Розділ 1

Світло ранкового сонця ледь-ледь проникало крізь напівзачинені штори, м’яко ковзаючи дерев’яною підлогою кімнати. У просторому приміщенні було тихо, тільки легкий шум вітру за вікном нагадував про пробудження світу. Серед цієї тиші на великому ліжку, наполовину загорнувшись у простирадло, лежав Алекс.

Його очі вже були відкриті, але він не поспішав вставати. Просто лежав, дивився в стелю, дозволяючи собі ще кілька хвилин спокою. Тіло відчувалося розслабленим, думки — рідкими, майже прозорими.

Минуло кілька хвилин, перш ніж він нарешті видихнув, сів, потягнувся і врешті-решт підвівся з ліжка. Накинув темні шорти, натягнув світлу майку, обвів поглядом знайому кімнату і спокійно вийшов, спускаючись сходами на перший поверх.

В будинку стояла тиша. Ні кроків, ні голосів, ні знайомих ароматів сніданку в повітрі — лише легке потріскування віконних рам. Алекс зайшов на кухню і відразу побачив записку, що лежала на столі. Впізнавши почерк матері, він узяв її до рук.

"Ми з батьком та дівчатами пішли в підземелля. Їжа вже готова — просто розігрій. Не переймайся, це всього лиш С-ранг, повернемося за годинку. Люблю . — Емма."

Алекс хмикнув і почухав потилицю:

— Хм… Наче ж не збирались сьогодні нікуди йти…

Він поклав записку на місце і перевів погляд на сніданок, що чекав на нього: декілька запечених картоплин із прянощами, м’ясо з хрусткою скоринкою та свіжий салат з огірків і помідорів. Від картоплі та м’яса ще йшов легкий пар, тобто пішли вони зовсім недавно.

Алекс сів за стіл, узяв до рук виделку, але не поспішав їсти — думки повільно витікали на поверхню, накочуючи одна за одною.

"Ще чотири дні… і мине рівно рік з того моменту, як я повернувся в минуле."

"За перші кілька місяців я досягнув чимало, але справжній прогрес припав саме на останні вісім. За цей час я піднявся до шістдесят шостого рівня. Магія і інтелект ще давно сягнули сотого. Решту характеристик прокачував рівномірно."

"І що найцікавіше — я ж не був одержимий рейдами. Два рази на тиждень — стандартні виходи з рейдовою групою Академії, плюс по три підземелля на вихідних, коли був вільний. Не так і багато, насправді."

"Я все ще ходив у А-рангові підземелля. S-ранг мені досі був закритий — жодна гільдія не хотіла відправляти туди одного бійця, навіть із допуском від Елізабет. Але з часом ці підземелля стали для мене звичайною прогулянкою. І щоб не нудьгувати, я почав експериментувати."

"Коса з крові. Двосічний меч, як у Каеліса. Або просто… голі руки. Усе, щоб внести трохи драйву. Але справжнє задоволення почалось тоді, коли я нарешті… по-справжньому відчув прогрес у магії темряви."

Алекс злегка усміхнувся, поглянувши у вікно. Там світило сонце, і вітер ледь гойдав гілки дерев у дворі. Він узяв виделку — настав час поснідати.

Хлопець повільно жував скибку м’яса, не поспішаючи. Смак був чудовим, як завжди, коли готувала Альфа, але думки давно пливли в інший бік — до того, що сталося за останні вісім місяців.

"Тепер усі канали мани для темряви завершені. Повністю. Від ядра — до кожного пальця, кожного м’яза, кожного нерву. І це… важко описати словами. Темна мана тече по тілу вільно, плавно — немов вона завжди була частиною мене. Так само, як і звичайна мана… але темрява відчувається інакше. Немов… приємніша?"

Алекс усміхнувся сам до себе, відкинувшись на спинку стільця.

"Хоча, може, я це кажу тільки тому, що її руйнівний потенціал захоплює мене. Мені подобається тримати в руках силу, здатну рознести все навколо, і повністю контролювати її."

Він згадав, як уперше створив темне магічне коло — просте, але стійке. З кожним днем він вчився формувати темряву у найрізноманітніші форми, контролювати її тривалість, потужність, швидкість прояву. Один спис міг просто залишити шрам, інший — пробити наскрізь навіть А-рангового боса.

"Темрява — це масштаб. Якщо кров — це хірургічна точність і бій проти одиниць, то темрява — це катастрофа. Кров'ю можна битися з десятком ворогів. Темрявою — з армією."

Він знову посміхнувся, згадавши епізод, який запам’ятався особливо яскраво.

"Один раз я вирішив пройти підземелля, використовуючи лише темне полум’я. Узагалі не дивився, хто переді мною. Просто наводив руку, запускав закляття — і йшов уперед. Як крізь туман. І дійшов до кімнати боса, витративши лише половину запасу мани. Самого ж боса виніс одним потужним закляттям. Чисто. Холодно. Красиво."

Але ще більше йому запам’яталась інша техніка — знайома, цікава, чужа і водночас близька.

"Шипи Рейнера. Темрява, що виростає з-під землі. Мені вона дуже сподобалась. Я почав тренуватися й сам. Сформувати шипи — легко. Надати їм твердість — теж. Але створити їх далеко від себе… От із цим усе складніше. Мій максимум — кілька метрів. Далі вони вже й меншими виходять, і не такими твердими … Або просто не з’являться. Поки що. Контроль ще не досконалий. Але я працюю над цим."

Він взяв у руки виделку, неквапливо з’їв ще кілька шматків картоплі, поглянув у вікно.

"Усе це — завдяки Крул. Вона витратила стільки часу на мене… і це при тому, що її власний час обмежений. Більшість зусиль пішла на те, щоб зрозуміти, як тримати форму темряви. Начебто й схоже з магією крові… але насправді — абсолютно інші відчуття, інші реакції. Працювати з нею доводилося в декілька разів обережніше, ніж з кров’ю."

"Зараз ми бачимося рідко. Вона просить мене лише іноді заходити до неї — поділитися новими прийомами, прогресом. Навіть кілька разів брала мене з собою в В-рангові підземелля, щоб побачити на власні очі, на що я здатен. Була задоволена. Але попередила — тримай усе в таємниці."

"Крул сказала, що якщо хтось дізнається, що вампір опанував магію темряви — одразу з’являться сотні охочих навчитися. Але вона не вірить, що в них є мій талант. І не хоче витрачати на них час."

"Тому крім Крул, Елізабет, Адама й Астаріона — ніхто не знає, що у світі з’явився перший вампір, якому піддалась темрява. Принаймні… перший, про якого мені відомо."

Алекс закінчив сніданок, помив за собою посуд, після чого попрямував у ванну кімнату. Вона зустріла його знайомим, стерильним блиском, легким ароматом м’яти з мила і дзеркалом, у якому він бачив власне обличчя — трохи доросліше, ніж рік тому, але все ще з тими самими очима, повними рішучості.

Він відкрив кран, сполоснув щітку, вичавив зубну пасту і почав чистити зуби. Думки, як зазвичай, пішли своєю дорогою.

“За цей час… я змінився. Але змінився не лише я. Арія… вона з кожним тренуванням стає все сильнішою. І я навіть не знаю, це завдяки її вродженому таланту, чи просто з мене вийшов хороший вчитель?”

“Наші поєдинки тепер — це вже не розминка. Це справжній бій. Я нападаю, вона відповідає. Вона атакує — я захищаюсь. Контратака за контратакою. Адам одного разу пожартував, що ми вже більше танцюємо, ніж б’ємося. І, чесно кажучи, цей коментар приємно гріє душу.”

Алекс усміхнувся сам до себе у дзеркало, з щіткою в роті.

“Тепер я вже навчаю Арію обіцяним речам. Наприклад, як використовувати кров мертвих монстрів. Ми з нею разом ходимо в С-рангові підземелля — там безпечніше і менше проблем. Вона експериментує з формами, застосуванням, пробує кожну ідею, яка приходить їй у голову. І прогрес… очевидний.”

Він виплюнув пасту, сполоснув рот і втер обличчя рушником. Подивився ще раз у дзеркало. Після цього поклав руки на раковину і трохи нахилився вперед, дозволяючи наступному спогаду сплисти в свідомість.

“Деміан… він теж непогано просувається. Хоча Елізабет і казала, що йому складніше дається магія крові, ніж Арії, він кожного разу наближається все ближче до сестри. І найцікавіше — занять у нього значно менше, ніж у мене з Арією. Але результат майже той самий. Чого ще очікувати від учня Елізабет? У неї за спиною роки викладання. А от у мене Арія — перша учениця. І все одно Елізабет каже, що я справляюся. Мабуть, не все так погано.”

Алекс вийшов із ванни, розслаблено йдучи коридором, поки думки не повернулися до ще одного знайомого імені.

“Адам… Зараз він — зовсім не той хлопець, з яким я вперше бився вісім місяців тому. Він став учнем професора Лайта — і це дало свої плоди. Магія блискавки тепер у його руках відчувається в рази небезпечнішою ніж раніше. За її допомогою його атаки стали в декілька разів швидшими і сильнішими, та й настільки, що навіть мені з кожним разом стає все важче слідкувати за ним очима. Щомісяця він просить мене про дуель. І з кожною наступною… він наближається. Не до мене — до своєї мети. До того, щоб перемогти Астаріона.”

“І він ще її досягне. Я в цьому не сумніваюсь.”

“До того ж він зібрав свою рейдову групу, з якою зачищає В-рангові підземелля. Кайлан, Едвард, Софія, Арія, Деміан… і Рейнер. Це було моєю ідеєю — запропонувати Рейнера. Він змінився. Сильно змінився.”

Алекс зупинився біля вікна, глянувши у двір. Свіже повітря ледь колихало фіранку.

“Навіть став членом студради. Усі здивувались. І я, якщо чесно, теж. Але… зараз, коли я на нього дивлюся — вже навіть язик не повертається сказати, що це той самий Рейнер, який колись хотів мене вбити.”

Повернувшись до кімнати, Алекс відразу підійшов до шафи. Сонце вже піднімалося вище, і якщо хотів встигнути прогулятися містом — варто було одягатися. Він скинув з себе домашню майку й шорти, після чого натягнув чорні джинси, білу футболку та накинув легкий, але елегантний чорний плащ. У відображенні дзеркала це виглядало просто й стильно — звично для нього.

Спускаючись до виходу з маєтку, у голові, немов по команді, знову промайнули спогади — цього разу про тих, з ким він провів декілька десятків рейдів.

“Наша група… Ми працюємо настільки злагоджено, наскільки взагалі можливо. Жодного безглуздого сперечання. Кожен чітко на своїй позиції. Кожен слухає мої слова без зайвих питань. Думаю, з роллю командира я справляюсь.”

“За весь цей час жоден рейд не закінчився тим, щоб хтось із них серйозно постраждав. І це не лише моя заслуга. Кожен із них став сильнішим. Сильнішим настільки, що кожен тепер здатен самостійно перемогти А-рангового боса. Звісно, не так легко, як я… але можуть. І це завдяки тренуванням з Директорами.”

“Ми стали не просто бойовою одиницею. Ми — справжні друзі. Ліліт, Селія, Ліанель — із ними було легко знайти спільну мову. Але Роган і Каеліс… вони здивували.”

Алекс знову ледь посміхнувся, пригадуючи, як мовчазний Роган раптом почав вставляти жартівливі коментарі під час тренувань, або як Каеліс одного разу з власної ініціативи підтримав Елірію в бою.

“Роган став менш замкнутим. Навіть іноді жартує. Те ж саме відноситься до Каеліса . Він став м’якшим, теплішим. І це пішло йому тільки на користь.”

“Але найбільше я пишаюся Елірією.”

Алекс на хвилину заплющив очі. Перед ним виникла та сама дівчина — тиха, напружена, вічно винувата за власний страх. І потім — образ теперішньої Елірії: впевненої, зібраної, готової діяти.

“Вона вже майже не боїться монстрів. І це… це величезний крок. Для нас усіх. Тепер я точно знаю — наш цілитель не застигне в критичний момент. Вона не тягар — а опора.”

“Магія переміщення дала їй мобільність. Вона може дістатися будь-кого з нас за секунду. А ще — вона вивчає магію рослин у Іриди і вже може захищатися сама. Може стримати ворога, знерухомити, допомогти нам виграти час. Одним словом… вона майже така, як у моєму минулому. І це неймовірно тішить.”

Алекс відступив від дзеркала, глянув на власне відображення ще раз. У його погляді тепер було щось нове — суміш гордості, відповідальності та певного внутрішнього спокою.

“Усі вони змінились. І я змінився. І попереду ще стільки всього…”

Морвен оживав у променях полуденного сонця. Вузькі вулички міста, вистелені світло-сірим каменем, повільно наповнювалися життям. Будинки тут були зведені зі світлого каменю та темного дерева, з черепичними дахами і широкими вікнами, за якими миготіли вітрини лавок, майстерень і кав’ярень. Над кожними дверима висіли ковані вивіски — з гербами, написами або навіть чарівними емблемами, що тихо світилися м’яким світлом.

Повітря пахло свіжою випічкою, сушеними травами та ароматними оліями з найближчої алхімічної крамниці. Час від часу в натовпі пробігали діти, сміючись, або проїжджали невеликі візки з товарами. Хтось торгував овочами просто з дерев’яного столика, а хтось закликав людей до виступу невеличкого мандрівного театру просто посеред площі.

Алекс неспішно йшов цими знайомими вуличками, вдихаючи повітря, яке завжди здавалося йому живим. Усе довкола було простим, але водночас — сповненим чарів.

Він уже минав одну з головних вулиць, коли раптом його погляд зупинився на знайомій фігурі — біля вітрини книгарні стояла Елірія. Вона зосереджено розглядала щось усередині, нахилившись трохи вперед, і волосся ніжно спадало їй на плечі. Серед гамору міста вона здавалася напрочуд спокійною.

Алекс уже хотів підійти, однак, почувши його кроки, дівчина обернулася. Коли її погляд зустрівся з його очима, вона одразу ж усміхнулася і помахала йому рукою.

— О, Алекс! — зраділо мовила вона, коли хлопець підійшов ближче. — Я й не думала, що зустріну тебе тут.

— А я вже майже почав думати, що мені ввижається, — усміхнувся він. — Що ти робиш аж у Морвені?

Елірія відвела погляд на вітрину й відповіла:

— Хотіла зайти в оцю книгарню, — вона кивнула у бік крамниці з витонченим написом «Листя знання» на вивісці, — подивитися, що тут цікавого. Кажуть, вибір у них кращий, ніж в Академії. А ще… після того, як ти навчив мене магії переміщення, подорожувати стало в рази простіше.

Алекс підняв брову, поглянувши на неї з легкою іронією:

— Невже тобі вистачило мани на переміщення з Академії аж сюди?

Елірія розсміялася — легко і тепло:

— Звісно, ні. Я перемістилася до найближчого перевалу, а вже звідти мені допомогли доїхати.

Алекс злегка посміхнувся. Її голос, її впевненість, навіть проста посмішка — усе це щоразу нагадувало йому, наскільки далеко вона вже просунулась. І скільки ще може досягти.

Хлопець перевів погляд на вітрину, прослідкувавши, куди дивиться Елірія.

— То яка ж книга тебе так зацікавила? — запитав він, підійшовши ближче.

Елірія усміхнулась і кивнула на один із верхніх рядів.

— Ота, з зеленою обкладинкою. Кажуть, це одна з найкращих книжок для вивчення магії зцілення. Декілька студентів Академії дуже хвалили її.

Алекс підняв брову і глянув на неї збоку.

— Справді? Є ще щось, чого ти не знаєш про магію зцілення?

— Насправді — ні, — злегка засміялась дівчина, переводячи на нього погляд. — Але ця книга потрібна мені для особистої колекції. Її тираж був дуже малий, і те, що я знайшла її тут — справжнє диво.

— Тоді пропоную зайти і купити її, поки хтось інший не зробив це замість тебе.

Елірія кивнула, і вони вже були готові увійти в магазин, коли десь неподалік почувся галас, за яким пролунав різкий, грубий голос:

— Схопіть ту дівку!

Студенти відреагували миттєво. Їхні погляди зустрілися, і вже за мить Елірія кинула останній короткий погляд на книжку, а потім — назад на Алекса.

— Вона зачекає.

Алекс кивнув, і вони разом побігли в напрямку крику. Вуличка звужувалася, повертала між двома високими кам’яними будівлями, а натовп, що щойно весело прогулювався, тепер здивовано розступався перед ними.

Та раптом Алекс відчув щось — слабку, ледь вловиму магічну ауру збоку. Він зупинився, різко повернув голову вбік — але там не було нічого. Порожнеча.

— Що сталося? — озвалася Елірія, зупиняючись поруч.

Алекс не відповів. Він закрив очі, спробував зосередитися на відчутті. Аура справді була — слабка, тремтлива, але чітка. І вона йшла з трохи правішої сторони.

Відкривши очі, Алекс почав вдивлятися саме туди, напружуючи зір, намагаючись помітити хоч щось.

І раптом — короткий, але виразний звук.

Тонкий, переляканий писк. Дитячий. Ледь чутний… і все ж Алекс почув. Елірія — теж.

— Ти це чув? — тихо запитала вона, спиняючись поруч.

— Так, — відповів Алекс, очікуючи на наступний звук. Але з того боку — знову тиша.

Елірія обернулася в тому ж напрямку, але її погляд залишався порожнім.

— Я нічого не бачу… Але точно чула. Як дитина… — прошепотіла вона.

— Зосередься, — так само тихо сказав Алекс, обережно показуючи головою напрям. — Вдивись уважно. Ти побачиш.

Дівчина прижмурилася, вдихнула глибше… і за мить прошепотіла:

— Так… — прошепотіла вона. — Слабке світіння. Майже невидиме… але є.

Алекс ледь усміхнувся, і вже за мить зник — просто розчинився в повітрі, опинившись позаду джерела аури. Його рука потягнулась вперед, аби обережно торкнутися невидимої присутності — аж раптом із-за рогу вулиці вибігли двоє чоловіків.

— Сюди! — один з них мав коротке коричневе волосся і різкий погляд. — Ти, хлопче! Ти не бачив маленьку дівчинку? Світло-сіре волосся, біла сукня!

Алекс миттєво вийшов вперед, затуляючи спиною невидиме джерело. Його аура різко змінилась — стала щільною, масивною, такою, щоб повністю перекрити слабке світіння за ним.

— Бачив, — спокійно відповів він. — Вона побігла прямо і ліворуч. — Алекс вказав рукою.

— Дякуємо! — кинув другий, лисий, і обидва побігли далі, навіть не підозрюючи, наскільки близько були до мети.

Коли їхні кроки стихли вдалині, Елірія підійшла ближче.

— Що це щойно було? — запитала вона з ноткою здивування.

Алекс перевів погляд назад, на місце, де відчував ауру. Потім озирнувся, переконався, що навколо нікого немає, і кивнув Елірії, аби підійшла ближче. Вона мовчки наблизилася, затамувавши подих.

Алекс простягнув руку вперед і, звертаючись до порожнечі перед собою, заговорив тихо:

— Якщо тобі потрібна допомога — візьми мене за руку. Я відведу тебе в безпечне місце.

Мить — нічого. Друга — тиша. Але на третю Алекс відчув, як його долоню обхопили дві маленькі руки. Вони були крихітні, тремтячі… і крижані.

В цю ж мить поруч опинилась Елірія.

— Готова? — тихо запитав він.

Вона кивнула. І в ту ж секунду під ногами загорілося магічне коло — і всі троє зникли зі вуличок Морвена.

Магічне коло спалахнуло м’яким світлом у центрі вітальні. За мить у просторій, затишній кімнаті з’явилися троє: Алекс, Елірія — і маленька, невидима постать, що міцно тримала Алекса за руку.

Елірія озирнулася довкола, на темні меблі, великі вікна, і злегка підняла брови.

— Де це ми? — обережно запитала вона.

— У мене вдома, — коротко відповів Алекс, переводячи погляд на дівчинку, яка все ще тулилася до нього. — Ти в безпеці, — тихо промовив він до неї. — Тут тобі нічого не загрожує. Можеш показатися.

На кілька секунд усе затихло. Але потім… перед ними з’явилася вона.

Маленька дівчинка — років шести, може семи. Світло-сіре волосся спадало тонкими пасмами на плечі. Очі — великі, світлі, заплакані й почервонілі. На білій сукні з лівого боку була помітна рвана ділянка тканини, що відкривала подряпину на боці — рана була неглибока, але ще трохи кровоточила.

— О, бідолашна… — ледь прошепотіла Елірія і одразу впала на коліна, витягуючи руки, готуючи магію.

Та дівчинка злякано відсахнулась і знову сховалась за спину Алекса, міцніше стискаючи його долоню.

— Все добре, — лагідно мовила Елірія. — Я лише хочу тобі допомогти. Зовсім не болітиме. Обіцяю.

Дівчинка нерішуче подивилася вгору на Алекса. Той усміхнувся до неї тепло і впевнено, лише ледь кивнувши. І цього вистачило.

Маленька зробила крок вперед і дозволила Елірії наблизитись.

М’яке зелене світло зцілюючої магії осяяло рану, що швидко почала затягуватись. Дівчинка з подивом і полегшенням дивилася на свій бік.

— Дякую… — прошепотіла вона.

— Завжди будь-ласка, — усміхнулася Елірія і ніжно поклала руку їй на голову, злегка погладивши. Дівчинка, здається, вперше за цей день трохи розслабилась.

Тим часом Алекс, не відпускаючи її руки, вільною долонею створив два тонкі кров’яні щупальця, що простягнулися аж до кухні. Вони наповнили склянку водою й повернулися назад, обережно передаючи її дитині.

Та на мить розгублено дивилась на склянку, потім відпустила руку Алекса і взяла її. Вода зникла всередині кількома великими ковтками.

Алекс прибрав щупальця назад у зап’ястя, поки Елірія перевела погляд на нього.

— Що тепер? — спокійно, але з ноткою тривоги запитала вона.

— Дамо їй трохи відпочити, — відповів Алекс. — А потім розпитаємо, що сталося.

Та не встиг він договорити, як дівчинка обережно знову заговорила:

— Дякую вам… але мені треба йти.

Алекс і Елірія переглянулися.

— Куди саме? — обережно запитав Алекс.

Дівчинка опустила очі в підлогу, її пальці трохи тремтіли.

— Я… мені треба додому.

— А де твій дім? — лагідно поцікавилася Елірія, нахиляючись ближче.

— Я живу у… «Промені надії», — прошепотіла дівчинка.

Елірія здивовано глянула на Алекса.

— Ти знаєш, що це?

— Знаю, — кивнув він. — Це дитячий будинок. Найвідоміший на материку. Їх семеро — по одному в кожному королівстві.

Алекс опустився навпочіпки, щоб бути на рівні з дівчинкою.

— А чому ти хочеш повернутись?

Дитячі губи затремтіли. Очі знову наповнилися сльозами.

— Я… повинна допомогти. Своїм братам… і сестрам… і мамі.

— Як саме ти можеш допомогти? — м’яко уточнив Алекс.

— Я… — голос зірвався, і дівчинка схлипнула. — Я не знаю… але повинна…

Алекс уже простягав руки, щоб обійняти її, але Елірія виявилась швидшою. Вона обережно обійняла дівчинку й прошепотіла:

— Все буде добре. Ми з Алексом допоможемо тобі повернутись додому. Обіцяємо.

— Правда? — тихо запитала дівчинка, підіймаючи на них вологі, довірливі очі.

— Правда, — з посмішкою підтвердила Елірія і притиснула її до себе ще сильніше.

Правою рукою вона створила зелене магічне кільце, доторкнулась ним до голівки дівчинки. Світло ледь затремтіло — і ще за мить та, знесилена емоціями, заснула в обіймах цілительки.

Алекс, не зводячи погляду зі сплячої дівчинки в руках Елірії, злегка нахилив голову набік і тихо озвався:

— Не думав, що ти можеш користуватись і такою магією.

Елірія опустила погляд на малечу і ледь посміхнулась.

— Я сама попросила Іриду навчити мене. Просто з цікавості. І… це вперше, коли вона справді знадобилась.

— Гарний дебют, — тепло мовив Алекс, а тоді озирнувся по вітальні. — Я заберу її.

Він обережно підхопив дівчинку на руки і переніс до м’якого дивана. Поклав її обережно, наче найдорожчий скарб, і випрямився.

— Тепер залишилось тільки чекати, поки вона прокинеться, — сказав він, повертаючись до Елірії з легкою усмішкою. —Не хочеш повернутися по книгу, поки ніхто її не забрав ?

Елірія злегка похитала головою, посміхаючись:

— Придбаю іншим разом. Зараз моя допомога, здається, більше потрібна тут.

— Дякую, — щиро мовив Алекс. — Давай залишимо її тут, а самі підемо на кухню.

Вони вийшли з вітальні, залишивши дівчинку у тиші й спокої. Алекс провів Елірію до кухні, вказав їй на стілець біля вікна.

— Сідай. Я тільки на мить.

І зник у спалаху магії.

У своїй кімнаті він швидко схопив м’яке покривало, знову перемістився до вітальні, обережно накрив дівчинку, і вже за секунду знову був у кухні.

— Хочеш чогось випити? — запитав він.

— Зеленого чаю, якщо можна, — з усмішкою відповіла Елірія.

Алекс кивнув, почав шукати потрібну коробку по полицях, і невдовзі знайшов її. Воду поставив кип’ятитись, дістав дві чашки й миску зі смаколиками, що незмінно стояла тут, на випадок гостей. Зовсім скоро аромат чаю наповнив кухню.

Він обережно подав чашку Елірії.

— Дякую, — мовила вона, роблячи кілька ковтків. — Хм... легкий, трохи квітковий, з ледве помітною гірчинкою на кінчику язика.

Алекс розсміявся.

— Вперше чую, щоб хтось так описував чай.

— Моя мама — просто маніяк, коли йдеться про чай. П’є його постійно. Іноді я дивуюсь, як у неї досі по венах тече кров, а не чай. Від неї я цього й навчилась.

— Ха, я, мабуть, не такий професіонал, як вона чи ти, але... — Алекс зробив ковток, трохи подумав і додав: — Має щось свіжо-солодке. Немов зелень після дощу.

Елірія підняла брову й усміхнулась, як досвідчений знавець:

— Непогано, як на перший раз. Ще кілька таких чаювань — і навчишся розбиратись не гірше за мене.

Алекс тільки посміхнувся у відповідь, роблячи ще ковток — але в ту мить двері до маєтку рвучко відчинились.

В коридор вбігла одна з покоївок — Гамма. Очі її блищали від сліз, дихання було переривчастим, а в погляді — паніка. Вона очима шукала Алекса, і як тільки помітила його — кинулася вперед.

— Гамма?! — Алекс підскочив, миттєво опинившись поруч. Взяв її за плечі, заглядаючи в очі. — Що трапилось?

Та не могла вимовити ані слова. Лише задихано схлипувала, і сльози котились щоками. Її форма була пошматована в декількох місцях, заплямована кров’ю — але не її власною. На тілі не було жодної рани.

— Сідай. Спокійно, — лагідно, але твердо сказав Алекс, саджаючи її на своє місце. Він подав їй склянку з водою, і та одразу випила все до останньої краплі.

Декілька секунд тиші.

Потім, все ще тремтячи, Гамма нарешті заговорила:

— Це… це була засідка… — сказала вона крізь сльози. — У кімнаті боса. Всі… вони залишились там… прикрили мене… Сказали тікати й… покликати допомогу…

Вона знову схлипнула, стискаючи поділ своєї брудної сукні.

— Залишайся вдома, — твердо сказав Алекс, після чого перевів погляд на Елірію. — Приглянь за нею. І за дівчинкою.

— Я йду з тобою, — твердо мовила та. — В підземеллі тобі може знадобиться цілитель.

Алекс відкрив рота, щоб заперечити… але передумав. Лише кивнув.

— Дякую.

— Не йди! — Гамма вчепилась йому в руку. — Там монстр… він… він…

— Все буде добре, — Алекс нахилився, поклавши долоню їй на плече. Його голос був м’яким, але впевненим. — Вір мені. Я повернусь з усіма.

Він знову подивився на Елірію.

— Пильнуй за нашою гостею, — додав він Гаммі наостанок, і в ту ж мить під ними з’явилось магічне коло.

Гамма не встигла й запитати про яку гостю він говорить.

Алекс і Елірія вже зникли.

Тридцять хвилин тому…

— Ну все, останній павук готовий, — видихнув Габріель, витираючи піт з чола тильною стороною руки й змахуючи меч донизу. Він розвернувся до дівчат, які стояли позаду. — Як ви там?

— Усі цілі, — відповіла Емма, підходячи до чоловіка й одразу починаючи уважно оглядати його з ніг до голови. Очі її стали підозріло серйозними.

— Ох, Еммо… — засміявся Габріель. — Це ж С-рангове підземелля, ну скільки разів повторювати: жодна тварюка тут не здатна навіть подряпати мене.

Жінка примружила очі й, не зводячи погляду з нього, холодно додала:

— Так, звісно. Однак той гоблін D-рангу два тижні тому, який умудрився тебе вдарити, готовий з тобою посперечатися.

— Та скільки можна! — обурився Габріель. — Я ж уже пояснював! Відволікся на іншого, не побачив удару! Хитрий він був, як на D - рангового гобліна!

Емма вже зібралася щось відповісти, але в розмову втрутилася Альфа:

— Перепрошую, але якщо всі справді цілі, нам варто поквапитись. Пам’ятаєте, скільки залишилось часу до свята? Кожна хвилина зараз важлива.

Емма, ще не завершивши свою моральну промову, із помітним невдоволенням все ж погодилась:

— Добре… Але ця розмова ще не закінчена, — кинула вона Габріелю і рушила вперед.

Габріель нахилився до Альфи, прошепотів:

— Дякую, ти мене врятувала.

Альфа всміхнулася:

— Це не було порятунком. Я повністю підтримую Емму. Але... поспішати й справді варто.

Вона пішла слідом за пані, а Габріель озирнувся на інших покоївок.

— Ну може хоч ви мене підтримаєте?

Бета зітхнула:

— Альфа й Емма мають рацію. Ти повинен бути пильним не тільки в В-рангових підземеллях. Тоді й жінка твоя буде менше гніватися.

Інші покоївки мовчки кивнули й рушили за нею.

Габріель залишився на кілька кроків позаду, бурмочучи собі під ніс:

— Ці жінки... вічно нічого не розуміють...

Та попри все, він рушив далі.

Минає ще кілька хвилин, і вони підходять до величезних, похмурих дверей кімнати боса. Габріель зупинився й озирнувся на супутниць:

— Кому потрібна пауза?

Мовчання.

— Ну, й добре. Чим швидше закінчимо — тим швидше звідси виберемось, — мовив він і штовхнув двері.

Вони увійшли до печери.

Величезна зала, підлога якої встелена павутинням, по стінах — десятки тунелів, що ведуть у темряву. Освітлення забезпечували лише поодинокі блакитні кристали, вмонтовані у стіни, що кидали тьмяне світло.

Габріель нахмурився, вдивляючись у темряву.

— Де ж він…? Чорт забирай, невже нам доведеться шукати його по тих норах, — прогарчав він.

Альфа, що пішла трохи далі, раптом зупинилась і гукнула:

— Не доведеться. Йдіть сюди!

Усі зібралися біля неї й… завмерли.

На підлозі, скручене в жалюгідному клубку, лежало тіло гігантського павука — боса. Він був повністю обмотаний власною павутиною. У нього не залишилося жодної ноги, з тіла стирчали уламки, рани покривали все тіло, кілька очей були вибиті.

Але він ще жив. Ледь помітно рухав головою, стікаючи кров’ю.

Емма прикрила рот рукою від жаху.

— Це… це точно бос… Але хто міг таке зробити?..

І тут у печері рознісся сміх.

Грубий, холодний, майже людський — але водночас... потойбічний.

З одного з тунелів — позаду — вийшов він.

Високий, на вигляд — людина, але тіло його було повністю вкрите чорними, блискучими пластинами. Плечі й хребет прорізали довгі шипи, пальці закінчувались вигнутими гострими кігтями. Гострі, немов леза, зуби виблискували в зловісній усмішці, а червоні очі світилися в темряві. З голови вигиналися два масивні роги.

Габріель одразу ступив уперед, заступаючи дівчат.

— Це ти зробив з павуком?

Монстр засміявся ще раз, з легким нахилом голови:

— Можливо. А може… він сам себе так обмотав. Павуки бувають такими дурними.

— Дуже смішно, — прохрипів Габріель, очікуючи зручного моменту для атаки. — Хто ти такий? І чого хочеш?

Монстр усміхнувся ще ширше. Його очі блиснули.

— Хто я? — він ненадовго замислився, торкаючись кігтями до підборіддя. — Ще не знаю.

А потім... витягнув руку вперед. Кігті сяяли, наче леза, а його посмішка стала хижою.

— А ось чого я хочу — це добряче так покалічити вас усіх.

Габріель зірвався з місця, вмить скоротивши відстань між собою і монстром. Меч спалахнув полум’яним ореолом і з шаленою швидкістю опустився на ворога згори. Проте противник навіть не кліпнув — він просто підняв руку і зупинив лезо в повітрі.

В обличчі Габріеля промайнуло щире здивування, а монстр у відповідь лише ще ширше усміхнувся. Наступної миті вільна рука істоти описала дугу й зі страшенною силою вдарила чоловіка в бік. Тіло Габріеля відлетіло, мов лялька, і з гуркотом вдарилось у кам’яну стіну.

— Габріель! — крикнула Емма й кинулася до чоловіка.

Монстр вже підняв руку, готуючись перехопити й її, однак у його бік стрімко полетіли десятки заклять — вогняні стріли, крижані клинки, серпи вітру. Істота захищалася, піднявши магічний бар’єр, а Емма тим часом упала на коліна біля чоловіка, вже починаючи зцілення. Пошкодження було серйозним — слід удару розтягнувся від ребер до плеча.

— Дякую, кохана, — прохрипів Габріель, підіймаючись на ноги. — Непоганий такий удар він показав, як гадаєш? — він спробував посміхнутися.

— Гадаю що нам слід забиратися звідси, — Емма спробувала перенести їх магією... та нічого не сталося. Вона спробувала ще раз — безрезультатно. — Він заблокував магію переміщення! — в її голосі прозвучала паніка.

— Тоді ми з ним впораємося тут і зараз, — пробурчав Габріель, блискаючи очима.

Монстр, продовжуючи утримувати бар’єр, повернув голову до них:

— А як щодо того, щоб долучитись до дійства? — в його долоні спалахнуло червоне магічне коло, й у бік Габріеля та Емми полетіли палаючі кулі.

Габріель зреагував блискавично: схопив дружину й відтягнув її вбік, водночас створивши своє магічне коло й відповівши зустрічними сферами вогню. Закляття зіштовхнулися в повітрі — вибух, хмара пилу, і тиша.

— Вражаюче, — прорипів монстр крізь хмару. — Але... занадто слабко.

З посмішкою він опустив руку, що тримала бар’єр, і блискавично ринув на покоївок. Вони не встигли навіть зреагувати — кілька коротких ріжучих ударів, і всі впали з глибокими ранами.

— Ні...! — Габріель встиг лиш очима провести рухи ворога. Той уже був позаду, готуючись до наступної атаки.

Але просто перед ним з’явився Габріель. Його кулаки палали полум’ям, і він замахнувся в корпус ворога — той не захищався, пропустив удар. Та ефекту не було — монстр навіть не зрушив з місця.

— Це все?

— Розігріваюсь! — гаркнув Габріель і обрушив на ворога шквал вогняних ударів.

Тим часом Емма вже заліковувала поранення дівчат. Першою була Гамма. Ледь закінчивши зцілення, вона прошепотіла:

— Тікай звідси, негайно.

— Я залишусь й допоможу, — прохрипіла Гамма.

— Ні, — зламаним голосом мовила Альфа. — Якщо хочеш допомогти — приведи когось сильного. Ми виграємо для тебе час.

Гамма зі сльозами на очах кивнула, підвелася:

— Я повернуся. Дочекайтесь! — і побігла.

Монстр побачив це. Він навів руку — магічне коло запалало.

— Не відволікайся! — закричав Габріель і вдарив ворога в щелепу з усієї сили. Удар був потужний — на обличчі монстра з’явилась рана.

Але... його очі спалахнули яскраво-червоним.

Його магічна аура вибухнула з новою силою, поширившись печерою. Вона стала густішою, темнішою — і страшнішою. Присутніх немов прибило до землі. Габріель стиснув зуби — ноги ледве тримали. В голові промайнула думка:

“Вперше бачу настільки темну ауру. Це рівень S-рангу… Далеко не те… з чим я можу справитися. Невже… я помру тут? ”

Він підняв руку для ще одного удару — та монстр випередив його, вдаривши в груди. З рота Габріеля пішла кров, і він відлетів на декілька метрів.

Емма, скам’янівши, не могла навіть закричати. Її тіло відмовилось слухатись. Декілька покоївок, як і вона, стояли скуто, охоплені жахом. Решта — поранені лежали на землі.

Монстр спокійно підійшов до Альфи. Вона була найближче. Підняв руку — серце дівчини забилось, сльози вже застили в очах… Але удар не пролунав.

Він... зупинився.

Його рука повільно опустилась, і знову з’явилась хижа усмішка.

— Ні… ще не час. Вам ще зарано вмирати. Головна зірка дня… ще не показалась.