Розділ 20

Кімната боса виявилася продовженням тієї самої печери, але атмосфера тут разюче відрізнялася від усього, що вони бачили дорогою. Уздовж нерівних стін горіли старі факели, їхнє нестабільне полум’я кидало довгі рухливі тіні на кам’яні склепіння. Ліворуч зі скелі виривався водоспад, гучним потоком спадаючи в невелику річку. Вода перетинала залу, губилася між камінням і зникала в темному тунелі на протилежному боці.

У самому центрі височів трон, грубо складений із людських і звіриних кісток. Деякі з них ще зберігали уламки старих обладунків, а сам трон був частково обплутаний товстими ланцюгами. З його спинки звисали клапті висохлої шкіри, перетворені часом на щось, що більше нагадувало старі шматки тканини, ніж колишні тіла. Поряд височіла ціла гора кісток. За загостреними черепами неважко було здогадатися, кому вони належали.

Та все це відразу втратило значення, щойно погляди студентів зупинилися на істоті біля водоспаду.

Гоблін сидів прямо на кам’яній землі, важко дихаючи й неквапливо обгризаючи кінцівку іншого гобліна. Він був величезним — його зріст легко перевищував кілька метрів, а масивне тіло нагадувало живу гору м’язів. Груба зелено-сіра шкіра була вкрита численними шрамами, старими порізами й рубцями. Товсті руки закінчувалися довгими кігтями, а жовті, майже порожні очі байдуже стежили за своєю трапезою.

— Це… огидно, — тихо промовила Ліліт, мимоволі скривившись.

Каеліс ледь нахилив голову, оцінюючи чудовисько.

— Якщо він нас не помітив, можна завдати першого удару.

Алекс не поспішав відповідати. Він уважно дивився на боса, стежачи за найменшими рухами.

— Він нас уже помітив.

Каеліс перевів на нього погляд.

— Впевнений?

— Так. Просто поки не вважає нас загрозою.

Наче підтверджуючи його слова, гоблін раптом перестав жувати. На кілька секунд у печері запанувала неприродна тиша. Чудовисько повільно підняло голову, а потім так само повільно повернуло її в бік студентів.

Його паща була забруднена кров’ю та шматками плоті. Наступної миті з горла вирвався рев. Звук був настільки гучним, що повітря буквально здригнулося. Вібрація прокотилася кам’яною підлогою, а кілька факелів затріщали від сили ударної хвилі. Студенти мимоволі прикрили вуха, намагаючись заглушити пронизливий біль у барабанних перетинках. А потім гоблін просто відвернувся й знову повернувся до своєї трапези, наче нічого не сталося.

— Здається, він вирішив, що ми можемо трохи почекати, — сухо зауважив Ліанель.

Та довго чекати їм не довелося. З протилежного боку зали долинув тупіт. Спочатку тихий, потім дедалі гучніший. Із вузького тунелю один за одним почали висипатися нові гобліни. Вони були значно меншими за свого ватажка, але їх було так багато, що швидко заповнили частину проходу. Істоти шипіли, гарчали й стискали в руках іржаву зброю, готуючись кинутися на студентів.

Роґан напружив плечі.

— Схоже, він вирішив не битися з нами сам.

Ліанель стиснув спис і кинув погляд на натовп.

— Тоді все просто. Хтось бере на себе дрібноту, а решта займається босом. Залишилося тільки вирішити, хто чим займається.

Погляди всіх одночасно звернулися до Алекса. Він на мить замислився.

“Якщо піду проти нього сам, це буде занадто підозріло. Сил мені вистачить, але тоді виникнуть зайві питання.”

Алекс швидко окинув поглядом своїх товаришів.

— Я беру боса. Каеліс, ідеш зі мною. Решта стримуєте гоблінів. Не дайте їм прорватися до нас і втрутитися в бій.

— Зрозуміло, — одразу кивнув Ліанель.

— Прийнято, — додала Ліліт.

Решта також без зайвих слів зайняла свої позиції.

Алекс і Каеліс одночасно рвонули вперед. За їхніми спинами Ліанель, Ліліт, Роґан, Селія та Елірія зустріли нову хвилю гоблінів, не дозволяючи їм розсіятися по залі.

Почувши шум бою, бос нарешті відклав недоїдену кінцівку. Він повільно підвівся. Його величезна постать здійнялася над кам’яною підлогою, а тінь накрила значну частину зали. Кілька ланцюгів на кістяному троні дзенькнули, коли чудовисько зробило перший крок уперед.

Каеліс стиснув вітряний меч і кинув короткий погляд на Алекса.

— І який у нас план?

Алекс сформував у руці кров’яний меч. Червона рідина зібралася вздовж леза, поступово ущільнюючись і перетворюючись на гостру зброю.

— Відволікай його. Я шукатиму можливість для атаки.

Каеліс кивнув.

— Тоді не відставай.

Він рвонув уперед першим, а Алекс одразу рушив слідом. Велетенський гоблін підняв голову, переводячи погляд з одного противника на іншого, а його губи розтягнулися в широкій, хижій посмішці.

Вітряний меч закрутився в руці ельфа, залишаючи після себе тонкий свист, а навколо леза шалено вирували потоки повітря. Каеліс різко скоротив дистанцію й атакував збоку, змушуючи велетенського гобліна повернутися до нього. Чудовисько відреагувало миттєво — його масивна лапа, товста, мов стовбур дерева, рвонула вниз, намагаючись розчавити Каеліса. Той не став приймати удар і в останню мить відскочив убік, використавши порив вітру, щоб змінити траєкторію просто в повітрі. Він пролетів над кам’яною підлогою, розвернувся й провів мечем по зап’ястю боса. Лезо глибоко врізалося в грубу шкіру, і з рани вихлюпнулася густа чорнувата рідина.

Алекс уже скорочував дистанцію з іншого боку. Скориставшись тим, що увага чудовиська була прикута до Каеліса, він завдав косого удару по його другій руці. Кров’яне лезо прорізало шкіру, залишивши довгий глибокий розтин. Гоблін заревів і різко розвернувся, але замість чергового удару лапою раптом розкинув пальці. Вода з невеликої річки біля його ніг здійнялася, закрутилася навколо руки й за мить перетворилася на потужний потік, який рвонув просто в Алекса. Він устиг сформувати перед собою кров’яний щит, але водяна хвиля з такою силою врізалася в нього, що щит розлетівся, а самого Алекса відкинуло на кілька метрів. Він прокотився по кам’яній підлозі, вдарився плечем об стіну й одразу перекотився вбік, коли зверху посипалися уламки каменю.

— Живий?! — вигукнув Каеліс, ухиляючись від нового удару.

Алекс підвівся, витираючи воду з обличчя, і коротко кивнув.

— Поки так. — Він перевів погляд на річку, а потім знову подивився на боса.

Гоблін кинувся вперед, але Каеліс уже був готовий. Він різко виставив руку, і потужний порив вітру підхопив його тіло, дозволяючи буквально ковзнути вздовж підлоги. Ельф опинився збоку від чудовиська й почав завдавати коротких, точних ударів по його ногах. Одне лезо, друге, третє — кожен поріз змушував боса відступати, але той уперто тримався на ногах. Алекс зрозумів задум товариша й одразу долучився: кілька тонких кров’яних лез вирвалися з його руки й низько пролетіли над підлогою, впиваючись у ногу гобліна. Каеліс посилив атаку поривом вітру, і велетень нарешті похитнувся.

— Зараз! — вигукнув ельф.

Алекс рвонув уперед, але гоблін виявився значно спритнішим, ніж вони очікували. Він уперся здоровою рукою в підлогу й утримав рівновагу, а потім з усієї сили вдарив долонею по каменю. Вода з річки миттєво розлилася по всій залі, затоплюючи підлогу тонким шаром. Потік закрутився навколо ніг Алекса й Каеліса, змушуючи їх ковзати й втрачати опору.

— Він хоче обмежити наші рухи! — крикнув Каеліс.

— Тоді не дамо йому часу! — відповів Алекс.

Вони одночасно рушили вперед. Каеліс підхопився на потужному потоці повітря й буквально пробіг кілька кроків по вертикальній стіні, після чого відштовхнувся й полетів просто до голови чудовиська. Гоблін спробував перехопити його здоровою рукою, але Каеліс змінив напрямок буквально в останню мить і провів вітряним мечем по його обличчю. Густа чорна рідина бризнула на каміння, а гоблін заревів і навмання замахнувся. Каеліс устиг відступити, але удар усе одно зачепив його — величезна лапа відкинула ельфа вбік, і той важко приземлився на одне коліно.

Алекс уже збирався скористатися моментом, але раптом помітив, що погляд боса змінився. Жовті очі більше не стежили ні за ним, ні за Каелісом. Вони ковзнули повз них — прямо до решти групи. Алекс миттєво зрозумів задум чудовиська й різко повернув голову.

Елірія. Велетень раптом розвернувся й кинувся через залу. Його важкі кроки змушували кам’яну підлогу здригатися, а величезна тінь накривала все на його шляху.

— Еліріє! — гаркнув Алекс. — Відходь!

Дівчина саме завершувала лікування одного з поранених студентів і підняла голову лише в останню мить. Перед нею вже стояло чудовисько. Елірія завмерла. Страх скував її тіло, руки затремтіли, а ноги ніби приросли до землі.

“ Не встигну. ”

Алекс рвонув уперед, але відстань була надто великою. Тоді він зробив єдине, що залишалося.

Під його ногами миттєво спалахнуло магічне коло. Простір навколо тіла викривився, і наступної миті Алекс опинився саме там, де стояла Елірія, а вона — на його попередньому місці. Велетенський гоблін уже був поруч. Його лапа здійнялася над Алексом, закриваючи собою світло факелів.

Алекс присів буквально в останню мить. Масивна кінцівка пронеслася над його головою з таким гуркотом, що кам’яна підлога здригнулася від удару. Він використав інерцію чудовиська, різко розвернувся й одночасно витягнув уперед кров’яний меч. Червоне лезо видовжилося просто під час руху, перетворюючись на тонку й надзвичайно гостру зброю.

Алекс вклав у наступний удар усю силу. Лезо врізалося в руку гобліна трохи вище ліктя й без зупинки пройшло крізь товсту плоть. Величезна кінцівка відлетіла вбік і з глухим ударом упала на кам’яну підлогу, а з рани вихлюпнулася густа чорна рідина. Чудовисько заревіло від болю. Цього разу його крик був зовсім іншим — не демонстрацією сили, а справжнім болем і люттю.

Алекс повільно випростався. Його груди важко здіймалися, а кров’яний меч у руці знову ущільнився, набуваючи чіткої форми. Він подивився на відсічену кінцівку, потім перевів погляд на велетня.

У його очах більше не було спокою.

— Вирішив проігнорувати нас? — Алекс зробив крок уперед, стискаючи руків’я кров’яного меча. — Погана ідея.

Тим часом Ка еліс ковзнув уздовж стіни і вдарив своїм двосічним мечем по нозі монстра. Лезо, сформоване з ущільненого вітру, легко прорізало товсту шкіру, залишивши глибоку рану на стегні. Гоблін заревів від болю й похитнувся, намагаючись утримати рівновагу.

Велетенське тіло відступило на кілька кроків. По ньому вже проходили десятки ран, рухи стали важчими, а кожен наступний удар вимагав дедалі більше сил. Проте бос навіть не думав падати. Він із лютим ревом підняв руку, і вода з річки раптом вирвалася з русла. Кілька потоків здійнялися в повітря, закрутилися навколо його тіла й перетворилися на хвилясті водяні змії.

— Знову магія… — крізь зуби промовив Каеліс.

Алекс міцніше стиснув руків’я свого кров’яного меча, не зводячи погляду з монстра.

— Його сила знижується, але не втрачай пильності.

Наче у відповідь на його слова, одна з водяних хвиль різко рвонула вперед. Потік із шаленою швидкістю промчав через залу, зриваючи з кам’яної підлоги уламки й бризки води. Каеліс відштовхнувся від стіни й піднявся в повітря, огорнувши себе вітровим потоком. Вода розсипалася на дрібні краплі, не встигнувши навіть торкнутися його тіла. Алекс же просто пригнувся й ковзнув по мокрому каменю, пропускаючи хвилю над головою, після чого одразу кинувся вперед.

Наступний удар прийшов майже без попередження. Водяний снаряд пронісся просто перед обличчям Алекса, але той вчасно відхилився, дозволивши йому пролетіти повз. У ту ж мить Каеліс скористався відкриттям і різким помахом вітрового меча розсік коліно монстра. Алекс не відставав — його кров’яний меч обрушився на протилежне плече, змушуючи гобліна знову відступити.

Вони більше не обмінювалися словами. У цьому вже не було потреби. Каеліс перекривав один напрямок атаки, Алекс одразу використовуючи відкриття для наступного удару. Один змушував боса втрачати рівновагу, другий не давав йому відновитися. Рани накопичувалися, рухи велетня ставали дедалі повільнішими, а його рев — дедалі хрипкішим.

Нарешті гоблін зробив ще одну спробу піднятися, але пошкоджена нога не витримала ваги його тіла. Велетень важко похитнувся й упав на коліна, впершись рукою в кам’яну підлогу.

Алекс не став чекати. Він рвонув уперед, стискаючи меч обома руками, і в останню мить заніс його над головою. Наступної секунди лезо з власної крові різко опустилося вниз, точно врізавшись у шию монстра.

Голова гобліна відкинулася назад, а його тіло на мить завмерло. Потім велетенська туша важко повалилася вперед, глухо вдарившись об каміння. Алекс кілька секунд стояв нерухомо, важко переводячи подих. Кров’яний меч у його руці почав розсипатися краплями, які тут же втратили форму й впали на підлогу.

— Готово, — видихнув він.

Каеліс опустив свій вітровий меч і коротко кивнув.

— Гарна робота.

Алекс усміхнувся й підняв кулак.

— Добре впоралися, напарнику.

На обличчі Каеліса промайнула ледь помітна, але щира усмішка. Він легко вдарився кулаком об кулак Алекса.

— Твоя правда.

Поки вони переводили подих, останні звуки бою поступово стихли. Інші вже закінчили з рештою гоблінів. У печері знову запанувала відносна тиша, яку порушували лише важке дихання бійців, шум водоспаду та поодинокі краплі крові, що падали на камінь. Ніхто з них не тримався за рани й не потребував допомоги Елірії.

Алекс одразу обернувся в її бік. Вона стояла трохи осторонь, там само, де була на початку атаки. Її руки були міцно стиснуті в кулаки, а плечі ледь помітно тремтіли. Вона дивилася на поле бою, але, здавалося, майже не бачила того, що відбувалося навколо. Алекс повільно підійшов до неї.

— Все гаразд? — тихо запитав він.

Елірія здригнулася й підвела на нього очі. Вони були наповнені сльозами.

— Я… я всіх підвела… — ледве чутно прошепотіла вона. — Я злякалася. Просто застигла й нічого не зробила… Пробач…

Алекс кілька секунд мовчав, дивлячись на неї. Потім підняв руку й обережно витер сльозу, що скотилася її щокою.

— Ти нікого не підвела, — м’яко сказав він. — Страх — це нормально. Особливо коли перед тобою раптом опиняється таке чудовисько. — Елірія опустила погляд, але Алекс продовжив: — Подивись навколо. Усі живі, ніхто серйозно не постраждав. А якби хтось отримав рану, ти була б першою, хто зміг би йому допомогти. Твоя роль у нашій команді не менш важлива за будь-яку іншу.

Елірія повільно підняла очі.

— Ти справді так думаєш?

— Звичайно, — відповів Алекс із легкою усмішкою. — І тобі зовсім не потрібно соромитися того, що ти злякалася. Наступного разу буде легше. А потім ще легше.

Елірія мовчки кивнула, намагаючись стримати нову хвилю сліз. Але цього разу вони були вже не від страху, а в ід полегшення.

— Ой-ой, — позаду пролунав голос Ліліт. У ньому відчувалася ледь помітна єхидність, а в очах, навпаки, світилася неприхована цікавість. — І що це ми тут робимо?

Алекс обернувся й зустрівся з нею поглядом.

— Перевіряю стан нашого дорогоцінного цілителя, — спокійно відповів він.

— А, ясно, — коротко кивнула Ліліт, переводячи погляд на Елірію.

— Скажіть мені, будь ласка, — раптом втрутився Ліанель, на його обличчі вже з’явилася знайома грайлива посмішка, — мої очі мене не підводять? Вона що, рев… — Хлопець не встиг договорити. Просто перед ним спалахнуло темне магічне коло. Погляд Ліліт став крижаним, а її голос — напрочуд спокійним.

— Ще одне слово — і я зроблю з тобою те саме, що сталося з босом. І повір, Ліанелю, зроблю це з любов’ю.

Ліанель одразу підняв руки, демонструючи капітуляцію.

— Все-все. Раптово забув, про що хотів сказати. До речі, командире… — Він перевів погляд на Алекса, і в його голосі знову з’явилася звична грайливість. — Як права рука командира, офіційно доповідаю: усі цілі, живі й без критичних пошкоджень.

Алекс ледь помітно усміхнувся.

— Щось не пригадую, щоб я призначав тебе своєю правою рукою.

— Та йому не треба, щоб його призначали, — втрутилася Селія. — Якщо він чогось хоче, то просто бере це сам.

— Місце було вакантним, — байдуже знизав плечима Алекс. — Мені без різниці, хто його займе.

— Добре, — задоволено хмикнув Ліанель, наче щойно отримав офіційне підтвердження свого нового статусу.

У цей момент із темного проходу показалися Елізабет і Крул. Вони неквапливо наблизилися до групи, а на їхніх обличчях читалося задоволення від побаченого. Елізабет окинула поглядом усіх учасників рейду, затримавши його на кожному лише на мить.

— Добре постаралися, — похвалила вона. — Для першого спільного бою ви діяли досить злагоджено.

Крул тихо хмикнула й озирнулася на поваленого боса.

— А тепер час отримати свою нагороду й нарешті залишити це смердюче місце, — сказала вона, після чого з легкою усмішкою додала: — Ви справді впоралися краще, ніж я очікувала.

Кабінет Крул, як і завжди, був занурений у напівтемряву. Тіні повільно ковзали стінами під тьмяним світлом кількох магічних ламп, що зависли під стелею. Перед великим столом стояла сама директорка, схрестивши руки на грудях. Поруч із нею — Елізабет, спокійна й мовчазна. Навпроти них вишикувалася вся сімка студентів, щойно після душу й уже в академічній формі. Вони виглядали охайно, але в очах ще не згасла напруга недавнього бою.

Першою мовчанку порушила Крул.

— Молодці, — рівно сказала вона. У голосі, як завжди, відчувалася прохолода, проте цього разу крізь неї виразно пробивалася гордість. — Для першого спільного рейду ви впоралися чудово. Злагоджено, чітко, професійно. Не кожна гільдія може похвалитися такою координацією. — Вона зробила коротку паузу, уважно оглядаючи кожного зі студентів. — Сподіваюся, усі ваші наступні рейди проходитимуть не гірше.

Елізабет зробила крок уперед.

— А тепер час розповісти вам, для чого насправді була створена ваша група.

Студенти насторожено перезирнулися.

— Раз на три роки проходить великий турнір із зачистки підземель. Участь у ньому може взяти будь-хто, головне — бути частиною рейдової групи щонайменше з шести осіб. Там змагаються всі: великі гільдії, незалежні групи й навіть найманці. — Елізабет ненадовго замовкла, дозволяючи сказаному осісти в головах студентів. — Академія раніше ніколи не брала в ньому участі. Але цього разу ми вирішили змінити це. І саме ви представлятимете Академію через два роки.

На кілька секунд у кабінеті запанувала тиша. Семеро студентів знову обмінялися поглядами, уже зовсім інакше сприймаючи почуте. Тепер вони розуміли, що їхній перший рейд був лише початком.

— Як сказала Елізабет, — знову заговорила Крул, — у вас є два роки. За цей час ми зробимо з вас команду, здатну протистояти навіть найсильнішим представникам найвідоміших гільдій. — Вона поклала долоню на поверхню столу. Перед студентами одразу виникла світлова проекція календаря, на якій одна за одною з’явилися позначки. — Ось як проходитиме ваша підготовка. Двічі на тиждень — спільні рейди під наглядом когось із нас. Ще двічі — тренування у форматі спарингів. Один на один або один із нас проти кількох із вас. Ситуації змінюватимуться, суперники теж. Ви повинні бути готові до всього. — Крул прибрала руку, і світлова проекція згасла. — Усе це почнеться з понеділка. А зараз у вас є два дні. Відпочиньте, відновіться й наберіться сил. Бо далі буде складніше. — Вона ще раз оглянула студентів. — Чи є питання?

У відповідь — тиша. Крул ледь кивнула.

— Гаразд. Ви вільні.

Студенти один за одним почали виходити з кабінету. Алекс уже майже дійшов до дверей, коли позаду пролунав голос Крул:

— Алекс. Залишся ненадовго.

Хлопець зупинився й обернувся. За мить двері зачинилися за останнім студентом, залишивши їх утрьох у тиші кабінету.

— Я уважно слухаю, — спокійно відповів Алекс, зупинившись посеред кімнати.

Крул знову схрестила руки на грудях.

— У мене щойно з’явилася рідкісна вільна хвилинка, — сказала вона. — І я подумала, що було б непогано повернутися до того, на чому ми зупинилися. Я маю на увазі створення нових каналів мани для темряви. — Вона на мить окинула Алекса поглядом. — Якщо, звісно, ти не надто виснажений після рейду. Можемо перенести заняття й на інший день.

Алекс навіть не вагався.

— Ні, я в порядку, — впевнено відповів він, дивлячись їй просто в очі. — Можемо починати хоч зараз.

На обличчі Крул з’явилася тепла усмішка — зовсім не схожа на ту стриману посмішку, яку вона зазвичай дозволяла собі.

— Добре. Тоді сідай.

Крул жестом вказала на м’який диван біля стіни. Алекс підійшов і сів, зручно влаштовуючись на краю. Як і минулого разу, Крул сіла поруч, залишаючи між ними невелику, але цілком комфортну відстань. Алекс ненароком перевів погляд убік і помітив Елізабет, яка все ще стояла біля робочого столу, спокійно спостерігаючи за ними.

— Якщо ти про мене, — озвалася вона, перехопивши його погляд, — то я сама напросилася залишитися. Мені цікаво побачити, як ти працюєш із цими каналами. Тож не відволікайся. Слухай Крул і роби все, що вона скаже.

Алекс лише тихо зітхнув.

— Гаразд.

Крул трохи нахилилася до нього.

— Пам’ятаєш, як ми працювали над першим каналом?

— Так. Усе пам’ятаю, — впевнено відповів Алекс.

— Добре. — Крул поклала долоню йому на спину. — Тоді починай.

Алекс заплющив очі й зосередився. Робота над новим каналом мани цього разу виявилася не менш складною, проте тепер він уже знав, чого очікувати. Він повільно прокладав канал до лівої руки, крок за кроком, уважно контролюючи кожен рух темної мани. На відміну від першої спроби, його внутрішня темрява була значно стабільнішою. Вона більше не вирувала хаотичним потоком і не намагалася вирватися з-під контролю при найменшій помилці.

Та Алекс усе одно не поспішав. Тепер він розумів, наскільки небезпечною могла бути навіть незначна похибка. Тому працював повільно й методично, раз за разом перевіряючи сформовану структуру, перш ніж рухатися далі. Канал поступово набував потрібної форми, з’єднуючи ядро мани з лівою рукою.

Минуло майже чотири години. Коли остання ділянка була завершена, Алекс нарешті дозволив собі розслабитися. Крул прибрала долоню з його спини й уважно подивилася на нього.

— Як самопочуття?

Алекс зробив глибокий вдих і розплющив очі.

— Все добре. Навіть дуже. Я відчуваю, як темна мана легко проходить від ядра до долонь. Наче вода руслом.

Крул задоволено кивнула.

— Це результат твоєї роботи. Ти вже значно краще контролюєш потік. Але ми ще не закінчили. Залишилося провести канали через ноги, а потім розширити вже створені. Коли система буде повністю сформована, темрява зможе живити кожен м’яз твого тіла. Це дасть тобі серйозний приріст фізичних можливостей. — На її обличчі з’явилася ледь помітна усмішка. — Але на сьогодні досить. — Крул перевела погляд на Елізабет. — Тепер він у твоєму розпорядженні.

— Залишу його в спокої на сьогодні, — спокійно відповіла Елізабет. — Не хочу навантажувати його ще більше. — Вона перевела погляд на Алекса. — А завтра зайди до мене.

— Добре. Зайду, — підтвердив він і підвівся з дивана.

Алекс коротко вклонився обом жінкам і вже збирався відчинити двері, коли позаду пролунав голос Елізабет:

— Алекс.

Він зупинився й обернувся.

— Так?

Елізабет тепло всміхнулася.

— Ти сьогодні добре себе показав. Особливо як командир.

— Цілком згодна, — додала Крул, дивлячись на нього з ледь помітним теплом у погляді.

Алекс на мить затримав на них погляд, після чого щиро відповів:

— Дякую вам обом.

Він відчинив двері й вийшов із кабінету. Коли вони зачинилися, Крул ще кілька секунд дивилася йому услід.

— У тебе дуже хороший племінник, — нарешті сказала вона.

Елізабет гордо всміхнулася.

— А як же. Я ж його тітка. — Вона ненадовго замовкла, а потім її голос став м’якшим. — І Ліліт — дуже талановита дівчина. Вони разом можуть досягти великих висот.

Крул тихо кивнула.

— Я в це вірю.

Елізабет усміхнулася й підняла брову.

— А не хочеш скласти мені компанію сьогодні за парою келихів вина?

На обличчі Крул з’явилася спокійна усмішка.

— Із радістю.

Коли Алекс повернувся до своєї кімнати, сонце вже почало ховатися за горизонтом, забарвлюючи небо в м’які золоті та пурпурові відтінки. У гуртожитку панувала незвична тиша. Після насиченого дня вона здавалася приємною — жодного галасу, поспішних кроків у коридорі чи голосів за сусідніми дверима.

Відчинивши двері, Алекс одразу помітив щось незвичне. На його ліжку лежала невелика записка. Він підійшов ближче й, узявши її до рук, одразу впізнав почерк — упевнений, трохи розмашистий і без зайвих прикрас. Це був Адам.

“Якщо ти ще не валишся з ніг після рейду, заглянь до тренувальної кімнати.”

Алекс злегка нахмурився, ще раз перечитуючи коротке повідомлення.

“Цікаво, навіщо я йому знадобився?”

Він поклав записку назад на ковдру й уже збирався переодягнутися, але потім передумав. За мить під ногами Алекса спалахнуло магічне коло. Простір навколо нього ледь помітно здригнувся, і наступної секунди він уже стояв у знайомій тренувальній залі.

Приміщення було занурене в тьмяне блакитне світло, що виходило від магічних ліхтарів на стінах. В одному з кутків мерехтіло невелике штучне озеро , а просто посеред зали відбувалася дуель.

Адам та Арія зосереджено обмінювалися ударами. У руках Арії блищали два короткі кинджали, сформовані з її власної крові. Їхні червоні леза яскраво виділялися в блакитному освітленні зали. Адам тримав довгий меч, по лезу якого пробігали тонкі розряди блискавки.

Обидва рухалися швидко й точно. Удари зустрічалися один за одним, супроводжуючись короткими спалахами світла та тріском електричних розрядів. Здавалося, сама напруга між ними буквально зависла в повітрі.

Арія першою різко пішла вперед. Вона провела серію швидких ударів, змінюючи напрямок атаки після кожного руху. Один кинджал ішов справа, другий одразу заходив зліва, змушуючи Адама постійно змінювати положення корпусу й рук. Вона намагалася збити його з ритму, не даючи можливості звикнути до послідовності атак.

Адам, однак, не відступав. Він лише вчасно зміщувався, пропускаючи леза буквально за кілька сантиметрів від тіла, а потім відповідав короткими й точними ударами. Блискавка, що огортала його меч, щоразу спалахувала яскравіше, коли лезо розсікало повітря.

Алекс не втручався. Він залишився біля входу, спершись плечем об стіну, і мовчки спостерігав за боєм.

“Добре тримається”, — оцінив він Арію. “Викладається не менше, ніж на наших тренуваннях. Концентрація чудова. ”

Проте навіть її техніка не завжди могла компенсувати різницю у швидкості. Блискавична швидкість Адама була зовсім не перебільшенням. Його магія посилювала тіло, дозволяючи йому рухатися значно швидше за звичайного бійця. Арія не завжди встигала повністю реагувати на його атаки й кілька разів була змушена відступити, щоб не втратити рівновагу та зберегти темп бою.

Нарешті настав вирішальний момент. Адам зробив різкий рух праворуч, змусивши Арію підняти один із кинджалів і перекрити атаку. Та щойно вона змістила вагу на праву ногу, Адам блискавично змінив напрямок. Його меч ковзнув ліворуч і зупинився біля шиї дівчини.

Арія завмерла. Кілька секунд вона дивилася на лезо, а потім тихо видихнула й опустила руки. Кров’яні кинджали в її долонях втратили форму й розчинилися в повітрі.

— Я програла, — спокійно визнала вона.

— Дякую, — сказав Адам, відводячи меч убік. Електричні розряди, що огортали лезо, поступово згасли, залишивши після себе лише тонкий тріск.

Арія невдоволено скривилася, з наіграною образою схрестивши руки на грудях.

— Та скільки можна… Знову я твоя бита груша.

Адам тепло усміхнувся.

— Перестань так говорити. Ти єдина, хто може протриматися зі мною настільки довго. І головне — після тренувань з Алексом мені вже не доводиться сильно себе стримувати.

Арія скептично похитала головою, але на її губах з’явилася усмішка.

— Що ж, із нього вийшов на диво хороший учитель. Скоро я тебе переможу.

— “Скоро” — це вже сумнівно, — Адам ледь помітно підморгнув. — Але колись, можливо.

— А ось і я, — раптом пролунав знайомий голос.

Обидва бійці здригнулися й одночасно озирнулися. Алекс спокійно стояв неподалік, ніби щойно з’явився в залі. Арія примружилася.

— А ти давно тут?

— Щойно з’явився. Буквально секунду тому, — абсолютно спокійно відповів Алекс.

— Ну-ну… — протягнула вона, явно не надто повіривши його словам, але сперечатися не стала. Зрештою, Арія лише махнула рукою в бік Адама. — Передаю його у твої надійні руки.

Вона розвернулася й попрямувала до невеликого озерця, залишаючи Алекса наодинці з другом. Алекс перевів погляд на Адама, а потім ледь підняв брову.

— І для чого я тобі знадобився?

— Хочу невелику дуель, — відповів Адам.

Алекс на мить окинув його поглядом. Після бою з Арією на обличчі друга вже помітно позначалася втома.

— Справді? Ви з Арією, схоже, щойно закінчили. Може, на сьогодні вже досить?

Адам усміхнувся й похитав головою.

— Я не настільки втомився. Та й це зовсім інше. Дуель з Арією — одне. А з тобою… — він на мить замовк, а потім усміхнувся ширше. — Ну, сам розумієш.

Алекс важко зітхнув.

— Так, розумію. Наскільки викладатися?

Посмішка зникла з обличчя Адама. Він подивився на Алекса вже серйозно.

— На максимум.

Алекс уважно зустрів його погляд.

— Що сталося?

— Усі питання — після. Зараз… бій.

Не чекаючи подальших слів, Адам відскочив на кілька метрів і знову підняв меч. Цього разу лезо миттєво вкрилося яскравими розрядами, а навколо нього залунав характерний тріск блискавки.

— Готовий?

У правій руці Алекса майже безшумно сформувався кров’яний меч. Червоне лезо пульсувало, немов було живим.

— Готовий.

— Тільки одне попередження! — раптом вигукнула Арія, вже стоячи біля озерця. — У Алекса є дуже неприємна звичка стримуватися проти тих, кого він вважає слабшими. Якщо хочеш справжньої дуелі — викладайся на всі сто.

Адам не відводив погляду від Алекса.

— Я знаю.

Наступної миті між ними спалахнула напруга. Адам першим рвонув уперед, огорнувши тіло блискавичною маною. Алекс одночасно подався назустріч, стискаючи кров’яний меч. За мить вони зіткнулися.