Розділ 3

Алекс повільно розплющив очі. Стеля була знайомою, як і відчуття м’якості матраца під спиною. Його погляд блукав кімнатою, поки не зупинився на знайомій фігурі — Елірія сиділа в кріслі біля стіни, згорнувшись калачиком у сні. Її голова трохи нахилилася набік, а обличчя виглядало спокійним і безтурботним. Алекс легенько посміхнувся, мимоволі відчуваючи вдячність.

Обережно підвівшись, він підійшов до неї, зняв з дивана м’яку ковдру і накинув дівчині на плечі, після чого вийшов з кімнати. Спустившись на перший поверх, він пройшовся по будинку — кімната за кімнатою, однак нікого не було. Алекс зітхнув.

— Знову всі зникли, — пробурмотів він, озираючись.

Розуміючи, що зараз усе одно нічого не змінити, хлопець вирушив у душ. Стоячи під потоком теплої води, Алекс заплющив очі. Перед ним, ніби слайди, змінювались картини останніх подій: шалений бій з монстром, неймовірна втома, повернення додому… й те, як він упав просто на порозі маєтку. На його вустах з’явилася коротка усмішка.

— Сирено... ти тут? — спитав він вголос, не відкриваючи очей.

— Як і завжди, Володарю, — пролунав у голові ніжний, знайомий голос. — Я рада, що Ви нарешті прийшли до тями.

— Скільки часу я був без свідомості?

— Два дні.

— Два дні... — повторив Алекс тихо, серйозно.

— Як себе почуваєте? — з ноткою турботи запитала Сирена.

— Чудово, як на людину, яка проспала два дні, — відповів він уже веселіше. — Повний сил, хоч знову в бій.

— Це добре, — лагідно озвалась Сирена. Потім настала коротка пауза. — Володарю... Що Ви збираєтеся робити з сім’єю та Елірією?

Алекс довго мовчав, вода продовжувала стікати його обличчям.

— Здається, мій перший план накрився. — Його голос був спокійним, але рішучим. — Доведеться розповісти їм правду. Я не знаю що тут можна вигадати, аби пояснити все, що сталося в підземеллі. Все ще не хочу втягувати їх у це, але схоже, вже пізно щось приховувати.

— Нехай Вам й не до вподоби це рішення, — лагідно сказала Сирена, — але воно правильне. Тепер, коли з’являться ще люди, які знатимуть Ваше минуле, Вам стане трохи легше. Не доведеться більше постійно стримуватися в їхній присутності.

Алекс усміхнувся.

— Дякую, Сирено. Як завжди — знаєш, що сказати.

— Завжди рада допомогти, Володарю.

Закінчивши водні процедури, Алекс перевдягнувся у щось зручніше й повернувся в кімнату. Елірія все ще спала, мирно згорнувшись під ковдрою, яку він їй накинув. Не бажаючи турбувати її, він тихо вийшов на балкон. Повітря було свіже, небо ясне, а десь унизу шелестіло листя.

— До речі, — знову озвалась Сирена, — що Ви плануєте робити з Генріхом? Він теж бачив Вашу силу.

Алекс на мить задумався, переводячи погляд на обрій.

— Я подумав про це ще в підземеллі. Ми зустрінемось, і я з ним домовлюсь. Він уже отримав усі заслуги за закриття підземелля. Я попрошу його лише не розповідати нікому, що сталося насправді. І не ставити мені зайвих питань.

— Ви впевнені, що він так легко погодиться на ці умови?

— Якщо ні — скажу, що навчився магії темряви в Академії. Без зайвих подробиць.

— Сподіваюся Ваш план спрацює.

— Спрацює. — Алекс впевнено усміхнувся.

Раптом за спиною пролунав знайомий голос:

— Алекс?

Хлопець різко обернувся. На порозі балкону стояла Елірія. Вона вже була на ногах і виглядала трохи зніяковілою, проте в очах була щира радість. Не сказавши більше ні слова, дівчина швидко кинулась до нього й обійняла.

Алекс відчув, як тіло дівчини притислося до нього, її руки обхопили його з силою, яку складно було б очікувати від такої тендітної фігури. Він завмер на мить, після чого обережно обійняв її у відповідь.

— Я так злякалась... — прошепотіла вона, стискаючи пальцями його спину. — Ми всі... Ми думали...

— Тсс, — м’яко перебив Алекс, — я ж тут. Уже все добре.

Він відчув, як її дихання поступово сповільнюється, а тремтіння м’язів вщухає.

— Два дні... — сказала Елірія вже трохи впевненіше. — Ти не прокидався два дні... Ми чергували по черзі, ми...

— Вибач, — тихо промовив Алекс, поглянувши їй у вічі. — Вибач, що змусив вас переживати. Я витратив занадто багато мани в бою, через що і втратив свідомість. Якби…

— Ні, — перебила вона, знову міцно стискаючи його. — Немає за що вибачатися. Якби не ти... Якби не ти, нас би вже не було. Ми всі загинули б у тій печері.

Вони ще кілька секунд мовчки стояли в обіймах. Потім Елірія повільно відступила на крок, поглянувши на нього з м’якою усмішкою.

— До речі, ти ж два дні нічого не їв, — сказала вона з відтінком строгості, взявши його за руку. — Ходімо на кухню. Я щось приготую.

— Ти ж гість у моєму домі, — посміхнувся Алекс, але дозволив їй тягнути себе.

— Сьогодні — я головна. Без сперечань, — відповіла Елірія, ведучи його донизу. Її тон був теплий і впевнений, і Алекс лише зітхнув, дозволяючи собі відчути той затишок, якого так не вистачало останнім часом.

На кухні стояла приємна тиша, яку порушував лише дзвін посуду. Поки Елірія накривала на стіл, Алекс сидів на стільці й мовчки спостерігав за її діями. Її рухи були впевненими та спокійними, немов вона готувала тут не вперше. В його думках промайнуло здивування: “ Скільки ж часу вона провела в моєму домі, поки я був без свідомості? Вона без жодної помилки знаходить усі продукти... ”

Незабаром стіл був готовий: на ньому стояла апетитна яєшня з великими шматками обсмаженої свинини, свіжі овочі та хліб. Елірія подала тарілку Алексу й сіла поряд, не беручи нічого для себе.

— А ти собі нічого не приготувала? — запитав Алекс, переводячи на неї погляд.

— Я вже снідала разом з іншими, — з легкою усмішкою відповіла дівчина. — Тож зараз не голодна.

— Зрозуміло, — коротко кивнув Алекс, беручи до рук столове приладдя. Він відрізав шматок яєшні з м’ясом і, щойно проковтнувши, раптом широко посміхнувся. Майже по-дитячому щиро.

— І як тобі? — поцікавилась Елірія, уважно спостерігаючи за його реакцією.

— Дуже смачно, — з задоволенням відповів Алекс.

— Це я сама приготувала, — з гордістю промовила дівчина.

— Сама? — здивовано перепитав він.

— Ну добре, — хихикнула вона, — не зовсім. Альфа з Гаммою допомагали, поки інші займалися підготовкою до свята.

— До якого свята?

Елірія театрально зітхнула й поглянула на нього з удаваним обуренням:

— У тебе взагалі-то через два дні день народження. А ти замість того, щоб допомагати з підготовкою, взяв і відключився на два дні!

Алекс розгублено відкрив рот, щоб щось відповісти, але не встиг.

— Жартую, — розсміялася дівчина. — Насправді, якщо вірити твоїм батькам, усе йде за планом. Я теж допомагала, чим могла.

— Тобто ти останні дні була у нас в гостях постійно?

— Так. Спочатку я казала, що можу приходити вдень — допомагати й чергувати за тобою, а ввечері повертатися до готелю неподалік. Але твоя мама настояла, щоб я залишалась у вас. Навіть виділили мені цілу гостьову.

Алекс усміхнувся:

— Це дуже схоже на маму. До речі... — раптом додав він, — а що з тією дівчинкою? Тією, яку ми знайшли перед походом у підземелля?

— Вона залишилась тут. Я вмовила її залишитись, поки ти не прокинешся. І твої батьки не були проти. Вона досі трохи налякана, але поруч із нами стала спокійнішою.

— Добре, — тихо сказав Алекс. — А де зараз усі?

— Не хвилюйся, — заспокоїла його Елірія. — Вони не пішли в підземелля. Просто вирушили в місто — докупити те, чого не вистачало до свята. А я залишилась, бо сьогодні була моя черга нагляду за тобою.

Алекс злегка кивнув, а на обличчі з’явилася м’яка посмішка. Йому було спокійно поруч із нею — так, як давно не було.

Закінчивши обід, хлопець відклав столове приладдя і подивився на Елірію.

— Дякую, — щиро сказав він, поглянувши їй просто у вічі.

Дівчина лише легко кивнула.

— Будь ласка, — тихо промовила вона, не відводячи від нього погляду.

На кілька секунд у кімнаті запала тиша. Лише слабке шарудіння гілок від легкого вітерця за вікном порушувало її.

Алекс злегка усміхнувся.

— У тебе, мабуть, є кілька запитань… після всього, що сталося.

— Є, — не приховуючи, спокійно відповіла Елірія. — І не тільки у мене. Думаю, краще зачекати решту, щоб не довелося повторюватися.

І саме в цю мить з вітальні почулися голоси. Хтось клацнув замком вхідних дверей — і за мить вони відчинились. У маєток повернулися Габріель, Емма, покоївки та знайома дівчинка з світло сірим волоссям, яка відразу помітила Алекса й щасливо усміхнулась і з радістю замахала йому рукою.

Наступною його побачила Емма. На її очах відразу виступили сльози — цього разу сльози щастя — і вона, не стримуючи емоцій, кинулась до сина, затискаючи його в обіймах так сильно, ніби боялася знову втратити.

Алекс обійняв її у відповідь, ніжно посміхаючись.

До них підходить і Габріель, обіймаючи водночас і Емму, і Алекса, притискаючи їх до себе. Ніхто не сказав жодного слова — мовчання здавалося красномовнішим за будь-які фрази. У ньому було все: страх, полегшення, вдячність, любов.

Коли обійми закінчились, Алекс перевів погляд на дівчат, які стояли трохи осторонь. У декількох з них очі також блищали від емоцій. Кожна з них щиро, тепло посміхалась йому. Алекс відповів тією ж усмішкою — щирою, вдячною.

— Радий вас усіх бачити, — тихо промовив він. — Після такого затяжного сну... І, гадаю, всі присутні чекають від мене пояснень. Тому... я готовий дати відповіді.

Хлопець жестом запросив усіх до столу. Ніхто не перечив — усі мовчки, але спокійно та впевнено, пройшли на кухню й зайняли свої місця. Маленька дівчинка застрибнула на коліна Елірії, яка, не змінюючи лагідної усмішки, обережно поклала їй руку на голову й почала ніжно гладити. Дівчинка щасливо заплющила очі.

Коли всі були на місцях, Алекс глибоко вдихнув, готовий почати...

Але раптом Габріель підняв руку, зупиняючи його.

— Спершу дозволь мені сказати кілька слів, — мовив батько, встаючи з місця.

На подив Алекса, те ж саме зробили всі — і покоївки, і Емма. Лише Елірія з маленькою дівчинкою залишились сидіти, що викликало здивування Алекса.

— Я, як глава сім’ї, — почав Габріель рівним, спокійним голосом, — не впорався зі своєю головною задачею — захистити її членів. І те, що ми всі зараз живі... це не моя заслуга. Це — завдяки тобі, Алекс, і завдяки Елірії. Якби не ви — ми б усі загинули в тій проклятій печері.

Всі, хто стояв, трохи схилили голови.

— Дякуємо, — хором пролунало з різних кінців кімнати.

— Прошу вас... підніміться, — одразу почервоніла Елірія. — Я просто робила свою роботу як цілитель...

— Ви — моя родина, — додав Алекс. — Захищати вас — це не обов’язок. Це... природне. Те, що зробив би кожен син. Дякувати тут нема за що.

Він перевів погляд на батька.

— І ти впорався зі своїм завданням. Ти виграв для нас час. Без тебе я б просто не встиг. Тож... дякую.

Габріель подивився на нього, і щось у його виразі змінилось — важкий тягар, що висів на ньому ці дні, немов розчинився. Він тепло усміхнувся, знову сів на місце, й після короткої паузи продовжив:

— Поки ти спав, у всіх нас виникло одне й те саме запитання. І ми довго думали, чи дійсно хочемо на нього відповідь.

Погляд Габріеля знову став серйозним.

— Твоя сила... вона не нормальна, Алекс. Ти — перший вампір, що володіє магією темряви. Твоя мана... твоя фізична сила... вони вищі, ніж у будь-кого з твоїм рівнем. Ми всі це бачили. Якщо ти приховував таку силу навіть від нас… — він на мить затнувся, змагаючись із власними думками, — значить, у тебе на це були причини. Вагомі причини. Бо якби їх не було, то весь континент уже давно говорив би про вампіра, що володіє темрявою.

Він зупинився. Погляд упав на обличчя сина — мовчазне, трохи винне, з легкими зморшками тривоги біля очей.

— І я бачу... що це правда, — додав Габріель майже пошепки. — У тебе є свій тягар.

Він підвівся, підійшов до Алекса й поклав руку йому на плече. Від дотику йшло тепло — не фізичне, а душевне, глибоке. Поглянувши синові в очі, Габріель присів на рівень його обличчя.

— Ми не вимагатимемо від тебе пояснень, синку. Ми довіряємо тобі. Якщо ти вирішиш, що колись зможеш нам усе розповісти — ми вислухаємо. Але якщо ні... ми приймемо і це. Ми просто будемо поруч. Як завжди.

Це прозвучало не як дозвол, не як жест милосердя — а як обіцянка. Як запорука безумовної любові.

І саме в цей момент, коли в очах Алекса вже щось почало блищати, ніби на межі краплі, озвалась Емма. Її голос був м’який, але сповнений внутрішньої сили.

— Але я попрошу тебе про дві речі, любий, — вона дивилась на нього з усмішкою, але сльози вже знову загрожували виступити з-під повік. — Перше — будь обережним. Завжди. І друге... не вирішуй усе сам. Я знаю, ти сильний, але навіть найсильніші потребують плеча. Ти маєш нас. Ми слабші, але ми — твоя родина.

Емма затремтіла, коли вимовляла ці слова. Вона знала, що син пов'язаний із чимось набагато більшим, ніж вони всі. Але вона все одно була його мамою.

— Якщо ти приховуєш цю силу — значить, ти вже заліз у щось надто серйозне. Я... — вона на мить опустила погляд, — я не запитаю що саме. Не хочу ставити тебе в незручне становище. Але ти повинен пам’ятати — ми завжди готові допомогти. Завжди.

Алекс оглянув усіх. Їхні обличчя. Вологі очі. Посмішки крізь тривогу.

І лише тоді зрозумів, як сильно боявся цього моменту — і як сильно недооцінив їхню любов.

— Дякую, — тільки й прошепотів він. — Я... обіцяю. Я буду обережним. І я не забуду, що не один.

Габріель тепло всміхнувся. Він ще мить дивився синові в очі, після чого скуйовдив йому волосся, як у дитинстві.

— Ось і добре, — ніжно промовив він. — А тепер... годі офіціозу!

Він гучно плеснув в долоні.

— Через два дні — іменини, а у нас ще стільки справ! Година відпочинку — і знову до діла!

— Дуже влучно підмічено, — кивнула Альфа, стримано усміхаючись.

— Інакше я не вмію, — самовпевнено відповів Габріель.

Алекс перевів погляд на Елірію та дівчинку.

— Поки всі відпочиватимуть... я та Елірія піднімемося наверх. Поговоримо з нашою гостею.

— Гаразд, — кивнула Емма.

Алекс, Елірія та дівчинка підвелися. Вони залишили кухню разом і попрямували нагору — туди, де на них чекала тиха розмова.

Коли трійця опинилася в кімнаті Алекса, Елірія відразу сіла в м’яке крісло, а дівчинка, мов м’ячик, миттю застрибнула їй на коліна. Алекс сів навпроти, трохи прихилившись, і м’яко провів долонею по світлому волоссю дівчинки. Та відразу відповіла йому теплою, щирою посмішкою.

— Як ти себе почуваєш? — лагідно поцікавився він.

— Все добре! — бадьоро відповіла дівчинка. — Поки братик спав, всі були дуже добрі зі мною. Кормили, піклувалися... А найбільше часу я провела із сестричкою! — вона вмостилася ближче до Елірії, ніжно обіймаючи її за талію.

— Братик?.. Сестричка?.. — здивовано пробурмотів Алекс, переводячи погляд з дівчинки на Елірію, сподіваючись на хоч якесь пояснення. Але перш ніж та встигла щось сказати, Мірея сама поспішила з відповіддю:

— Так! Братик Алекс і сестричка Елірія! — з непохитною впевненістю заявила вона, знову посміхаючись.

Алекс перевів здивований погляд на Елірію. Та лише хитро всміхнулась у відповідь, а потім повернула обличчя дівчинки до себе.

— Все правильно. Просто братик ще не до кінця прокинувся. Ось і здивувався.

Маленька злегка нахилилася вперед, глянувши на Алекса з виразом суму:

— Ти не хочеш бути моїм братиком?..

Зіниці Алекса розширилися. Щелепа ледь не відвисла, і він кинув на Елірію майже благальний погляд. Але та цього разу дивилася серйозно, мовляв: “Не вздумай її засмучувати”. Алекс глибоко вдихнув, обережно поклав руку на голову дівчинки й, зібравшись, промовив:

— Пробач, якщо я був грубим. Звісно, я твій братик. І мені дуже приємно.

Дівчинка посміхнулася і міцно обійняла його за шию. Елірія, спостерігаючи за цим, ніжно всміхнулась і ледь помітно кивнула.

— А як тебе звати? — тихо запитав Алекс, коли дівчинка трохи відпустила його.

— Мірея! — з гордістю відповіла вона. — Так мене назвала мама.

— Красиве ім’я, — щиро сказав Алекс. — А хто твоя мама?

— Вона... приємна пані. В “Промені Надії” всі називають її мамою. Вона дбає про всіх дітей. Ми — її родина.

— Зрозуміло, — кивнув Алекс, обмінявшись коротким поглядом із Елірією. — Ти згадувала, що хотіла їм допомогти. Тепер, коли я прийшов до тями, ми з сестричкою також готові.

— Так! — швидко підтримала Елірія. — Тож скажи, як ми можемо допомогти?

Мірея опустила погляд, склавши руки на колінах.

— Я не знаю... Мама нічого не встигла пояснити. Вона тільки сказала тікати — якнайдалі. Дала мені кільце, яке робить невидимою, і сказала не оглядатися...

Очі дівчинки знову заблищали. Алекс підхопив її на руки й почав м’яко заспокоюювати:

— Все буде добре, Міреє. Ми знайдемо твою маму й допоможемо їй.

Вона стиха схлипнула, але більше не плакала — лише міцніше притислася до Алекса.

— Ще одне, — лагідно мовив він. — Ти можеш розповісти щось про чоловіків, від яких тікала того дня коли ми зустрілися?

— Це були злі дядьки... — прошепотіла дівчинка. — Вони часто змушували маму плакати. Але одного разу... я чула, як вони сварилися. Вони говорили щось про якогось Герцога Лоренцо де Карвалю... казали, що незрозуміло, навіщо йому ці сироти...

— Герцог Лоренцо де Карвалю... — повторив Алекс тихо, запам’ятовуючи ім’я. — Дякую, Міреє. Ти дуже допомогла.

— Рада, що змогла! — дівчинка посміхнулась, але вже злегка сонно.

— Тобі, мабуть, слід трохи відпочити.

— Ммм... — вона позіхнула, кивнула і притулилася до плеча Алекса.

Хлопець обережно переніс її до ліжка, вкрив ковдрою й прошепотів:

— Солодких снів, малеча.

Та вже спала.

Алекс випростався і зустрів погляд Елірії. Вона мовчки дивилась на нього. Він кивнув у бік балкона:

— Ходімо. Поговоримо там. Не будемо заважати.

Вона обережно встала, ще раз поглянула на сплячу дівчинку й, нічого не кажучи, пішла за ним.

Алекс та Елірія вийшли на балкон. У повітрі витав аромат свіжості, а прохолодний вітер лагідно колихав волосся обом. Дівчина сперлась ліктями об перила, поглядаючи на затишне подвір’я, і першою порушила тишу:

— Невже ти й справді не вмієш поводитися з дітьми?

Алекс винно посміхнувся, провівши рукою по потилиці.

— Схоже, що так. Коли Мірея назвала мене братиком, я просто... завис. Навіть не знав, що відповісти.

Елірія засміялась, озирнувшись на нього.

— Для дітей це абсолютно нормально. Вони часто так роблять — називають старших братами чи сестрами, якщо починають довіряти. Хіба це не мило?

— Візьму до уваги... — відповів Алекс, потупившись на хвильку. Та дівчина вже знову всміхалась.

— Скільки ми з тобою були разом у підземеллях... — з ноткою теплого жарту промовила вона, — але я ще ніколи не бачила в тебе такого виразу обличчя, як зараз. Це була розгубленість… і трошки паніка. Невже діти тебе лякають більше, ніж монстри?

— Дуже смішно, — з сарказмом кинув Алекс. — Такі підколи я очікував почути швидше від Ліанеля, а не від тебе.

— Ой, пробач, — продовжила вона, не стримуючи сміху. — Просто ти так зворушливо розгубився в моменті, що я ледь стримувалась щоб не розсміятися ще тоді. Тепер я розумію, чому Ліанелю так подобається підколювати всіх. Це... знаєш, навіть приємно.

Вона махнула однією рукою перед собою, а іншою прикрила рот, намагаючись стримати щирий сміх. Алекс лише похитав головою, дивлячись на неї з ледь прихованим задоволенням.

— Обіцяю, більше не буду… принаймні на очах інших, — додала вона вже трохи серйозніше.

Алекс театрально схилив голову у поклоні:

— Дякую за милість, благородна леді.

І подумки, всередині себе, все ж усміхнувся. Це була та сама Елірія — щира, жива, справжня. Та, якою він її пам’ятав.

Коли він знову випростався, Елірія вже зосереджено дивилася на нього.

— Знаєш, — тихо почала вона, — я не розповім нікому про те, що бачила в підземеллі. Обіцяю. І, як і твоя родина, не буду допитуватись, якщо ти сам не захочеш щось розказати. Але...

Вона зробила коротку паузу й, усміхаючись, відвела погляд убік.

— Але мені важко стримувати цікавість. Я бачила твою силу не раз, і помічала, що з кожним новим рейдом ти поступово ставав сильнішим і сильнішим. І це було нормально, ми всі ставали сильнішими. Однак, те що ти показав в тій печері… Це навіть і близько не те, що ти показував в наших спільних рейдах. Я не буду тебе розпитувати, але ти маєш знати — я все ще дуже хочу зрозуміти, що відбувається.

Алекс спокійно кивнув, підійшовши ближче. Його голос був теплим:

— Розумію тебе. Якби я був на твоєму місці, то мене самого б розривало від цікавості.

Він перевів погляд на далекі верхівки дерев, а потім знову на Елірію.

— Я не можу розповісти тобі все. Це не тільки моя історія… Але дещо — можу. І гірше від цього не стане.

Очі дівчини одразу загорілись вогниками очікування, вона ледь не підстрибнула на місці:

— Тоді я готова слухати. Усе, що ти готовий сказати — я вислухаю.

Алекс легко зітхнув і оперся спиною на холодні перила балкону. Його погляд ковзнув по небу, де вже почали з’являтися перші натяки на вечір.

— Думаю, найбільше тебе цікавить одне: звідки в мене магія темряви, — почав він рівним голосом. — Насправді все досить просто. Мене навчала міс Крул.

Очі Елірії одразу округлились, але вона нічого не сказала, дозволивши йому продовжити.

— Я став її учнем ще в перший місяць після вступу до Академії. З того моменту ми час від часу зустрічалися для занять. Спершу вона допомогла мені створити ядро з чистої темряви. Потім — провести нові канали мани по всьому тілу. Це було найважче. І найменш цікаве.

Алекс усміхнувся ледь помітно, ніби згадуючи щось неприємне, але важливе.

— А далі... все пішло трохи легше. Ми перейшли до керування темрявою. Спочатку, звісно, важко — як і з кров’ю. Темрява в чомусь схожа на неї на базовому рівні, але має величезну кількість своїх особливостей. Як тільки я розібрався з базою — далі було лише питання практики. Я спостерігав за Ліліт у підземеллях, підглядав прийоми, аналізував. Потім сам тренувався. І от, потихеньку, помаленьку... навчився формувати справжні закляття.

Елірія уважно слухала, а в її погляді з’явилось легке захоплення.

— Дев’ять місяців... — продовжив Алекс. — Саме стільки я вчився. І хоч я ще далекий від досконалості, за словами самої Крул, результат — феноменальний.

— Почекай, — перебила його Елірія. — Але ж Крул не бере в учні нікого, хто не є демоном. Як тобі вдалося стати її першим учнем — вампіром?

Алекс винно провів пальцем по щоці, лукаво усміхнувшись.

— Тут я ні до чого. Це все Елізабет. Вона влаштувала мені зустріч із Крул. Вони подруги, і, схоже, Крул просто... зжалилася. Або піддалася на прохання. Не знаю. Але з першого ж заняття я мав довести, що не дарма зайняв її час. Інакше... не думаю, що вона б захотіла продовжувати.

— Тобто, — підсумувала Елірія з усмішкою, — крім неймовірної наполегливості, тобі ще й пощастило. Якби не Елізабет — нічого б не було?

— Саме так, — кивнув Алекс. — Без неї цього шансу я б просто не отримав.

Елірія легенько засміялася і поклала руки на перила.

— Ну що ж, із одним питанням покінчено, — сказала вона з полегшенням. — І я рада, що ти довірився мені.

Алекс кивнув, його погляд став теплішим.

— І яке ж твоє друге питання ?

Алекс м’яко усміхнувся, коли Елірія, трохи насупившись, подивилась на нього з-під лоба.

— Добре, — промовила вона, склавши руки на грудях. — Тепер скажи чесно. Який у тебе насправді рівень?

— Я ж тобі казав — шістдесят шостий, — з посмішкою відповів Алекс.

— Я серйозно, — без жартів сказала вона. — Ти сам чув, що говорив Габріель. Те, що ти показав у підземеллі, не під силу більше нікому з шістдесят шостим рівнем. Я теж так вважаю. Я взагалі не чула ні про артефакти, ні про закляття, які можуть приховувати справжній рівень. Тож або ти знайшов спосіб як його приховувати, або... — вона зупинилась і пильно подивилася йому в очі, — або з тобою щось не так.

Алекс зітхнув і перевів погляд на горизонт, а потім — назад на Елірію.

— Тут я тебе, мабуть, трохи розчарую. Я нічого не маскую. Мій рівень справді — шістдесят шостий.

— Але... — вона замовкла, намагаючись підібрати слова.

— Є одне "але", — підтвердив він. — Просто... з деяких причин, які я не можу розголошувати, я був сильнішим за інших із самого початку. Тобто буквально з першого рівня.

— Наскільки сильнішим? — м’яко, але серйозно запитала вона.

— На шістдесят сім рівнів.

Елірія приклала палець до вуст, на кілька секунд задумавшись. Потім, мов приголомшена, сказала:

— Тобто… якщо ти почав з умовного шістдесят сьомого, і зараз у тебе ще плюс шістдесят шість… Виходить, справжній рівень — сто тридцять третій?

— Саме так, — коротко підтвердив Алекс.

Елірія на хвильку замовкла. Її погляд був зосередженим, майже напруженим. Потім вона промовила:

— Якщо ти колись досягнеш сотого… твій справжній рівень буде сто шістдесят сьомий. Це… — вона проковтнула слину, — це автоматично робить тебе найсильнішим на всьому континенті. Хоча, ти уже найсильніший, просто в майбутньому станеш ще сильнішим.

Алекс не відповів, тільки тихо зітхнув.

— Для чого тобі така сила? — прошепотіла вона, ніби боячись порушити щось важливе.

— Тобі краще цього не знати, — м’яко, але твердо відповів Алекс. — І я прошу тебе не наполягати. Це… заради тебе самої. Колись я все розповім. Але не зараз.

Кілька секунд Елірія мовчала, просто дивлячись на нього. Потім кивнула і вже звичайним тоном сказала:

— Добре. Дякую, що хоча б відповів на два питання. Мені цього поки достатньо. І так уже стільки всього, що потрібно якось… вкласти в голові.

— Я ціную твоє розуміння, — м’яко відповів Алекс.

Елірія підійшла до нього ближче, і несподівано притулилася до нього, сховавши обличчя на його грудях.

— Я не знаю, що з тобою сталося, — тихо сказала вона. — Але що б це не було… будь ласка, пам’ятай, що можеш покластися на мене. Я не буду більше ставити тобі незручних запитань. Але я завжди буду поруч. Тож просто пообіцяй, що пам’ятатимеш це.

Алекс обійняв її і прошепотів:

— Обіцяю.

— І ще дещо, — додала вона, притискаючись до нього ще сильніше. — Пообіцяй мені, що завжди будеш обережним. І повертатимешся з підземель цілим. Без серйозних поранень.

— Хочеш сказати, без подряпин? — з усмішкою перепитав він. — Уявляєш, наскільки це буде складно?

— Пообіцяй, — повторила вона суворо, не даючи йому викрутитися.

Алекс тільки важко видихнув, здавшись:

— Добре. Обіцяю.

В його думках промайнула інша обіцянка. “ Колись... я вже говорив подібні слова. Але тоді не зміг їх дотримати. Тепер — усе буде інакше. Тепер я можу захистити нас обох. ”

Через мить, Елірія повільно відступила від Алекса і з легкою усмішкою подивилася йому в очі.

— Мені вже час повертатися додому, — тихо мовила вона. — Сам розумієш — скоро твоя вечірка, і я ще маю встигнути підготуватися.

Алекс кивнув, не приховуючи теплої посмішки.

— Справишся тут сам із Міреєю? — запитала вона, киваючи у бік спальні.

— Не хвилюйся, — відповів він, — справлюся. Постараюсь поводитись як зразковий братик.

Елірія засміялась і, вже на півдорозі до дверей, пожартувала:

— Коли повернуся, обов’язково перевірю, чи був братик чемним, поки сестрички не було.

Алекс тільки скрушно похитав головою.

— Якщо ти вже йдеш, — мовив він, — краще спустись і попрощайся з усіма. Інакше вони точно образяться.

Елірія надула щоки, театрально склавши руки на грудях.

— Я взагалі-то й не збиралася йти без прощання! — з удаваним обуренням заявила вона.

Це змусило Алекса щиро засміятися. Його сміх, теплий і живий, миттєво зарядив атмосферу. Усміхаючись, вони разом покинули балкон і вдвох спустилися сходами на перший поверх, прямуючи до кухні.

Алекс з Елірією стояли на ганку маєтку, обгорнуті ніжним полуденним світлом. Теплий вітерець ворушив пасма волосся дівчини, а її очі вже несли в собі нотку прощання.

— Мені вже час, — тихо промовила вона, на мить опускаючи погляд.

— І як ти збираєшся добиратись додому? — запитав Алекс, злегка піднявши брову.

— Так само, як і приїхала, — відповіла вона з усмішкою.

Алекс лише заперечливо хитнув головою.

— Занадто довго.

Він замовк на мить, подумки щось обчислюючи, а потім несподівано спитав:

— Скажи, твій дім далеко від Королівського палацу Аералісу?

Елірія здивовано кліпнула.

— Ні... зовсім поруч. Але до чого тут...?

Алекс нічого не відповів — тільки загадково посміхнувся. І в ту ж мить під ними розгорілося темне магічне коло. За мить вони зникли з порогу маєтку.

Коли Елірія відкрила очі, навколо вже не було знайомого двору. Вони стояли в затіненому провулку, десь у самому серці Аералісу — королівства Духів. Теплий світло обіймало місто, в повітрі витав запах жасмину, а вдалині чувся гомін.

— Як?... — тільки й прошепотіла дівчина. — Як ти це зробив?

Алекс озирнувся, з насолодою вдихнув повітря, і з легкою посмішкою відповів:

— Якось давно я був в Аералісі… і саме цю вуличку запам’ятав найкраще. Вона чомусь тоді запала мені в пам’ять.

Після чого він перевів погляд на дівчину:

— А щодо переміщення… — зробив паузу і лукаво примружив очі. — Ти ж пам’ятаєш, який у мене рівень?

Елірія лише мовчки кивнула.

— Ось і відповідь, — мовив Алекс, розвівши руками. — Але не хвилюйся, ману я ще маю. І на повернення вистачить. І, що важливо — навіть знепритомніти не доведеться.

Елірія з полегшенням посміхнулась.

— Рада це чути. Ну, мабуть, побіжу. Дякую тобі за ці дні, Алекс. За все.

— І я тобі дякую, — щиро сказав він. — Буду чекати тебе вже зовсім скоро.

Вона лише тепло усміхнулась, розвернулась і легко побігла вглиб провулку, зникаючи між кам’яними будівлями.

Алекс провів її поглядом — довго, спокійно. А коли зоровий контакт розчинився у повороті вулиці, він знову створив магічне коло під собою і за мить зник — повернувшись додому.

У кімнаті панувала затишна темрява, яку розрізали лише лагідні промені нічного місяця, що пробивалися крізь щільні фіранки. Усе в цій кімнаті говорило про витонченість і смак господині — від темно-вишневих шовкових штор до м’якого килима біля ліжка. Уздовж стін стояли добротні дерев’яні шафи, вщент заповнені книгами, а біля дальньої стіни — великий письмовий стіл, де ще залишалися розгорнуті томи, помережані закладками й нотатками. Однак посеред цього багатства, на просторому ліжку, в обіймах м’якої іграшки-ведмедика, лежала вона — дівчина, яка останні місяці безстрашно спускалась у глибини підземель… і абсолютно не могла розібратися з тим, що коїлось у її власному серці.

Елірія знову й знову крутилась на ліжку, стискаючи лапку ведмедика й тихо бурмочучи собі під ніс — то роздратовано, то нервово.

— Що ж зі мною коїться…

— Вас щось непокоїть? — раптом прозвучав у голові знайомий ніжний голос Сирени.

— Я… — Елірія завмерла. — Я не знаю, як це описати. Всередині… таке дивне відчуття. Ніби метелики. Я не можу перестати думати про нього… — Вона заплющила очі. — Про той момент... коли він тримав мене в обіймах…

Картинка в голові спалахнула з новою силою, й Елірія, ніби обпечена, зарилась обличчям у подушку й почала крутитись по ліжку.

— Як же мені соромно… — простогнала вона. — Я ледве стримувалась, аби не відскочити від нього на десять метрів. І все це, щоб він не побачив моє обличчя… Моє божевільне, розгублене обличчя!

— Ви молодець, — лагідно мовила Сирена. — Ви залишилася поруч, хоча й було важко. А тепер скажіть мені… що Ви ще відчували в той момент?

Елірія знову замовкла. У спогадах ожив той теплий, спокійний момент, коли її голова лежала на його грудях.

— Мені було… затишно. Добре. Спокійно, — прошепотіла вона. — Я переживала, дуже. Але водночас… мені хотілося, щоб цей момент тривав довше. Я хотіла відчувати його тепло… чути стукіт його серця… і…

Вона знову почервоніла й зарилася у ковдру.

— Що я взагалі мелю? Він, мабуть, думає, що я якась дивна…

— Згадайте хоча б один момент, коли він був жорстким з Вами, — перервала її Сирена. — Коли зневажив, образив, чи відштовхнув?

— Ні, — прошепотіла дівчина. — Ніколи. Алекс… він завжди був добрим. Ніжним. Він перший, хто подивився на мене як на рівну. Перший, хто не вважав мене слабкою або боягузкою.

— І саме Вам він довірив свої секрети, — м’яко сказала Сирена. — Подумайте про це. Хіба це не показник того, наскільки Ви для нього важлива?

— До чого ти ведеш? — обережно спитала Елірія.

— Ви самі знаєте. Просто досі не наважувалися сказати це вголос.

Елірія знову вкрилася рум’янцем. Вона закусила губу, а потім, ніби зібравшись із духом, різко вигукнула:

— Добре! Я… я закохана в нього!

Кімнату оповила тиша, аж поки з голови знову не пролунав радісний голос Сирени:

— Оце так! Нарешті! Я така рада, що Ви змогли це визнати. Самі собі, передусім. Це полегшить усе далі.

— Просто… — Елірія глибоко вдихнула. — Просто я розумію, що зараз у нього в житті є речі набагато важливіші. Але я… я завжди буду поруч. Завжди допомагатиму. І коли він завершить усе, що почав — я скажу йому. Усе.

— Я вболіватиму за Вас, — щиро сказала Сирена. — А зараз Вам треба відпочити. Завтра важкий день.

— Важкий? — здивувалась дівчина.

— Ви ж домовились із членами рейдової групи піти разом обирати подарунок Алексу. А ввечері — вибір сукні з мамою, пам’ятаєте?

— Я геть про це забула…

Вона міцніше пригорнула ведмедика до грудей, закрила очі й прошепотіла:

— Солодких снів, Сирено.

— І Вам, Володарко.

І кімнату огорнула приємна тиша.