Розділ 21

Адам рвонув першим. Блискавка вибухнула навколо його ніг, і за мить він уже був перед Алексом. Рух був настільки різким, що повітря в залі здригнулося від короткого електричного розряду. Меч Адама обрушився згори вниз із такою силою, що Алекс не став приймати удар на блок. Він різко змістився вбік, дозволяючи лезу просвистіти буквально за кілька сантиметрів від плеча, і в ту ж мить розвернув корпус, проводячи кров’яним мечем горизонтальний удар у бік противника.

Адам устиг зреагувати. Він провернув меч перед собою, приймаючи удар на лезо, але сила зіткнення змусила його відступити на півкроку. Та замість того, щоб втрачати темп, він використав сам рух для контратаки. Його меч різко пішов знизу вгору, ціллячись у корпус Алекса.

Алекс відкинувся назад і ледь встиг виставити своє лезо. Клинки зіткнулися з гучним металевим дзвоном, а по залу розсипалися іскри та червоні краплі кров’яної магії. Наступної миті Алекс відштовхнув меч Адама вбік і з лівої руки вистрілив тонким кров’яним хлистом.

Хлист свиснув у повітрі, націлюючись просто на ноги. Адам підстрибнув, пропускаючи його під собою, і ще в польоті змінив положення тіла. Блискавка спалахнула вздовж його ніг, а щойно він торкнувся підлоги, одразу рвонув уперед. Його швидкість зросла настільки різко, що на камені залишився короткий слід іскор.

Алекс ледве встиг повернутися. Перший удар прийшов зліва. Він заблокував його. Другий — справа. Алекс відбив і його, але третій удар уже летів просто в груди. Він змістив корпус убік, і меч Адама пройшов поруч із ребрами, ледь не торкнувшись одягу. У відповідь Алекс миттєво скоротив дистанцію й направив вістря свого меча просто в груди противника.

Адам розвернув руків’я в останню мить. Червоне лезо зупинилося за кілька сантиметрів від його тіла, впершись у металевий захист меча.

— Непогано, — видихнув Адам.

— Ти теж не стоїш на місці, — спокійно відповів Алекс.

Адам лише посміхнувся й знову пішов уперед. Цього разу він змінив сам ритм бою. Не було більше довгих серій із передбачуваною послідовністю ударів. Він постійно змінював висоту атаки, працював ногами, різко присідав, відштовхувався від підлоги й змінював напрямок прямо під час руху. Блискавка підсилювала кожен його крок, перетворюючи звичайні переміщення на короткі вибухи швидкості.

Алекс відповідав зовсім інакше. Він не намагався перевершити Адама в швидкості. Замість цього читав його рухи і не дозволяв себе загнати в кут. Його кров’яний меч раз у раз опинявся саме там, де мав бути, зустрічаючи удари Адама ще до того, як ті досягали цілі. Адам різко змінив напрямок і провів удар навскоси. Алекс відбив його, але наступної миті противник уже ковзнув під лезом і вдарив знизу, ціллячись у живіт.

Алекс миттєво сформував перед корпусом тонкий шар кров’яної броні. Меч Адама врізався в нього, розірвавши зовнішній шар магії, але не дістався тіла. Алекс скористався цією миттю. Він перехопив меч обома руками й різко розвернувся, вкладаючи всю силу в широкий удар. Адам ледве встиг відскочити. Лезо пройшло перед ним, а навколо його тіла вибухнула нова хвиля блискавок.

Він приземлився, ковзнув кілька метрів по кам’яній підлозі й одразу ж зупинився. На секунду в залі запанувала тиша. А потім вони знову одночасно рвонули вперед. Клинки зіткнулися в самому центрі зали. Від удару пролунав глухий гуркіт, а повітря навколо них здригнулося від змішання блискавок і кров’яної магії. Адам тиснув усією силою, блискавки бігли по його руках і плечах, тоді як Алекс спокійно утримував позицію, не дозволяючи себе відтіснити.

Кілька секунд вони просто дивилися один одному в очі крізь схрещені леза.

— І це ти називаєш викластися на максимум? — важко дихаючи, запитав Адам. У його погляді, попри втому, горів азарт.

Алекс ледь усміхнувся.

— Не ображайся, але якби я справді виклався на максимум, як ти просив, цей бій закінчився б за два… максимум за три удари. І щось мені підказує, що цього ти б не хотів.

Адам на мить завмер, а потім тихо розсміявся.

— У цьому є сенс. Просто хотів перевірити, наскільки далеко зможу дійти.

Алекс різко відтиснув його меч убік і зробив півкроку назад.

— Тоді зробімо інакше. — Його погляд став серйознішим, а навколо тіла на мить відчутно змінилася атмосфера. — Я трохи підвищу рівень. Приблизно до сили твого батька. Подивимося, скільки ти зможеш протриматися.

Очі Адама спалахнули справжнім захватом. Іскри блискавок пробігли по його плечах, а на обличчі з’явилася широка усмішка.

— Саме цього я й чекав! Тепер бій стане по-справжньому цікавим.

Вони одночасно зробили крок уперед. І наступної миті знову кинулися один на одного. Алекс більше не стримувався. Він різко рвонув уперед, і кров’яний меч у його руці одразу змінив форму. З леза вирвалося кілька тонких кров’яних списів, які з різних боків полетіли просто в Адама. Той миттєво зник у спалаху блискавки, і снаряди врізалися в кам’яну підлогу. Але щойно Адам з’явився збоку, Алекс уже чекав на нього — з його лівої руки вихопився кров’яний хлист, змушуючи Адама різко відскочити.

— Оце вже цікавіше! — вигукнув Адам.

Навколо нього вибухнула блискавка. Він виставив меч уперед, і з його леза вирвався цілий ряд електричних розрядів. Вони один за одним рвонули до Алекса, розсікаючи повітря. Алекс створив перед собою кілька кров’яних щитів, але перший розряд пробив один із них, другий розколов наступний, а третій змусив Алекса різко зміститися вбік.

Не зупиняючись, він провів рукою в повітрі. Поряд із ним сформувалися пів десятка кров’яних лез, які одночасно рвонули вперед. Адам блискавично присів, пропускаючи перше, відбив друге мечем, третє розсікло його сорочку біля плеча, а від решти він ухилився, перетворившись на розмиту пляму світла. Наступної миті Адам уже був біля стіни. Він торкнувся її ногою й відштовхнувся.

Блискавка спалахнула настільки яскраво, що на мить освітила всю залу. Адам пролетів крізь неї миттєво й випустив у бік Алекса потужний електричний розряд. Алекс різко виставив ліву руку вперед. Кров виступила з долоні й за мить розтягнулася перед ним у кілька щільних кров’яних пластин. Блискавка врізалася в них одна за одною, розколюючи конструкцію та розсипаючи навколо червоні краплі. Алекс скористався цією миттю, зібравши кров, що ще залишалася в повітрі, назад у тонкі леза, які одразу ж полетіли в бік Адама.

Вибух струсонув приміщення. Адам скористався димом і кинувся вперед. Його меч опустився на Алекса згори, але той заблокував удар, а з його спини одночасно вирвалися два тонкі кров’яні щупальця. Вони хльоснули по ногах Адама.

Той підстрибнув, ухиляючись, і просто в повітрі випустив у відповідь три блискавичні заряди. Алекс не став блокувати їх. Він різко розчинився в кров’яному ривку й з’явився збоку, а заряди вдарили в те місце, де він стояв секунду тому. Кров’яний меч уже летів до плеча Адама. Той ледве встиг підставити власний. Глухий удар. Адам відлетів убік, прокотився по підлозі, але одразу піднявся. Його дихання стало важчим, проте очі все ще світилися азартом.

— Ще! — вигукнув він.

Блискавка знову спалахнула навколо його тіла. Алекс лише усміхнувся. Наступні секунди перетворилися на суцільний обмін атаками. Адам не давав Алексу наблизитися, засипаючи його блискавичними снарядами, тоді як Алекс відповідав кров’яними лезами, списами та хлистами, змушуючи друга постійно змінювати позицію. Блискавки врізалися в щити, кров’яні снаряди розбивалися об стіни, а підлога поступово вкривалася слідами ударів.

Та поступово Алекс почав читати рухи Адама. Він навмисно залишив відкритим один напрямок, змусивши друга піти саме туди. Адам миттєво скористався можливістю й рвонув уперед, огорнувши меч блискавкою.

Саме цього Алекс і чекав. У момент атаки він різко опустив руку. Кров’яний хлист обвив ногу Адама й смикнув убік, збиваючи його з рівноваги. Одночасно з підлоги вирвався кров’яний шип, змушуючи Адама відхилитися, а Алекс уже опинився перед ним.

Один короткий удар руків’ям — і меч Адама відлетів убік. Адам спробував відступити, але Алекс уже сформував у руці нове лезо. Кров’яний меч зупинився за сантиметр від його шиї. Адам застиг, важко дихаючи. Кілька секунд він дивився на лезо, а потім усміхнувся й опустив руки.

— Здаюся.

Кров’яне лезо одразу розсипалося краплями й зникло в повітрі. Алекс зробив крок назад і теж нарешті дозволив собі перевести подих.

— Непогано тримаєшся.

Адам підняв свій меч із підлоги й усміхнувся.

— Але цього все ще не вистачає, — визнав він, важко дихаючи. — І це добре. Тепер я хоча б знаю, куди мені рости.

Щойно мечі зникли з рук обох хлопців, напруга в залі поступово спала. Останні розряди блискавки згасли в повітрі, а краплі крові, що ще зависали навколо Алекса, втратили форму й повернулися до нього. Магічний тиск відступив, залишивши після себе лише важке дихання та втому після бою.

Арія, яка весь цей час спостерігала за поєдинком біля озерця, нарешті підійшла до них.

— Я уважно стежила за вашим боєм, — сказала вона, зупинившись поруч. Потім перевела погляд на Алекса й ледь усміхнулася. — І, якщо чесно, я навіть рада, що проти мене ти не б'єшся так, як щойно проти Адама.

Алекс усміхнувся, повільно переводячи подих.

— Якщо ти й далі триматимеш такий самий темп у навчанні, то з часом зможеш битися на цьому рівні. Це лише питання часу.

На обличчі Арії з’явилася тепла усмішка.

— Якщо це каже мій учитель, то причин не вірити немає. — Вона перевела погляд на Адама, який стояв поруч і важко дихав після поєдинку. — Сподіваюся, на сьогодні з тебе вистачить?

— Повністю, — видихнув Адам, витираючи піт із чола. — Після бою з Алексом усе, на що я ще здатен, — це дійти до душу, а потім якось добратися до ліжка.

— А так навіть краще, — з усмішкою відповіла Арія. — Тоді до завтра.

Вона махнула рукою на прощання й попрямувала до виходу. За кілька секунд двері тренувальної зали зачинилися, залишивши хлопців удвох. Адам ще трохи постояв, після чого нарешті важко опустився просто на підлогу й сперся ліктем на коліно.

— Слухай… А ти не міг би перемістити нас назад у кімнату? — попросив він, переводячи подих. — Я справді не жартував, коли казав, що виснажений. І дуже не хочу, щоб тобі довелося тягнути мене на руках. Це буде травмою для нас обох.

Алекс підняв брову, ледь стримуючи сміх.

— Добре, зараз переміщу. А то ти, я дивлюся, уже на межі клінічної смерті.

— Не прям аж так… — пробурмотів Адам. — Але десь неподалік.

Алекс лише похитав головою. Під ногами обох одразу спалахнуло знайоме магічне коло. Простір навколо них ледь помітно здригнувся, а вже наступної миті хлопці зникли з тренувальної зали, залишивши після себе лише тишу, слабкий запах озону й кілька останніх іскор блискавки, що повільно згасали в повітрі.

У кімнаті панувала приємна тиша. За вікнами вечірнє світло поступово згасало, і останні золоті відблиски на склі змінювалися м’якою темрявою. Обидва хлопці вже лежали на своїх ліжках після душу. Втома давалася взнаки, але це була приємна втома — без виснаження, радше відчуття задоволення після насиченого й продуктивного дня.

Кілька хвилин вони просто мовчали, кожен занурений у власні думки. Зрештою Алекс порушив тишу.

— А для чого все це було? — тихо запитав він, не змінюючи положення. — Спаринг з Арією, потім дуель зі мною…

Адам не відповів одразу. Він кілька секунд дивився в стелю, ніби вирішував, з чого почати.

— Напевно, ти знаєш, що в моїй родині з покоління в покоління передається одна з найсильніших технік блискавки, — нарешті заговорив він. — Техніка, яку я завжди мріяв освоїти. Щоправда, раніше це було радше ціллю на майбутнє. Знаєш, щось на кшталт: “Колись, коли з’явиться нагода.” — Він ненадовго замовк, а потім заговорив уже серйозніше: — Але тепер, коли ми з тобою знаємо, що на нас чекає… коли розуміємо, що від нас залежить майбутнє цілого світу, ця техніка стала для мене пріоритетом. Бо тільки опанувавши її, я зможу стояти поруч із тобою в ту вирішальну мить і справді бути корисним.

Алекс мовчки слухав, не перебиваючи.

— Єдиний, хто може мене цьому навчити, — мій батько. Але він сказав, що я ще не готовий. Що зможу опанувати техніку лише тоді, коли доведу йому свою силу в бою.

— І ти хочеш довести йому, що вже готовий, — повільно промовив Алекс.

— Саме так, — підтвердив Адам. — Тут, в Академії, я вже знайшов викладача, який допоможе мені вдосконалити контроль над блискавкою. А ще я планую створити власну рейдову групу. Це буде ще одним способом постійно тренуватися, перевіряти себе й рости. — Він перевів подих. — А бій із тобою був потрібен для того, щоб зрозуміти, наскільки я відстаю. Теоретично все й так було зрозуміло: ти значно сильніший, між нами близько сімдесяти рівнів різниці, та ще й твій досвід… Але мені потрібно було відчути цю різницю самому. У справжньому бою.

Адам раптом повернув голову в бік Алекса.

— А, і ледь не забув. У майбутньому… точніше, у твоєму минулому, я зміг опанувати цю техніку?

Алекс на мить замислився, згадуючи майбутнє, яке для Адама ще не настало.

— Зміг, — відповів він. — Хоча, якщо правильно пам’ятаю твої слова, це зайняло кілька років.

— А мені доведеться впоратися швидше, — з легким гумором відказав Адам. — Часу в нас не так багато. Тож буду викладатися на повну.

— Я не стану тебе зупиняти, — м’яко відповів Алекс. — Якщо це справді важливо для тебе, я допоможу всім, чим зможу. Але прошу лише про одне — не перенавантажуй себе.

У відповідь пролунав тихий сміх.

— Серйозно? Ти мені це кажеш? Ти, який за неповний місяць перебування в Академії встиг зробити більше, ніж дехто за все життя. Тренування з Арією, заняття з Крул, рейди в підземелля… І все це тепер стало твоєю звичайною рутиною, яка триватиме щонайменше до закінчення Академії. — Адам на мить замовк, а потім додав: — І це я ще мовчу про ситуацію з Рейнером. Повір, так як ти себе навантажив, у мене вже фізично не вийде, тому немає за що переживати.

Алекс тихо зітхнув.

— Ось коли я виконаю обіцянку Люменії… тоді й зможу розслабитися.

— Ну от тоді й я, — відповів Адам. — По-справжньому.

У кімнаті знову запала тиша. Цього разу вона була вже зовсім іншою — спокійною, теплою й майже сонною. За вікном остаточно згас останній промінь вечірнього світла.

— Сьогодні був непростий день, — тихо озвався Адам. — І, здається… я вже починаю засинати.

— Тоді добраніч, — відповів Алекс.

— Добраніч.

Після цього вони більше не говорили. Темрява остаточно огорнула кімнату, а тишу порушувало лише рівне дихання двох друзів. Втома поступово забирала їх у сон, залишаючи після себе лише спокій і тихе відчуття, що сьогодні вони зробили ще один крок уперед.

Читальня, як і завжди, на перший погляд здавалася абсолютно порожньою. Між високими стелажами панувала тиша, яку зрідка порушувало лише тихе потріскування свічок у настінних ліхтарях. Проте за кілька секунд Алекс почув ледь помітне шарудіння десь у глибині зали.

Він рушив на звук, неквапливо проходячи між рядами полиць. За кілька поворотів перед ним нарешті відкрилася знайома постать. Елірія стояла біля одного зі стелажів, піднявшись навшпиньки, й намагалася дотягнутися до книги на найвищій полиці. Її пальці вже майже торкалися краю обкладинки, але кількох сантиметрів усе ще не вистачало.

— Допомога потрібна? — із теплою усмішкою запитав Алекс.

Елірія здригнулася й різко обернулася. На її обличчі на мить промайнув переляк — очевидно, вона навіть не помітила, як він підійшов.

— Ти мене налякав, — зніяковіло сказала вона, а потім вказала пальцем угору. — Так, будь ласка. Ось ту, з фіолетовим корінцем.

Алекс підняв погляд на полицю й кивнув. З-під його рукава одразу вислизнуло кілька тонких кров’яних ниток. Вони піднялися вгору, обережно обвили книгу й витягли її зі стелажа, після чого Алекс прийняв її в руку та передав Елірії.

— Дякую, — усміхнулася вона. Потім на мить замислилася й додала: — Раз ти вже тут… не допоможеш мені зібрати ще кілька?

— Звісно.

Вони рушили далі між стелажами. Елірія показувала потрібні книги, а Алекс без зайвих зусиль діставав їх за допомогою магії. Тонкі кров’яні нитки ковзали між полицями, знімали томи один за одним і передавали їх Алекс y . За деякий час він уже змусив кілька ниток працювати одночасно, тому книги поступово накопичувалися в нього в руках.

Коли вони нарешті повернулися до столу, на ньому вже лежала ціла купа книг. Елірія поглянула на неї й задоволено зітхнула.

— Ще раз дякую, Алекс.

— Завжди будь ласка, — відповів він, ледь схиливши голову.

Елірія вже збиралася розкласти книги, але раптом її погляд оживився.

— До речі… Я знайшла одну книгу, яка, думаю, тобі сподобається. — Вона одразу повернулася до столу й почала перебирати принесені томи, відсуваючи товсті фоліанти та кілька довгих сувоїв. Нарешті її пальці зупинилися на тонкій книжці приблизно на двісті сторінок. — Ось вона!

Елірія простягнула книгу Алексу. На її обкладинці був зображений юнак із золотим волоссям у чорному костюмі, який сидів на темному троні. Поруч стояла дівчина з білим волоссям у витонченій чорній сукні. Її обличчя зберігало загадковий, майже таємничий вираз.

Алекс прочитав назву.

— “ Останній король найслабшого королівства ” …

— Я довго думала, що саме тобі порадити, — пояснила Елірія. — І ця історія, хоч і не дуже довга, одна з найзахопливіших, які я знаю.

Алекс перегорнув книгу в руках.

— Справді? І про що вона?

Елірія загадково усміхнулася.

— Не хочу спойлерити. У назві вже є все, що тобі потрібно знати перед початком.

Алекс тихо засміявся.

— Добре. Довірюся твоєму вибору. Сьогодні ж і почну.

— Це одна з моїх улюблених книг, — зізналася Елірія. — Я впевнена, що вона тобі сподобається.

— Сподіваюся, — кивнув Алекс, відкладаючи книгу на край столу. — А тепер до справи. Я ж обіцяв дати тобі відповідь щодо навчання магії переміщення після того вечора.

Елірія одразу стала уважнішою.

— Я слухаю.

— Можу займатися з тобою двічі на тиждень, у вихідні. Але, найімовірніше, тільки ввечері. Раніше я буду зайнятий.

Елірія без вагань кивнула.

— Мені підходить. Я все одно зазвичай лягаю спати пізно.

— Тоді домовилися, — відповів Алекс. На його обличчі з’явилася легка лукава усмішка. — А можемо навіть почати сьогодні.

Очі Елірії одразу засвітилися.

— Справді? Тоді давай зараз. Навіщо чекати до вечора?

Алекс здивовано підняв брову.

— Ти впевнена? Ти ж збиралася провести сьогоднішній день із книгами.

— Книги нікуди не втечуть, — м’яко усміхнулася вона. — До них я повернуся ввечері. А зараз хочу почати навчання.

Алекс кілька секунд дивився на неї, а потім усміхнувся.

— Якщо вже вирішила… тоді твоє навчання починається просто зараз.

Після двох годин тренування з Елірією Алекс нарешті залишив читальню. Він неквапливо йшов порожніми коридорами Академії, насолоджуючись рідкісною тишею. Вихідний день зробив свою справу: навчальні зали, переходи та галереї майже спорожніли, і лише зрідка назустріч траплялися поодинокі студенти, зайняті власними справами.

Його кроки м’яко відлунювали від кам’яної підлоги, а думки поступово звільнялися від усього, чим були заповнені останні години. Вийшовши через бічні двері, Алекс опинився надворі й попрямував до саду біля чоловічого гуртожитку. Тут було ще тихіше. Легкий вітер ворушив листя молодих дерев, а доглянуті кущі вздовж доріжок ледь погойдувалися від його подиху.

Алекс зупинився на мить і зробив глибокий вдих. Свіже повітря приємно освіжило легені, а спокій навколо дозволив нарешті повністю розслабитися.

“На сьогодні я зробив усе, що планував. Можна було б ще сходити в підземелля… але це зачекає. Давненько я не бачив рідних.”

Він ледь усміхнувся, а потім підняв руку, формуючи під собою магічне коло. Простір навколо Алекса ледь здригнувся, його постать поступово розчинилася в повітрі — і вже наступної секунди сад знову спорожнів, залишивши після нього лише легке тремтіння простору.

Алекс з’явився перед знайомими масивними дверима їхнього нового маєтку. Будинок, розташований ближче до столиці, уже давно став для нього чимось більшим, ніж просто місцем проживання. Тут він міг ненадовго забути про Академію, тренування, підземелля й постійне відчуття, що наступна небезпека може з’явитися будь-якої миті. Тут були його рідні. Його дім.

Він кілька разів легко постукав у двері й мимоволі всміхнувся, ще до того, як почув кроки зсередини. За кілька секунд двері відчинилися, і на порозі з’явилася Альфа — як завжди спокійна, стримана й бездоганна у своїй чорній формі покоївки.

— Привіт, Альфо, — м’яко привітався Алекс.

Побачивши його, дівчина ледь помітно ожила. Її звична стриманість нікуди не зникла, проте в погляді з’явилося щире тепло.

— Вітаю, пане Алекс, — відповіла вона. — Давненько ви нас не провідували. — У її голосі не було докору, але ці слова все одно змусили Алекса трохи винувато усміхнутися.

— Так, згоден. — Він переступив поріг і озирнувся на знайомий хол. Від цього простого погляду всередині виникло дивне, майже забуте відчуття спокою. — Постараюся виправитися.

Кілька секунд Алекс просто стояв, вдихаючи знайоме повітря дому. Після всього, що відбувалося в Академії останніми тижнями, повернення сюди здавалося майже нереальним. Йому раптом захотілося залишитися хоча б на кілька днів, забути про розклад тренувань і просто провести час із родиною. Але в тиші холу чогось явно не вистачало.

— А де всі?

— Ваші батьки разом із сімома покоївками вирушили в підземелля, — пояснила Альфа. — У маєтку залишилися тільки ми з Бетою та Епсілон.

— Зрозуміло.

Алекс кивнув і зробив кілька кроків углиб холу. Розчарування він намагався не показувати, але воно все ж ледь помітно відбилося в його погляді. Він розраховував побачити рідних, поговорити з ними, почути знайомі голоси. Натомість будинок знову зустрів його майже порожньою тишею. Втім, сумувати довго Алекс не звик.

— Вам із дівчатами не потрібна допомога? — запитав він, повертаючись до Альфи. — Все одно зараз не маю чим себе зайняти.

Альфа трохи нахилила голову, і на її обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.

— Власне, ми саме почали готувати обід. Скоро всі повернуться, і було б добре все підготувати заздалегідь. Якщо ви допоможете, ми будемо вдячні. — Вона зробила коротку паузу. — Заодно зможете розповісти, як минули ваші перші тижні в Академії.

— Домовилися.

Вони разом рушили коридором у бік кухні. Алекс ішов поруч із Альфою й мимоволі перебираючи в голові все, що сталося за останні тижні.

“Цікаво, як коротко їм це все пояснити?..”

Бо якщо розповідати все, довелося б згадати тренування, рейди, нових друзів, сутички, небезпечні події, нові магічні здібності… і людей, до яких він уже встиг прив’язатися значно сильніше, ніж очікував. Алекс тихо видихнув і ледь усміхнувся. Схоже, вечір обіцяв бути довгим.

Стіл уже був накритий. На білосніжній скатертині стояли миски зі свіжими салатами, тарілки з різноманітними закусками, соуси та кошик із запашним хлібом. У центрі столу красувалася головна страва вечора — соковита смажена свинина з ароматними травами й хрусткою скоринкою, оточена запеченими овочами. Від усієї їжі по кухні розливався густий, насичений аромат, від якого хотілося скоріше сісти за стіл.

Алекс стояв біля вікна й витираав руки рушником, спостерігаючи, як Альфа, Бета та Епсілон завершують останні приготування. Робота майже закінчилася, коли з боку головного входу почувся звук відчинених дверей, а слідом за ним — знайомі голоси й пожвавлена розмова.

— …і тоді він кинувся прямо на мене, а я йому кажу: “Ще крок — і шкодуватимеш!” — гучно розповідав Габріель, заходячи до маєтку.

Він виглядав втомленим після рейду, його одяг був трохи забруднений, а на чолі виступили краплі поту, проте це зовсім не вплинуло на його гарний настрій. За ним ішла Емма, а слідом — семеро покоївок у легких дорожніх плащах. Усі жваво перемовлялися між собою, хтось сміявся, обговорюючи події в підземеллі.

Габріель саме збирався продовжити свою історію, коли раптом замовк на півслові й принюхався.

— А що це тут так смачно пахне? — із неприхованою цікавістю запитав він, переводячи погляд на Альфу, яка разом із Бетою та Епсілон уже стояла біля входу до кухні.

— Смажена свинина з овочами. Також кілька закусок, — спокійно відповіла Альфа.

Габріель здивовано озирнувся.

— І коли ви все це встигли приготувати? Вас же тут лише троє було.

У цей момент із кухні вийшов Алекс. Побачивши батька й інших, він не зміг стримати усмішки.

— Вони були не зовсім самі. Я трохи допоміг.

Емма саме в цю мить помітила сина. Її обличчя одразу змінилося — втома після рейду ніби зникла, а в очах спалахнула така радість, що Алекс навіть не встиг нічого сказати.

— Алекс!

Вона швидко підійшла до нього й міцно обійняла. Кілька секунд просто тримала сина в обіймах, ніби хотіла переконатися, що він справді стоїть перед нею. Потім трохи відсторонилася й подивилася йому в очі з теплою, але все ж таки легкою образою.

— Ти ж обіцяв нам писати! А за весь цей час — лише два листи. Два, Алекс!

Алекс винувато усміхнувся й обійняв її у відповідь.

— Я знаю. Вибач. Просто останні тижні в Академії видалися трохи… насиченими. Але я виправлюся. Обіцяю, тепер писатиму частіше.

— Сподіваюся, — м’якше відповіла Емма, ще раз обійнявши його.

До них підійшов Габріель. Він поклав руку синові на плече й кілька секунд просто дивився на нього. В його погляді читалася гордість, але разом із нею — й щира радість від зустрічі.

— Радий тебе бачити, синку. Знаєш… ми вже потроху почали за тобою сумувати.

Алекс усміхнувся й подивився на батька.

— Я теж сумував. За вами обома. — Потім його погляд ковзнув до покоївок, які стояли неподалік. Він усміхнувся ще тепліше. — І за вами також. Дуже сильно.

Дівчата не стали відповідати словами. Хтось усміхнувся, хтось тихо засміявся, а в очах однієї з покоївок навіть заблищали сльози.

Альфа спостерігала за цією сценою з ледь помітною усмішкою, але зрештою все ж вирішила нагадати про головне.

— Поки ви тут так зворушливо возз’єднуєтеся, — спокійно зауважила вона, — страви холонуть. І якщо ми ще трохи постоїмо, то вечеряти доведеться вже холодним.

Габріель одразу підтримав її:

— Золоті слова! Таке добро не можна марнувати. Ви йдіть до столу, а я приєднаюся за кілька хвилин.

Емма засміялася.

— Ти навіть після підземелля думаєш тільки про їжу.

— Неправда, — обурено заперечив Габріель. — Іноді я думаю ще й про те, як швидше дістатися до їжі.

Кухню наповнив сміх. За кілька хвилин усі рушили до великої їдальні. Алекс ішов поруч із матір’ю, а позаду поступово збиралися покоївки. Габріель ще щось жваво розповідав, Альфа час від часу кидала свої спокійні репліки, а Емма сміялася.

Після всього, що Алекс пережив за останні тижні, ця проста сцена здавалася йому особливо цінною. Нарешті він знову був удома.

За великим дубовим столом у їдальні вже всі зайняли свої місця. Покоївки сиділи поруч, вільно перемовляючись між собою; хтось тихо сміявся, хтось уже накладав собі салати та запечені овочі. У кімнаті панувала невимушена, домашня атмосфера. Ніхто не тримався надто офіційно, і все це більше нагадувало звичайну сімейну вечерю, ніж трапезу господаря маєтку з прислугою.

Алекс окинув усіх поглядом і мимоволі усміхнувся. Він ніколи не сприймав цих дівчат лише як слуг. Для нього вони давно стали частиною дому, майже родиною, тому бачити їх за одним столом із собою здавалося абсолютно природним.

Емма, яка сиділа поруч, першою порушила тишу.

— А чому ти не попередив, що збираєшся нас провідати? — запитала вона з легкою усмішкою.

— Усе вийшло досить спонтанно, — відповів Алекс. — Останнім часом я постійно був чимось зайнятий, а вільне вікно з’явилося лише на ці вихідні. От я й подумав: чому б просто не приїхати?

Емма уважно подивилася на нього й трохи примружилася.

— І чим же ти був настільки зайнятий в Академії, що не міг провідати нас раніше?

Алекс уже збирався відповісти, але в останню мить зупинився й підняв руку.

— Я все розповім. Але давайте спочатку дочекаємося тата, щоб потім не повторювати все вдруге.

— Логічно, — погодилася Емма. — Вона на мить озирнулася в бік коридору, переконуючись, що Габріеля поблизу немає, після чого трохи нахилилася до сина й заговорила тихіше: — А ти вже… зустрічався з Елізабет?

Алекс так само тихо відповів:

— Так. І навіть став її учнем.

На обличчі Емми одразу з’явилася тепла, майже горда усмішка.

— Я пишаюся тобою. Але краще… при батькові поки не згадуй про неї, добре?

Алекс на мить замовк.

— Вона дуже сумує за братом, — тихо сказав він. — Хоче поговорити з ним і спробувати розібратися зі старими конфліктами. Думаю, тато теж цього хоче. Просто ніколи не скаже про це прямо. — Він ненадовго замислився, а потім додав із легкою іронією: — Хоча якщо прибрати з моїх історій Елізабет, то розповідати мені майже нічого не залишиться.

Емма подивилася йому просто в очі. У її погляді змішалися материнська тривога й довіра до сина.

— Я тобі довіряю, Алекс. Просто будь обережним, добре?

— Обіцяю.

Саме в цю мить позаду них пролунав знайомий голос:

— А це що ще за шепіт серед білого дня?

Алекс обернувся. Габріель стояв у дверях із легкою усмішкою на обличчі, але в очах уже читалася звична підозрілість. Схоже, він почув останню частину розмови.

— Нічого важливого, — з максимально невинним виглядом відповів Алекс. — Якраз чекав, коли ти повернешся. Хотів почати розповідати про свої пригоди в Академії.

— О, це я люблю! — одразу пожвавився Габріель. — Він підійшов до столу й зайняв своє місце, після чого без зайвих церемоній потягнувся до шматка смаженого м’яса. — Ми всі тебе уважно слухаємо. Але спочатку я все ж не відмовлюся від шматочка цього шедевру.

За столом пролунало кілька тихих смішків. Алекс теж усміхнувся й повільно окинув поглядом усіх присутніх. Мати, батько, знайомі обличчя покоївок, теплі усмішки й затишок рідного дому. Він зробив невеликий вдих і нарешті заговорив:

— Ну що ж… слухайте. Все почалося з мого першого дня в Академії…

Коли Алекс почав розповідати, за столом поступово запанувала тиша. Покоївки слухали його з неприхованою цікавістю, час від часу переглядаючись між собою, а батьки дивилися на сина з м’якими, теплими усмішками. Алекс розповідав спокійно, без поспіху, переходячи від однієї події до іншої. Частину спогадів він озвучував уголос, а частину залишав при собі, лише подумки повертаючись до пережитого.

“Почалося все з урочистої промови Директорів. Тоді вони вийшли перед студентами — кожен абсолютно різний, і характером, і манерою поведінки, і навіть тим, як подавав себе. Але вже тоді було зрозуміло: кожен із них — справжній монстр свого рівня. Саме тоді я вперше по-справжньому зрозумів, що Академія — це не просто місце, де навчають магії. Це кузня, де з тебе поступово викують того, ким ти маєш стати”.

“Я став учнем Елізабет… Точніше, формально я вже був її учнем у минулому, але й зараз усе ще вважаю себе ним. Без її допомоги я навряд чи зміг би досягти й половини того, чого досяг за такий короткий час”.

“ Навчання справді виявилося захопливим. Кожен професор — наче окремий світ зі своїми правилами, знаннями та характером. Мені пощастило жити разом з Адамом. Спочатку ми просто опинилися сусідами по кімнаті, але дуже швидко стали справжніми друзями. Та й узагалі, в Академії я зустрів чимало людей, яких тепер можу назвати друзями”.

“Я також став учасником рейдової групи від Академії. Для мене це щось нове — командна робота, відповідальність не лише за себе, а й за інших, за виконання місії та кінцевий результат. Мені довіряють… і я намагаюся бути гідним цієї довіри ” .

На цьому місці Алекс ненадовго замовк, дозволивши погляду ковзнути по знайомих обличчях за столом.

“Звісно, я трохи прикрасив події. Не сказав, що бився з Рейнером. Не згадав і про конфлікт із професором Еліаном. Але нехай вони почують саме таку версію. Без зайвих подробиць, які змусили б їх переживати. Це для їхнього ж спокою…”

Коли Алекс завершив свою розповідь, над столом повисла тиха, але напрочуд затишна пауза. Першим її порушив Габріель.

— Оце я розумію — історія! — з усмішкою промовив він. — Пишаюся тобою, сину. І радий, що ти знайшов стільки нових друзів. — Однак уже за мить його голос став серйознішим, а погляд — уважнішим. — Значить, ти став учнем Елізабет… Певно, й кров’яної магії навчився?

Алекс не відвів погляду й спокійно відповів:

— Так. Навчився.

— Зрозуміло. — Габріель коротко кивнув, після чого підвівся з-за столу й випростався на весь зріст. — Тоді я пропоную дуель. Хочу на власні очі побачити, чого саме вона тебе навчила.

— Габріелю… — почала Емма, явно намагаючись зупинити чоловіка.

Та Алекс лише спокійно поклав руку на її долоню.

— Усе добре, мамо. Я проведу з ним дуель. Але не сьогодні. Я втомився після дороги… Та й тато, напевно, після рейду не проти відпочити.

“ І не тільки тому. На переміщення з Академії пішла майже вся моя мана. Утримувати форму меча зараз було б непросто ” .

Габріель злегка усміхнувся й знову сів на своє місце.

— Гаразд. Значить, іншим разом. Але вона обов’язково відбудеться, так?

— Обов’язково, — підтвердив Алекс. — І я покажу, на що здатен.

— Сподіваюся, бо інакше програєш у перші ж секунди, — знову повертаючись до свого звичного тону, кинув Габріель. — Я теж не байдикував увесь цей час. Якщо мій син виріс настільки талановитим, то я, як його батько, просто зобов’язаний відповідати його рівню.

Алекс примружився, з цікавістю дивлячись на нього.

— А чим ти займався весь цей час? Чого нового навчився?

Габріель лише хитро посміхнувся.

— Нехай це залишиться сюрпризом до нашої дуелі.

— Ой, та досить вам уже, — втрутилася Емма, ледь помітно закотивши очі. — Як д ва півні в одному дворі… — Вона перевела погляд на сина, і в її очах одразу з’явився знайомий вогник цікавості. — А от тепер, Алекс… Розкажи нам детальніше про Ліліт і Елірію. Ти згадував про них раніше, але якось… дуже побіжно.

Алекс на мить замислився. Усмішка зникла з його обличчя, поступившись легкою задумою. Перед очима одна за одною промайнули знайомі постаті, голоси, розмови й моменти, які за останній час встигли стати для нього важливими. Він тихо зітхнув, зробив ковток напою й нарешті заговорив…

Сонце все ще висіло над горизонтом, заливаючи кімнату теплим золотавим світлом, яке проникало крізь напіввідчинене вікно. Алекс, ледве діставшись своєї кімнати, майже одразу скинув верхній одяг і впав на ліжко, навіть не намагаючись зайвий раз поворухнутися.

Тіло здавалося важким, наче налитим свинцем. Телепортація з Академії витягнула з нього майже весь запас мани, і тепер він відчував втому буквально в кожному м’язі. Зілля для відновлення мани, як на зло, закінчилися, а йти до матері й просити ще одне зовсім не хотілося. Зараз Алекс бажав лише одного — нарешті відпочити.

— Як же добре повернутися додому… — тихо промовив він, зручніше вмощуючись на ліжку. — Хоча б ненадовго.

Наче у відповідь на його думки, в голові пролунав знайомий, спокійний і теплий голос Сирени:

— Завтра у Вас буде останній по-справжньому спокійний день, Володарю. Після нього вільного часу практично не залишиться. Тож раджу використати цей день з користю й добре відновитися.

— І це навіть добре, — відповів Алекс уголос, не відкриваючи очей. — Якщо вільного часу буде мінімум, то, по-перше, я постійно буду зайнятий справами, які допоможуть не допустити війни. А по-друге… у мене просто не залишатиметься часу на дурні думки.

— Це правда, — тихо погодилася Сирена. — Але пам’ятайте, Володарю: я завжди поруч. І завжди готова допомогти Вам, якщо стане важко.

На обличчі Алекса з’явилася слабка усмішка.

— Я знаю… І дякую за це. До речі… відколи на мої плечі лягло стільки обов’язків, ми майже перестали нормально розмовляти.

— Не переймайтеся через це, — лагідно відповіла Сирена. — У Вас зараз багато справ, які потребують уваги. Я нікуди не зникну. Коли Вам буде потрібно поговорити — я буду поруч.

Алекс на мить замовк, дозволяючи цим словам осісти в його свідомості. Потім тихо промовив:

— Ти права… Коли все це тільки почалося, після повернення в минуле, я лише говорив, що несу відповідальність за багатьох людей. Тоді це були просто слова. А тепер… тепер усе стало реальністю. Я справді взяв на себе відповідальність за життя десятка людей. За людей, які мені небайдужі.

За вікном ледь чутно зашелестіло листя. Теплий вечірній вітер ворушив гілки дерев, а золотаве світло повільно ковзало стінами кімнати.

— Це буде важко… — продовжив Алекс після короткої паузи. — Але я зроблю все можливе, щоб ніхто з них не загинув. Віддам усе, що маю. Лише б уберегти їх.

У голосі Сирени прозвучала особлива м’якість.

— Я вірю у Вас, Володарю. І завжди буду Вашою опорою.

— Дякую… — сонно прошепотів Алекс.

Він більше нічого не сказав. Повіки ставали дедалі важчими, думки повільнішали, а втома поступово відступала перед сонливістю. Тепло ліжка, тиша рідного дому й відчуття безпеки, якого так давно не вистачало, огорнули його з усіх боків.

Ще кілька секунд — і дихання Алекса стало рівним та спокійним. Він заснув.