Розділ 2

Алекс зачинив за собою двері кімнати, поклав дерев'яний меч на стіл і, навіть не знімаючи верхнього одягу, важко впав спиною на ліжко. Кілька секунд він мовчки дивився в стелю, після чого повільно видихнув.

— Та-а-к... Це було не найкраще рішення. — Він провів долонею по обличчю і невдоволено скривився. — Я перестарався.

Перед очима знову постав момент дуелі. Один удар. Один необережний рух — і батьків меч уже летить у повітрі.

— Схоже, доведеться вчитися стримувати себе. Усі ці роки я бився із супротивниками, які були мого рівня, або значно сильнішими. Моє тіло вже звикло використовувати максимум можливостей навіть у найменшому русі. — Алекс підняв руку й уважно подивився на власну долоню. — А ще потрібно постійно контролювати свою магічну ауру. Якщо випадково випущу хоча б її частину... питань стане набагато більше.

Він заплющив очі.

— Сирено... — У його голосі звучала ледь помітна надія. — Якщо ти мене чуєш... зараз мені дуже не завадить твоя порада.

Минуло лише кілька секунд.

— Я Вас чую, Володарю, — пролунав знайомий жіночий голос у його голові. Сирена була віртуальною помічницею, вбудованою в Систему. Вона супроводжувала Алекса протягом усього його минулого життя, допомагаючи аналізувати ситуації та надаючи необхідну інформацію. І хоча Сирена була лише штучним інтелектом, за десятки років вона стала для нього чимось значно більшим — справжньою подругою. — Як і завжди.

На обличчі Алекса відразу з'явилася щира усмішка.

— Фух... — Він полегшено видихнув. — Радий знову тебе чути.

Запала коротка тиша.

— Востаннє Ви чули мене приблизно годину тому.

Алекс невдоволено надув щоки.

— Сирено... Ну не будь такою занудою.

— За стільки років Ви вже мали до цього звикнути.

Хлопець тихо засміявся.

— Так, ось тепер усе на своїх місцях.

Навіть після смерті... ні, особливо після неї... почути цей спокійний голос було напрочуд приємно.

— Щодо Ваших слів... — продовжила Сирена. — Я з Вами погоджуюся. Вам доведеться навчитися контролювати свою як фізичну, так і магічну силу. Ваше тіло пам'ятає значно більше, ніж може витримати зараз.

— Саме цього я й боявся.

— Але це не єдина проблема.

Алекс відкрив очі.

— Ти про що?

— Поки Ви насолоджувалися зустріччю із сім'єю, я теж не гаяла часу. — В її голосі промайнули нотки задоволення. — Я намагалася знайти будь-яку інформацію про богиню часу Люменію.

— І?

— Те, що я знайшла... Вас навряд чи порадує.

Алекс повільно сів на ліжку.

— Невже інформації настільки мало?

Сирена важко зітхнула.

— Її немає взагалі.

У кімнаті запанувала тиша.

— Я перевірила всі доступні мені джерела. Богині часу Люменії не існує. Просто богині Люменії — теж. Як і будь-кого іншого з таким ім'ям. — Вона зробила коротку паузу. — Інформації про богів в принципі небагато. Більшість записів — це легенди, міфи або відверті вигадки. Але щоб про когось не було абсолютно нічого... Таке я бачу вперше.

Алекс задумливо потер підборіддя.

— Такого я не очікував. — Він на кілька секунд замовк, обдумуючи почуте. — Хоча, якщо подумати, нашу задачу це майже не ускладнює. Звичайно, було б приємно дізнатися про неї хоча б щось... але й без цього можна рухатися далі.

Сирена мовчки погодилася.

Раптом Алекс підняв голову.

— Сирено.

— Так, Володарю?

— Ти ж чула всю нашу розмову з Люменією?

— Повністю.

Алекс замовк. Перед очима знову виникла золотоволоса жінка, яка сиділа навпроти нього. Її тепла усмішка. Її сумний погляд. Її голос.

— Тобі... не здалося, що вона поводилася дивно?

— Уточніть.

— Особливо її емоції. — Він говорив тихіше, ніж зазвичай. — Те, як вона дивилася на мене... як розмовляла... У якийсь момент мені здалося... ніби вона мене знає.

Сирена відповіла не одразу.

— Судячи з її слів, вона довго за Вами спостерігала. Цілком можливо, саме тому і поводилася так, ніби добре Вас знає.

Алекс повільно похитав головою.

— Ні... — Він знову заплющив очі. — Мені здалося... ніби вона знає мене набагато краще. І... ближче. Навряд чи такого відчуття можна досягти, просто спостерігаючи за людиною. — Він глибоко замислився. — Але водночас я абсолютно впевнений, що бачив її вперше. — Пальці самі стиснули край ковдри. — Тоді чому... — Він приклав руку до грудей. — ...чому в мене залишилося таке дивне відчуття всередині?

Сирена нічого не відповіла. Вона розуміла, що зараз жодна логічна теорія не дасть відповіді на це питання.

Алекс ще кілька секунд сидів із заплющеними очима. Перед ним знову виникло обличчя Люменії. Її усмішка. Її погляд. Її останні слова.

Він повільно видихнув.

— Добре... — На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка. — Наступного разу я обов'язково запитаю тебе про це особисто.

Саме в цю мить двері кімнати тихо відчинилися. На порозі стояв Габріель.

— Сину, ми готові.

Алекс різко підвівся з ліжка і взяв зі столу свій новий меч.

— Уже йду.

Разом із батьком він вийшов із кімнати, тихо зачинивши за собою двері.

— Ми на місці.

Перед ними простягнулася широка печера, освітлена лише тьмяним світлом блакитнуватих кристалів, що вростали в кам'яні стіни. Десь удалині лунав глухий звук крапель води, які падали зі стелі й розбивалися об холодне каміння. Повітря було прохолодним і вологим, а запах сирої землі й моху одразу нагадав про те, що це місце вже давно належить монстрам.

Алекс повільно озирнувся навколо.

"А я вже й забув, коли востаннє бував у звичайній сирій печері, наповненій монстрами..."

— Алекс. — Емма дістала з кишені невелику скляну колбу, всередині якої переливалася світло-червона рідина. — Візьми.

Хлопець прийняв колбу й із цікавістю покрутив її в руці.

— І що це за зілля?

— Зілля сили, — відповіла Емма. — Це твоє перше підземелля. Нехай навіть ми будемо поруч, але я почуватимусь значно спокійніше, якщо ти вип'єш його перед боєм.

— Уяви собі, — усміхнувся Габріель, — вона ще хотіла дати тобі зілля регенерації та відновлення мани. Настільки не довіряє тому хлопцеві, який примудрився роззброїти мене.

— Я просто хочу перестрахуватися, — спокійно відповіла Емма.

— Домовимося так, — продовжив Габріель. — Перша група монстрів повністю твоя. Але якщо пропустиш три удари — на цьому твій бій закінчується.

— Домовилися.

Не вагаючись, Алекс відкрив колбу й випив її вміст.

Минуло кілька секунд.

— Володарю...

У голосі Сирени почувалася легка розгубленість.

— Є одна... дивина.

— Що таке?

— Це точно не зілля сили.

Алекс ледь підняв брову.

— Аналіз завершено. — Коротка пауза. — Це зілля повністю нейтралізує всі позитивні ефекти, які могли б на Вас діяти.

Алекс на кілька секунд застиг, після чого голосно розсміявся.

— Ха-ха-ха... — Він перевів веселий погляд на батьків. — Виходить, ви подумали, що я переміг тата завдяки якомусь зіллю?

Емма трохи ніяково усміхнулася.

— Алекс, ми просто...

Та договорити вона не встигла. Із глибини печери пролунав різкий вереск. За ним другий. Третій. Через кілька секунд із темного проходу вибігли гобліни.

Невисокі, із брудно-зеленою шкірою, непропорційно довгими руками та гострими, мов голки, зубами. На них висіли клапті старого одягу, а в руках вони стискали іржаві мечі, дерев'яні списи й грубо вирізані дубини. Побачивши людей, монстри дружно заверещали й кинулися вперед.

Алекс поклав руку на руків'я меча. На його губах з'явилася азартна усмішка.

— Схоже, пояснення доведеться відкласти. — Він перевів погляд на батьків. — Зараз ви й самі переконаєтеся, що справа була не в зіллі.

Ледь договоривши, хлопець різко рвонув уперед. Перший гоблін навіть не встиг замахнутися. Меч блиснув у повітрі. Одним плавним рухом Алекс пройшов крізь двох монстрів одразу. Обидва безсило впали на землю.

"…Перестарався."

Він ледь помітно скривився.

"Знову."

Позаду вже наближалися решта.

"Стримуйся."

Наступний удар він навмисно зробив повільнішим. Потім ще один. Замість того щоб одразу відрубати голову, він лише залишив глибоку рану. Гоблін заверещав. Другий удар. Лише після цього монстр упав.

"Так значно краще..."

Алекс навіть спеціально почав рухатися менш упевнено, ніби ще тільки звикав до меча. З боку це виглядало цілком природно. Молодий хлопець із хорошою підготовкою, але без справжнього бойового досвіду. Саме так він і хотів виглядати.

Раптом один із гоблінів із диким ревом замахнувся величезною дубиною. Алекс уже почав зміщуватися вбік... І сам себе зупинив.

"Занадто швидко."

Він навмисно сповільнив рух.

— Володарю... — У голосі Сирени з'явилося занепокоєння. — Це вже занадто.

— Треба.

Дубина летіла просто йому в голову.

— Володарю, дубина...

— Бачу.

"Ще трохи..."

Він хотів дозволити удару пройти ще ближче. І саме в цю мить тіло відреагувало саме. Ноги різко змінили положення. Голова ледь нахилилася. Дубина зі свистом пролетіла буквально за кілька сантиметрів від його скроні.

"Дідько..."

Не встигнувши навіть закінчити думку, Алекс інстинктивно зробив крок уперед. Меч блиснув. Гоблін завмер. Його дубина вислизнула з рук, а через мить саме тіло важко впало на кам'яну підлогу.

Сирена кілька секунд мовчала. Потім тихо видихнула.

— ...Ваші рефлекси все ж виявилися розумнішими за Вас.

Алекс лише винувато всміхнувся.

— Схоже, що так.

Останній гоблін із переляком озирнувся на своїх мертвих товаришів. Він розвернувся, збираючись утекти. Та Алекс уже стояв перед ним.

— Далеко зібрався?

Один короткий удар. І в печері знову запанувала тиша. Лише звук крапель води, що розбивалися об камінь, лунав десь удалині.

Габріель мовчки дивився на тіла гоблінів, розкидані по всій печері. Він не поспішав щось говорити. Погляд повільно ковзав від одного монстра до іншого, ніби намагаючись знайти бодай одну помилку в діях сина. Та її не було.

Емма теж мовчала. Вона не приховувала здивування.

— Ну... — нарешті заговорив Алекс. — Схоже, обнуляюче зілля все ж не дуже допомогло.

Габріель фиркнув. Потім тихо засміявся.

— От же ж... — Він повільно похитав головою. — Я навіть не знаю, що мене зараз більше здивувало. Те, як легко ти з ними розібрався... чи те, що ми з мамою справді вирішили перевірити тебе таким способом.

Алекс лише добродушно всміхнувся.

— Я вас не звинувачую. — Він перевів погляд на Емму. — На вашому місці я б теж засумнівався.

Емма винувато усміхнулася.

— Пробач, любий.

— Не варто. Я розумію.

На обличчі жінки з'явилося полегшення.

Габріель ще раз подивився на сина.

"Неймовірно... Лише чотири місяці... Він став зовсім іншим."

Усі ці роки чоловік був переконаний, що Алексу просто бракує старанності. Та зараз... Він уже не був у цьому таким упевненим. Можливо, талант хлопця весь цей час просто чекав моменту, коли нарешті прокинеться.

"І хто знає... Може, одного дня він навіть зможе опанувати магію крові..."

Від цієї думки чоловік ледь усміхнувся.

"Було б чудово... Може, він усе ж пішов у свою тітку..."

Посмішка стала трохи гіркою.

"А не в свого нікчемного батька."

— Тату?

Габріель кліпнув.

— Га?

— Все гаразд?

Чоловік усміхнувся.

— Так. — Він підійшов до сина й легко поплескав його по плечу. — Просто... я пишаюся тобою.

Алекс на мить завмер. Після чого лише тихо відповів:

— Дякую.

Далі шлях став значно спокійнішим. Час від часу їм назустріч вибігали поодинокі гобліни або невеликі групи по три-чотири монстри. Після першої сутички Алекс уже значно краще контролював власні рухи. Він навмисно не поспішав. Десь дозволяв гоблінам зробити зайвий замах, десь спеціально відходив на крок назад, а іноді навіть робив вигляд, що занадто пізно помітив атаку.

Це виглядало набагато природніше. Втім, кілька разів тіло все одно реагувало швидше за думки. Ледь помітний рух. І черговий гоблін уже падав на землю.

— Володарю.

— Знаю...

— Ви знову перестаралися.

— Знаю...

— І знову не послухали мене.

— Сирено...

— Так?

— Не починай.

Вона тихенько засміялася.

— Як накажете.

Приблизно через двадцять хвилин вони нарешті опинилися перед величезними дерев'яними воротами, оббитими металевими пластинами. На поверхні дерева залишилися глибокі подряпини від пазурів і засохлі плями темно-зеленої крові.

За дверима було напрочуд тихо.

— Ну що? — Габріель подивився на сина. — Готовий?

Алекс упевнено кивнув.

— Так.

Емма зробила крок уперед.

— Алекс... — У її голосі знову з'явилося хвилювання. — Може, все ж дозволиш батькові розібратися з босом? А ти допоможеш йому з рештою гоблінів.

Алекс м'яко усміхнувся.

— Мам... — Він підійшов ближче. — Це ж звичайний Е-ранговий бос.

— Але це все одно бос.

— Саме тому я й хочу спробувати. — Його голос залишався спокійним. — Якщо відчую, що не справляюся, одразу відійду. Обіцяю.

Емма перевела занепокоєний погляд на чоловіка.

— Габріелю...

Той лише лагідно поклав долоню їй на плече.

— Не хвилюйся. — Він тепло всміхнувся. — Я весь час буду поруч. — Його погляд перемістився на Алекса. — Один мій крок — і я вже стоятиму між ними.

Емма ще кілька секунд мовчала. Потім повільно видихнула.

— ...Гаразд. — Вона подивилася на сина. — Але пообіцяй мені ще раз. Якщо стане небезпечно...

— Я відразу відступлю. Обіцяю.

Лише після цього вона неохоче кивнула.

Алекс поклав руку на масивну дерев'яну стулку. Двері повільно відчинилися.

За ними відкрилася значно просторіша печера. Її стіни майже повністю вкривали великі блакитні кристали, тому тут було набагато світліше, ніж у попередніх тунелях. У самому центрі, на грубо складеному троні з людських і звірячих кісток, сидів величезний гоблін. Майже три метри заввишки. Його тіло вкривали старі шрами, а в правій руці він стискав масивну дубину, яка сягала майже половини його зросту. Навколо трону, схиливши голови, навколішки стояли близько десятка звичайних гоблінів.

Щойно двері відчинилися, усі вони одночасно обернулися. На кілька секунд у печері запанувала моторошна тиша. А потім...

— ГРА-А-А-А!!!

Бос різко підвівся, схопив дубину й ударив нею об землю. Менші гобліни дружно заверещали, похапали свою зброю й кинулися вперед.

Алекс перевів погляд на батька.

— З дрібнотою впораєшся?

Габріель голосно розсміявся.

— А ти сумніваєшся? — Він витягнув меч. — Краще поквапся з босом. Відверто кажучи, щойно я закінчу з цією компанією, у мене дуже засверблять руки самому з ним побитися.

Алекс усміхнувся.

— Не хвилюйся. — Він міцніше стиснув руків'я меча. — Цілком можливо, що це мені доведеться допомагати тобі добивати останніх гоблінів.

Габріель лише пирхнув.

— Побачимо.

Батько й син одночасно стали в бойові стійки. Наступної миті Габріель блискавично рвонув назустріч натовпу гоблінів, а Алекс широкою дугою оббіг їх збоку, не зводячи очей із триметрового ватажка, який уже нетерпляче крутив у руках свою дубину.

Помітивши, що до нього наближається Алекс, бос із ревом кинувся вперед. Важка зброя зі свистом розсікла повітря й обрушилася просто на Алекса.

Хлопець спокійно зробив короткий крок убік. Дубина з оглушливим гуркотом врізалася в землю, залишивши після себе глибоку вирву. Каміння розлетілося навсібіч, а вся печера здригнулася від сили удару.

"Як і очікувалося... Сила значна, але рухи надто прямолінійні."

Бос рвучко висмикнув дубину із землі й одразу ж завдав нового удару. Потім ще одного. І ще. Кожен замах міг легко переламати людину навпіл, але Алекс навіть не намагався їх блокувати. Його тіло ковзало між ударами, ніби танцюючи, а лезо меча раз по раз залишало неглибокі порізи на руках і тілі монстра, поступово послаблюючи супротивника.

Поряд лунав зовсім інший бій. Габріель уже встиг прорубатися в самий центр натовпу гоблінів. Його меч описував широкі дуги, змушуючи монстрів один за одним падати на холодний камінь. Кожен рух був сильним, упевненим і водночас напрочуд чистим.

У якийсь момент Алекс машинально кинув погляд у його бік. Саме тоді Габріель теж озирнувся. Їхні погляди зустрілися. На одну коротку мить. На губах обох одночасно з'явилися усмішки.

Наступної миті вони знову повернулися до своїх суперників.

— ГРА-А-А-А!!!

Розлючений бос почав скаженіти. Його удари ставали дедалі сильнішими, але водночас дедалі хаотичнішими. Величезна дубина трощила каміння. Відламки скель із гуркотом падали зі стелі. Печеру наповнив пил. Монстр заревів і, вклавши в останній удар усю свою силу, кинувся вперед.

Саме цього Алекс і чекав. В останню мить він ковзнув убік. Дубина знову врізалася в землю. На мить бос відкрився. Один швидкий крок. Поворот. Меч блиснув холодним відблиском, і лезо бездоганно пройшло крізь шию чудовиська.

Бос завмер. Зробив ще один важкий крок, після чого його величезне тіло похитнулося. Монстр повільно опустився на коліна. І лише за мить із глухим гуркотом упав обличчям додолу.

Одночасно з іншого боку печери пролунав останній передсмертний писк. Габріель витягнув меч із грудей останнього гобліна й перевів погляд на сина. Навколо нарешті запанувала тиша.

Чоловік повільно підійшов до величезного тіла боса. Потім подивився на Алекса. На його обличчі розпливлася широка, по-справжньому горда усмішка. Він мовчки простягнув уперед кулак.

— Гарно впорався.

Алекс усміхнувся у відповідь.

— Дякую.

Він легко торкнувся батькового кулака своїм.

Саме в цю мить до них підбігла Емма.

— Ви обоє цілі?

Вона швидко оглянула спочатку сина, потім чоловіка, уважно вдивляючись у кожну подряпину на їхньому одязі.

— Мам, усе добре, — усміхнувся Алекс. — Навіть не подряпався.

— Я теж, — кивнув Габріель.

Емма ще кілька секунд недовірливо переводила погляд з одного на іншого.

— Руки покажіть.

— Мам...

— Не "мам". Руки.

Алекс із тихим сміхом простягнув долоні. Габріель зробив те саме. Жінка уважно їх оглянула, після чого лише полегшено видихнула.

— От і добре...

Габріель тихо засміявся.

— Мене вона після кожного підземелля так перевіряє.

— І правильно роблю, — одразу відповіла Емма. — Бо хтось постійно примудряється повертатися з новими шрамами.

— Це було всього кілька разів.

— За останній місяць.

Чоловік винувато посміхнувся.

— Добре, добре... здаюся.

Емма лише похитала головою, але на її губах уже грала тепла усмішка.

Габріель знову перевів погляд на сина.

— Я досі не можу зрозуміти одну річ.

— Яку?

— Звідки все це? — Він кивнув у бік мертвого боса. — За чотири місяці так не починають володіти мечем.

Алекс на кілька секунд замовк.

"Бо я й не почав... Я лише згадував усе, чого навчився за двадцять років."

Звісно, цього він сказати не міг, тому лише ледь усміхнувся.

— Просто дуже багато тренувався.

Габріель скептично хмикнув.

— Не сперечатимуся. Це видно. — Він на кілька секунд задумався, після чого несподівано посміхнувся. — Але знаєш...

— Що?

— Хоч я й здивований твоєю силою... до ідеалу ще далеко.

Алекс із цікавістю підняв брову.

— Справді?

— Авжеж. — Габріель схрестив руки на грудях. — Ти чудово читаєш суперника. Добре оцінюєш дистанцію. Майже не робиш зайвих рухів. Але техніка меча в тебе кульгає.

Алекс ледь стримав усмішку.

"Все ж, я старався так незграбно махати мечем не дарма."

Габріель тим часом продовжив:

— Деякі стійки неправильні. Робота ніг місцями грубувата. Та й силу ти вкладаєш не зовсім туди, куди потрібно. — Він легенько поплескав сина по плечу. — Але це чудова новина.

— Чому?

— Бо це можна виправити. — На його обличчі з'явилася знайома азартна усмішка. — Починаючи із завтрашнього дня, я особисто займуся твоїм навчанням.

Очі Алекса ледь помітно засвітилися. Саме цього він і хотів.

— Із задоволенням. — Потім він перевів погляд на Емму. — Але у мене є ще одне прохання.

Жінка здивовано кліпнула.

— До мене?

— Так.

— Я уважно слухаю.

— Я хочу, щоб ти навчила мене магії зцілення і переміщення.

Емма здивовано переглянулася з Габріелем.

— Ти впевнений?

— Абсолютно.

— Але це дуже складна магія.

— Знаю.

— Особливо переміщення.

— Саме тому я хочу почати якомога раніше.

Емма ще кілька секунд уважно дивилася на сина.

— Гаразд. — Вона лагідно провела рукою по його волоссю. — Якщо ти справді цього хочеш... я із задоволенням тебе навчатиму.

— Дякую, мам.

Габріель голосно засміявся.

— Виходить, усе вирішено. — Він перевів погляд спочатку на дружину, а потім на сина. — Зранку Алекс тренується зі мною.

— Після обіду — зі мною, — одразу підхопила Емма.

— Схоже, синку... — Габріель співчутливо поплескав його по плечу. — Вільного часу в тебе найближчим часом не буде.

Алекс лише широко усміхнувся.

— Саме на це я й розраховував.

На мить запанувала приємна тиша, а потім Емма тихо плеснула в долоні.

— Ну що, герої. Може, нарешті заберемо ядро й повернемося додому?

— Підтримую, — одразу погодився Габріель. — Після такого походу я страшенно зголоднів.

— Я теж, — усміхнувся Алекс.

І вперше за дуже довгий час він зрозумів, що ці прості сімейні миті приносять йому не менше задоволення, ніж будь-яка перемога над найсильнішими монстрами.

Алекс зачинив за собою двері кімнати й нарешті дозволив собі розслабитися. Повільно роззувшись, він поставив чоботи біля ліжка, після чого стягнув легку куртку й недбало повісив її на спинку стільця.

В спогадах відразу спливли слова матері.

“— Алекс, нам із татом потрібно скласти рапорт по підземеллю. Якщо хочеш, я можу перемістити тебе додому, а ми швидко закінчимо й повернемося.”

Він лише кивнув.

Емма, як і обіцяла, не стала гаяти часу. Магічне коло спалахнуло над її долонею, і вже за мить Алекс стояв в коридорі їхнього дому.

"Одного дня... Я теж так зможу."

Ледь торкнувшись ліжка, хлопець важко впав спиною на м'який матрац.

— Ух...

Здавалося, кожен м'яз його тіла зараз благав про відпочинок. Ноги неприємно гули після тривалої ходьби й бою, руки налилися важкістю, а плечі приємно нили від навантаження.

Алекс підняв перед собою долоню й кілька разів стиснув пальці в кулак. Рухи залишалися швидкими. Рефлекси нікуди не зникли. Але...

"Це тіло ще тренувати й тренувати. Попереду ще дуже багато роботи. Потрібно зміцнити м'язи... підвищити витривалість... зробити так, щоб тіло й рефлекси нарешті почали працювати як одне ціле."

На його губах з'явилася легка усмішка.

"Хоча... Як для першого рейду, я впорався цілком непогано."

— Повністю згодна, Володарю.

Алекс навіть не розплющив очей.

— М-м?

У голосі Сирени прозвучали ледь помітні веселі нотки.

— Особливо вражає те, що Ваші акторські здібності виявилися не менш ефективними, ніж володіння мечем.

Хлопець тихо пирхнув.

— Я старався.

— Це було помітно.

— Думаєш, вони дійсно повірили?

— Судячи з їхньої реакції, беззаперечно.

На обличчі Алекса з'явилася задоволена усмішка. Він навіть гордо підняв підборіддя.

— Приємно чути.

Сирена кілька секунд мовчала, ніби даючи йому насолодитися маленькою перемогою. Потім її голос знову пролунав у його голові.

— Володарю, у мене є хороші новини.

— Мм?..

— Ви досягли третього рівня.

— Уже?..

— Саме так. Бажаєте зараз розподілити отримані бали характеристик?

Алекс широко позіхнув, відчуваючи, як повіки стають дедалі важчими.

— Ні... — Він перевернувся на бік і підтягнув до себе ковдру. — Займемося цим завтра.

— Але...

— Завтра, Сирено... — Його голос ставав дедалі тихішим.

— Як накажете.

Кімнату огорнула тиша. За вікном повільно згущалися вечірні сутінки, а легкий літній вітерець ледь помітно колихав фіранки.

— Добраніч, Володарю, — майже пошепки промовила Сирена.

"Як давно, я не засинав із думкою, що завтра на мене чекає не боротьба за виживання..."

Ця думка чомусь зігріла душу. Уже за кілька секунд кімнату наповнювало лише рівне, спокійне дихання хлопця.

Перший день його нового життя добіг кінця.