голос почав множитися. Спочатку Алекс почув його зовсім поруч, потім десь позаду, ще далі — з усіх боків. За мить десятки голосів, сотні, тисячі голосів заговорили одночасно, повторюючи одне й те саме слово, доки воно не перетворилося на суцільний гул.

— Пробач… будь ласка… — прошепотів Алекс. — Це моя провина…

— Все ще слабкий… — Голос Елірії пролунав просто біля його вуха. — Винний у моїй смерті…

— Ні…

Алекс затремтів.

— Алекс…

— Ні…

— Алекс…

— НІ!

Голоси раптом стихли. На одну коротку мить запала абсолютна тиша. А потім з усіх боків пролунав один-єдиний крик:

— А лекс !

Алекс прокинувся різко, майже ривком, відчувши чиїсь руки на плечах. Хтось наполегливо тряс його, намагаючись витягнути зі сну, який, здавалося, досі не хотів його відпускати. Серце шалено билося в грудях, дихання збилося, а перед очима ще стояло те криваве поле, чорні очі Елірії та її голос, що знову й знову повторював одне й те саме слово.

— О, нарешті… — з полегшенням видихнув Адам і простягнув йому склянку води.

Алекс вихопив її майже автоматично. Першу половину він випив одним ковтком, а решту допив уже за кілька наступних, після чого важко поставив порожню склянку на підлогу. Він кілька разів глибоко вдихнув, намагаючись повернути контроль над диханням, але пальці все ще ледь помітно тремтіли.

Адам уважно спостерігав за ним.

— Що з тобою щойно було?

Алекс не одразу відповів. Він провів долонею по обличчю, ніби хотів стерти з нього залишки того сну, а потім підняв очі на друга.

— Що саме ти маєш на увазі?

— Та все було нормально. Ти спав, як і я, — Адам сів на край ліжка, не зводячи з нього погляду. — А потім почав крутитися, щось бурмотів собі під ніс… а за мить почав майже кричати. — Він ненадовго замовк, ніби вагався, чи варто продовжувати. — Ти повторював, що це твоя провина.

Алекс ледь помітно здригнувся. На секунду перед очима знову виникла Елірія — мертва, залита кров'ю, з порожніми чорними очима. Він відвів погляд.

— Просто кошмар, — тихо сказав Алекс. — Нічого більше.

— Точно?

Адам трохи нахилив голову. У його голосі вже не було цікавості — лише щира тривога. Алекс кілька секунд мовчав, після чого кивнув.

— Так. Уже все добре.

Адам ще мить дивився на нього, ніби намагався зрозуміти, чи варто повірити цій відповіді. Зрештою він не став тиснути. Лише тихо видихнув, повернувся до свого ліжка й узяв із тумбочки книгу.

— Часто тобі сняться подібні кошмари?

Алекс знову ліг, натягнувши ковдру до підборіддя.

— Це… вперше.

Адам відкрив книгу на потрібній сторінці, але читати одразу не почав. Кілька секунд він просто дивився на текст, а потім заговорив, не піднімаючи очей:

— Якщо захочеш поговорити… можеш сказати мені. Батько завжди каже, що іноді навіть проста розмова допомагає.

Алекс заплющив очі.

— Дякую… — тихо відповів він. — Колись я тобі розповім. Але не зараз.

Адам лише кивнув.

— Ну, як знаєш. — Він перегорнув сторінку й більше нічого не запитував.

У кімнаті знову запанувала тиша. Цього разу вона була зовсім іншою — спокійною й затишною. Лише шелест сторінок час від часу порушував мовчання.

— Мій Володарю… — Голос Сирени прозвучав у голові Алекса незвично лагідно й боязко.

Алекс ледве помітно стиснув губи.

— Сирено, благаю… тільки не зараз, — прошепотів він.

У його голосі не було ані злості, ані роздратування. Лише виснаження людини, яка щойно пережила щось настільки реальне, що навіть після пробудження не могла повністю позбутися його сліду.

— Зрозуміло, — тихо відповіла Сирена.

Алекс заплющив очі. Цього разу темрява прийшла повільно й м'яко, наче вибачення. Дихання поступово вирівнялося, напруга зникла з плечей, а пальці перестали тремтіти. І цього разу — без снів.

Коли Адам почув спокійне, рівне дихання Алекса, він ще кілька секунд прислухався, переконуючись, що той справді заснув. Лише після цього закрив книгу, поклав її на тумбочку й ледь помітно усміхнувся. Потім ліг і сам, дозволяючи тиші остаточно заповнити кімнату.

Клинки Арії знову промайнули в повітрі, наче сріблясті блискавки. Алекс ухилявся, парирував, блокував — кожен його рух був точним, вивіреним і відшліфованим сотнями годин тренувань. Його тіло пам’ятало все: куди зміститися, коли підняти руку, під яким кутом зустріти удар. Навіть без свідомого контролю він міг продовжувати бій.

Але самого Алекса в цьому поєдинку майже не було. Він діяв на автоматі, наче машина, в якій залишилася лише одна команда — захищатися. Очі стежили за кожним рухом Арії, проте погляд був розфокусованим. Він бачив її клинки, але майже не усвідомлював їх. Не оцінював відстань, не прораховував наступний крок, не шукав можливості для контратаки. Його тіло продовжувало битися, тоді як думки давно опинилися в іншому місці.

Перед внутрішнім зором знову спалахнули уривки спогадів. Ангельські крила, зіткані із золота й світла, палаючі посеред чорного неба. Закривавлені уламки обладунків, розкидані по землі. Вогонь, що виривався просто з-під ніг. Крики, вибухи магії, запах диму й крові. А потім — звук. Той самий звук, після якого серце Алекса на мить зупинилося.

Напад… Група Елірії… Він знову опинився серед руїн.

Перед ним лежало поле бою, перетворене на суцільне криваве місиво, а в його руках було тіло духа, яка ще вчора сміялася разом із ним, жартувала, говорила про книги й мріяла про повернення додому. Елірія лежала нерухомо, її очі були заплющені, а губи більше не вимовляли жодного слова. Зелене волосся сплуталося з кров’ю, на грудях темніла глибока рана, а її тіло здавалося неприродно легким у його руках.

Найстрашнішою була тиша. Та сама тиша, яка приходить тоді, коли людина вже ніколи не відкриє очей.

А потім Алекс почув голоси. Спочатку один, потім другий, третій… а за мить їх стало так багато, що вони перетворилися на суцільний гул. Вони лунали звідусіль, накладалися один на одного, пронизували свідомість, поки всі разом не злилися в одну фразу.

“ Це твоя провина. ”

Алекс сильніше стиснув зуби.

— Алекс?

Голос Арії долинув здалеку, наче крізь товщу води. Він усе ще стояв у бойовій стійці, міцно стискаючи кров’яний клинок. Його рука була напружена, готова зустріти наступний удар, хоча Арія вже давно перестала атакувати.

— Алекс! — Цього разу її голос пролунав значно гучніше.

Він здригнувся, кілька разів моргнув і нарешті виринув із власних думок. Перед ним більше не було кривавого поля бою. Не було руїн. Не було Елірії в його руках. Лише тренувальна арена й Арія, яка стурбовано дивилася на нього, опустивши зброю.

— Що?.. — тихо озвався Алекс, дивлячись на неї вже усвідомлено.

Арія кілька секунд мовчала, уважно вивчаючи його обличчя.

— З тобою все гаразд? Ти все тренування літаєш десь думками. Я вже навіть перестала атакувати, а ти досі стоїш у бойовій стійці.

Алекс повільно опустив руку. Лише тепер він зрозумів, наскільки сильно напружив пальці. Кров’яний клинок здригнувся, після чого розчинився, повертаючись у його зап ’ястя . Алекс провів долонею по потилиці й винно зітхнув.

— Вибач… Я трохи задумався про своє. — Він спробував усміхнутися, але усмішка вийшла блідою й неприродною. — Можемо взяти невелику перерву?

— Та без проблем, — легенько кивнула Арія.

Вона рушила до невеликого озерця в іншій частині тренувальної кімнати, а Алекс залишився посеред галявини. Кілька секунд він просто стояв, дивлячись їй услід, але щойно навколо знову запанувала тиша, спогад повернувся.

Елірія. Її тіло в його руках. Кров на землі. Її мертві очі.

Алекс різко вдихнув, ніби повітря раптом стало недостатньо. Він провів долонями по обличчю, намагаючись прогнати образ, але той уперто залишався десь на межі свідомості. Зрештою Алекс кілька разів легенько плеснув себе по щоках і змусив себе підняти голову.

“Зберися, Алекс. Ти повернувся сюди не для того, щоб тонути в минулому. Ти повернувся, щоб усе змінити.”

Його погляд опустився на власну долоню, на якій уже не було кров’яного клинка.

“ Елірія жива. Вона жива. Вона зараз десь у цій Академії. Вона може читати свої книги, може сміятися, може говорити зі мною. У неї ще є майбутнє.”

Алекс повільно стиснув кулак.

“І якщо я справді хочу його змінити, то не маю права дозволяти страху перед минулим керувати мною.”

Він ще кілька секунд стояв нерухомо, після чого видихнув. Напруга в плечах поступово відступила, а дихання стало рівним. Алекс подивився на свою руку, і цього разу на його губах з’явилася справжня усмішка.

— Зі мною вже все гаразд, Сирено. І цього разу — це не просто слова.

Кілька секунд у голові було тихо, а потім почувся лагідний голос Сирени.

— Я рада це чути, Володарю.

Її голос був м’яким і теплим, без звичної легкої іронії. У ньому відчувалося щось майже домашнє — таке тепло, яке приходить після довгого холоду, коли нарешті перестаєш тремтіти й можеш просто спокійно вдихнути.

Алекс перевів погляд на Арію. Дівчина стояла біля озерця, витираючи руки після води.

— Готова продовжити?

Арія підвела голову, а на її губах з’явилася легка усмішка.

— Я завжди готова. А ти?

Алекс на мить затримав на ній погляд. Потім усміхнувся вже впевненіше.

— Тепер так.

Він рушив їй назустріч, і в його руці знову сформувався кров’яний клинок. Цього разу він не відчував тієї внутрішньої порожнечі, яка ще кілька хвилин тому змушувала його рухатися лише на автоматі.

Коли Арія рвонула вперед, Алекс зустрів її атаку без вагань. Цього разу він був повністю присутній у поєдинку. І бився вже не зі спогадами про минуле, а за майбутнє, яке ще можна було змінити.